рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Економічна думка , причини розквіту та занепаду країн античного світу.

Економічна думка , причини розквіту та занепаду країн античного світу. - раздел История, Лекція №1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ. 1.2. Методико-методологічні засади аналізу історії економіч­ної думки Стародавня Греція. У Першій Половині І Тисячо­ліття До Н. Є....

Стародавня Греція. У першій половині І тисячо­ліття до н. є. колись могутні Вавилонське царство та Єгипет внаслідок внутрішніх та зовнішніх обставин занепадають. У світовій історії розпочинається но­вий період, відомий під умовною назвою античний (давній). В авангард світового прогресу стає Стародав­ня Греція, яка була розташована на межі трьох конти­нентів — Європи, Азії та Африки, що сприяло взаємо­дії різних культур. Через Середземне та Чорне моря проходили важливі торговельні шляхи. Греція, маю­чи зручні бухти, прекрасні кліматичні умови, значні природні багатства, вбирає матеріальні, духовні, інте­лектуальні здобутки різних культур і цивілізацій.

Численні острови, оточені гірськими хребтами, за­токи і гавані визначали відокремленість, автономію економічного життя грецьких общин. Внаслідок цього антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто (поліс). Саме це зумовило перевагу грецького міста над селом. Сільське господарство, внаслідок гострої нестачі землі мало другорядне значення.

Грецькі поліси становили окремі держави, цент­ром кожної з яких було місто, оточене муром, йому належали довколишні долини чи острови. Формування грецьких міст-полісів розпочалося у VIII — VI ст. 10 її. є. Згодом такі міста як Афіни, Мілет, Коринф, Халіке та інші, перетворилися у важливі ремісничо-торговельні центри, стали осередками політичного, культурного життя Греції. Значне місце в господарстві Країни займали ремесла, виплавляння металів зок­рема. У рудниках, що іноді мали глибину до 100 м, побували руду, з якої виплавляли мідь, залізо, виго­товляли бронзу. Із цих металів, а також із золота, срібла, виробляли зброю, колісниці, ювелірні вироби. Розроблялися поклади мармуру, глини. Добротним і красивим був посуд, дахівка, інші керамічні вироби, які славилися на весь тогочасний світ. Грецькі тка­нини, одяг мали попит далеко за межами країни. Військова могутність Афін привела до розвитку ко­раблебудування, яке було під контролем держави.

Ремісники працювали у невеликих майстернях по З—12 чол., хоча в деяких із них кількість працюючих сягала 30—100 чол. Особливо успішно в Стародавній Греції розвивались будівельна справа, обробка каменю, завдяки чому міста країни перетворилися у прекрасні ансамблі архітектурних шедеврів — храми, палаци знаті, театри, стадіони, інші громадські споруди, які вражали світ своїми завершеними формами. Розви­ток ремесел привів до спеціалізації виробників. Ста­ли спеціалізованими окремі міста-держави.

Повільніше розвивалося сільське господарство. Це було зумовлено рядом вказаних вище факторів, а також тривалим пануванням двопілля. Орна земля, угіддя, інші природні багатства спочатку належали громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, яч­меню, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Оливкова олія використовувалася у харчуванні, парфумерії, для освітлення, а також була головним експортним товаром. В Єгипет, Рим та Причорномо­р'я вивозилось вино. Приміські селяни займалися городництвом, бджільництвом. Добре розвивалося тваринництво.

У IV ст. до н. є. греки удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Вводилося трипілля, ширше застосовувалися добрива, використовувалася борона з дерев'яними зубами, молотильна дошка тощо. З'яви­лися наукові трактати з сільського господарства.

Перенаселення Греції і гостра нестача землі у VIII — VI ст. до н. е. зумовили колонізацію та утво­рення грецьких міст-колоній на берегах Мармуро­вого, Чорного та Егейського морів, на південному узбережжі Апеннінського півострова, в Сицилії та Північній Африці. Міста-колонії стали центрами торгівлі греків із сусідніми народами.

Широкого розвитку набули в Стародавній Греції торгівля і товарно-грошові відносини. Більші міста країни, перш за все Афіни, Пірей та інші, ста­ли центрами середземноморської торгівлі, транзит­ною базою між різними регіонами. Внутрішня сухо­путна торгівля була менш розвиненою. Торгівля зо­середжувалася в руках купців, які були власниками великих складів, кораблів. Грошовий обмін здійсню­вали лихварі, які володіли обмінними пунктами — трапезами. Поступово вони ставали крупними банкі­рами, посередниками у торгових операціях, власни­ками значних капіталів. Наявність великої кількості міст-держав, кожна з яких мала свої гроші, гальму­вала розвиток товарно-грошових відносин у Греції.

Однією з основних причин розквіту Стародавньої Греції було широке використання праці величезної кількості рабів. Джерелами рабства були постійні війни, які проводила Греція із сусідніми народами, мало місце боргове рабство. Праця рабів використо­вувалася в різних сферах матеріального виробницт­ва. Більшість рабів працювали в копальнях, каме­ноломнях, на будівництві доріг. У Греції були й при­вілейовані раби — учителі, лікарі, купці, ремісники, поліцаї. Рабами були деякі філософи, поети. Рабів використовували як прислугу в домашньому госпо­дарстві знатних людей, незначна кількість їх була зайнята в сільському господарстві. Лише деяким із рабів (купцям, ремісникам) дозволялося мати сім'ї. Експлуатація рабів сприяла досягненню високого економічного і культурного розвитку держави. Отже, в античному рабстві, на відміну від східного, рабсь­ка праця стала основною продуктивною силою су­спільного виробництва.

Однак поступово продуктивність невільничої праці надала. З'явилися цілі покоління людей, які наро­дилися, жили і працювали в умовах рабства. Такі люди не хотіли і не могли ефективно працювати. Це стало особливо відчутним, коли Греція почала зазнавати поразок у війнах, внаслідок чого припи­нився приплив нових рабів. Нескінченні конфлікти між грецькими містами, боротьба демосу з аристо­кратією, рабів з рабовласниками паралізували еко­номічне життя країни.

У 338 р. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. є. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської держави.

Античний Рим. Історія Стародавнього Риму — одна з найцікавіших сторінок розквіту і занепаду рабовласницького господарства, яке досягло класич­них (завершених, найповніших) форм.

В економічному житті Стародавнього Риму вирі­шальна роль належала сільському господарству. Юридичним власником землі виступала держава. Проте з часом відбувався процес передачі її у при­ватну власність — патриціям (сенаторам, консулам, трибунам, квесторам), а також вершникам (замож­ним людям, які займалися торгівлею, лихварством тощо). Форми земельної власності пройшли склад­ну еволюцію від вілли (земельного маєтку площею 25—100 га) до величезних латифундій з десятками тисяч гектарів землі і на початку н.е. трансформу­валися у невеликі ділянки землі (парцели), які на­давалися колонам — землеробам, вільновідпущеним рабам та іншим дрібним власникам на основі орен­ди. Право приватної власності на землю гарантува­лося римським законодавством ("Закон XII таблиць") та державою.

Сільське господарство було багатогалузевим. У Римській державі провідна роль належала виногра­дарству, городництву, садівництву. Успішно розви­валося тваринництво, птахівництво, вирощувалися зернові культури (пшениця, ячмінь, просо, овес), а також технічні (льон, коноплі).

Значну роль у господарстві відігравали території, завойовані Римом внаслідок тривалих воєн у Малій Азії, на африканському континенті, в інших регіо­нах світу. Експропрійовані землі оголошувалися державними і передавалися римській знаті, ветера­нам воєн, здавалися в оренду.

Впродовж існування Стародавнього Риму сільсько­господарські знаряддя праці та агротехніка постійно вдосконалювалися і досягли високого рівня. В І ст. н. є. римляни використовували не тільки косу, серп, а й жатку з широким захватом, колісний плуг, міне­ральні добрива, водяний млин, мали досконалу іри­гаційну систему зрошення полів. Успішно розвива­лася агротехнічна наука. Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Архео­логічні знахідки свідчать про його високий розвиток і професійну майстерність римських ремісників. Міські фортеці, храми, палаци, громадські споруди, водогони, лазні, каналізація, іригаційні системи вра­жали сучасників своєю досконалістю. Відомими да­леко за межами Римської держави були зброярі, які виготовляли найсучаснішу зброю (мечі, шоломи, щити тощо). Римська держава славилася будівництвом та утриманням доріг (деякі з них збереглися до наших днів), які зв'язували Рим із провінціями. Успішно розвивалося суднобудування. Високого рівня досягла технологія виплавки металів, виготовлення різних предметів з міді, бронзи, заліза та благородних металів. Обробка каменю, граніту, мармуру, а також різьба по них були предметом гордості римських майстрів.

Ремесло Стародавнього Риму мало географічну та галузеву спеціалізацію. Місто Капуя було відоме виготовленням світильників, інших побутових то­варів. Керамічними виробами та вишуканим посу­дом славився Аррецій. У містах Падуя, Мілан, Парма виготовляли дахівку, посуд, вовняні тканини. Компанійські міста спеціалізувались на виробництві скла. Рим був відомий текстильними та шкіряними товарами.

Розкопки м. Помпеї, знищеного виверженням вул­кану Везувій (79 р. н. є.), дають реальну картину ремісничого розвитку римської держави. У місті була велика кількість майстерень, в яких виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, залізні та скляні вироби, різноманітні інструменти — хі­рургічні, ковальські, столярні, слюсарні тощо. У Помпеї археологи виявили ювелірні, парфумерні, скульптурні майстерні. Особливістю ремісництва Стародавнього Риму було колегіальне об'єднання майстрів-виробників за професіями. У II — III ст. н.е. ремесло римських провінцій своєю майстерністю переважало над загальнодержавним.

У Римській державі успішно розвивалася торгів­ці, яка приносила більше прибутків, ніж ремесло. Добре розвинутою була внутрішня торгівля, зосере­джена в містах на місцевих ринках, які згодом ста­ні спеціалізованими. Поступово в містах сформува­лися великі ярмарки. Після об'єднання під владою Риму всього Середземномор'я успішно розвивалася зовнішня торгівля. Цьому сприяли також географіч­ний поділ праці, успіхи у кораблебудуванні та будів­ництві доріг, спеціалізація виробництва та розвиток товарно-грошових відносин. Надзвичайно активною була морська та караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби; з Єгипту — лляні тканини, пшеницю, папі­рус; з Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото; з Іспанії — срібло, олово, залізо, мідь; з Галлії — виноград, вино, кераміку; з Германії, Британії — рабів. Незважаючи на складні умови (піратські напади, розбій), успішно розвива­лася торгівля Риму з Індією та Китаєм. Поступово римські купці проникли на північ Європи. В III — IV ст. н. є. в обмін з Римом втягуються народи Північного Причорномор'я, в т. ч. й України. Торгів­ля сприяла впливу високорозвинутої римської куль­тури на тогочасний світ.

У Стародавньому Римі існувала досить розвинута грошова система. Наслідуючи греків, римляни відливали мідні монети. Однофунтова монета нази­валася ассом, 1/2 фунтова — сомісом, 1/12 — ун­цією. Поруч з римськими використовувалися срібні монети — драхми грецької чеканки з римською печаткою. В III ст. до н. є. з'явився римський срібний денарій вартістю 10 ассів. Найпоширенішою грошо­вою одиницею був сестерцій, який дорівнював 2,5 асса. В останній період існування Римської держави в обіг були введені золоті монети — ауерси та соліди. Рим поступово перетворився у світовий центр гро­шових операцій. Успішно розвивалася банківська справа. Римські банкіри виступали торговельними посередниками, здійснювали всі грошові операції, використовували чеки, переказні векселі, відкрива­ли безготівкові, поточні, активні і пасивні рахунки. Розвиток товарно-грошових відносин сягнув най­вищого рівня в І — II ст. н. є. Попит на гроші постій­но зростав, вони ставали потрібні всім категоріям населення, що підлягало оподаткуванню і змушене було сплачувати грошові податки. Фінансова система Риму була добре розвинена і трималася на експлуата­ції римських провінцій, в першу чергу неіталійських. Існує багато економічних та інших причин, які зумовили розквіт античного Риму. Слід виділити деякі з них. Багатство та сила Римської імперії були зумовлені ходом історичного розвитку. Рим підко­рив собі Грецію, Єгипет, успадкував їхню культурну спадщину. Наступні завоювання ще більше посили­ли його. Важливе значення мали внутрішні факто­ри: тривале існування правової системи, республі­канського устрою, сильної держави, які гарантува­ли права і свободи значної частини населення, перш за все право приватної власності. Велике значення в житті античного Риму мали освіта та наука, римля­ни були найосвіченішими людьми тогочасної доби. Не останню роль в економіці Риму відіграла екс­плуатація рабської сили, що сприяло вивільненню певної частини людей від важкої праці і заняттям їх наукою, освітою, мистецтвом, літературою, поезією. У III — IV ст. н. є. господарство Стародавнього Риму починає занепадати. Причиною кризи стало загострення внутрішніх суперечностей та конфліктів. Вичерпала себе рабовласницька система господарю­вання. Масові повстання рабів розхитали підвалини Римської імперії. Знизилася продуктивність праці. Дешева, разом з тим малоефективна праця, рабів стримувала технічний прогрес. Економічні засади суспільства підривало витіснення з господарського життя дрібних власників. Різко зросла кількість паразитуючих елементів з вільного населення, з певного плебсу, що вимагало додаткових витрат держави і, як наслідок, посилення податкового пресу. Криза рабовласницького господарства в аграрно­му виробництві виявилася у зменшенні площі об­роблюваних земель, нерентабельності вілл та лати­фундій, поширенні екстенсивних форм ведення гос­подарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту.

Зросло значення невеликих господарств. Провідною формою виробничих відносин у сільському господарстві став колонат — латифундії дробили на парцели, до яких стали прикріпляти колонів — дрібних землеробів та рабів, відпущених на волю. Колони займали проміжне становище між вільними і рабами і мали певну зацікавленість у результаті своєї праці.

Економічний занепад охопив також ремесло і тор­гівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщу­валися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і лати­фундії перетворювалися на економічно замкнені гос­подарства. Скоротилася зовнішня і внутрішня торгів­ля, грошовий обіг.

Зазнала краху завойовницька політика Риму, вна­слідок чого припинилося регулярне поповнення гос­подарств рабами. Об'єднуючи різні народи, Римська імперія поступово почала відчувати сепаратизм про­вінцій, якими ставало дедалі важче управляти, зби­рати податки і т. ін. Втрачалася економічна єдність держави. Постійно посилювався натиск варварів.

Глибока і всебічна криза рабовласницького су­спільства загострила соціальні суперечності, поси­лила політичну нестабільність. У результаті в країні не припинялися народні повстання; боротьба імпе­раторів за престол зумовила роз'єднання східної і західної частин імперії щодо адміністрування та управ­ління. Столицю було перенесено з Рима на схід у Візантію. В 476 р. н. є. Західна Римська імперія перестала існувати.

Стародавні римляни залишили людству величезну спадщину, якою уміло скористалися перш за все євро­пейські народи. На руїнах Стародавнього Риму вирос­ла згодом європейська християнська цивілізація.

В античній літературі економічну думку стародавнього світу ви­ражено в найрозвиненішому вигляді. Джерелами, які дають уявлен­ня про економічну думку античності, є законодавство держав, пуб­лічні виступи і твори філософів, істориків, політичних діячів, поетів та ін. Висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч і не є ще цілісною системою поглядів, проте це вже серйозна спроба теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища.

Основні ідеї мислителів Стародавньої Греції з економічних пи­тань не тільки дивують своєю надзвичайною глибиною та оригіна­льністю. Вони лягли в основу всієї економічної науки. Економічна Думка періоду раннього рабовласництва (X — VI ст. до н.е.), що знайшла відображення в грецькому епосі (поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», Гесіода «Роботи і дні»), законах міст-держав (так звані закони Лікурга), економічній політиці (реформи Солона, Пісістрата), свідчить про перехідний характер суспільних відносин від родо­вого ладу до рабовласницького. Якщо перші прояви економічної думки стародавніх греків зв'язані з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, звеличуванням землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу.

Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490— 429 до н.е.), який був першим стратегом і керів­ником афінської держави в 444 — 429 рр. до н.е. Перікл практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову служ­бу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, за­охочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були ви­словлені філософами Демокрітом (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) та Сократом (бл. 470 — 399 до н.е.). Так, Демокріт говорив про при­марність багатства, оскільки і той є багатим, хто задовольняється малим («не можна назвати бідним того, хто задоволений своєю до­лею» і «не можна назвати багатим того, хто не задоволений тим, що має»). Він захищав приватну власність, виправдовував рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей. Сократ усю економічну діяльність зв'язував із моральними чеснотами, оскільки для того, щоб збагатіти, потрібні енергія, наполегливість, благочестя, а для того, щоб зберегти багатс­тво, — стриманість. Він також казав про відносність багатства, за­суджував прагнення до наживи, радив бути бережливим і задоволь­нятися малим.

У добу загострення суперечностей і початку кризи рабовласни­цького суспільства (IV ст. до н.е.) економічна думка Стародавньої Греції сягає розквіту. Основні ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства.

Свої економічні погляди Ксенофонт (бл. 430 — 355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства. Основною проблемою для Ксенофонта був пошук шляхів подолання прита­манних такому господарству недоліків. Визнаючи рабство природ­ним і правомірним, Ксенофонт виступав за колективні форми рабо­володіння як такі, що нейтралізують деякі суперечності рабовлас­ницького ладу. Він давав поради щодо поліпшення організації гос­подарства й підвищення продуктивності рабської праці. Для цього, як він гадав, треба використовувати матеріальні стимули й різноманітні засоби «морального» впливу на рабів, що примусило б їх пра­цювати ліпше. Ксенофонт уже розумів протилежність між розумо­вою і фізичною працею, а тому вважав, що фізичною працею мають займатися раби (виконавці), а людям вільним (керівникам) належать функції нагляду й управління.

Ксенофонт був прихильником натурального господарства як більш стійкого й надійного. Сільське господарство — це, на його думку, найважливіша галузь економіки («землеробство — мати й годувальниця всіх професій»), а до ремесла він ставився досить зне­важливо. Він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення на­турального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу в спеціалізації виробни­ків на виготовленні певних предметів. «Ясна річ, — писав він, — хто проводить час за такою обмеженою роботою, той зможе викону­вати її якнайліпше»'. Ксенофонт бачив зв'язок між поділом праці та розмірами ринку, протиставляючи слаборозвинутому поділу праці у малих містечках відносно високий рівень його у великих містах.

Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне вико­ристання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цін­ність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Водночас цінність розглядається як здатність речі вимінюватися на іншу річ, тобто як мінова цінність (для «того, хто не вміє користуватися флейтою, якщо він її продасть, вона — цін­ність; якщо не продасть, а володітиме нею, — не цінність»). Отже, по суті, ідеться про дві властивості товару. Не заперечуючи значен­ня грошей, Ксенофонт визнавав функціонування їх лише як скарбу і засобу обігу, засуджуючи лихварство.

Платон (428/427 — 348/347 до н.е.) написав багато творів філо­софського, соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. У праці «Держава» Платон виклав свою концепцію ідеальної держави. Вихідною в його теоретичній по­будові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бі­дних, — це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Нерівність, на думку Платона, випливає із самої природи людей, че­рез що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою ча­стку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби — різноманітними і на­віть безмежними. Відтак постає суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв'язання цієї суперечності Платон бачить в утворенні міста (слово «місто» у греків було фактичним синонімом слів «держава» й «суспільство»), тобто об'єднання лю­дей, в якому існує поділ праці. Саме поділ праці у Платона є основ­ним принципом побудови держави та її природною основою.

Виходячи з того, що люди помітно різняться за своїми здібнос­тями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта —для землеробства й ремесла, Платон поділяв усе вільне населення в ідеальній державі на три стани: філософів, що керують державою; воїнів, покликаних воювати, боронити державу і лад у ній; та землеробів, ремісників і торговців, тобто всіх тих, хто займається господарською діяльністю. Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке здатне говорити. Отже, поділ праці у Платона є також підставою для соціального поділу су­спільства. Філософи й воїни, на думку Платона, не повинні мати приватної власності, у них все має бути спільним. Щоб ці стани мо­гли якнайліпше керувати державою і захищати її, вони мають бути цілковито вільними від виробничої праці й матеріальних клопотів. Засоби існування для вищих станів мусять постачати члени третього стану, а також раби.

Із тези, що людей від природи наділено неоднаковими здібнос­тями, випливала необхідність закріпити їх поділ за заняттями. Кож­на людина, уважав Платон, мусить займатися тією діяльністю, яка найбільше відповідає її здібностям, не поєднуючи її з іншими вида­ми діяльності. На це має бути пряма державна заборона. Але займа­ючись лише одним видом праці, людина інші свої потреби може за­довольнити через обмін продуктами. Унаслідок цього з'являються ринок, торгівля і гроші.

Визнаючи необхідність торгівлі, Платон, проте, ставився до неї як до справи, не гідної афінського громадянина. Відтак торгівлю треба залишити тільки варварам-іноземцям. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзви­чайно важливу (і не тільки для своєї доби) думку про те, що в про­цесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають по­рівнянними, незважаючи на те, що вони є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Категорія вартості в його теорії відсутня. Гроші, на думку мислителя, потрібні для обміну, а тому мають виконувати функції засобу обігу та міри вартості. До функції грошей як скарбу, засобу нагромадження Платон ставився вкрай негативно, був проти­вником продажу товарів у кредит, гостро-засуджував лихварство. Такий погляд Платона на торгівлю і гроші зумовлений його прихи­льністю до натурального господарства і розумінням того, що розви­ток торговельного та лихварського капіталу сприяв би поширенню товарно-грошових відносин і розкладу натурального господарства.

У «Законах» Платон пропонує ще один проект держави, економіч­на організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала того­часній добі. Але цей проект, на думку самого Платона, займав лише друге місце порівняно з його першим проектом ідеальної держави. Майбутня держава Платона мала би бути господарчо відокремленою й самостійною. Оскільки надмірна концентрація землі в руках влас­ників призвела до загострення соціальних суперечностей, Платон пропонував нейтралізувати її через рівномірний розподіл землі.

Натурально-господарський характер поглядів Платона знайшов відображення у його ставленні до землеробства як найважливішої галузі економіки, економічної основи держави, хоч він визнавав і важливість ремесла в економічному житті держави. Торгівля, як і раніше, оголошувалася заняттям непочесним.

Отже, у своїх творах Платон виклав багато історично правильних спостережень за соціально-економічною дійсністю античного світу й висловив важливі наукові ідеї стосовно поділу праці, обміну, гро­шей та їхніх функцій, економічної ролі держави. При цьому він за­лишався захисником натурального аграрного господарства, що ви­користовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до пред­ставників торговельно-лихварського капіталу, нагромаджувачів гро­шового багатства, що розкладають суспільний лад і душу людей.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Арістотеля (384 — 322 до н.е.) — найвидатнішого мислите­ля давнини. З його численних праць, що охоплюють найрізноманіт­ніші галузі знань (філософію, логіку, психологію, етику, політику, фізику, економіку та ін.), слід назвати «Політику» і «Нікомахову етику», в яких містяться міркування з економічних питань. Арістотель досліджував більш широке коло теоретико-економічних про­блем, ніж Ксенофонт і Платон, і виявив більшу глибину й оригіна­льність. Виходячи з того, що природний потяг людей до спільного життя приводить до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і Платон, створив проект «найліпшої держави». Соці­альною основою такої держави мають бути громадяни, які володі­ють «власністю середньою, але достатньою», оскільки «середній до­статок з усіх благ якнайліпший». Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні діячі, а також філософи. Уся земля держави поділяється на дві час­тини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша — у приватному. Провідною галуззю економіки Арістотель також ува­жав землеробство.

Основою виробництва, на думку Арістотеля, має бути рабська праця. Таке твердження випливало з переконання філософа, що раб­ство є природним явищем. За Арістотелем, панування й підкорення —це універсальний закон природи, необхідний для «взаємно­го самозбереження» («деякі істоти різняться в тім відношенні, що одні з них неначе призначені до підлеглості, а інші — до владарю­вання»). Стосовно суспільства це означало, що одні люди від приро­ди є вільними, а іншим судилася доля рабів, і таким бути рабами не тільки справедливо, а й корисно. Рабами, за Арістотелем, мають бу­ти лише варвари, бо варвар і раб за природою своєю поняття тотож­ні. Рабство Арістотель зв'язував із поділом праці на розумову й фі­зичну: раби — це ті люди, котрі від природи можуть виконувати лише фізичну роботу, а вільні — ті, яким призначено долею займа­тися розумовою працею. Навіть «ремісник, який порається коло ни­зького ремесла, перебуває в стані дещо обмеженого рабства». Вільні тому і є вільними, що вони не знають фізичної праці. Основні безпо­середні виробники — це раби. Відтак існування рабства є економіч­ною необхідністю. Раба Арістотель розглядав як «наділене душею знаряддя». А через те, що раби є першим предметом власності, то саме вони стають основою багатства й головним джерелом його збільшення'.

Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як накопичення грошей. Багатство першого виду має межу, якою є споживання. Багатство, виражене у грошовій формі, не знає меж. Відповідно до цього Арістотель розрізняв економіку і хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто приро­дну господарську діяльність, зв'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала й обмін (дрібну торгівлю) у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арісто­тель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші. Це дія­льність винятково у сфері обігу, спрямована на накопичення багатс­тва у формі грошей (велика торгівля і лихварство), яка є, на думку Арістотеля, неприродною. Засуджуючи хрематистику, він, проте, розумів, що економіка неминуче переходить у хрематистику.

Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння по­двійного значення блага. Кожне благо, писав він, може бути викори­стане за призначенням чи, навпаки, не належним чином. Так, санда­лію можна взути або скористатися нею для обміну. І те, і те, за Арістотелем, є споживними вартостями сандалії. Проте використан­ня сандалії для обміну є неприродним способом її уживання, бо природним Арістотель уважав лише безпосереднє споживання, «притаманне речі» як такій (саме як споживній вартості). Водночас споживною вартістю блага для його власника буде і здатність блага обмінюватися на інше благо, тобто його мінова вартість. Отже, Арі­стотель, власне, відкрив дві сторони товару.

Уважаючи природними лише ті економічні відносини, котрі від­повідають натуральному господарству, і розглядаючи товарно-грошові відносини як неприродні, давньогрецький мислитель, од­нак, значно глибше, ніж його попередники, дослідив ці останні. Він зазначив, що потреби пов'язують людей в єдине ціле і зумовлюють обмін і що «як без обміну не було б... взаємовідносин, так без прирі­внювання — обміну, а без порівнянності — прирівнювання» . Ви­словивши надзвичайно важливу думку про прирівнювання й порів­нянність обмінюваних речей, Арістотель, проте, не визначив, що саме робить їх такими. Він гадав, що різні речі є в принципі непорі­внянними, але стають такими за допомогою грошей, оскільки це ди­ктується практичною потребою.

Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвит­ку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Вихідним пунктом, за Арістотелем, була мінова торгівля, тоб­то безпосередній обмін продукту на продукт, коли мінові відносини спочатку виникли між родовими сім'ями (общинами), а потім стали розвиватися всередині них. Поширення мінової торгівлі поступово привело до появи грошей, і мінова торгівля перетворилася на товар­ну (товарний обіг), яка є, власне, обміном за допомогою грошей. На думку Арістотеля, виникнення грошей — необхідність, зумовлена розвитком торгівлі. Гроші існують для зручності обміну. «Неначе заміна потреби, за спільною домовленістю з'явилася монета, — пи­сав він. —... Монета, немовби міра, роблячи речі порівнянними, прирівнює». Природними функціями грошей Арістотель вважав функції засобу обігу й міри вартості. У міру нагромадження грошей товарна торгівля, у свою чергу, перетворюється на велику торгівлю, яка належить до хрематистики. Таким чином, у своєму дослідженні етапів розвитку торгівлі Арістотель показав перехід від форми Т—Т до форми Т—Г—Т, а від неї до Г—Т—Г. Останню форму торгівлі, де гроші функціонують як капітал, він гостро засуджував, як і лихварство.

У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку за умов розкладу общини, виникнення рабства, пізніше — його розвитку й кризи. Тому в центрі уваги старогрецьких мислите­лів незмінно перебували проблеми рабовласництва, які вони розгля­дали, виходячи із соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Ті самі обставини зумовили й переважання в них натурально-господарського підходу до економічних питань. Щоправда, по­глиблення суспільного поділу праці, пожвавлення ремесла й торгівлі зробили необхідними спеціальні дослідження переваг натурального й товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відносин. Наукові досягнення давньогрецьких авторів зв'язані зі спроба­ми теоретичного осмислення таких економічних процесів і явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші та ін., прагненням зрозуміти закони господарського життя.

Трактат «Землеробство», написаний Марком Порцієм Катоном Старшим (234 — 149 до н.е.), узагальнює досвід і містить практич­ні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького гос­подарства з певною ринковою орієнтацією. Катон, як і його грецькі попередники, уважав землеробство за найпочесніше й найшляхетніше заняття, дохід від якого «є найчистішим, найпевнішим і зовсім не породжує заздрощів». Зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне господарство, власник якого купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тіль­ки надлишки. При цьому господар має якнайменше купувати і як­найбільше продавати. Для підвищення дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштування господарства, організації в ньому виро­бництва і праці рабів. Приміський маєток, наприклад, господар має облаштувати так, щоб він давав якнайбільший прибуток. Для того щоб власник не робив зайвих витрат, Катон радить йому мати мен­ше обладнання . Не надаючи великого значення засобам виробницт­ва, Катон, проте, виняткову увагу приділяє рабам і організації їхньої праці. Він радить суворо поводитися з рабами, карати за найменші провини, сіяти ворожнечу між ними, годувати та одягати їх залежно від того, як вони працюють і як поводяться, і в такий спосіб створю­вати стимули до сумлінної роботи та доброї поведінки. Кожен раб має дістати «урок», тобто певний обсяг конкретної роботи. Система «уроків» уможливлює господареві контроль за станом справ у маєт­ку. Безпосередньо наглядати за працею рабів мав раб-наглядач (вілік). Працюючи серед інших, він «буде знати, що в рабів на думці, і вони будуть ретельнішими в роботі»'. Про виконання наказів вілік мав звітувати господареві, котрий сам мусив керувати всім маєтком. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в господарстві вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки як тимчасовий і допоміжний захід.

Позбавлення селян землі і концентрація її в руках великих земле­власників зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Опрацювання проектів таких реформ та їх втілення в життя зв'язані з іменами народних трибунів братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). Пропоновані ними реформи поляга­ли, по-перше, у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння; по-друге, у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних виробників) до господарської діяльності; по-третє, у обмеженні розмірів земель­них ділянок, що можуть бути у розпорядженні одного господаря (однієї родини). 133 рр. до н.е. Тіберій Гракх виступив із законопро­ектом про земельну реформу, який передбачав обмеження користу­вання державною ріллею одною тисячею югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по 30 югерів (близько 9 га) серед без­земельних та малоземельних громадян Риму. Запропонований про­ект було прийнято й частково здійснено. Навіть після вбивства Тібе­рія Гракха аграрна комісія продовжувала роботу, наділяючи селян землею. Молодший брат Тіберія — Гай відновив реалізацію аграр­ної реформи і здійснив іще низку реформ, спрямованих на зміцнен­ня римської держави, припинення зубожіння селянства та запобі­гання пролетаризації римських громадян. Так, у Римі проводився продаж хліба з державних сховищ за низькими цінами, в Італії та на території Карфагена утворювались нові колонії, куди переселяли не­заможних громадян. Проте 121 р. до н.е. Гая Гракха та його прихи­льників було вбито.

Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники еко­номічної думки Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. є.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відобра­ження зростання товарності рабовласницьких господарств та їх пе­ретворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевлас­ники — користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить ко­ристь, тобто отримування доходу. З погляду дохідності він і розгля­дає питання організації рабовласницького господарства. На думку Варрсна, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім —властивостями ґрунту, оскільки основна цінність гос­подарства — земля. Водночас він визнавав залежність дохідності маєтку від його місцезнаходження. «Маєтки, поряд з якими є місця, куди зручно ввозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, такі ма­єтки вже тільки через це є дохідними», — писав він. Варрон, по су­ті, виокремлював два типи рабовласницького господарства: примі­ські маєтки та віддалені господарства. Визнаючи вплив ринку на організацію господарства, Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації, оскільки, з одного боку, власники маєтків змушені купу­вати навіть те, що вони самі виробляють, але в недостатній кількос­ті, а з іншого — часом стає невигідно виробляти щось у власному господарстві, навіть коли це є можливим. Землеробство він пропо­нував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді ви­сокою.

На погляди Варрона щодо використання в господарстві праці ра­бів безперечно вплинуло повстання Спартака. Хоч він і досі вважає рабів тільки «знаряддями, що говорять», та все ж радить рабовлас­никові не купувати багато рабів тієї самої національності, щоб вони не змовились між собою, і застосовувати гнучкіші методи примусу до праці, заохочуючи рабів матеріально та морально. Виходячи з низької продуктивності рабської праці, Варрон уважав, що вигідні­ше користуватися працею найманих працівників, особливо для об­робітку великих сільськогосподарських угідь і в нездорових місце­востях, де велика смертність рабів могла б завдати їхньому власникові значних збитків.

Праця Луція Колумелли має таку саму назву «Про сільське гос­подарство». Це своєрідний огляд стану античного сільського госпо­дарства в період кризи рабовласництва. На противагу твердженням, що занепад сільського господарства зумовлений погіршанням ро­дючості землі та поганим кліматом, Колумелла головну причину цього занепаду справедливо бачить у недоліках господарювання, насамперед через недбале ставлення рабів до праці. Узагальнивши тогочасну сільськогосподарську практику, він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласницького господарства. На його думку, велике, але погано оброблене поле дасть менше доходу, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка.

Добрий господар може зробити прибутковим будь-який клаптик зе­млі, вирощуючи там саме те, для чого ця земля найбільше придатна.

Прагнучи розробити принципи ефективної організації праці ра­бів, Колумелла рекомендував запровадити поділ праці, її спеціаліза­цію, використання кваліфікованої рабської праці. Великого значен­ня Колумелла надавав навіть характеру відносин між паном і рабами. Діапазон запропонованих ним засобів впливу на рабів був досить широким: від традиційної маєткової в'язниці до дружньої розмови і навіть жартів. Це, на думку Колумелли, мало сприяти зро­станню продуктивності праці. Найважливіше, щоб маєтком особис­то управляв суворий і досвідчений господар. З огляду на це Колу­мелла радив купувати приміські маєтки, щоб частіше там бувати. Власникам віддалених господарств він рекомендував здавати землю в оренду вільним колонам, оскільки на той час це вже стало вигід­нішим, ніж використання рабів. Колумелла вважав, що власникові маєтку не слід часто міняти орендарів, ліпше залучати колонів, міц­но прив'язаних до місця. Таким чином, твори Катона, Варрона й Колумелли є важливими літературними джерелами з аграрних про­блем Стародавнього Риму. У них було відображено розвиток сільсь­кого господарства і зв'язану з ним еволюцію економічних поглядів римлян з питань організації рабовласницького господарства.

У І ст. н. є. у Римській імперії за умов глибокої економічної, по­літичної й моральної кризи суспільства виникло християнство. Воно увібрало в себе чимало елементів східних релігій (зокрема іудаїзму) і античних філософських течій. Хоча раннє християнство спочатку було релігією гноблених і гнаних, однак воно не було орієнтоване на певний боговибраний народ, соціальну групу або клас. Воно було звернене до всіх людей, до всіх, хто вірив у божественного Спасителя, в Христа. Ранньому християнству належить заслуга першої по­становки питання про рівність людей. Рівність людей перед Богом виступає як основний вид рівності, від котрого всі інші види є похі­дними. Засуджується соціальна нерівність, зокрема, поділ людей на бідних та багатих. Багатство розглядається як «корінь усього злого». Люди повинні ставитися один до одного справедливо. З ідеєю рів­ності міцно зв'язаний принцип загального обов'язку працювати. Оскільки праця є основою життя людей, розподіл має здійснюватися за працею. Гостро засуджується лихварство і стягнення процента за позичку.

Яскравим виразником економічних поглядів раннього християн­ства був відомий християнський теолог Августин Блаженний (354 — 430). Він проповідував необхідність праці для всіх, говорив, що, створивши світ, Бог звелів людині працювати, і посилався на слова апостола Павла: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть». При цьому дуже важливо, що фізичну працю Августин уважав такою ж почесною, як і працю розумову. Роботу коваля, будівельника, шевця він називав «чистим і чесним ремеслом». Але понад усе Августин поважав роботу на землі. Він називав землеробство «найчис­тішим серед усіх мистецтв». До торгівлі в Августина ставлення було зовсім інше. На його думку, мета купця — «дешево купити і дорого продати». Августин уважав це очевидною вадою і засуджував. Про­ти рабства він не виступав. Завдання церкви, на його думку, поляга­ло не втім, щоб звільнити рабів, а щоб зробити їх добрими. Узагалі раннє християнство як релігія знедолених, безправних і гноблених втілювало мрії про рівність і справедливість, про чесне, трудове життя.

Таким чином, економічну думку античного світу слід розглядати, з одного боку, як продукт особливої історичної доби, а з іншого — як низку ідей, що набули розвитку в наступні періоди та увійшли до золотого фонду економічної науки. Важливим досягненням анти­чної економічної думки є з'ясування принципів натурального й окремих елементів товарного господарства. У центрі римської еко­номічної думки завжди стояли питання організації рабовласницько­го господарства та управління ним. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлу­маченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загаль­ної рівності людей (в ідеях раннього християнства).

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Лекція №1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ. 1.2. Методико-методологічні засади аналізу історії економіч­ної думки

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ... Історична еволюція економічної думки... Методико методологічні засади аналізу історії економіч ної думки...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Економічна думка , причини розквіту та занепаду країн античного світу.

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Сторична еволюція економічної думки.
Економічне життя суспільства є надзвичайно багатогранним. Його вивчає система економічних наук, які включають науки про загальні закони економічного розвитку, галузеві економічні науки, науки, що р

Вивчення історії економічної думки необхідне і для розуміння й розвитку сучасних економічних теорій.
Визнаний авторитет у галузі історії економічної думки японсь­кий економіст Такаші Негіші в книжці «Історія економічної теорії», як і Блауг, ставить запитання: «Для чого ми вивчаємо історію еко­номі

ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ЗА ПЕРВІСНОЇ ДОБИ ТА ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ НА ЕТАПІ РАННІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ.
Палеоліт, або давній кам'яний вік. Мезоліт - середній кам'яний вік Протонеоліт. Неоліт - новий кам'яний в

Економічна думка, причини розквіту та занепаду країн античного світу.
  З розвитком су­спільства виникали ширші уявлення про економічні відносини, з'явилися окремі висловлювання, ідеї економічного характеру. Вони стали складовою архаїчного мислення і ді

Економічна думка, господарство та соціально - економічні відносини у країнах Стародавнього Сходу.
  До країн Стародавнього Сходу відносяться Старо­давній Єгипет, державні утворення Межиріччя (Шу­мер, Ур, Вавилонське царство), Стародавня Індія, Ки­тай та інші. Господарство

Форми землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху Середньовіччя.
Господарство епохи Середньовіччя (феодальне гос­подарство) характеризується перш за все пануван­ням приватної власності на землю. Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди отримували від з

Форми землеволодіння та соціально-економічні відносини в епоху Середньовіччя.
Генеза та розвиток нових господарських форм в середньовічній Європі мали універсальні ознаки. Вони формувалися в основному на соціально-еко­номічній спадщині Римської імперії та господарських досяг

Середньовічні міста. Ремесла. Цехи.
У країнах Західної Європи найдавніші міста зав­дячували своїм початком римлянам. Міста виника­ли скрізь, куди доходила влада Стародавнього Риму, навіть до меж римських провінцій над Рейном Дунаєм,

Внутрішня і зовнішня торгівля. Фінанси.
В XI — XV ст. в країнах Західної Європи інтен­сивно розвивалася торгівля, чому сприяв розвиток ремесла та урбанізація. Особливо жваво вона прова­дилася у могутніх міських республіках Північної Італ

Економічна думка середньовіччя.
Мис­лення середньовічної людини мало теологічний характер. Економі­чна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей про­цес почався лише в період пізнього середньовіччя (XVI — XVII ст.)

Передумови становлення ринкової економіки в країнах Західної Європи.
Перші зачатки ринкового виробництва з'явилися в окремих містах Північної Італії і Фландрії ще в XIV-XV вв. Виникнення ж ринкових відносин у масштабі Західної Європи ставиться лише до XVI сторіччя.

Передумови і наслідки Великих географічних відкриттів.
В економічному становленні новоєвропейської та світової макроцивілізації важливу роль відіграли Великі географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Їхньою передумовою була криза левантійської т

Основні фактори становлення індустріального суспільства. Мануфактури.
Розклад феодального господарства був пов'язаний з такими процесами, як розвиток товарного госпо­дарства; посилення майнової та соціальної диферен­ціації; формування великих капіталів і розвиток роз

Англійська революція 1640—1660 рр.: економічні причини і наслідки.
На початку XVI ст. Англія залишалася невели­кою за кількістю населення державою. Переважна частина її мешканців проживала у сільській місце­вості; в містах — 20% жителів країни. Більшість галузей п

Особливості генези індустріального суспільства у Франції
До середини ХVШ ст. Франція була однією з наймогутніших держав світу. Такого становища вона досягла в значній мірі за рахунок високої культури французького народу. Важливою силою, що утри­мувала Фр

Соціально-економічні передумови і наслідки війни північноамериканських колоній за незалежність.
Колонізацію Північної Америки європейці розпо­чали ще у XVI ст. Найбільших успіхів у цьому про­цесі досягла Англія, яка створила ряд колоній на Атлантичному узбережжі материка. У боротьбі з Нідерла

Промисловий переворот у США.
Промисловий переворот — це перехід від руч­ного, ремісничо-мануфактурного до великого машин­ного фабрично-заводського виробництва. Важливою складовою промислового перевороту було впрова­дження у ви

Промисловий переворот в Англії: передумови, хід, наслідки
Батьківщиною першого промислового перевороту була Англія — в останній третині XVIII — середині XIX ст. Соціально-економічні передумови для його здійснення визріли в цій країні у середині XVIII ст.

Особливості промислового перевороту у Франції.
Промисловий переворот у Франції мав свої особ­ливості і специфіку. Він розпочався пізніше, ніж в Англії, і був затяжним. На думку деяких вчених, у т. ч. французьких, велика демократична революція 1

Особливості промислового перевороту в Німеччині.
Німеччина вийшла на шлях капіталістичного роз­витку пізніше, ніж Англія та Франція. Промисловий переворот тут розпочався лише в 30-х роках XIX ст. і тривав до 70-х років. Найважливішою причиною так

Промисловий переворот у США.
Поява у Північній Америці сильної самостійної держави створила сприятливі умови для економічно­го зростання. Промисловий переворот розпочався у північних штатах в останньому десятилітті XVIII ст.

Міжнародні економічні відносини.
  Після завершення промислового перевороту розвинуті країни світу вступають в добу індустріалізації. Вона характеризується структурними зміна­ми в господарстві окремих країн. На основ

Прогрес науки, техніки і технології виробництва в останній третині XIX ст.
Індустріалізація в розвинутих країнах відбувалася на основі науково-технічної революції. Відкриття в галузі математики, фізики, хімії, інших наук сприя­ли технічному прогресові, створенню оригіналь

Економічне піднесення США та Німеччини.
США. У кінці XIX ст. високими темпами розви­валася економіка США. Вони вийшли на перше місце у світі за обсягом промислової продукції, обігнали Великобританію, яка втратила роль &q

Основні фактори промислового відставання Англії та Франції.
Англія. В останній третині XIX ст. в Англії почали знижуватися темпи промислового виробництва. Інтен­сивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення

Становлення індустріального суспільства в Японії.
Перехід до індустріального суспільства в Японії відбувся пізніше, ніж в країнах Західної Європи та США, і мав ряд особливостей. До середини XIX ст. Японія була типовою аграрною країною, в якій па­н

Міжнародні економічні відносини.
У першій половині XIX ст. сформувався світо­вий ринок як підсистема господарства, пов'язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він

Ндустріалізація в Україні.
Упродовж 60—80-х років у Східній Україні за­вершився промисловий переворот. Найхарактерні­шою ознакою цього було повсюдне застосування у виробництві парових двигунів, систем машин, меха­нізмів та в

Зрушення в сільському господарстві. Столипінська аграрна реформа.
Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у Російській імперіях мали багато спільних рис. На­самперед вони створили сприятливіші умови для інду­стріального розвитку. Земля стала об'єктом

Зародження і розвиток кооперативного руху.
У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави. Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабу­

Фінанси та кредит.
Наприкінці XIX ст. дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в Росії грошового обігу, за­снованого на золоті, як це вже було у Великобрита­нії, Франції та Німеччині. Грошова реформа по­требу

Економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації.
У другій міжвоєнній декаді в господарстві розви­нутих країн відбулися важливі зміни, викликані за­вершальним ходом індустріалізації, економічною кризою та її наслідками. Держава в цей період ста­ла

Англія.
Англія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні панувало значне без­робіття. Англійська промисловість залишалася на рі

Франція.
Розвиток економіки Франції у 30-х ро­ках не був схожий на поступ американської, німець­кої, англійської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалі­шим порівня

Німеччина.
Економічна криза призвела до кризи політичної і приходу до влади нацистів на чолі із А. Гітлером. Його уряд вже у перші роки свого прав­ління пішов на нечуване для мирного часу розширен­ня державно

Японія.
Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929—1933 рр. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 р.

Економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації.
Посилене державне втручання в економічне життя по­яснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоре­тичної бази. Опублікувавши 1936 р. книжку «Загальна теорія зайня­тості, процента та

Лекція №11.
СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ НА ЕТАПІ ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (кінець XX - початок XXI ст.) У 50-х роках у більшості європейськи

Відхід від нової економічної політики й перехід до директивного управління та планування.
Соціально-економічний розвиток України у 20-30-ті роки був зумовлений тим, що радянська Україна, увійшов­ши до складу СРСР (30 грудня 1922 р.). З 1922 р. всі рішення, що стосувалися України, в тому

Форсована індустріалізація. Примусова колективізація сільського господарства та її наслідки.
На основі нової економічної політики розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного рівня, однак краї­на суттєво відставала від передових капіталістичних дер­жав: значно менше вироблялось еле

Економічне становище західноукраїнських земель у 20-30-ті роки.
Після першої світової війни, розпаду могутніх імперій українські землі (Західна Україна, північна Буковина, За­карпаття й Бессарабія) перебували у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. Майже 7

Розвиток економічної думки в радянський період.
Післяжовтневий розвиток економічної теорії в Україні позначе­ний тими самими рисами, що й розвиток усієї економічної думки. Це розквіт з 20-х по 30-ті роки, занепад, починаючи з 30-х по 60-ті, коро

Економічне становище України та основні напрямки економічної політики в період переходу до ринкових відносин.
24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла «Акт проголошення незалежності України». Вона проголосила створення самостійної укра­їнської держави під назвою «Україна». З моме

Проблеми реформування економіки на сучасному етапі становлення України.
Національне відродження України — процес складний і тривалий. Він проходить в умовах економічної кризи, зниження добробуту народу. У 1991 р. Україна одержала лише атрибути суверенної держави. Але в

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги