Банківські інституції в Західній Україні

Кредитні відносини у XVII-XVIII ст. описано в праці Я. Рутковського «Економічна історія Польщі». Автор розглядав сільський та міський кредити і зародження перших централізованих банківських установ.

Селяни в разі війни, епідемії, масової загибелі худоби могли отримати кредит у поміщиків. Позики видавалися грошима або в натуральній формі (найчастіше зерном і сіном) і йшли на сплату податків чи інших заборгованостей. Поміщики вели реєстр селянських боргів, в якому траплялися суми в декілька тисяч злотих. Пани були зацікавлені у поверненні позики і в деяких випадках, аби допомогти боржникам, організовували громаду на допомогу.

В селах створювалися громадські кредитні установи. Вони були двох типів: одні надавали в кредит гроші, інші — зерно чи товари. Сільські позичкові каси першого типу діяли на суми, внесені поміщиком під їх заснування, офірувані окремими благочинниками, позичені від багатих селян. Послугами цих установ могли скористатися селяни, які постраждали від стихійного лиха або йшли вчитися якомусь ремеслу. Кредити надавалися також на відкриття ремісничої майстерні, торговельного закладу, купівлю худоби й додаткових наділів землі.

Грошові позики були середньостроковими (1—3 роки). Деякі позичкові каси процентів не стягували. Інші брали 3,3% за кредит, узятий на споживання, та 6,6%, якщо позичені кошти йшли на виробничі цілі. Відомий такий спосіб забезпечення позики: майбутній врожай та худоба господаря мали вдвічі перевищувати суму кредиту. Хоча худоба могла залишатись у боржника, її не можна було виводити за межі села. Крім того, для отримання позики треба було мати поручництво двох господарів.

Оборотний капітал позичкових кас, що видавали позики в зерні, створювався за рахунок позик поміщиків, обов'язкових внесків селян і позичкових процентів, що становили 12,5% і сплачувалися також у зерні. Особливо популярними такі кредити були в неврожайні роки.

Розмір процентів за кредитами залежав від соціального стану кредитора. Найнижчі проценти брали духовні особи й церковні установи, трохи більший — шляхта, а євреї та лихварі — 40—60%. Широко практикувалося стягнення процентів у формі відробітків, експлуатації закладених земель чи продуктами сільського господарства. Відомо, що в середині XVIII ст. соціальний стан кредиторів був таким: 58% становила шляхта, 29 — духівництво, 7 — євреї та 6% — прості посполиті.

У XVIII ст. центром приватного банківництва у Польщі стала Варшава. Крім того, приватні банки створювались у Кракові, Познані, Любліні. Багато з них управлялися іноземцями. Банки виконували такі операції: залучали вклади під 6—10%; брали на зберігання кошти, якими, за домовленістю, могли розпоряджатися; давали кредит купцям і промисловцям, королю й містам. Чимало банкірів паралельно з наданням банківських послуг не полишали торговельної чи виробничої діяльності. Польські банкіри зберігали вклади в іноземних банках (наприклад, голландських), отримували перекази з-за кордону, відігравали роль посередників у залученні державних позик.

7.3. Формування української фіскальної системи в добу Гетьманщини (друга половина XVII – початок XVIII ст.)

Головним державним податком для посполитих, як і для міщан, була стація, яку вони сплачували на користь гетьмана та найманого війська. Якщо спочатку стація збиралася переважно натурою, частково – грішми, то на рубежі XVII – XVIII ст. все більшого поширення набуває грошова стація при збереженні в значній мірі натуральної. В одних селах була лише натуральна стація, в інших–грошова, часто поєднувалися натуральні та грошові збори. При цьому власті Гетьманщини враховували, чи були в посполитих гроші на момент сплати цього податку чи ні. Якщо на гетьмана з сільського населення збиралася річна стація, то на користь найманого війська посполиті сплачували цей податок раз у один–два місяці. Одиницею оподаткування була робоча худоба, а в деяких регіонах–плуг. При цьому власті Гетьманщини враховували матеріальне становище селянської родини. Середній розмір стації на гетьмана, яку сплачували посполиті, що мали робочу худобу, становив 1–2 золотих. Разом із місячним збором на утримання найманого війська (0,2– 0,25 золотого), середній розмір цього податку дорівнював 4– 5 золотих. Села, які були підпорядковані магістратам та ратушам, крім сплати стації на гетьмана, давали кошти і на утримання міської адміністрації.

Податки з промислів сплачували ті посполиті, які займалися ними. Такі промисли, як винокуріння, виробництво меду, борошномельний промисел були поширені по всій території Гетьманщини, дьогтьовий та поташний промисли розвивалися лише на півночі, селітряний – на півдні. Тютюн посполиті вирощували в південних полках, однак зустрічалися плантації цієї культури в деяких сотнях Чернігівського та Ніжинського полків. Натуральні збори з промислів часто становили десяту частину прибутку (тютюнова, медова, дьогтьова десятини) або від 1/3 до 2/3 прибутків з селянських млинів. Грошові збори з промислів (податок з виробництва горілки – ,,показанщина”), з селян–мельників (,,покабанщина” та ,,поколющина”), з пивоварів (,,скапщина”) в багатьох випадках мали фіксований розмір, відрізняючись лише залежно від полків та сотень. Орендні збори поширювалися лише на посполитих, які займалися шинкуванням горілкою.

Піддані світських та духовних землевласників, користуючись протекцією своїх панів, виконували ряд повинностей у значно менших обсягах або просто звільнялися від них. Однак підводна повинність, утримання на постої найманого війська, ремонтно–будівельні роботи поширювалися на всі категорії сільського населення, тоді як на утримання артилерії чи військової музики залучалися лише окремі села.

Враховуючи те, що розмір стації в багатьох випадках не перевищував 10% середнього прибутку селянської родини, а заняття промислами являли собою додатковий заробіток для посполитих, у цілому податкова система Гетьманщини була посильною для них.

Більш негативний вплив на матеріальне становище посполитих мало виконання ними державних повинностей. І головну роль тут зіграли постійні війни, які вимагали від населення великої кількості транспортних засобів, у тому числі і для московського війська; утиски з боку посланців, військових та козацької старшини, які вимагали від посполитих занадто велику кількість підвід, харчів і напоїв або зловживали при виконанні робіт сільським населенням; прагнення світських та духовних землевласників захистити своїх підданих від виконання державних повинностей і тим самим перекласти їх на інші категорії посполитих. Крім того, було враховано прагнення селян уникнути виконання державних повинностей шляхом запису до козацького реєстру, переселення на ,,слободи”, перехід у підсусідки тощо.

Оподаткування міського населення розкриває основні види державних податків міщан, які складали до 10% населення Гетьманщини, систему збору та вплив на їхнє матеріальне становище. Якщо більшість видів державних податків (стація, орендні збори, показанщина, скапщина, військова мірочка, покабанщина, поколющина, медова, дьогтьова десятини тощо) були поширені як на міщан, так і на посполитих і навіть їхній розмір був приблизно однаковим, відрізняючись лише залежно від полків чи сотень, то при зборі податків враховувалися різні групи міського населення за родом занять. Орні міщани були головними платниками натуральної та грошової стації до гетьманського двору, яка збиралася від робочої худоби чи в залежності від прибутків. Крім того, значна частина цієї групи міського населення займалася промислами, сплачуючи додаткові податки до військового та полкових скарбів. Промислові міщани сплачували податки переважно з промислів натурою або грішми. Ярмаркові та торгівельні збори, які сплачували дрібні торгівці, надходили до міських бюджетів, частково до військового та полкових скарбів. Купці, які займалися закордонною торгівлею, сплачували лише ввізне і вивізне мита (індукту та евекту), розмір яких дорівнював приблизно 2% від вартості товарів. Цехові ремісники, замість сплати податків, найчастіше виконували державні повинності за своєю спеціальністю. Якщо і сплачували податки, то переважно натурою, частково–грішми. Починаючи з часів гетьманування І. Самойловича (1672–1687рр. ), переважна більшість міщан, окрім міської верхівки, залучається до сплати стації на утримання найманого війська.

Враховуючи подібність розмірів державних податків сільського та міського населення можна судити, що податкова система Гетьманщини не була обтяжливою і для міщан.

Виконання військової повинності давало козакам ряд прав та привілеїв: звільнення від основної маси державних податків і повинностей, право приватної власності на землю та інше майно, власне судочинство тощо. За це козаки були зобов’язані на перший поклик старшини з’явитися до війська з власною зброєю, боєприпасами, провіантом, транспортними засобами. Невиконання військової служби суворо каралося штрафами, грошовими виплатами, ув’язненням, позбавленням козацьких прав та привілеїв і навіть смертною карою, про що свідчать тогочасні історичні джерела. Переважна більшість реєстрового козацтва сумлінно виконувала військову службу з молодих років до глибокої старості.

Однак військова повинність мала і ряд негативних моментів: по–перше, служба у війську потребувала значних фінансових витрат, що в умовах безперервних воєн та в поєднанні з будівництвом фортець за наказом царя призводило до розорення значної частини реєстрового козацтва. По–друге, світські та духовні землевласники, незважаючи на права та вольності, якими користувалися козаки, перетворювали їх на своїх підданих або просто виселяли з маєтностей. До того ж, козацька старшина почала скуповувати їхні землі. Як наслідок, на рубежі XVII – XVIII ст. відбувається майнове розшарування реєстрового козацтва та його поділ на ,,виборних” козаків та ,,підпомічників”. Підпомічники вже не брали участі у військових походах, допомагаючи виборним козакам грішми, провіантом та транспортними засобами.