Проблеми реформування економіки на сучасному етапі становлення України.

Національне відродження України — процес складний і тривалий. Він проходить в умовах економічної кризи, зниження добробуту народу. У 1991 р. Україна одержала лише атрибути суверенної держави. Але вона не відразу спромоглася наповнити їх реальним змістом. Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля. По­рушення господарських зв'язків між республіками ко­лишнього СРСР поглибили кризовий спад виробництва, властивий усім пострадянським державам у період транс­формації економіки з командної у ринкову.

Історичний досвід минулого переконливо свідчить про те, яку високу ціну повинні були заплатити трудящі маси багатьох країн у процесі переходу до ринкових відносин. Але те, що сталося з Україною, не має історичних анало­гів. За 1990-1994 рр. валовий національний продукт ско­ротився на 44 відсотки, обсяг промислової продукції на 41 відсоток, національний доход — на 54 відсотки. Знач­но скоротився обсяг сільськогосподарської продукції. На­віть у роки великої депресії (1929-1933 рр.) у США спад виробництва не перевищував 25 відсотків. У СРСР під час другої світової війни критична позначка зниження виробництва сягала 30 відсотків.

Найбільш відчутних втрат у перші роки незалежності зазнав споживчий сектор, адже при загальному зменшен­ні промислової продукції приблизно на 1/5 виробництво товарів народного споживання скоротилося на 30 відсот­ків, у тому числі продовольства — на 35 відсотків. Отже, за результативністю функціонування економіки Україну було відкинуто на 20-25 років назад, за роботою транс­портної системи на 30-35 років.

Глибокі деформації відбулися й у сфері державних фі­нансів. Україна стала лідером серед інших країн за обся­гами дефіциту державного бюджету. За даними Світового банку рівень інфляції в Україні у другій половині 1993 р. був найвищим у світі.

Кінець 1991 р. — перша половина 1994 р. — період поглиблення розбалансування економіки України. Світо­вий досвід переконливо свідчить, що для ефективного гос­подарювання необхідно, щоб у структурі промислового ви­робництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 від­сотків. В Україні ж вона у 1992 р. складала 44,9 відсот­ків, у 1993 р. — 37,6 відсотків, а в 1994 р. — 45,4 відсот­ків. За цими цифрами криється велика ресурсомісткість суспільного виробництва, низька конкурентоспроможність вітчизняної продукції на західних ринках, недостатнє за­безпечення населення товарами та послугами споживчо­го призначення.

Протягом десятків років українська промисловість роз­вивалася за директивами з центру в інтересах воєнно-промислового комплексу. Підприємства самого ВПК і об­слуговуючі галузі були основою важкої промисловості України. Структурна перебудова такої промисловості, пе­реорієнтація її на задоволення попиту широкого спожи­вача вимагали величезних капіталовкладень і тривалого часу. На реструктуризацію промисловості ні капіталовкла­день, ні часу не знайшлося. Тому товари західних фірм після лібералізації торгівлі заполонили український ри­нок. Той невеликий сектор вітчизняної промисловості, який завжди орієнтувався на широкий ринок, у цій ситу­ації виявився неконкурентоспроможним.

Як відомо, базові галузі української промисловості, пе­редусім, вуглевидобувна і металургія були винятково розвиненими. В них працювали сотні тисяч кваліфікова­них робітників і спеціалістів, завдяки їм за випуском промислової продукції на душу населення Україна пере­бувала на перших місцях серед інших країн Європи. Зда­валося, що переорієнтувати продукцію базових галузей та промисловості з ВПК на підприємства, що обслугову­вали потреби населення, не складе великих труднощів. Але базові галузі промисловості України не мали необ­хідного технічного рівня для роботи в умовах ринку. Во­ни, як і в попередній історичний період, в значній мірі залежали від імпорту сировини. Високою була доля енергомістких виробництв. Більш як 50 відсотків імпорту енер­гоносіїв йшло з Росії, за які Україна щорічно повинна була сплачувати 9 млрд. доларів. Тому Україна спромог­лася вийти на міжнародний ринок тільки з напівфабри­катами, що продавалися за цінами нижче собівартості. Така торгівля була економічно невигідною, але давала твер­ду валюту.

В сучасних умовах технічний рівень промисловості, яка працює в ринкових умовах зростає за рахунок вилучення застарілого устаткування і переобладнання виробницт­ва новими машинами і механізмами. На жаль галузі про­мисловості України з обмеженим рівнем капіталовкла­день у створенні нових потужностей катастрофічно ста­ріли. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, а й електроенергети­ка та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалась техніка 20-30-х років, постійно відро­джувана методами капітальних ремонтів. Експлуатація застарілої техніки спричинювала виробництво низькоякі­сної продукції, перевитрати сировини, матеріалів, зниження обсягу продукції, погіршення екології навколишнього се­редовища. Так, загальний обсяг виробництва електроенер­гії в Україні знизився з 298 млрд. квт-г у 1990 р. до 172 млрд. квт-г 1999 р. Одночасно різко впав видобуток ву­гілля. Як і раніше галузь була не рентабельною, основні фонди — зношеними. Із 234 шахт 50 шахт були збудова­ні 100 років тому. У металургії виробництво чавуну за цей період знизилося з 44 до 23 млн. т., а сталі — з 52 до 27 млн. т. Особливо значний спад виробництва мав місце в машинобудуванні. Якщо у 1990 р. було випущено 37 тис. металообробних верстатів, то у 1999 р. всього 1,4 тис. Значно знизилось виробництво пресових машин, ву­гільних комбайнів, тракторів, екскаваторів та іншої про­дукції машинобудування.

Прогресуюче звуження паливно-енергетичної бази, над­звичайно енергомістке виробництво, домінування заста­рілих технологій у добуванні та виробництві енергоносі­їв, залежність стабільності енергопостачання республіки від імпорту нафти та газу з Росії та Туркменії загостри­ли у цей час енергетичну проблему. Недостача енергоно­сіїв стала найвужчим місцем української економіки. Во­на великою мірою поглибила спад виробництва.

В стані глибокої кризи перебував і аграрний сектор економіки. Маючи найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості на душу населення, набу­тий упродовж десятків поколінь досвід господарювання на землі, Україна не могла йти у будь-яке порівняння з країнами Західної Європи щодо постачання свого насе­лення продовольством. 3481 тис. колгоспників і 1172 тис. працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. не спромоглися з постачанням міст продуктами харчування. У березні 1991 р. земля була оголошена об'єктом реформ. За темпами і глибиною ре­формування сільське господарство істотно відрізняється від індустріальних галузей виробництва. На селі значно важче подолати той соціально-економічний устрій, запро­вадження якого у 30-ті роки дорого коштувало тоталі­тарній державі.

30 грудня 1991 р. було прийнято Закон «Про селянське (фермерське) господарство». Передбача­лося утворення спеціального земельного фонду через ви­лучення частини земель, що передавалися у користуван­ня колгоспів і радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, які виявили бажання організу­вати фермерське господарство. Проведенню реформи на селі сприяв Закон «Про форми власності на землю» (30 січня 1992 р.), який проголошував, що поряд з держав­ною можуть існувати колективна та приватна форми вла­сності на землю, причому всі вони є рівними. Однак в за­коні залишалася не вирішена проблема про колективну власність на землю. Крім того, не були реалізовані своє­часно і рішення Верховної Ради України про перетворен­ня у 1992 р. колгоспів в асоціації або госпрозрахункові товариства. За цей рік паювання провели близько 4 тис. колгоспів. У 1995 р. статус змінився у 8,8 тис. колгоспів (94 відсотки загальної кількості). З них паювання землі здійснили 8,3 тис. господарств. На цій базі виникло 6,5 тис. колективних господарств з правом власності їхніх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянсь­ких спілок і кооперативів.

Паювання чи акціонування майна колгоспів і радгос­пів не вирішувало основного питання — права власності на землю, так як з паю або акціонування виключалася земля — основний засіб виробництва. Демографічна струк­тура сіл, відсутність сільськогосподарської техніки, рин­ку землі негативно позначилася на проведенні реформи. В умовах роздержавлювання до початку 1998 р. доку­менти на право земельної власності отримали майже всі колективні господарства. Розпочалася реалізація завдань другого етапу реформи — формування реального власни­ка землі, передачі землі безпосередньо тим, хто її оброб­ляє. Майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, об­сяг яких становив близько половини земельних угідь України. Спільним для нових форм господарювання на селі є широке залучення орендних відносин.

Однак економічна реформа на селі здійснюється повіль­но, аграрний сектор перебуває у стані руйнації. Його відки­нуто на кілька десятиліть назад. Підприємства усіх форм господарювання через нестачу коштів, кредитних ресурсів скоротили закупівлю техніки, запасних частин, споживан­ня нафтопродуктів. Це сприяло значному скороченню посі­вних площ (на 12,6 відсотків порівняно з 1990 р.) та зни­женню врожайності з одного гектара землі. У 1999 р. вало­вий збір зерна становив 24 млн. т. (у 1990 р. — 51 млн. т.). За останні роки значно зменшився валовий збір цукрових буряків із 40-45 млн. т. до 23 млн. т., а виробництво цук­ру 35 до 2,8 млн. т. У важкому стані перебуває тваринни­цтво, поголів'я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі. В умовах господарської розрухи значно знизився до­бробут трудівників села. Заробітна плата селян залиша­ється найнижчою у народному господарстві України. Ско­рочується соціальна сфера, мережа медичних закладів; шкіл на селі. Земельний кодекс, прийнятий у жовтні 2001 р. — основа реформи української економіки. Він сприяє соціально-економічному розвитку сучасного села, проведенню економічної реформи.

Одним із важливих напрямків сучасної економічної політики України є перегляд податкової системи з метою зменшення тягара податків на економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. Однак бюджетно-податкова система Укра­їни поки що продовжує зберігати репресивну спрямова­ність, не створюючи належних умов для підвищення ре­зультатів виробничої діяльності. Вона, навпаки, спонукає до приховування прибутку від оподатковування.

Важлива роль в економіці України належить банків­ській системі. У вересні 1991 р. створено Національний банк України (НБУ). Він є центральним банком держа­ви, її емісійним центром, проводить єдину політику у сфері грошового обігу, кредиту, створення і зміцнення національ­ної грошової системи, організує міжбанківські розрахун­ки, визначає курс національної грошової одиниці. Статус НБУ затверджено Законом України «Про банки і банків­ську діяльність». Сьогодні в Україні в реєстрі банків, їхніх філій та представництв, валютних бірж зареєстровано 195 банків. З них 2 — державні (Ощадбанк та Укрексімбанк), 167 — акціонерні товариства, 26 — товариства з обмеженою відповідальністю. В Одеському регіоні в 2001 р. за­реєстровано 77 банківських установ, із яких діючих 75, 9 комерційних банків. Всі вони відіграють важливу роль у процесі реформування економіки України.

Кризовий стан в економіці посилюється дефіцитом ва­люти. Адже держава продає дуже мало товарів і ця тен­денція посилюється, що ставить під загрозу забезпечення виробництва новим сучасним технологічним обладнан­ням. В середині 90-х років Україна торгувала з 180 краї­нами світу, але регулярні торгові зв'язки встановлено ли­ше з деякими з них. Понад 20 відсотків торгових опера­цій становив бартер. Вивозили з України за кордон переважно сировину та вироби первинної обробки.

Великим недоліком у проведенні реформ в Україні є повільне акціонування державних підприємств, тобто їх перехід до ринкових відносин. Без приватизації держав­ної власності в країні неможливо зупинити спад виробни­цтва і створити цивілізовану ринкову економіку. Крім то­го, важливою метою структурної стратегії є зниження рів­ня енергетичної та іншої ресурсної залежності України від зовнішніх чинників і зміцнення економічної безпеки держави. Це дасть можливість вивести економіку на сві­товий рівень, забезпечити значне зростання валютних над­ходжень, які потрібні для збалансування бюджету.

За останні роки, після майже чотирирічного застою, в українській економіці закладено основи для радикаль­них перетворень. У першому півріччі 1995 р. вперше за­фіксовано падіння рівня інфляції. Особливо різко упо­вільнились інфляційні процеси у 1997 р. Промисловий комплекс України продовжує нарощувати обсяги вироб­ництва. Зростання продовжується із серпня 1999 р.

Характерною особливістю економічного розвитку Укра­їни в сучасних умовах є фінансова стабілізація. Основою цього стало постійне зменшення бюджетного дефіциту, проведення грошової реформи, введення в дію з вересня 1996 р. повноцінної національної грошової одиниці Укра­їни — гривні.

Як відмічають відомі вчені-економісти Б.В. Буркинський, М.І.Звєряков, І.І.Лукінов та ін. у сучасних умо­вах найбільш важливим елементом економічних реформ є проведення твердої антиінфляційної політики, здійс­нення ефективної приватизації, створення активного ринкового середовища з розвиненою інфраструктурою, під­вищення ролі держави у формуванні єдиного національ­ного ринку, удосконалення правової бази економічних реформ. Вийти з економічної кризи можна тільки за допомогою залучення наукових знань і досвіду, чіткого наслідування в господарській діяльності рекомендацій науки.

Україна як держава, що стала на шлях ринкових пе­ретворень, не зможе побудувати розвинуте сучасне сус­пільство без активного залучення іноземного капіталу. За підрахунками українських економістів потреба Укра­їни в загальних обсягах іноземних інвестицій становить понад 40 млрд. дол., а за пріоритетними об'єктами біль­ше як 4 млрд. дол. Інвестиції визначають загальне зро­стання економіки країни. Але протягом 90-х років їх­ній обсяг систематично зменшувався. Основною причи­ною такого становища є збитковість українських підприємств. Для активізації інвестиційної діяльності необхідно, в першу чергу, створити умови для надходжен­ня в господарський оборот внутрішніх інвестицій, що сприятиме зростанню вітчизняної економіки. В цілому загальний рівень іноземних інвестицій в економіку Укра­їни за 90-ті роки становив 2,5 млрд. дол. Іноземне інве­стування досить обмежене, до того ж використовується нераціонально і неефективно. Практика розвинених країн показує, що успіх зростання економіки визначається не лише розмірами інвестицій та темпами їх здійснення, а й їх структурою та якістю.

Одним із факторів економічного розвитку країни є зов­нішньоекономічна діяльність. З 1997 р. з'явилися пози­тивні тенденції у зовнішній торгівлі. її обсяг за 1997 р. становив приблизно 30,5 млрд. дол., з яких біля 14 млрд. припадає на експорт. Основним торговим партнером Укра­їни залишається Росія, на яку припадає 26 відсотків укра­їнського експорту і 46,7 відсотків імпорту. Великими тор­говими партнерами України є також Німеччина (товаро­обіг 1,63 млрд. дол.), Китай (1,13 млрд. дол.), Білорусія (1,11 млрд. дол.), Туркменія, США, Польща, Туреччина та Італія. Україна експортує більше половини продукції чор­ної металургії, більше двох третин виробництва кольоро­вих металів, хімії, та нафтохімії, біля трьох чвертей товарів легкої промисловості. Всього частка експорту товарів у ВВП становить для України біля 25 відсотків. З імпорт­них статей традиційно перше місце належить енергоносі­ям — газу, нафті, та продуктам їх переробки, які станов­лять половину українського імпорту. Ще близько 20 від­сотків припадає на імпорт машин та обладнання.

В сучасних умовах розвитку людської цивілізації екологічні проблеми виступають одним із важливих чин­ників економічного життя суспільства. Особливої гост­роти в господарських відносинах в Україні набула про­блема землекористування. Це зумовлюється тим, що вкрай несприятливо вирішувалось питання збереження і раціо­нального використання земельного фонду — головного багатства країни. Одним із найтрагічніших днів в історії України стало 26 квітня 1986 року. У цей день сталася аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атом­ної електростанції (ЧАЕС), внаслідок якої значна части­на земель України була радіоактивно забруднена радіо­нуклідами (понад 145 тис. кв. км. земель.)

Рубіж тисячоліть став переломним не тільки для еко­номіки нашої країни, а й для всього світового господарс­тва. В сучасних умовах відбуваються кардинальні зміни як у технологічній, так і в організаційній структурі всіх сфер світової економіки.

У промисловому комплексі України також відбува­ються якісні зміни, що формують основу на дострокову перспективу. Промисловість сьогодні продовжує нарощу­вати обсяги виробництва. Підтримані Президентом Укра­їни ринкові механізми стимулювання судо-, літако-, автомобіле-, сільгоспмашинобудування, космічної промис­ловості, деяких виробництв військово-промислового ком­плексу суттєво прискорили розвиток машинобудування, яко­му належить ведуча роль у забезпеченні науково-технічному прогресу в країні. Підвищення тут обсягу виробництва в 2,5 рази більше, ніж у цілому у промисловості. Посилю­ється соціальна направленість промислового виробницт­ва. Приріст товарів народного вживання (12,5 відсотків) більш, ніж у три рази перевищує його рівень у промисло­вості в цілому. У харчовій промисловості приріст переви­щує 13 відсотків, 95 відсотків продовольчого ринку забез­печується продукцією вітчизняного виробництва.

Однак, деякі позитивні тенденції у розвитку господар­ства сучасної України не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічного оздоровлення. У різ­них галузях економіки та її організаційно-технологічного базису ще існує багато гальмівних чинників соціально-економічного розвитку країни. У реальному секторі еко­номіки це передусім висока питома вага застарілих ви­робництв, що уповільнюють її швидку модернізацію, низь­ка інтенсивність оновлення основного капіталу, значна частка збиткових господарств, сировинна спеціалізація на зовнішньому ринку, що супроводжується нееквівалентним зовнішньоекономічним обміном. В Україні відсутнє сис­темне законодавство у галузі господарських відносин. По­стійно змінюється податкове і митне законодавство. Це не сприяє припливу іноземних інвестицій.

Сучасний соціально-економічний розвиток в Україні ха­рактеризується, з одного боку, наявністю порівняно знач­ного людського потенціалу з іншого — існуванням у цій сфері цілого ряду проблем і негативних тенденцій: про­гресуюче зниження природного приросту і старіння насе­лення, деформована структура зайнятості робочої сили, про­блеми соціального захисту населення й соціальної спра­ведливості тощо. Надмірна диспропорція між соціальними групами населення, яка виникла в умовах переходу, до рин­ку, внаслідок реформування відносин власності свідчить про необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів. Реформи, що стосуються в першу чергу відносин власності, впливають, насамперед, на ринок праці і зайнятість різних соціальних груп населення. Цей вплив багатоплановий і неоднозначний щодо його наслід­ків. До позитивних наслідків цих перетворень у сфері праці і зайнятості можна віднести: покладено початок розвитку бізнесових структур, поява середнього класу у суспільстві; започатковані нові засади соціально-трудових відносин; функціонує державна служба зайнятості; поступово нала­годжується система соціального захисту населення. До не­гативних наслідків соціально-економічних перетворень слід віднести зменшення попиту на робочу силу та падіння її ціни як фактора виробництва, особливо в державному сек­торі економіки, різке скорочення реальних доходів насе­лення. В Україні зросла така частка населення, яка поєд­нує основну діяльність з роботою на умовах вторинної за­йнятості.

З кожним роком зростає сектор неформальної зайня­тості, в якому, за оцінками економістів зайняті від 3,8 до 5,6 млн. чол., складається негативна тенденція зростання чисельності незайнятого населення і безробітних. Так, на початок 2002 р. на 1 робоче місце в Україні претендувало в середньому 26 чоловік, а частка офіційно зареєстрова­них безробітних складала 12,9 відсотків населення. Ви­робництво ВВП на душу населення у нас нижче ніж в Данії майже в 64 рази, Австрії та Німеччині — в 45 разів, Франції — 42 рази.

Створення необхідних умов для ринкової форми робо­чої сили неможливе без формування існуючих правових форм власності на засоби виробництва. В наш час дуже поширене уявлення, що головний зміст реформування від­носин власності полягає в заміні державної власності при­ватною. При цьому не враховують тієї обставини, що іс­нуюча державна власність за своїм економічним зміс­том теж є приватною, оскільки результати функціонування державних підприємств, як у минулому, так і тепер, при­власнюється не стільки суспільством, скільки окремими суспільними групами, що належать до державної та гос­подарсько-адміністративної бюрократії. Між тим, рефор­мування відносин державної власності, якщо воно дійсно буде відбуватися на демократичних засадах, повинно бу­ти організоване таким чином, щоб воно відповідало інте­ресам, перш за все, безпосередніх виробників. Ріст еконо­міки в сучасних умовах дає надію саме на це.

Економічна ситуація в Україні свідчить: велика кіль­кість населення потребує допомоги з боку держави, а бюджетні обмеження не можуть цієї допомоги забезпе­чити. І перш за все це діти, молодь, люди похилого віку, пенсії яких дорівнюють сьогодні третині прожиткового мінімуму.

Необхідною складовою соціально-економічної транс­формації України є тендерна політики держави. Незва­жаючи на те, що стаття 24 Конституції України гарантує особі рівність прав та свобод незалежно від статі, різни­ця у соціальному та економічному становищі жінок та чоловіків України все ще залишається істотною, як і в більшості країн світу. Малоефективними є заходи щодо поліпшення умов життя жінок та дітей Сектора у спра­вах жінок, охорони сім'ї, материнства та дітей Кабінету Міністрів України. Чисельні програми, спрямовані на під­тримку низькозабезпечених верств населення, свідчить про те, що ми, свідомо чи ні, обрали німецьку модель соціального захисту (надання різних форм грошових ви­плат — пенсій, допомоги, соціальної допомоги, тощо). Але рівень розвитку економіки ще не може забезпечити реа­лізації цієї моделі.

Становлення ринкової економіки в Україні передбачає подальший розвиток господарської самостійності її суб'єк­тів. Серед останніх все більш важливу роль виконують регіони, що обумовлює правомірність постановки питання про природу регіональних економічних інтересів та особ­ливість їх державного регулювання. Так, Одеська область як приморський регіон України займає 5,5 відсотків тери­торії країни, де проживає 5,05 відсотків (2,49 млн. чол.) населення. її економіка створює 5,2 відсотки валового про­дукту (на душу населення — це 2136 грн., по Україні в середньому — 2081 грн.). В сучасних умовах основою еко­номіки області є ряд провідних галузей, що відіграють важ­ливу роль у міжрегіональному і міжнародному поділі пра­ці. Це харчова, хімічна, нафтохімічна та машинобудівна, які виробляють 73,4 відсотків промислової продукції об­ласті. Зростає виробництво продукції в кольоровій, дерево­обробній, целюлозно-паперовій, легкій, харчовій, машино­будівній галузях. Успішно діють відкриті акціонерні то­вариства «Кисеньмаш», «Одесакабель», «Мікрон» та інші. Однак в електроенергетиці, паливній, комбікормовій галузях значне відставання. Більш ніж у десять разів знизив­ся за 1991-2000 рр. вантажообіг морського транспорту. Зме­ншились показники виробництва сільськогосподарської продукції на душу населення, хоча у 2001 р. Одещина зі­брала рекордний врожай — 3 млн. т. зерна.

В Одеському портово-промисловому комплексі концен­трується майже 70 відсотків всього морського транзиту України. Частка Одеської області в структурі експорт­них поставок України складала у 2000 р. 5,1 проценти, в імпортних надходженнях — 4,5 процентів. Активно роз­вивається іноземна інвестиційна діяльність. Одеська об­ласть займає шосте місце серед областей та міст України за обсягом іноземних інвестицій (208 млн. дол. у 2000 р.), її частка дорівнює 5,4 відсотки від загальної суми капіта­ловкладень в економіку України. Новою формою зовніш­ньоекономічної діяльності Одеської області є її участь у євро-регіональному русі. Одеська область є членом Асам­блеї Європейських регіонів (АЕР), Робочої співдружності Придунайських країн та Єврорегіону «Нижній Дунай».

Державна регіональна політика повинна виходити з нових наукових уявлень про регіон, як складову, дина­мічну еколого-економічну і соціальну систему господарс­тва країни. Розвиток регіонів є результатом як господар­ської самостійності їх самих, так і державного регулю­вання економічних процесів у кожному регіоні.

Таким чином, перед українською державою стоять над­звичайно складні та важливі завдання у сфері економі­ки. Від їх розв'язання у значній мірі залежить наш по­ступ до цивілізованого життя.