рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры
- Раздел История
- /
- МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
Реферат Курсовая Конспект
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ - раздел История, ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇЇНИ 1 Питання.Державно-Політичний Устрій І Право Українських Земе...
1 питання.Державно-політичний устрій і право
українських земель у складі імперії Габсбургів
Студенти мають простежити процес організації системи влади, управління і розвиток права в західноукраїнських землях від часу їх включення до складу Австрійської імперії (1772—1774 рр.) до її розпаду (1918 р.). Слід звернути увагу на те, що в історії західноукраїнських земель за часів австрійського панування відомі два періоди: 1) від першого поділу Польщі до революції в Австрії 1848 р.; 2) від революції 1848 р., коли австрійська держава перетворилася на капіталістичну країну, а з 1867 р. — у дуалістичну Австро-Угорську монархію, до її розпаду в 1918 р. Зазначимо, що австрійський уряд, загарбавши Галичину, штучно об’єднав українські та польські землі в один адміністративний так званий Коронний край з центром у Львові, встановивши офіційні назви Східної і Західної Галичини.
Західноукраїнські землі вважалися аграрним краєм. Політика уряду зводилася до експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі придатком до промислових районів метрополії.
В суспільних відносинах в І період австрійського панування змін майже не було. 1775 року уряд поділив шляхту на магнатів, лицарів і трудову шляхту, яка була фактично на становищі вільних селян — не відбувала панщини і не мала повинностей. В міському населенні вирізняли міщан, які мали певні привілеї, і жителів, які сплачували спеціальний податок.
Селяни-кріпаки залежали від поміщиків. Патентом (нормативний акт імператора) від 16 червня 1786 р. в Галичині було встановлено розмір панщини і повинностей.
За формою правління Австрія була абсолютною монархією (до 1848 р.). Монарх зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову владу. Крім того, він вважався єдиним джерелом права. Нормативні акти імператора: найвищі постанови, патенти, а також були мандати, едикти, резолюції. При монарху діяла особиста канцелярія. Придворна канцелярія — дорадчий орган при імператорі (до 1848 р.). У 1774—1776 і 1797—1802 рр. існувала також канцелярія для Галичини.
Австрійський уряд скасував польські шляхетські сеймики. Замість них у Галичині патентом від 13 червня 1775 р. був створений галицький становий сейм з центром у Львові. Він мав дуже обмежену компетенцію, фактично з 1782 р. діяв як дорадчий орган при губернаторові. Складався галицький сейм із представників трьох соціальних груп. До першої групи входили князі, графи й барони, а також вище духовенство. До другої — всі інші дворяни. До третьої — міські депутати. Сейм обирав Становий комітет з 7 членів, який діяв на постійній основі.
Губернатор вважався фактичним керівником краю. Призначався він імператором і мав широкі повноваження. Губернатор спирався в своїх діях на губернське правління, що складалося з окремих департаментів.
Революція 1848 року, що привела до тимчасового падіння абсолютизму в Австрії, викликала зміни і в західноукраїнських землях. Так, у Закарпатті було проголошено закон угорського сейму про ліквідацію кріпацтва і феодальних повинностей селян від 27 березня 1848 року, а 22 квітня 1848 р. був оголошений патент імператора про скасування панщини в Галичині. Дія даного указу на Буковину була розповсюджена тільки 9 серпня 1848 року.
Скасування кріпацтва відкривало шлях до розвитку капіталістичних відносин в аграрному секторі економіки. У Галичині поміщики почали саботувати закон про скасування кріпацтва. 2 травня 1848 року у Львові була створена перша політична організація, що захищала шлях демократичного розвитку Галичини, — Головна Руська рада.
Програма Головної Руської ради: культурно-національна автономія України (поширення української мови, україномовний друк, розвиток української культури і мистецтва).
Зверніть увагу на появу в Галичині у жовтні 1848 року символів української державності: герба — золотого лева на блакитному полі і прапора — жовто-блакитного.
Слід наголосити, що в Галичині, населеній переважно українцями, перевага надавалася полякам, які залякували австрійський уряд «руською небезпекою». Створена у Львові 13 квітня 1848 р. польська Рада народова намагалася перетворити Галичину в польську автономну провінцію Австрії. В червні 1848 р. в Празі відбувся Слов’янський з’їзд, на якому була зроблена спроба зближення українського і польського національно-визвольних рухів. Внаслідок проведених переговорів сторони прийняли угоду «Вимоги українців в Галичині». Тут були сформульовані вимоги українців і поляків до австрійського парламенту.
22 липня 1848 р. відбулося відкриття парламенту. Він прийняв закон про ліквідацію кріпацтва за викуп. Землі селянського користування проголошувалися вільною власністю.
В березні 1849 р. Буковина була відокремлена від Галичини і проголошувалася коронним краєм на чолі з президентом, який призначався імператором.
В квітні 1848 р. була прийнята перша австрійська конституція, яка проголошувала деякі буржуазно-демократичні права і свободи громадян. Але вже в березні 1849 року з’являється нова конституція, що закріпляла створення централізованої держави, в якій влада зосереджувалася в руках імператора. Але конституція, як і крайова конституція 1850 року, не була введена в дію і скасована патентом імператора від 31 грудня 1851 року. Таким чином, в Австрії було відновлено абсолютизм.
1867 року абсолютна Австрійська монархія перетворилася на дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Закарпаття входило до Угорщини, а Буковина і Галичина — до Австрії. Країною управляв один монарх (австрійський), два уряди і два двопалатні парламенти.
В адміністративному управлінні відбулися також зміни. Так, територія Галичини поділялася на циркули (округи) на чолі з окружними старостами. До компетенції старост належали всі адміністративні та поліцейські справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов до війська. В штати циркулу входили: старости, комісари (3—4), два кур’єри. На державну службу призначалися здебільшого німецькі і чеські чиновники, а на керівні посади — ті, які мали досвід роботи в австрійському бюрократичному державному апараті.
У містах були створені магістрати в складі бурмістра і радників, які призначались урядом.
Села були самостійними юридичними одиницями, їхня автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління зі старостами на чолі.
1861 року імператор створив галичанський і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Вся діяльність сеймів підпорядковувалася центральній владі. Нагляд за повітовими, міськими та сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.
У виборах до галицького й буковинського сеймів через високий майновий ценз брало участь 9—10 % населення. В національному відношенні депутати галицького сейму були переважно поляками, а буковинського — румунами. Компетенція крайових сеймів зводилася до господарських справ та формування розпорядження місцевими бюджетами.
1862 року виходить загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, і на його підставі 1866 року з’являється галицький крайовий закон про громадян, яким було створено правові основи самоуправління в Галичині.
У ІІ пол. ХІХ ст. була проведена реформа органів міського самоврядування. 14 жовтня 1870 року затверджується статут для Львова, який тут діяв до 1933 року. В Австрії такі статути мали понад 30 міст. Згідно з ними міська влада належала міській раді та магістрату.
В суспільних відносинах панівною верствою в західноукраїнських землях були поміщики і духовенство, але за національною ознакою найбільші привілеї мали австрійські поміщики, за якими йшли угорські, румунські, польські, а вже далі українські. В містах панівною верствою була торговельна верхівка. Залежні верстви населення — це селянство та більша частина міщанства.
Зверніть увагу на позитивні й негативні аспекти скасування кріпацтва внаслідок аграрної реформи 1848 року. Позитивним було, що селяни звільнилися від закріпачення, скасувалася за викуп панщина; негативним аспектом реформи можна вважати ліквідацію сервітутного права, а також права селян користуватися громадськими землями.
В ХІХ ст. більшу роль починають відігравати буржуазія і робітничий клас.
Необхідно зауважити, що в 70-ті роки в Австро-Угорщині була введена складна куріальна виборча система виборів у центральні та провінційні представницькі органи влади. З кінця ХІХ ст. масового характеру набув рух за запровадження загального виборчого права (його встановлено 1907 року). Таким чином, це був досвід демократичного розвитку.
Потрібно звернути увагу й на те, що з середини ХІХ ст. в Україні простежуються явища українського національного відродження. Цей процес слід розглядати як складову загальнослов’янського відродження. Про це, до речі, свідчать рядки вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна», на який галицький композитор М. Вербицький написав музику українського національного гімну.
В австро-угорських землях формуються українські збройні підрозділи в складі австрійської армії — Українські січові стрільці (УСС). Таким чином, проведені австрійською владою реформи сприяли усвідомленню українським населенням своєї національної ідентичності, загальній демократизації суспільства. Але негативним фактором можна вважати те, що всі українські землі, поділені між двома імперіями, практично не мали статусу автономії.
2 питання.Розвиток права, суди і процес
у Галичині, Північній Буковині й Закарпатті
Студенти повинні глибоко зрозуміти зміни в системі права, що відбувалися в українських землях у складі імперії Габсбургів. Так, з 1 січня 1812 року в Австрії був введений у дію новий Цивільний кодекс (попередній був введений 1792 р.). В його основу було покладено цивільне право Пруссії й австрійських земель. Кодекс складався з 1502 статей і поділявся на три частини та вступ. Перша частина — про особисті права; друга — про речові докази; третя вміщувала постанови, що стосуються особистих і речових прав. 1904 року була створена комісія для перегляду кодексу, але новий кодекс так і не з’явився.
З розвитком капіталістичних відносин виникла потреба у появі торгового кодексу, який було прийнято 1862 року (у 1763 р. з’явився Кодекс вексельного права).
1781 року було прийнято цивільно-процесуальний кодекс (чинний у Галичині з 1784 р.), доповнення до якого були поширені 1796 р. на Західну, а 1807 року — на Східну Галичину. Були введені в дію окремі положення: адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року та ін.
1898 року було введено в дію новий цивільно-процесуальний кодекс. Він складався з 6 частин і 607 статей. Головні його ідеї: усність, гласність і змагальність процесу. Доповненням до кодексу було «Положення про екзекуції» 1896 року, де йдеться про порядок виконання судових рішень у цивільних справах.
1768 року — приймається кримінальний кодекс, який вміщував норми матеріального і процесуального права (так званий Терезіанський). Процес з кримінальних справ мав інквізиційний характер, а система покарань була дуже жорстокою.
1787 року приймається новий кримінальний кодекс. За ним смертну кару могли застосовувати лише надзвичайні суди. Окремо виділялися політичні злочини, які розглядали адміністративні органи.
В 1790—1797 рр. у Галичині запроваджується кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом Зонненфельдом. Цікаво, що цей кодекс проголошується чинним для всієї Австрії (1808 р.).
1852 року з’являється нова редакція цього кодексу з новим розподілом: на злочини і проступки. Запроваджувалася смертна кара, використовувалося тюремне ув’язнення. 1855 року кодекс був доповнений військовим кримінальним кодексом.
В Угорщині 1879 року приймається власний кримінальний кодекс, який поширив свою дію на Закарпаття.
1912 року був введений у дію військовий Кримінально-процесуальний кодекс. Військові суди розглядали, окрім цього, справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.
У І пол. ХІХ ст. в судоустрої західноукраїнських земель змін не простежувалося.
У відповідності з Положенням про суд 1649 р. судова влада відокремлювалась і оголошувалася незалежною. Замість станових судів, з’являються загальні судові установи: повітові, повітові колегіальні, окружні суди і Вищий крайовий суд (у Львові). Вищою судовою інстанцією в державі були Верховний суд і касаційний трибунал.
Існували шляхетські суди І-ої інстанції — земські й міські. Для духовенства — єпископські суди. Для городян — магістратські. Для селян — домініальні суди. Судом другої інстанції для домініальних судів був комітатський суд.
Спеціальні суди — військові, промислові і комерційні.
Утворювалися суди присяжних, а для розгляду дрібних цивільних справ — мирові суди. За австрійським законодавством суд підпорядковувався прокуратурі (з 1850 р.), існував інститут адвокатури (з 1781 р.).
3 питання.Державно-політичний устрій і право
українських земель у складі Російської імперії
Студенти мають звернути увагу на те, що більшість українських земель опинилася в кінці XVIII–ХІХ ст. в межах Росії і зазнала іншого, ніж у західних землях, адміністративно-територіального поділу й управління. Так, територія України на початку ХІХ ст. складалася з 9 губерній Російської імперії: Київської, Подільської, Волинської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Катеринославської, Таврійської, Новоросійської. Перші три з них складали генерал-губернаторство Південно-західного краю. Всі губернатори призначалися особисто царем. Губернатори очолювали губернську адміністрацію, до складу якої входили: казенна палата, рекрутське присутствіє, присутствіє поліції, суду та інших органів, підпорядкованих губернатору.
Губернське державне управління здійснювалося за участю станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.
У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Система повітового управління включала: земський суд, повітове казначейство, митні установи, повітове управління державних маєтностей. Земський суд відігравав головну роль в управлінні, був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку та здійснював правосуддя.
Вся система повітових установ «увінчувалася» повітовим предводителем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які обирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.
Необхідно звернути увагу на те, що в ХІХ — на початку ХХ ст. в царській Росії проводилася політика зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів. Для цього розширювалася компетенція генерал-губернаторів шляхом надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Так, 1881 року вийшло Положення про заходи з охорони державного порядку та громадського спокою.
Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Наслідком цих реформ можна вважати введення органів місцевого самоврядування. Наприклад, у зв’язку з реформою 1861 року було запроваджено селянське громадське управління. А земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили органи місцевого самоврядування в повітах, губерніях, містах.
Відповідно до земської (1864 р.) реформи органами селянського самоврядування були: сільський сход і обраний ним сільський староста; волосний сход; волосний старшина; волосний суд. Причому функції цих органів обмежувалися. Вони розв’язували тільки деякі земельні справи (розкладка повинностей, перехід землі, яка була общинною власністю, тощо). Земська реформа обмежувалася територіально: вводилась лише в шістьох з дев’яти українських губерній (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Херсонська, Катеринославська, Таврійська). У губерніях і повітах створювалися виборні установи (на 3 роки), які мали дві ланки: земські збори і земські управи. В них провідне місце посідали поміщики-дворяни.
Земства відали господарськими і культурно-освітніми питаннями, не мали політичної влади, і вся їхня діяльність перебувала під наглядом губернатора та міністра внутрішніх справ. 1914 року для допомоги царському уряду у веденні війни був створений Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам. 1917 року Тимчасовий уряд утворив земства також у волостях. Міська реформа (1870 р.) була проведена в містах царської Росії та України. У містах, таким чином, створювалися при наявності майнового цензу виборні міські думи (на 4 роки) з розпо-
рядчими повноваженнями і міські управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв’язували дрібні господарські питання (ремонт шляхів, вулиць, освітлення тощо) і підлягали губернаторові.
Студенти, розкриваючи головні моменти розвитку суспільних відносин Російської імперії в ХІХ ст., повинні усвідомити, що населення України за становим критерієм поділялося на дворянство, духовенство, міських жителів і селянство. Від сплати податків звільнялися лише перші два стани.
Велику частину населення становило селянство. Кріпаки цілковито залежали від поміщиків. Тільки на Правобережжі царський уряд у 1847—1848 рр. провів інвентарну реформу, відповідно до якої форми і масштаби залежності кріпаків від поміщиків затверджувалися в інвентарях для кожного поміщицького маєтку за станом на 1847 р., але реформа не обмежила свавілля поміщиків. Лише селянська реформа 1861 р. змінила правове становище селянства.
19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися «Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності», «Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності», тощо. Порядок проведення селянської реформи по губерніях конкретизувався.
Звільнення селян мало тривати 20 років і відбувалося поетапно. По-перше, селяни переходили на становище тимчасово зобов’язаних; для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підписувалася так звана уставна грамота — своєрідний договір селян з поміщиками про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, які надавалися селянам у користування, і повинності: панщина та оброк. Селянин був повинен викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. При укладанні викупної угоди він відразу вносив 20 % викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Упродовж 49 років селяни зобов’язувалися виплачувати борг у кредит державі.
1881 року було прийнято закон про обов’язковий викуп. Упродовж двох років необхідно було укласти викупні угоди, тому що втрачалося право на земельні наділи.
Зауважте, що при проведенні реформи деякі селяни, які раніше мали землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишитись у господарів на умовах вільного найму чи шукати роботу в інших місцях.
За селянами затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно розв’язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. Селянин міг бути суб’єктом судового процесу. За реформою визнавалося право на сільське самоврядування (сільські та волосні сходи). Надане селянською реформою право сільського самоврядування підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889 р. — селянським начальникам. У 1866—1867 рр. положення реформи були поширені на державних селян, але вони мали тяжчі умови викупу.
4 питання.Правова система, суди та процес
в Україні у складі Російської імперії
В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що на початку ХІХ ст. судова система в Україні не була єдиною. Так, у Слобідській Україні, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Надстановими були совісні і надворні суди, які були створені на рівні губерній.
Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для селян і дворян), а в містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). Головною судовою інстанцією тут був Генеральний суд.
В Одесі 1808 року був створений комерційний суд. У Правобережній Україні, а також Полтавській і Чернігівській губерніях структура судів була іншою. Так, суди очолював Головний суд, який був апеляційною інстанцією для нижчих за підпорядкуванням судів — повітових, підкоморських, магістратських і ратушних судів. Він складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. На вироки і рішення Головного суду апеляції та скарги подавалися до Сенату.
20 листопада 1864 р. на підставі Судових статутів була про-
ведена судова реформа. Вона проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Також заснувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Але все ще залишалися станові суди — церковні, військові, волосні, а також окремий порядок розгляду справ про службові злочини.
В ході реформи 1864 р. створювалася подвійна система судів: місцеві — одноособовий мировий суддя, повітовий з’їзд мирових суддів і Сенат, а також загальні суди — окружні суди, судові палати й Сенат.
Зазначимо, що в окружних судах при розгляді кримінальних справ запроваджувався інститут присяжних засідателів, списки яких, погоджені з губернатором або градоначальником, складали земські та міські управи.
Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. В чотирьох губерніях (Полтавській, Херсонській, Катеринославській,Таврійській) створювалися місцеві та загальні суди.
1889 року вийшло положення про земських начальників, у якому скасовувався мировий суд. В 90-х рр. ХХ ст. уряд урізав повноваження органів самоврядування.
Відбувався перший розвиток галузей права в Україні ХІХ ст. На початку століття була започаткована кодифікація права. Загальне керівництво кодифікаційними роботами здійснював М. Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П. Завадський.
Головним джерелом права був ІІІ Литовський статут 1588 р., який 1811 року було перекладено російською мовою. Щодо магдебурзького права як джерела права, то рішенням Сенату в 1827 р. його дія була припинена в Україні, за винятком Києва. А 1835 року магдебурзьке право було скасоване і в Києві.
Завданнями кодифікації було приведення місцевих норм у відповідність із загальноімперським законодавством.
Результатом роботи комісій було видання «Зібрання малоросійських прав 1807 р.». Його джерелами стали: Литовський статут (515 посилань), «Зерцало Саксонів» (457 посилань), право Хелмінське (224 посилання), Магдебурзьке право (58 посилань) та «Порядок прав цивільних» (1 посилання).
1830 року було складено й надруковано «Повне зібрання законів Російської імперії» в 46 томах (охоплює в хронологічному порядку законодавство з 1649 по 1825 рр.). За два роки виходить «Звід законів Російської імперії» в 15 томах, до якого увійшло чинне законодавство, систематизоване за галузями права. Таким чином, на Україну була поширена загальноімперська правова система.
В межах галузей права розвивалися правові інститути: власності; з’явилося чимало нормативних актів, що регулювали правове становище приватних підприємств; земельні відносини.
Розвиток промисловості сприяв прийняттю законодавчих актів, що регулювали питання праці та заробітної плати. Ці фабричні закони сприяли становленню й розвитку нової галузі права Російської імперії — фабричного права. До них належали закони: «Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах» (1882 р.), «Про заборону нічної праці малолітніх та жінок на заводах, фабриках і мануфактурах» (1885 р.) тощо.
Фабричні закони застосовувались у приватних підприємствах. На державні заводи і підприємства та велику частину залізничних майстерень вони не поширювалися. Більше того, вони мали більше декларативний характер і не створювали надійних правових гарантій.
У кримінальному праві починаючи з 1863 р. було обмежено застосування тілесних покарань. 1876 року був затверджений Військовий статут про покарання, 1886 р. — Військово-морський статут про покарання. Наприкінці ХІХ ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — Кримінальне уложення. Його затверджено 1903 р., але в дію вводилися лише окремі статті та глави. В цілому продовжувало діяти «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1845 р. зі змінами та доповненнями в редакції 1885 р.
5 питання.Створення і діяльність Державної
Думи в Російській імперії.
Західноукраїнські землі в 1905—1917 рр.
У даному питанні студенти мають згадати відповідні теми з політичної історії та усвідомити особливості національно-визвольного руху в українських землях на початку ХХ століття.
Згадаймо, що 1905 року після поразки російського царизму в військових операціях проти Японії в Росії вибухнула буржуазно-демократична революція. В умовах наростання тиску цар Микола II погодився на поступки для населення. Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дарував усім підданим громадянські права і свободи — совісті, віросповідання, політичний плюралізм тощо. Це була свого роду Конституція, дарована царем своєму народові. ЇЇ поява розбурхала народні пристрасті. Почали з’являтися різні партії, які мали протилежні цілі : «ліві» партії ставились вороже до урядових заходів, були також «праві» і «помірковані». Було створено Державну Думу із законодавчими повноваженнями.
Вже 11 грудня 1905 р. до Маніфесту було внесене уточнення з приводу виборних прав кожної верстви населення — так званий «Закон про вибори».
1906 року революційний рух почав спадати. В цих умовах
23 лютого 1906 р. вийшло нове «Положення про Державну Думу» і «Положення про Державну Раду» від 23 лютого 1906 р. , за якими встановлювався двопалатний парламент. Так, Державна Рада, яка існувала раніше, ставала Вищою Палатою. Половина її членів обиралася, а друга половина — призначалася урядом. Нижчою палатою була Державна Дума.
В законодавчому процесі затверджувався такий порядок: кожне питання або закон обговорювалися спершу в Думі, потім відбувалася апробація прийнятого рішення в Раді, але юридичної сили рішення набувало з моменту його ратифікації царем.
Законодавчий процес відбувався ось яким чином:
Схема 1
26 квітня 1906 р. з’явився новий нормативний акт — «Головні закони Російської імперії», який закріплював такий порядок: найвище управління належить цареві, а законодавча влада — двом палатам: Державній Раді і Державній Думі.
Зверніть увагу, що на виборах до Першої Державної Думи виборці поділялися на чотири курії: землевласників-поміщиків, міського населення, селян, робітників. Курії мали неоднакову кількість голосів: найбільшу кількість мали поміщики (1 голос поміщика = 45 голосам робітників). Селяни ж дістали достатньо багато місць, бо уряд традиційно вважав їх консервативними.
Ліві партії бойкотували вибори й не взяли участі в Думі.
Головою Першої Державної Думи було обрано професора Московського університету, кадета за поглядами С. Муромцева. Від України було обрано 102 депутати: 24 поміщика, 42 селян,
26 жителів міст, 10 робітників.
Зацікавлює конституційна дискусія, що була розгорнута в Росії внаслідок революційних подій 1905 року. Відомі ліберали Петро Струве та Павло Мілюков розробили проект, що ґрунтувався на громадянських правах та законності, але рішуче відкидав ідею децентралізації та федералізму. Автори допускали поступки в національному питанні тільки щодо автономії Фінляндії та Польщі. У той час дехто стояв і на позиції децентралізації Росії. Так, професор Московського університету Степан Фортунатов був автором ідеї американського федералізму, Максим Ковалевський
обстоював певну автономію національних територій.
Від України в обговоренні конституційного питання в Росії взяв участь М. Грушевський. В травні 1905 року він виклав проект майбутнього конституційного ладу в Російській імперії у статті «Конституційне питання і українство в Росії». Цей проект ґрунтувався на двох основних принципах: репрезентаційний уряд та національно-територіальна децентралізація. Автор проаналізував тогочасне становище в Росії, місце українського руху в контексті загальноросійського. З огляду на цензуру автор не вживав термінів «демократія», «федералізм» і замінив їх термінами «прогресивний», «репрезентативний», «раціональний». Багато уваги він приділив критиці принципу Струве щодо прямих виборів всеросійського парламенту як єдиної структури представницької влади, розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, визначив права самоврядних областей. Так, більша національна територія має більші повноваження сейму.
Національно-радикальне крило українського руху запропонувало в цьому ж році свій варіант конституційного проекту. Основний закон «Самостійної України» Спілки народу українського було надруковано в часописі «Самостійна Україна», який видавала Українська народна партія. В даному проекті відчувався значний вплив ідей М. Драгоманова. Але відмінність полягала в тому, що в документі в основу покладено принцип повної самостійності України. Пропонувалося створення президентської республіки, де законодавчу владу представляв би двопалатний парламент —
рада представників та сенат, а виконавчу — президент Всеук-
раїнської спілки. Судову владу представляють суди.
Тож в Україні на початку ХХ століття існувало два підходи в конституційному процесі: народницько-федеративний, який представляв М. Грушевський та консервативно-державницький.
Зазначимо, що в Першій Державній Думі була сформована Українська Парламентарна Громада, до якої ввійшло 45 чоловік. Головою був адвокат з Чернігова І. Шраг.
Українська Парламентарна Громада мала свій друкований орган — «Украинский вестник» (рос). У роботі журналу брали участь найкращі науковці України: М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, Д. Дорошенко та інші.
Політичною платформою Громади була автономія України. М. Грушевським було підготовлено декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою Громади, але внаслідок розпуску Думи 8 липня 1906 року ця мета не була реалізована.
Друга Державна Дума проіснувала вже 103 дні (січень — червень 1907 р.). На виборах до другої Думи брали участь усі партії. Половину всіх депутатів було обрано від лівих партій. У другій Думі також була Українська Громада, що мала 47 членів і видавала часопис «Рідна Справа — Вісті з Думи». Там друкували промови членів, заяви Громади.
Громада домагалася автономії України, місцевого самоуправління, української мови у школах, судах, церкві. Щоб мати підготовлені педагогічні кадри, Громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, запровадження української мови в учительських семінаріях[17].
3 червня 1907 р. другу Державну Думу було розпущено. Новий виборчий закон від 3 червня 1907 р. назвали державним заколотом. За ним надавалися переваги у виборах лише великим землевласникам.
Багато українців у цей час опинилося в тюрмах, на засланні, емігрували за кордон. Але незважаючи на таке становище, українське питання було актуальним і в третій Державній Думі. Так, 1908 року 38 делегатів з України підготували і внесли на розгляд Думи проект про українську мову, навчалися в початкових школах.
Але цей проект викликав опір з боку «Клуба Русских Националистов» та чорносотенців і його зняли з розгляду. Аналогічна ситуація склалася 1909 р. навколо пропозиції про запровадження української мови в судах. 1913 року видатні депутати А. Шингарьов, П. Мілюков, О. Керенський, Г. Петровський та інші домагалися свободи національного розвитку та автономії України, професор С. Іванов вимагав створення кафедр українознавства в університетах, єпископ Никон вимагав введення української мови в школах. Усе це свідчить про великі досягнення українців протягом XIX ст. [18]
Третя Дума була розпущена 1912 р. Внаслідок нового виборчого закону селянство України було позбавлене права посилати представників до четвертої Державної Думи. Восени 1912 р. почалися вибори. Четверта Дума виявилася лівішою, ніж третя.
Української Громади в четвертій Думі вже не було. Тому для вирішення питання про запровадження української мови не склалося в Думі більшості. В той же час малі народи Кавказу вирішили в Думі це питання та отримали рідну мову навчання в школах.
Зверніть увагу, що російська буржуазно-демократична революція 1905—1907 років вплинула на розвиток національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Так, 22 жовтня 1905 року народне віче українців Львова поставило перед австрійським урядом вимоги: загального, рівного і прямого виборчого права у всі державні структури; зміни тогочасного устрою шляхом створення національних територій, окремо для українців Східної Галичини і Північної Буковини.
Наслідком революційних виступів в Австрії стало запровадження 1907 року загального виборчого права, але з числа тих, які могли голосувати,вилучалися жінки, військовослужбовці та молодь до 24 років. До того ж, забезпечувалися привілеї німецьких правлячих кіл. Наприклад, німці обирали одного депутата від 40 тис. населення, поляки — від 52 тис., чехи — від 60 тис., а українці — від 105 тис. [19]
В роки першої світової війни західноукраїнські землі перетворилися на центр театру воєнних дій. 3-го вересня 1914 р. російські війська вступили до Львова і верховний головнокомандувач — великий князь Михайло Миколайович — видав маніфест, у якому висловлював радість, що нарешті «російський народ об’єднався» і що «завершено справу Івана Калити». Внаслідок цього почалось інтенсивне впровадження російської мови, було закрито «Просвіту», всі українські установи, бібліотеки, школи (польські про-
довжували існувати).
Трохи раніше — 27 липня 1914 р. — представники українських політичних партій Галичини й Буковини об’єдналися в Головну Українську Раду, яка зі сторінок львівського часопису «Діло» звернулася до населення з маніфестом, де проголошувалося, що «на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України»[20].
Подібну політичну відозву до буковинських українців видав Союз українських парламентарних і сеймових депутатів із Буковини.
У Львові тоді ж було створено позапартійну Спілку Визволення України (СВУ). Згідно з платформою СВУ, Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом.
У серпні 1914 р. Головна Українська Рада створила Центральну Бойову Раду, яка звернулася до уряду Австро-Угорщини з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців (УСС), що й було зроблено. Січовиків цісарське командування використовувало у війні проти російських військ.
Соціал-демократ Симон Петлюра надрукував у журналі «Украинская жизнь» в Москві статтю-відозву «Війна і українці». В ній зазначалося, що, обираючи між Росією та Австро-Угорщиною, наддніпрянські українці підтримують Росію. Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу СВУ чи Петлюри.
Після Брусиловського наступу реакція західно-українського населення на прихід російських військ у 1917 р. була неоднозначною. Одні вбачали в цьому визволення з-під гноблення Австро-Угорщини, а інші — встановлення іншої імперії, Російської.
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ... З І Боярська ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇЇНИ...
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
Что будем делать с полученным материалом:
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
| Твитнуть |
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Подпишитесь на Нашу рассылку
Реклама
Информация в виде рефератов, конспектов, лекций, курсовых и дипломных работ имеют своего автора, которому принадлежат права. Поэтому, прежде чем использовать какую либо информацию с этого сайта, убедитесь, что этим Вы не нарушаете чье либо право.
© copyright 1999 - 2024 allRefs.net. Все права защищены. Страница сгенерирована за: 0.023 сек.
Новости и инфо для студентов