Банківська система СРСР

Унаслідок Жовтневого перевороту 1917 р. більшовики захопили установу Державного банку в Петрограді. Але працівники саботували рішення «уряду робітників і селян» та відмовилися видавати кошти на його потреби. Лише за два місяці більшовики змогли встановити контроль над центральною банківською установою.

Такі ж проблеми виникли і з приватними комерційними банками, їхні власники припинили видачу коштів націоналізованим підприємствам, фінансуючи поряд із цим контрреволюційні виступи. 14 грудня 1917 р. (за старим стилем) загони Червоної гвардії захопили 28 банків і 10 банківських відділень. Того ж дня було видано декрет про націоналізацію банків, який вводив державну монополію на ведення банківської діяльності. Ліквідовувалися Дворянський земельний і Селянський поземельний банки, іпотечні банки та інші кредитні установи, крім мережі ощадних кас.

Усі приватні кредитні установи підлягали націоналізації та об'єднувалися з Центральним банком, який через місяць отримав назву Народного банку Російської Республіки (пізніше — Народний банк РРФСР). Об'єднання банків тривало до кінця 1919 р. У результаті його проведення до Народного банку перейшли всі активи і пасиви зліквідованих установ, були конфісковані готівкові гроші й коштовності, що зберігалися в сейфах.

У своїй роботі Народний банк керувався декретами й постановами Ради народних комісарів, наказами Народного комісаріату фінансів, а також статутом, прийнятим ще 1894 р. Основним завданням банку була емісія паперових грошей. Щоб якось здійснювати контроль за грошовою масою, всі державні установи і підприємства зобов'язувалися зберігати свої готівкові кошти на рахунках у банку. Але, попри це, інфляція зростала.

19 січня 1920 р. було прийнято декрет Ради народних комісарів про ліквідацію Народного банку і передачу його активів та пасивів Центральному бюджетно-розрахунковому управлінню Наркомфіну.

Нова економічна політика сприяла відновленню банківської справи. Урядовими постановами було створено Державний банк РРФСР, який почав діяльність 16 листопада 1921 р. Його основними завданнями визначалися кредитування промисловості, сільського господарства, товарообігу та впорядкування грошового обігу. Характерне для того часу знецінення грошей не сприяло залученню депозитів. Тому основними кредитними ресурсами банку були кошти з державного бюджету. Ставки за кредитами, хоча були дуже високими (8—12% на місяць), не вирішували проблеми знецінення коштів, бо інфляція була ще вищою.

У листопаді 1921 р. Державний банк отримав монопольне право на проведення валютних операцій. На підставі цього він установлював офіційний курс на коштовні метали та іноземні валюти, регулював дозволені згодом приватні валютні угоди.

Відновлення кооперації сприяло появі 30 травня 1922 р. постанови Всеукраїнської кооперативної ради про відкриття Всеукраїнського кооперативного банку, який став наступником Українбанку.

Українбанк був розрахунковим центром кооперації як у межах країни, так і за кордоном, оскільки мав установлені кореспондентські відносини з європейськими банками. Крім того, Всеукраїнський кооперативний банк видавав різнострокові кредити й виконував функції товарного центру, закуповуючи продукцію кооперативів.

Величезна популярність кооперації не відповідала політиці радянського уряду, який з 1928 р. розпочав колективізацію. Ліквідація кооперативів призвела до припинення діяльності їхнього фінансового центру — Українбанку. У Росії його відповідником був Всеросійський кооперативний банк (Всекобанк). Філії останнього та Українбанк було ліквідовано на початку 1930 р. під час проведення кредитної реформи.

Найбільшою банківською установою СРСР, окрім Державного банку, був створений у жовтні 1922 р. Торговельний промисловий банк (Промбанк), який мав сприяти розвиткові промисловості, транспорту, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Він був організований у формі акціонерного товариства зі статутним капіталом у розмірі 5 млн золотих рублів, але всі його акції належали державним органам чи підприємствам. Промбанк надавав кредити під товари чи товарні документи, проводив облік векселів, залучав депозити.

Для фінансування потреб електрофікації наприкінці 1924 р. було створено Електробанк. Надаючи довгострокові кредити, він мав сприяти розвиткові електропромисловості та електропостачання.

Перший комунальний банк на території України виник у 1923 р. у Харкові. Згодом на території СРСР налічувалося 45 таких установ, які 1925 р. отримали свій фінансовий центр — Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва (Цекомбанк). Якщо місцеві комунальні банки надавали переважно короткострокові кредити, то Цекомбанк провадив довгострокове кредитування будівництва.

Кредитування сільського господарства від 1924 р. здійснювалося Центральним сільськогосподарським банком (ЦСГбанк), який об'єднував республіканські банки і товариства сільськогосподарського кредиту, їхні власні та залучені кредитні ресурси доповнювалися бюджетними асигнуваннями. Діючий в нашій республіці Укрсіль-банк працював з Українбанком.

12 грудня 1922 р. за участю шведського капіталу було створено Російський комерційний банк (Роскомбанк), який мав обслуговувати зовнішню торгівлю. У 1924 р. іноземну частку викупили Народний комісаріат і Державний банк, а сам банк реорганізували у Банк для зовнішньої торгівлі СРСР (Зовнішторгбанк). Від 30-х рр. XX ст. він єдиний (крім Державного банку) міг установлювати кореспондентські відносини з іноземними банками.

Крім того, 1923 р. почалося відродження ощадних кас, які розміщували облігації державних позик, залучали вклади, розмір яких не був вражаючим через постійне знецінення радзнаків.

У період непу відомі випадки утворення на українських землях приватних банків. Так, у Харкові 1922 р. виник Банк взаємного кредиту. У його статуті зазначалося, що метою діяльності було фінансування малого та середнього бізнесу у провідних галузях господарства.

З метою розмежування клієнтури між банківськими установами в лютому 1928 р. почалася реорганізація банківської системи. Промбанк перетворили на Банк довгострокового кредитування промисловості та електрогосподарства (БДК). Йому передали активи й пасиви ліквідованого Електробанку. Довгострокове кредитування провадили також Цекомбанк і частково ЦСГбанк.

Державний банк здійснював короткострокове кредитування, обслуговував клієнтів союзного та республіканського значення, транспортні й торговельні підприємства, надавав кредити іншим банкам. У 1929 р. було прийнято його статут, за яким Центральний банк СРСР мав регулювати грошовий обіг і провадити короткострокове кредитування.

З метою обмеження комерційного кредиту й заміни його банківським 30 січня 1930 р. розпочалася кредитна реформа. На першому етапі її проведення всім державним і кооперативним організаціям заборонялося відпускати товари і надавати послуги в кредит, а також здійснювати авансові платежі. Крім того, всі розрахунки тепер необхідно було проводити через банк, а вільні кошти мали зберігатися в Державному банку. Зміни в банківській системі передбачали чітке розмежування строків надання кредитів. Так, спеціалізовані банки могли передавати лише довгострокові кредити, а Державний банк — короткострокові. Крім того, було ліквідовано філії спеціалізованих банків, які відтоді мусили проводити свої операції через філії Державного банку.

Наступний етап кредитної реформи на початку 1931 р. передбачав новий порядок розрахунків між господарськими організаціями, який мав на меті припинення автоматизму на відповідній ділянці роботи. На практиці це означало, що Державний банк має оплачувати рахунки постачальників лише в межах тих коштів, які були в розпорядженні покупця, і за згодою останнього.

Улітку того ж року постановою Ради праці та оборони від 23 липня 1931 р. було чітко розмежовано поняття власних і залучених обігових коштів, що дозволило визначити потребу в банківському кредиті. Короткостроковий кредит міг видаватися Державним банком лише на утворення запасів сировини, матеріалів чи обігових коштів, пов'язаних зі специфікою виробництва і збуту товарів. Були також установлені основні принципи кредитування, які передбачали цільове використання, строковість, поверненість і забезпеченість. Обов'язковою вимогою для отримання кредиту було виконання позичальником плану. Державний банк міг уживати певних заходів щодо несумлінних позичальників, які передбачали, наприклад, продаж заставлених цінностей для погашення заборгованості.

Кінцевим етапом реформи можна вважати травень 1932 р., коли остаточно було розмежовано функції між Державним банком та банками довгострокових вкладень, які створювалися в системі Наркомфіну СРСР. Ними були вже діючі Промбанк, Всскобанк, Цекомбанк і новостворсний Сільгоспбанк. Вони повинні були кредитувати капітальне будівництво, фінансувати транспорт, зв'язок, сільське господарство і т. д.

До сфери діяльності Державного банку належали планове кредитування народного господарства, організація грошового обігу і розрахунків, касове виконання бюджету і проведення міжнародних платежів.

Після закінчення Другої світової війни зміни передовсім торкнулися ощадної справи. У 1948 р. було прийнято новий статут державних трудових ощадних кас СРСР, за яким, опріч традиційних операцій, вони могли здійснювати безготівкові розрахунки й переказувати заробітну платню робітникам на їхні рахунки, їхня мережа стрімко розширювалась, і на кінець 1960 р. в Україні налічувалося 11,5 тис. установ.

Відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1959 р. було проведено нову реорганізацію спеціалізованих банків. Державному банкові передали функції ліквідованого Сільгоспбанку, а Всесоюзному банкові фінансування капітальних вкладень (Будбанку СРСР), створеному на основі Промбанку, — операції ліквідованого Цекомбанку. У 1972 р. Будбанк мав понад 1200 контор на теренах СРСР. Він здійснював фінансування і довгострокове кредитування всіх галузей народного господарства.

Передання у 1963 р. ощадкас із відомства Міністерства фінансів до структури Державного банку СРСР привело до того, що останньому автоматично перераховувались усі залишки вкладів населення на перше число нового року, які використовувалися на поповнення кредитних ресурсів.

У липні 1987 р. відбулася ще одна реорганізація кредитної системи. Нові спеціалізовані банки надавали послуги для зовнішньої торгівлі (Зовнішньоекономічний банк СРСР), сільського господарства (Агропромисловий банк), промисловості (Промисло-вобудівельний банк), соціальних послуг (Житловосоціальний банк) та нагромадження заощаджень (Ощадний банк). Державний банк СРСР і далі виконував функції головного банку країни та обслуговував її уряд. На нього поклали розроблення зведеного кредитного плану, планів розподілу ресурсів і кредитних вкладень по всіх банках.