Міжнародно-правова діяльність України: історія та сучасність

Антонович М.М. Міжнародне публічне право. – К.: Вид.дім „КМ Академія”; Алеута, 2003. – 308 с.

ВСТУП

Міжнародно-правова діяльність України: історія та сучасність

В епоху феодалізму визнаною формою між­народних відносин були війни. Своєрідним ор­ганом міжнародного спілкування того часу ста­ли собори.… Активною в міжнародно-правових зносинах з різними дер­жавами світу була… Як вважає професор О. М. Сахаров, невіддільною від зовні­шньополітичної функції держави є організація дипломатич­ної…

.20

На початку 1920 р. було укладено Варшавську угоду між дипломатичною місією УНР в Польщі і польським урядом, основним положенням якої було визнання за УНР права на незалежне існування на території східніше польського кордо­ну 1772 р.

Однак вже 3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мир­ні переговори з радянським урядом в Ризі. Хоч уряд УНР де­легував до Риги для участі в дипломатичних переговорах про­фесора С. Шелухіна, представництва УНР на Ризькій кон­ференції не було. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та радянською Росією, за яким Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Рес­публіку.

Утворена 9 листопада 1918 р. рішенням Української націо­нальної ради Західно-Українська Народна Республіка також намагалася здобути визнання інших держав. Посольства ЗУНР були створені у Відні, Берліні, Будапешті, Празі, однак тіль­ки Австрія визнала легітимність представництва ЗУНР. Місії ЗУНР існували також у Белграді, Римі та Ватикані, а згодом представництво ЗУНР було організоване також у США, Кана­ді та Бразилії.

В тяжких умовах польської агресії дипломатична діяль­ність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання своєї справи шляхом справедливого вирішення східногалицької про­блеми за участю США та Антанти, яка гучно зобов'язалася поважати принципи самовизначення. Великі надії ЗУНР по­кладала на Паризьку мирну конференцію, яка зібралась у січ­ні 1919 р. у Версалі, щоб накреслити нову політичну карту Європи. І хоч на Паризьку конференцію східні та західні укра­їнці вирядили об'єднану делегацію після договору про злуку УНР та ЗУНР, на практиці західні українці задля досягнення своїх цілей діяли окремо. Як пише О. Субтельний у книзі «Україна: історія», «вони, наприклад, домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві україн­ські делегації зустріли мало симпатії на Паризькій конферен­ції. Лише Англія, в якої польські плани французів не викли­кали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протягом нетривалого часу підтримувала українців. Але з по­разкою на виборах уряду Ллойд-Джорджа й ця підтримка ви­парувалася»¹.

Як вважають М. Р. Литвин та К. Є. Науменко, «правлячі кола Англії, Франції, СІЛА, власне, не були зацікавлені у повному

Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука.- К., 1991.— ^* 324.

Міжнародно-правова діяльність України: О 1

Історія та сучасність ^ І ____________

розгромі ЗУНР, бо хотіли б використати її армію разом з поль­ською проти Країни Рад. Вони вважали ідеальним виходом досягнення угоди між воюючими сторонами, але в інтересах Польщі. Про це свідчать заяви на Паризькій конференції го­лови загальної американської місії у Східній Європі Куліджа, який зазначив, що «обидві ці сили можуть бути використані проти більшовиків»¹.

Для втілення своїх планів налякана успішним наступом Га­лицької армії Антанта в лютому 1919 р. відрядила до Варшави місію, очолену Нулянсом, який закликав Антанту надіслати до Галичини польські дивізії, а сам відправив до уряду ЗУНР у Львові місію з представників держав Антанти у справі пере­мир'я з поляками на чолі з генералом Бартелемі. 28 лютого 1919 р. місія запропонувала негайно припинити воєнні дії, відвівши українські війська на лінію, що залишала полякам третину Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафто­вим басейном ². Перемир'я було підписане і набуло чинності 25 лютого 1919 р. Однак у зв'язку з неприйняттям українською стороною пропозиції Бартелемі щодо кордону між ЗУНР і Поль­щею по Бугу, західних кордонах Львівського, Перемишлян-ського і Бібрського повітів і далі по річці Стрий переговори з участю делегацій ЗУНР і Польщі у Ходорові, а потім у Львові було припинено. Навіть задля визнання і прихильності Заходу ЗУНР не могла прийняти ці ганебні пропозиції.

27 березня 1919 р. у Хирові розпочались переговори між представниками ЗУНР М. Лозинським, генералом Гембачевим та польською делегацією на чолі з графом А. Скарбеком. Поль­ська сторона знову наполягала на визнанні демаркаційної лі­нії Бартелемі. Представники ЗУНР запропонували припинити вогонь і провести мирні переговори у Парижі під опікою Вер­ховної Ради Антанти. Після звернень до Антанти голови уря­ду ЗУНР С. Голубовича і голови її делегації В. Панейка та заклику Верховної Ради з 19 березня 1919 р. до командування обох армій, який теж не мав успіху,- 26 квітня 1919 р. в Парижі почала працювати міжсоюзна комісія для перемир'я з бурським генералом Л. Ботою на чолі³. 9 травня англійською делегацією було підготовлено проект перемир'я, за яким гру­па експертів мала виїхати у район бойових дій. Як зазначає Н. Полонська-Василенко, новий міжнародний проект україн­сько-польської угоди був більш прийнятний, ніж «лінія Бартелемі»: за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект ⁴. Але прибулі до Па-

¹ Історія галицького стрілецтва.- Львів, 1991.— С. 99.

² Енциклопедія Українознавства,- Т. 1.— С. 48.
³Там само.

⁴ Полонська-Василенко Н. Історія України.- К., 1992.- Т. 2.- С. 527.

ВСТУП

 

рижа провідні діячі польського уряду і армії Падеревський, Дмовський і Розвадовський зробили все, щоб не допустити _миру. Керівні дипломати Антанти Ллойд-Джордж, Вілсон, Кле-мансо і Орляндо були прихильниками Польщі, а звідси і їхня відмова припинити агресію Польщі.

Остаточний хрест на існуванні ЗУНР був поставлений Ан­тантою 25 червня 1919 р., коли Верховна Рада в Парижі у своїй постанові зазначила: «Щоб боронити особи і місцеве на­селення проти небезпеки, які їм грозять від більшовицьких банд, Верховна Рада союзних і прийнятих до союзу держав вирішила уповноваженим сил Польської республіки ввести свої осередки аж по р. Збруч».

Доля Галичини була обумовлена Варшавським, пізніше Ризьким договорами. Незважаючи на акції екзильного уряду ЗУНР, зокрема його протест проти Ризького договору перед президією Мирної конференції (1920 р.), незважаючи на ухва­ли Ради Ліги Націй 1921 р. про потребу унормувати правний стан у Східній Галичині й поновне висування справи на між­народний форум у 1922 р., 14 березня 1923 р. конференція амбасадорів держав Антанти ухвалила рішення про прилучен­ня Галичини до Польщі при застереженні для неї режиму ав­тономії, що ніколи не було виконане¹.

Митрополит Андрей Шептицький гаряче підтримував про­голошення ЗУНР, навіть їздив у кінці 1921 року за океан, щоб переконати уряди Канади і СІЛА визнати і надати фінан­сову допомогу молодій республіці. Після підписання Ризького договору 1921 р. Андрей Шептицький також мав зустрічі з Папою Бенедиктом XV, виступав з лекціями у багатьох краї­нах Європи, а після обрання в 1922 р. А. Ратті Папою, котрий взяв собі ім'я Пія XI, зустрічався і з ним. А. Шептицький завжди усвідомлював, що авторитет Апостольського Римсько­го Престолу може і повинен допомогти здобуттю Україною незалежності. На початку березня 1923 року А. Шептицький їздив до Франції, де мав зустрічі з керівниками Французької республіки Р. Пуанкаре та А. Бріаном, проте ці переговори не мали позитивних наслідків для України ².

Серед причин складних відносин УНР та ЗУНР з Антан­тою Н. Полонська-Василенко вказує на неприхильне ставлен­ня Мирової комісії до України, зокрема Наддніпрянської, яку вона вперто трактувала як частину Росії. Безнадійність стано­вища поглиблювало бажання представників ЗУНР відділитись від наддніпрянців з єдиної соборної делегації. Нещастям для України був також невдалий склад делегації: Г. Сидоренко,

'Енциклопедія Українознавства.- Т. 1,- С. 48. ² Цвенгрош Г- Вказ. праця.- С. 10.

23.

міжнародно-правова діяльність України: історія та сучасність

Б. Матюшенко, О. Шульгін, А. Марголін не надавалися на ро­лі дипломатів у такий тяжкий час, попри їхній щирий пат­ріотизм '. Все це, а також помилки у стратегічному плануван­ні, запізніла дипломатія на Заході, величезна перевага агресо­рів не дозволили УНР та ЗУНР посісти своє місце серед інших нових національних держав Східної Європи.

_та багато інших українських політиків та вчених. Представ­ники УРСР в ООН активно виступали за права поневолених народів, у той час як поневоленим був і сам український на­род. У цьому полягав один з багатьох парадоксів радянської

ДІЙСНОСТІ.

 

УРСР на міжнародній арені

Після короткого періоду державності Української Народної Республіки та Західно­української Народної Республіки на початку XX ст. УРСР у складі СРСР лише декларатив­но мала конституційне право вступати в ди­пломатичні зносини із закордонними держа­вами і не була суб'єктом міжнародного пра­ва. УРСР як одна з членів-фундаторів ООН підписала Статут ООН 26 червня 1945 року. Згідно з Конституціями СРСР 1924 та 1936 ро­ків УРСР не мала права на встановлення дипломатичних зв'язків з іншими державами, але під час Другої світової війни постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 року в Конституцію СРСР було внесено зміни, згід­но з якими в урядах радянських республік з'явилися союзно-республіканські наркомати (пізніше - міністерства) закордонних та вій­ськових справ. Таким чином радянські респуб­ліки одержали конституційне право мати дипломатичні зно­сини із закордоном, які, однак, залишалися лише деклараці­ями. Разом з тим УРСР одержала юридичні підстави для всту­пу до ООН, і .на конференції в Сан-Франциско (США) за прийняття України до ООН проголосувало 47 перших учас­ників конференції ². Отже, не будучи незалежною державою, Україна стала однією з держав-засновниць ООН, а тому від­лік входження України до міжнародно-правової системи за­хисту прав людини можемо починати саме з 1945 р. Великий внесок у розвиток інституту прав людини зробили Микола Ба-жан, перший посланець українського народу на першій сесії Ге­неральної Асамблеї ООН, український вчений-юрист П. О. Не­дбайло, якому в грудні 1968 р. Генеральна Асамблея прису­дила премію ООН «За видатні досягнення в галузі прав людини»,

¹ Полонська-Василєнко Н. Історія України.— К., 1992.- Т. 2.— С. 534—535.

² Як член-засновник ООН наша країна незалежна з 1945 року? // Голос
України.- 23 жовт. 1999.- № 198.- С. 8.

ВСТУП

.24

 

Незалежна Україна у міжна­родному співтова­ристві

З набуттям незалежності в серпні 1991 р. Україна стверджує свій імідж на міжнарод­ній арені, створює свою «гуманітарну ауру». Коли українські дипломати у 1991 р. зверну­лися до Генерального секретаря ООН із за­явою про те, що Україна стала незалежною, а отже, про це треба поінформувати світ, Бу-трос Бутрос-Галі здивовано відповів, що як член-засновник ООН Україна є незалежною з

1945 р.

Як член ООН Україна брала участь у під­готовці та прийнятті міжнародно-правових ак­тів з прав людини та в роботі багатьох міжна­родних контрольних та правозахисних орга­нів починаючи з 1945 р. Однак тільки після здобуття незалежності Україна стала реальним та повноправним членом міжнародно-правової системи, зокрема системи захисту прав люди­ни, як глобальної так і регіональної. Ставши незалежною державою, Україна ратифіку­вала такі визначальні міжнародно-правові акти, як Фа­культативний протокол до Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права 1966 р., Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 р. У 1998 р. було знято застереження до Конвенції проти катувань та інших жорсто­ких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання щодо невизнання компетенції Комі­тету проти катувань, а також застереження до низки до­говорів з прав людини про невизнання обов'язкової юрисдик­ції Міжнародного Суду щодо спорів про тлумачення або за­стосування цих конвенцій. Після здобуття незалежності було також ратифіковано багато інших міжнародно-право­вих актів ООН, Ради Європи, Міжнародної організації пра­ці (МОП), інших міжнародних організацій. Україна стала першою державою в світі, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї.

Міжнародно-правова діяльність України: історія та сучасність

Першою серед колишніх радянських республік Україна приєдналася до Партнерства заради миру. 14 січня 1994 р. у Москві президенти України, США та… 31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України 250 голосами проти п'яти проголосувала…  

Поняття та особливості сучасного міжнародного

Права

Проблема визначення поняття «міжнародне право»

Існують різні визначення міжнародного права. Більшість вчених-юристів вважають, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, а міжнародне право - це серія норм, що регулюють відносини в першу чергу між державами, а також іншими суб'єктами між­народного життя. Однак не всі погоджуються з таким визначенням. Так, Жан Тускоз визначає міжнародне право як «сукупність юридичних норм та інституцій, які регулюють відносини у міжнародному суспільстві з метою встановлен­ня у ньому миру, справедливості та сприяння його розвитку» '. Це визначення відрізняється від більшості інших визначень, котрі виходять з концепції держави, оскільки Ж. Тускоз не змішує поняття «міжнародне право» та «міждер­жавне право». Домінуюча теорія розрізняє між­народне публічне право, що регулює відносини між державами, та міжнародне приватне право, що застосовується щодо міжнародних відносин між приватними особами. Автори цієї теорії вважають державу єдиним або голов­ним суб'єктом міжнародного права. Ж. Тускоз не вважає дер­жаву ні єдиним, ні головним суб'єктом міжнародного права, а стверджує, що міжнародне право має бути визначене не як пра­во, що регулює міжнародні відносини, які, в свою чергу, визна­чаються виходячи з поняття «держава», а як міжнародне право, Що керує міжнародним суспільством, набагато складнішим і різно­манітнішим організмом, ніж міждержавна спільність.

Вивчення міжнародного права можна почати з питання, чи є «міжнародне право» правом, чи може бути право, якщо нема наддержавного органу для його впровадження? Англійський філософ Джон Остін вважає, що міжнародне право не є правовою

 

.26

¹ Тускоз Ж. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц.- К.: АртЕк,
1998.- С. 5. Щ,»і г.,^,->«/я..;,:

Т^ 27_________

 

 

 

Система міжнародного права ________ 28

системою, оскільки воно не має суверенної влади, яка б зобо­в'язувала його суб'єкти (Ьесаизе іі сіоез поі Ьауе а зоуєгєі£п аиіпогіту оі гиііпє і;паі ото¹ з зиЬіесіз).

Як відомо, характерними рисами внутрішньодержавної системи права є наявність законодавчого органу, що творить закони, виконавчої влади для впровадження цих законів та ієрархії судів з обов'язковою юрисдикцією для вирішення спо­рів. Без законодавця, судової та виконавчої влади не можна говорити про правопорядок. Як же в такому разі сприймати систему міжнародного права? Чи має міжнародне право законо­давця? Дійсно, є Генеральна Асамблея ООН, що складається з представників усіх держав - членів ООН, однак її резолюції не є обов'язковими (Ьіпс1іп£), окрім деяких резолюцій для ор­ганів ООН (ст. 17 (1) Статуту ООН). Судової системи влади в міжнародному праві немає. Міжнародний Суд Справедливості (надалі - МСС) дійсно існує в Гаазі, але він тільки тоді може розглядати справи, коли згоду на їх розгляд дали держави -сторони справи. Окрім цього, немає виконавчого органу. Рада Безпеки ООН, що створювалась з цією метою, часто недієздат­на через вето хоча б одного з п'яти постійних її членів (США, СРСР (нині Російська Федерація), Китай, Франція та Сполу­чене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії). Отже, як може те, що називають міжнародним правом, бути пра­вом? За основу цього аргументу, як бачимо, беруть порівнян­ня внутрішньодержавного права з міжнародним.

Однак санкції насправді можуть бути накладені Радою Без­пеки, коли існує загроза миру, порушення миру чи акт агресії. Такі санкції можуть бути економічними, наприклад проголоше­ні 1966 року проти Родезії, чи військовими, як-от у Корейській війні 1950 року (це стало можливим, оскільки в Раді Безпеки тоді був відсутній представник від СРСР в знак протесту проти присутності представника націоналістичного Китаю), або ж оби­дві, як 1990 року проти Іраку. Нині тенденцією міжнародного права є відмова від використання сили, наскільки це можливо.

Як зазначає професор М. Шо, міжнародна система є горизонтальною і складається з по­над 180 незалежних держав, рівних і суверен­них. Міжнародну систему не слід плутати з системою міжнародного права, що є сукупністю взаємопов'язаних елементів (загальновизнаних принципів і норм, інститутів і галузей), що регулюють відносини між суб'єктами міжна­родного права.

РОЗДІЛ 1

1. Суверенна рівність всіх її членів. 2. Добровільне виконання зобов'язань, прийнятих держа­ вами згідно зі… 3. Вирішення міжнародних спорів мирними засобами.

Поняття та особливості сучасного міжнародного права

Складовим елементом системи міжнародного права вважа­ються також інститути міжнародного права, тобто система взаємопов'язаних норм, що регулюють… Усі згадані елементи в різних сполученнях утворюють га­лузі міжнародного права… Отже, міжнародне право - це система, яка має свої прин­ципи, галузі, інститути та норми, однак вона відрізняється від…

Розділ 2

Міжнародна

Правосуб'єктність

Ще кілька десятків років тому вважалось, що єдиними суб'єктами міжнародного права є держави. На них поширювалась дія міжна­родно-правових норм, вони… Ще 1648 р. Вестфальський міжнародний конгрес, що ознаменував закінчення… Це була суттєва відмінність від правових систем середніх віків, коли право було персональним (регзопаі). Згадаємо Ьех…

33.

Південна Африка, Іспанія, Велика Британія та СІЛА. У Деклара­ції, зокрема, ще раз згадується про проголошену в Статуті ООН віру в основні права людини, гідність і достоїнство людини, рівні права чоловіків і жінок, а також великих і малих наро­дів. У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повної реалізації положень Декларації про надан­ня незалежності колоніальним країнам і народам.

Визнання

су б'

єктів

міжнародного права

Одним з інститутів міжнародного права є визнання держав. Визнання - це акт встано­влення міжнародних відносин з новими су­б'єктами міжнародного права, що необхідно для набуття ними дієздатності. Хоча кожен народ, створюючи свою національну незале­жну державу, утворює тим самим суб'єкт міжнародного права незалежно від визнання його з боку інших суб'єктів, для вступу його в міжнародне співтовариство, для встановлен­ня нормальних відносин з іншими суб'єкта­ми міжнародного права нова держава повин­на бути визнана ними як повноправний учас­ник міжнародних відносин.

Існує дві теорії визнання - конститутив­на і декларативна. Згідно з конститутивною теорією, держава існує, коли вона була визна­на іншими державами, тобто визнання є по­літичним актом. Відповідно до Конвенції Монтевідео про пра­ва та обов'язки держав¹ (1933), сторонами якої є СІЛА та 15 латиноамериканських держав (однак попри незначну кількість ратифікацій більшість держав світу розглядають цю конвен­цію як звичаєве право), ознаками держави як суб'єкта міжна­родного права, необхідними для її визнання, є: а) постійне населення; б) визначена територія; в) уряд, що здійснює вла­ду; г) здатність вступати в міжнародні зносини з іншими дер­жавами (ст. І)².

Щодо населення, то воно повинно бути постійним, хоч мі­німальних вимог не ставиться. Так, Канада визнала Науру, яка 1982 року мала населення 8421 осіб. Є ситуації, коли люди однієї національності проживають на території декількох дер­жав. Нацисти виходили з того, що оскільки на території

¹ Ь1\ГГ8.- V. 165.- 19.

² Мопїеуійео Сопуеп^іоп оп Кі§Ь1,5 апсі Виііез о£ Зіаїез (1933) // 165
ЬЇ-ІТЗ 19.

РОЗДІЛ 2

.34

Чехословаччини проживали німці, то це німецька територія. Однак повинні бути дотримані й інші вимоги.

Немає вимог і щодо мінімуму території. Це може бути ма­ленька територія, як, наприклад, Науру (21 кв. км). Не є обо­в'язковою умовою і територіальна єдність. Так, Пакистан до 1971 року існував у двох частинах. Держава може існувати незважаючи на територіальні спори, як-от Ізраїль.

Класичною справою, що стосується виключного права дер-даави на свою територію, є справа острова Палмас (Ізіапсі оі Раїтаз Сазе, Меіїіегіапсіз V. Ипііесі 8іа1ез)'. У 1898 р. згідно з Па­ризьким договором Іспанія уступила Філіппіни СІНА. У 1906 ро­ці офіційний представник США під час відвідин острова ви­явив там нідерландський прапор. Нідерланди і США зверну­лися з питанням щодо територіального суверенітету над Пал-масом до міжнародного арбітражу. Незалежність стосовно частини земної кулі, як зазначав арбітр Губер,- це право здій­снювати функції держави. Це ексклюзивна компетенція дер­жави на своїй території. Той факт, що функції держави мо­жуть виконуватись іншою державою, є ознакою такого право­вого стану території, подібно до відкритого моря чи не зайня­тої території, яка ще не є територією держави. Територіальний суверенітет включає виключне право держави виконувати свої функції та здійснювати контроль над своєю територією.

Третя ознака держави - наявність уряду, що здійснює пов­ну владу на території держави. Саме за цією ознакою участь УРСР та БРСР в ООН була цілком невиправданою, оскільки повної влади на території цих республік їх уряди не мали.

Четверта ознака держави - здатність вступати у міжнарод­ні зносини з іншими державами. Ця вимога є передумовою і наслідком державності. У справі СМогійе Іпйизігіаі Ваі.іегіез V. Г & \\г Ргеі^пі; І/Ьсі., (1991) було вирішено, що острів Джерсі не є незалежною державою, оскільки Сполучене Королівство відповідальне за його зовнішні та внутрішні зносини ². Однак Держави можуть дозволити іншим державам представляти їх в ООН чи інших міжнародних організаціях. Наприклад, Мар­шальські острови погодились, щоб Австралія представляла їх

інтереси в ООН.

Незалежність є також важливим чинником для державно­сті, її часто помилково ототожнюють із суверенітетом. Проте ЦІ поняття слід розмежовувати. Незалежність необхідна для набуття статусу держави (незалежність від), у той час як суве­ренітет є юридичне право, що випливає з незалежності (суве­ренітет над).

НА., (1991) // 86 ІЬЕ 152

¹ Ізіапсі оі Раїтаз Сазе // 4 ІЬК 3.

35.

міжнародна правосуб'єктність

² СНІогіае Іпаизїгіаі Ва«егіез V. Г &
№п_е1ащі С. А.)

Конститутивна теорія визнання держав не одержала під­тримки, оскільки визнання не може бути засобом створення держави. Інша теорія - декларативна теорія визнання, згідно з якою цей акт є чисто декларативним і жодним чином не впливає на існування держави. Однак питання, як реагувати на появу нових держав, стало знову дуже актуальним після розпаду Югославії та Радянського Союзу. У Паризькій хартії було зазначено, що нові держави будуть визнані, якщо вони дотримуватимуться принципів прав людини, демократії та ринкової економіки. Отже, визнання поставлено в залежність від політичних, соціальних та економічних цінностей.

Право-

наступництво суб'єктів міжнародного права

Іншим інститутом міжнародного права є правонаступництво суб'єктів міжнародного права. Під правонаступництвом держав розу­міють перехід прав і обов'язків однієї держа­ви до іншої в результаті настання певних по­дій і ситуацій. Правонаступництво держав ви­никає щодо міжнародних договорів, участі в міжнародних організаціях, міжнародних бор­гів тощо в результаті об'єднання, поділу дер­жав, при відокремленні частини держави та при переході частини території до іншої дер­жави.

Основні питання правонаступництва дер­жав врегульовано у двох багатосторонніх кон­венціях: Віденській конвенції про правонаступ­ництво держав щодо договорів 1978 р. та у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р. Ці конвен­ції набули чинності для України 26 листопада 1992 р. Зокрема, Постановою Верховної Ради України від 17 ве­ресня 1992 р. «Про приєднання України до Віденської кон­венції про правонаступництво держав щодо договорів» було схвалено погодитися з пропозицією Кабінету Міністрів Украї­ни і приєднатися від імені України до цієї Конвенції',

Одна з ключових норм Віденської конвенції 1978 р. закріп­лює принцип їаЬиіа газа, тобто принцип свободи нових неза­лежних держав від договорів, укладених від їх імені колишні­ми метрополіями, що відповідає загальновизнаній точці зору,

¹ ВВР.- 1992.- № 41.- Ст. 61-62.
_______ 36 РОЗДІЛ 2

згідно з якою нова держава не пов'язана договорами поперед­нього суверена в силу принципу правонаступництва держав. Щодо інших держав-правонаступниць діє принцип континуі-_тету. Очевидно, що проблемним питанням є визначення по­няття «нова незалежна держава». Прибалтійські республіки проголосили, що не є правонаступниками жодного договору, укладеного СРСР, оскільки відновили свою незалежність, втрачену в результаті окупації Радянським Союзом 1940 р. Комісія міжнародного права ООН та багато держав вислови­ли пропозицію, що слід вважати території, які набули неза­лежності за умов, наближених до тих, за яких утворились нові незалежні держави, також вільними від зобов'язань дер-жав-попередниць. Данія, Нідерланди, Австрія та інші дер­жави також вважають, що практика держав за останні роки свідчить про те, що всі нові держави підтверджують принцип іаЬиіа газа у питанні правонаступництва щодо договорів. Разом з тим низка новоутворених держав ратифікували Кон­венцію 1978 р., зокрема Словенія, Боснія-Герцеґовина, Хор­ватія, Естонія, Словаччина. Відповідно до Закону «Про пра­вонаступництво» 1991 р. Україна підтвердила свої зобов'я­зання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до про­голошення незалежності України, та за тими міжнародни­ми договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції

України (ст. 6, 7)¹.

Що ж до міжнародних договорів з прав людини, ірзо {"асію вважається, що існує континуітет міжнародних договірних зобов'язань у сфері прав людини. Ці договори становлять особ­ливий інтерес, оскільки саме в перехідні періоди політичної нестабільності мають місце масові грубі порушення прав лю­дини ². Особлива природа договорів, спрямованих на захист прав людини та основних свобод, неодноразово підкреслюва­лась в резолюціях Комісії ООН з прав людини (1993, 1994, 1995 р.). Однак в самій практиці держав-правонаступниць не прослідковується чіткої лінії в бік визнання континуітету до­говірних зобов'язань у сфері прав людини ³. Практика 23 дер­жав, які утворились після розпаду Югославії, Радянського Союзу та Чехословаччини, щодо правонаступництва стосовно міжнародних договорів виявилась дуже різною.

Так, жодна держава-правонаступниця колишнього Радян­ського Союзу не стала учасницею Пакту про громадянські

¹ Закон «Про правонаступництво України» // ВВР. - 1991.- № 46.- Ст. 617.

Каттіпда М. Ь.- 1996.- V. 7.- Р. 469-470. Гусейнов Л. Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук.- К., 2°00.- с. 50. міжнародна О "Т правосуб'єктн'їсть О / _______________

² Каттіпда М. Т. 8їаі,е Зиссеззіоп іп Кезресї ої Нитап Кі^Мз Тгеаііез //

7 Р 469470

та політичні права в порядку правонаступництва, а всі (окрім Казахстану і Таджикистану, які по сьогодні не визначили сво­єї позиції тим чи іншим чином) надали документи про приєд­нання. З іншого боку, Україна як один з фундаторів 00Н вже була стороною основних міжнародних договорів з прав люди­ни згідно зі ст. 80 Конституції СРСР 1977 р.

Словенія, як і Боснія-Герцеґовина, Хорватія, Македонія, у 1991 та 1992 рр. повідомили Генерального секретаря ООН, що вважають себе пов'язаними шляхом правонаступництва дер­жав договорами, стороною яких була Соціалістична Федера­тивна Республіка Югославія. Це пояснювалось тим, що ці дер­жави в минулому як складові частини Югославської федерації дали свою згоду на ратифікацію договорів щодо правонаступ­ництва. Згідно зі ст. 271 Конституції СФРЮ, міжнародні до­говори укладались за погодженням з республіканськими та провінційними органами, які були наділені відповідною ком­петенцією. Щодо Словенії, то, окрім згоди бути пов'язаною зобов'язаннями за договорами колишньої Югославії, вона та­кож повідомила Комітет ООН з прав людини, що жертви по­рушень прав людини, вчинених попереднім режимом, мають право на відшкодування шкоди державою-правонаступни-

цею '.

Проблемним залишалось питання щодо статусу Федера­тивної Республіки Югославії. У Преамбулі до Конституції ФРЮ 1992 р. проголошується континуітет Югославії щодо СФРЮ, в той час як інші республіки колишньої СФРЮ вважа­ли Федеративну Республіку Югославію новою державою. Арбі­тражна комісія мирної конференції в Югославії (Вайіпіег Соттіззіоп) вирішила, що ФРЮ - це нова держава, яка не може розглядатись як єдина правонаступниця СФРЮ. Рада Безпеки також вирішила, що держава, відома як СФРЮ, пе­рестала існувати і що нова держава не може автоматично на­бути членства в ООН.

Отже, практика нових держав, утворених на теренах ко­лишніх Радянського Союзу та Югославії, з одного боку, під­тверджує, що на зобов'язаннях, які випливають з договорів щодо прав людини, не відбивається правонаступництво дер­жав. Це стосується всіх зобов'язань держави-попередниці, у тому числі застережень, декларацій тощо. Континуітет цих зобов'язань застосовується ірзо іасїо. З іншого боку, маємо під­твердження того, що держави надають документи про приєд­нання до міжнародних договорів, включаючи договори з прав людини.

Бос. ССРК/С/79/Аа.40.рага.6

.38

РОЗДІЛ 2

Правонаступництво держав існує і щодо активів та пасивів попередньої держави. Активи включають золотий, валютний запас, закордонну власність (посольства) та борг цій державі з боку інших держав. Пасиви - це борги попередньої держави. Так, розподіл боргів та активів Чехословаччини було проведе­но у співвідношенні 2 до 1 (Чехія - Словаччина), оскільки Чехія має вдвічі більше населення. Нерухомість була поділена за територіальним принципом, а інші активи та зобов'язання -залежно від кількості населення.

Борги Радянського Союзу на кінець 1990 р. оцінювались в $54 млрд, а на кінець 1991 р. в $66 млрд. На думку Великої сімки, загальна вартість активів була меншою, ніж величина боргу. 4 грудня 1991 р. у Москві було підписано Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу і ак­тивів Союзу РСР. Згідно зі ст. 1 активи СРСР - це нерухома і рухома державна власність СРСР за межами його території, золотовалютні фонди і резерви СРСР, інвестиції за кордоном, будь-які фінансові зобов'язання щодо СРСР іншої держави, міжнародної організації чи будь-якого іншого іноземного де­бітора. Згідно з договором, частка кожної зі сторін у заборго­ваності на 1 січня 1991 р. і в активах на момент правонаступ­ництва визначається на основі узгодженого сторонами єдино­го агрегованого показника. Частку України було визначено

як 16,37 %.

ЗО грудня 1991 р. було підписано Угоду глав держав СНД щодо власності колишнього Союзу РСР за кордоном, згідно з якою було створено Міждержавну комісію з вироблення критеріїв і принципів розподілу власності за кордоном. За Угодою про доповнення до Договору про правонаступництво Щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР, підписаною в Москві 13 березня 1992 р., повноваження зга­даної вище Міждержавної комісії перейшли до Міждержавної ради. 20 березня 1992 р. у Києві Рада глав держав - учасниць СНД прийняла рішення про створення Комісії з повноваж­них представників для проведення переговорів і підготовки пропозицій щодо вирішення питань боргів і активів СРСР, однак вже 9 жовтня цього ж року роботу комісії було призу­пинено.

6 липня 1992 р. в Москві було підписано Угоду про розпо-Діл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Су-^кУпна частка Грузії, Латвії, Литви та Естонії цією угодою не Розглядається. Угоду не підписали Азербайджан та Грузія. Узбекистан підписав із застереженням про необхідність пере­гляду своєї частки.

39_

міжнародна правосуб'єктність

 

З жовтня 1992 р. між урядами Російської Федерації та України було підписано Комюніке за результатами перегово­рів щодо врегулювання питань обслуговування зовнішнього державного боргу і управління активами колишнього Союзу РСР. Уряд РФ запропонував уряду України варіанти обслу­говування зовнішнього боргу, а саме - переоформити на РФ зобов'язання України з обслуговування зовнішнього державного боргу колишнього СРСР перед зарубіжними кредиторами. Од­ночасно Україна делегує РФ право управління зовнішніми борговими активами колишнього СРСР. 23 листопада 1992 р. було підписано Протокол між урядом України та урядом РФ з питань зовнішнього боргу та активів колишнього СРСР, згідно з яким Україна передає РФ права та функції щодо управління зовнішнім боргом та фінансовими активами СРСР в частині, що припадає на частку України, до укладення міждержавної Угоди. Згідно з п. 2 всі питання правонаступництва стосовно боргів і активів СРСР вирішуються на двосторонній основі шляхом укладення окремого міждержавного договору.

16 січня 1993 р. було знову підписано Протокол між Ро­сією та Україною про схему обслуговування зовнішнього бо­ргу СРСР, згідно з яким Росія та Україна визнають відпові­дальність за борг колишнього СРСР і будуть окремо відпові­дальні за обслуговування зовнішнього боргу колишнього СРСР у відповідних долях, які ще мають уточнюватися. У світлі тако­го розвитку подій несподіваним було укладення 9 січня 1994 р. Угоди між Україною та РФ про врегулювання питань право­наступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР, згідно зі ст. З якої Україна передає, а Російська Федерація бере на себе зобов'язання з виплати ча­стки України у зовнішньому державному борзі колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р. Відповідно до ст. 4 для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Укра­їною, Україна передає, а Російська Федерація приймає част­ку України в активах колишнього Союзу за станом на 1 груд­ня 1991 року. Цей так званий нульовий варіант ще не рати­фіковано Верховною Радою України і визнається досить не­вигідним для України. Найчастіше наводять аргументи про те, що ще не відома доля золота комуністів, яке може бути знайдено; не підраховано вартості посольств колишнього СРСР; борг Радянського Союзу буде реструктуровано, отже, чи так важливо його позбавлятись; передати свої активи та пасиви РФ - означає визнати її регіональний гегемонізм. Зрештою, прецеденти вирішення проблеми розподілу колиш­ніх активів та пасивів є, зокрема шляхом створення Міжна­родної арбітражної комісії, як це було щодо колишньої Юго­славії.

 

ІНШІ суб'єкти міжна­родного права

Крім держав можна виділити державопо-дібні утворення, наприклад, вільне місто Дан-піг, котре мало певну автономію, фіксовану територію та населення і певну юридичну пра­воздатність. Політично, однак, такі утворен­ня не є суверенними державами. Щодо Данці-_га, то воно було утворене згідно з Версальсь-ким договором, ст. 100-108 якого визначали спеціальні відносини Данціга з Лігою Націй та Польщею. Ліга Націй виконувала наглядо­ві функції, а Польща контролювала зовнішні зносини Данціга, що дуже нагадувало протек­торат. 1947 р. згідно з Італійським мирним договором утворювалась Вільна територія Трі­єсту, дуже подібна за статусом до вільного міс­та Данціг, однак перебувала вона під прямим контролем Ради Безпеки ООН.

Наступне державоподібне утворення — кон­домініум - об'єднане здійснення державної вла­ди на певній території засобами автономної місцевої адміні­страції. Кілька держав беруть участь в кондомініумі.

Термін «міжнародні території» стосується декількох пра­вових режимів. Наприклад, виключне управління територією міжнародною організацією. Такий режим був запропонований місту Єрусалиму Радою Опіки ООН 1950 р., однак цей режим так і не був запроваджений.

Існують також особливі види правосуб'єктності. Наприклад, утворення зиі £епегіз. у договорі і Конкордаті 1929 р. Італія визнала суверенітет Святого престолу у міжнародній сфері та його виключний суверенітет і юрисдикцію над містом Вати-кан. Низка держав визнали Святий престол і встановили з ним Дипломатичні зв'язки. Святий престол є стороною міжнарод­них договорів.

Як зазначалось вище, ідея міжнародної правосуб'єктності за останні десятиліття розширилась і включає також міжна­родні організації, народи, які борються за незалежність, транс­національні корпорації, індивідів.

Міжнародні організації зазвичай не підписують договорів і не ратифікують їх, хоч міжнародне право і передбачає таку можливість (Віденська конвенція про право міжнародних до­говорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.). Вони безпосеред­ньо не творять міжнародне право за єдиним винятком — Рада Безпеки може приймати резолюції, які є обов'язковими для всіх.

 

.40

РОЗДІЛ 2

міжнародна правосуб'еістність

А 1

Статус міжнародної організації визначається тим, чи може вона представляти свої інтереси в міжнародному праві, чи може звертатися з позовом до Міжнародного Суду. Міжнародний Суд Справедливості в консультативному висновку у справі Репа­рацій 1949 р.^! розглянув це питання. Справа пов'язана з убив­ством громадянина Швеції, представника ООН у Єрусалимі, що перебував у володінні Ізраїлю. Представник ООН був уби­тий членом угруповання, яке протистояло мандатові Палести­ни в Єрусалимі. Ізраїль ще на той час не був членом ООН.

Згідно з традиційним міжнародним правом оскаржити цю справу в Міжнародному Суді повинна була Швеція. Однак ООН вирішила сама подати скаргу проти Ізраїлю, а тому зверну­лась до МСС за консультативним висновком. Суд вирішив, що ООН має паралельне право звернутись до Міжнародного Суду. Звичайно, різні суб'єкти міжнародного права мають різну пра-восуб'єктність. Суб'єкти інші, ніж держави, можуть мати об­межену правоздатність. ООН має досить велику міжнародну правоздатність на відміну від інших міжнародних організа­цій, які мають вужчу правоздатність. При цьому Швеція та ООН повинні погодити між собою, хто буде звертатись до МСС. У 1950 р. Ізраїль добровільно сплатив компенсацію ООН, яку передали сім'ї загиблого.

Інше питання стосувалось того, чи міжнародна організація може оскаржувати дії держав, які не є членами ООН. Суд дав ствердну відповідь. Такий консультативний висновок МСС змінював всю теорію міжнародного права - було визнано, що міжнародні організації мають об'єктивну правосуб'єктність. По-перше, міжнародні організації мають правосуб'єктність до тієї міри, як цього вимагають функції, які вони виконують, і, по-друге, їх правосуб'єктність є об'єктивною і поширюється також на нечленів цієї організації.

Що ж до правосуб'єктності неурядових міжнародних орга­нізацій, як, наприклад, Міжнародна Амністія (Атпезіу Іпіегпаііопаі), вони майже не мають її, тобто не наділені жод­ними правами та обов'язками в міжнародному праві, але вони можуть бути досить впливовими при прийнятті рішень. Особ­ливий правовий статус має Міжнародний Комітет Червоного Хреста - він утворений з внутрішньодержавних організацій, які є квазіурядовими (нібито урядовими).

За ст. 71 Статуту ООН один з основних органів ООН - ЕКО-СОР має право надавати консультативний статус неурядовим організаціям, тобто право безпосередньо брати участь у між­державних обговореннях. Так, на засіданнях Комісії ЕКОСОР з прав людини (54 держави) близько 120 неурядових організа-

. Ор. [1949] І.СІ. Кер. 174.

РОЗДІЛ 2

Інший приклад: Конвенція про права дитини була розроб-ена і проведена через ООН польським професором, представ­ником неурядової організації. До сьогодні спірним питанням залишається те, чи транс­національні корпорації… У 60-80-х рр. було дуже багато позовів щодо їх міжнарод­ної правосуб'єктності. Найгостріше це питання виникає при…

Міжнародна праюсуб'ектність

Цю тему логічно почати із запитань: хто може встановлювати норми в міжнародному праві? Як вони створюються? Яким чином за­безпечується їх… Велика частина міжнародного права абсо­лютно не схожа на внутрішньодержавне… У статті 38 Статуту Міжнародного Суду Справедливості 1945 р. дається авторитетне визначення джерел міжнародного…

.44

РОЗДІЛ З

Міжнародний А С

Правотворчий процес

Важливість цих двох чинників дискутується вченими. По­зитивісти, наголошуючи на державному суверенітеті, підкрес­люють надзвичайну важливість… Отже, міжнародний звичай утворюється постійною і за­гальною міжнародною… Очевидним є той парадокс, що звичаєві норми, обов'язкові для всіх, виявляються в односторонніх діях окремих держав.…

.48

РОЗДІЛ З

Міжнароднийправотворчий процес

49_

міжнародного права, визнаних правовою свідомістю цивілізо­ваних народів. Інший член комітету Рут вважав, що уряди не довірятимуть суду, який базується на суб'єктивному понятті принципів справедливості. В той же час комітет усвідомлю­вав, що Суд повинен мати повноваження розвивати принципи міжнародної юриспруденції. У результаті була прийнята спі­льна пропозиція Рута і Філлімора. Вони вважали, що принци­пи права слід розглядати як норми, прийняті внутрішньодер­жавними правовими системами всіх цивілізованих держав. Серед загальних принципів права члени комітету називали, зокрема, такі принципи, як Іех зресіаііз сіего^аі £епега1і (спе­ціальним законом скасовується загальний), Іех розіегіог сіего^аі; ргіогі (наступним законом скасовується попередній), гез іийісаіа (принцип юридичної чинності договору), аЬиз сіє сігоіі; (заборо­на зловживання правом) тощо '. Отже, Суд може застосовува­ти загальні принципи муніципальної юриспруденції, зокрема приватного права, щодо держав.

До аналогій муніципального права часто звертаються арбі­тражі. Так, у справі Фабіані, між Францією та Венесуелою, арбітр звернувся до муніципального публічного права з питан­ня відповідальності держави за дії її державних службовців, включаючи суддів, вчинені під час виконання ними своїх служ­бових обов'язків.

МСС застосовував загальні принципи досить рідко. Так, у справі фабрики Чоржов Суд стверджує, що будь-яке порушен­ня зобов'язання викликає необхідність відшкодування, що є принципом міжнародного права ².

Загальні принципи права не слід ототожнювати із загаль­ними принципами міжнародного права. їх можна віднести до норм звичаєвого права, до загальних принципів права, про які йдеться в ст. 38(і)(с). Прикладами таких загальних принципів міжнародного права є рівність держав, добросовісне виконан­ня зобов'язань тощо, сформульовані в Статуті ООН. У бага­тьох випадках можна вивести їх походження з практики дер­жав. Проте вони так довго застосовувались всіма в міжнарод­ному праві, що більше не пов'язуються з державною практи­кою. В цілому предмет загальних принципів права частково збігається із загальними принципами міжнародного права. Однак деякі з основних принципів були виокремлені в окрему групу як зиз со£епз, які діють як більш звичайні (огсііпагу) норми ³.

 

Ієрархія джерел міжнародного права

Питання ієрархії звичаю та договору до-_ть складне. Як правило, останнє має пере-^СЙ_гу за часом. Договори зазвичай формулю­ємся як кодифікація існуючого звичаю, але водночас вони, в свою чергу, можуть вийти з використання і бути замінені звичаєм. Вже згадувався загальний принцип, за яким спе­ціальна норма превалює над загальною нор­мою (Іех зресіаііз сіегоеа* 1е£І еепегаїі).

у справі Вагсеіопа ТгасИоп МСС вирішив, що існує відмінність між зобов'язаннями дер­жави стосовно міжнародного співтовариства в цілому та зобов'язаннями, які виникають уіз-а-уіз іншої держави у сфері дипломатич­ного захисту. Перші є зобов'язаннями ег£а отпез. Приклади їх - оголошення поза зако­ном агресії та геноциду і захист від рабства та расової дискримінації Ч

Згідно зі ст. 53 Конвенції про право між­народних договорів 1969 р. договір є нечин­ним, якщо в момент його укладення він суперечить імператив­ним нормам міжнародного права - іиз со^епз (регетріогу погтз), таким як заборона катування, геноциду, жорстокого поводження тощо. Ці норми не дозволяють жодних обмежень за будь-яких обставин, за будь-яких надзвичайних ситуацій. Вони не є результатом державної практики, на відміну від звичаєвих норм. Однак існує й інша точка зору. Так, про­фесор Туп вважає, що термін іиз со^епз є абсолютно непо­трібним.

 

¹ Див.: Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право: Навч.
посібник.- К.: Юрінком Інтер, 2000.- С. 157.

² СЬог2б№ Гас*огу, РСЦГ, Вег. А.- № 9.- Р. 31.

³ Вгоитііе І. Ргіпсіріез оі РиЬііс Іпїегпаііопаї Ьачг. 4¹¹* еА.~ Охїогй:
Сіагепйоп Ргевз, 1990.- Р. 19.

РОЗДІЛ З

.50

¹ Вагсеіопа ТгасИоп Сазе [1970] І.СГ. Кер. 103-106.

міжнародний правотворчий процес

 

 

 

розділ 4

Міжнародне

Та внутрішньодержавне

Право

Співвідно­шення міжнародного і внутрішньо­державного права

Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права складна і бага-тоаспектна. Вона включає питання впливу міжнародного права на формування відповід­них національних норм, співвідношення між­народного договору та міжнародного звичаю з внутрішнім законом, роль міжнародного права у прийнятті конкретного рішення, що ґрунту­ється на існуючих державних законах, ефек­тивність контролю і можливість санкцій між­народного права, внутрішньої юрисдикції дер­жави тощо.

Як відомо, погляди вчених протягом кіль­кох десятиліть змінювалися від однієї край­ності, згідно з якою міжнародне право не є правом взагалі, а лише правилами міжнарод­ної моралі, через різноманітні версії дуалізму чи плюралізму до іншої крайності - моністич­ної концепції, відповідно до якої міжнародне право визначає поняття державного права або, навпаки, вста­новлюється абсолютний примат державного права. Отже, за­гальновідомими є дві теорії співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: монізм та дуалізм.

Суть моністичних концепцій, як це видно з їх назви, поля­гає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і внутрішньодержавне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому одні з прихильників цих концепцій виходять з примату (верховенства) внутріпіньодержавного пра­ва, інші - з примату міжнародного права.

Як зазначає професор Дж. Старк, теза про абсолютний при­мат державного права розвінчується у двох основних випад­ках:

а) якби міжнародне право набувало законності лише з Кон­ституції держави, воно обов'язково втрачало б силу, як тільки

Конституція... зникала. Але немає нічого певнішого, як оче­видна дія міжнародного права незалежно від зміни чи відміни Конституції, чи від революцій. Так було заявлено на Лондон­ській конференції 1831 р., яка вирішила, що Бельгія повинна бути незалежною і нейтральною державою. Конференція під­тримала основний принцип - договори не втрачають своєї сили, незважаючи на внутрішні конституційні зміни;

б) вступ нових держав у міжнародне співтовариство. Вста­новлено, що міжнародне право поширюється на нову державу без її згоди, і така згода, якщо і висловлюється, є тільки де­кларативною ',

Однак за останні роки серед західних юристів-міжнарод-ників можна помітити тенденцію відходу від моністичної кон­цепції. Так, професор Я. Броунлі писав, що ця «доктрина не відповідає правовим реаліям існування суверенних держав і зводить внутрішньодержавне право до положення пенсіонера міжнародного права»².

Професор В. Фрідман, маючи на увазі прихильника моніс­тичної теорії професора X. Лаутерпахта, зазначав, що при­хильники моністичного погляду «намагаються довести, незва­жаючи на факти, які демонструють нам протилежне, що між­народне право як таке інкорпорується в англійське право» ³. Професор К. Райт пише: «Ми повинні прийняти дуалістичну точку зору. Міжнародні суди використовують міжнародне пра­во, національні суди — національне право» ⁴.

Як вважають позитивісти, міжнародне право не може «втру­чатися» у державне право, поки останнє, логічно завершена система, не дозволить цього. За іншою дуалістичною концеп­цією, відбувається інкорпорація міжнародного права у внутрі­шнє право. Ця концепція була, наприклад, прийнята у Фін­ляндії, де для того, щоб положення міжнародного договору стали «придатними» для внутрішніх судів чи інших установ, вони повинні «трансформуватись» у державне право. Концеп­ція трансформації норм міжнародного права у норми національ­ної системи права отримала поширення і детальну розробку ^в доктрині міжнародного права з огляду на проблеми співвід­ношення міжнародного та внутрішньодержавного права.

¹ Зіагке ^. О. Ап Іпїгойисііоп іо Іпіегпаііопаі Ьа\у.- 5*Ь е&.- Ь.\
ВШетогЧЬ, 1963.- Р. 41.

² Броунли Я. Международное право: В 2 кн.- Кн. 2.- М.: Прогресе, 1977.-
С 67.

³ РПеатапп \¥. Ье£а1 ТНеогу.- Ь., 1967.- Р. 577.

⁴ ЧУгідкі ^. Тгеаіїез аз Іате іп паіЛопаі соиНз // Тгеаііез апгі ехесиііуе
^а£геетеіиз. Неагіпе Ьеїоге ІЇіе 8иЬсоттіі1;ее оп ІЇіе .Іисіісіагу.- \УазЬ. ф. С),
1958.- Р. 476.

 

.52

РОЗДІЛ 4

Міжнародне та внутрішньодержавне право

53.

Очевидно, що теорія «трансформації», яка розуміється як «спосіб здійснення міжнародного права засобом видання дер­жавою внутрішніх нормативних актів ... у забезпечення вико­нання нею свого міжнародного зобов'язання чи в інтересах використання нею своєї міжнародної правоздатності» ¹, як нор-мотворчий процес правильно відображає сутність формально-юридичного зв'язку двох систем права. Однак, як вважає А. Хачатурян, сам термін «трансформація» абсолютно не аде­кватний процесам, що відбуваються при цьому. Норми двох систем права не можуть перетворюватись одна в іншу через їх абсолютно різну природу та призначення. У будь-якому випад­ку вони залишаються нормами тієї самої системи права, в котрій виникли ².

Застосу­вання міжнародних договорів у націо­нальних правових системах

У проблемі застосування міжнародного права у внутрішньодержавних правових сис­темах можна виділити три аспекти: 1) засто­сування міжнародних договорів; 2) застосуван­ня міжнародних звичаєвих норм; 3) застосу­вання рішень міжнародних контрольних та правозахисних органів у практиці внутрішніх судів.

Як зазначає професор М. Пеллонпаа, оскіль­ки звичаєве міжнародне право можна не вра­ховувати, вплив міжнародного права на вну­трішнє право Фінляндії є питанням ефектив­ності трансформації договорів через так звані «бланкетні» декрети, тобто такі законодавчі (чи адміністративні) акти, в яких договору надається статус державного закону. Ієрархія таким чином сформованих муніципальних норм залежить від змісту відповідного догово­ру. Якщо положення договору суперечать існуючому акту парламенту, вони також повин­ні бути трансформовані через статут, введений парламентом. Більше того, якщо конфлікт між договором і внутрішнім зако­ном стосується норм конституційної природи, може знадоби­тись спеціальна процедура конституційних змін для надання

¹ Усенко Е. Т. Международное и внутригосударственное право // Сов.
ежегодник межд. права, 1977.- М., 1978.— С. 69.

² Хачатурян А. Г. Унификация коллизионньїх норм в международном
частном праве.— К.: Наук, думка, 1993.— С. 29.

инності «бланкетному статуту». На практиці багато догово-ів наприклад МПГПП, були трансформовані у Фінляндії як атутом, _так ^ декретом: ті положення, які належать до сфе-законодавства, мають дію на рівні статуту, інші - на ниж­чому рівні адміністративного декрету¹.

Трансформаційній теорії опоненти протиставили теорію делегування, згідно з якою конституційними нормами міжна­родного права кожній державній Конституції делегується пра­во визначати, коли положення договору чи конвенції набува­ють чинності, і спосіб, яким вони включаються у державне

право ².

У британській судовій практиці також залишилися сліди інкорпораційної доктрини стосовно звичаєвого міжнародного права, які виявляються, по-перше, у правилі тлумачення (а гиіе о£ сопзіхисііоп) і, по-друге, у правилі доказу (а гиіе оі єуісієпсє). Згідно з правилом тлумачення акти парламенту слід інтерпре­тувати таким чином, щоб не конфліктувати з міжнародним правом. Існує презумпція непорушення парламентом міжна­родного права. Згідно з правилом доказу міжнародне право не потребує, як іноземне, бути доведеним експертизою чи іншим способом.

Британська практика щодо договорів, на відміну від зви­чаєвого міжнародного права, обумовлена конституційними принципами, що регулюють відносини між виконавчою вла­дою (тобто Короною) і парламентом. Переговори, підпис і ра­тифікація договорів є прерогативою Корони. Однак більшість договорів, як, наприклад, договори, що стосуються особистих прав британських громадян та інші, потребують схвалення парламенту відповідним актом.

На відміну від британської практики стосовно договорів американська практика залежить не від узгодження між за­конодавчою та виконавчою владою, а від положень Конститу­ції США, котрі передбачають, що договори є «вищим Законом країни» (ст. VI, п. 2), а також від розмежування, яке прово­диться американськими судами, між самовиконуваними дого­ворами, що діють самостійно, і такими, що не є самовикону­ваними, тобто не діють самостійно до прийняття відповідного законодавства.

Відповідно до ст. VI Конституції США «всі договори, які Укладені чи будуть укладені від імені США, є вищим Законом ^кРаїни, і судді в кожному штаті зобов'язані їх виконувати,

¹ Реііопраа М. Ехриїзіоп іп Іпїегпаііопаі Ьа\у: А Вїисіу іп

пз Ьач/ апд Ншпап Шепіз \угЬп Зресіаі Кеїегепсе 1о Ріпіапсі.- Нєізіпкі: иоща1аіпеп Тіесіеакаіетіа, 1984.- Р. 481-482.

² Зіагке ^. С- Ор. сі*.- Р. 73.

 

 

.54

РОЗДІЛ 4

міжнародне та внутрішньодержавне право

55.

навіть якщо в Конституції і законах будь-якого штату зустрі­чаються положення, які суперечать цьому».

Разом з тим суди США проводять розмежування між са-| мовиконуваними та несамовиконуваними положеннями до­говорів. Як заявив головний суддя Маршал у справі Гозіег] V. Кеіізоп, договір повинен розглядатись судами як такий,] що має рівну силу з актом законодавчого органу тільки тоді, і коли він може діяти сам по собі, без допомоги додаткових законодавчих актів. У тих же випадках, коли положення договору є контрактним зобов'язанням, згідно з яким та чи інша сторона обіцяє здійснити певну дію, договір створює зобов'язання тільки для політичної гілки влади, а не для судів; законодавчі органи повинні реалізувати контрактні зобов'язання для того, щоб вони стали нормою права для] суду ¹.

Як зазначалося в рішенні Верховного Суду Каліфорнії у І справі 8еі Риді, при встановленні того, чи є договір самовико-нуваним, суди визначають намір сторін, що підписали дого­вір, як він виявляється у формулюваннях, котрі використову­ються в договорі; якщо ж договір нечіткий, можна також зве-і рнутись до обставин його укладення... Для того щоб положен-) ня договору могло діяти без допомоги імплементуючого його] законодавства і мало силу і дію закону, повинно бути зрозумі­лим, що ті, хто укладали договір, мали намір встановити нор-| му, яка сама по собі могла би бути застосована судами ². У цій справі, аналізуючи статті Статуту ООН, Суд зазначає, що в тих випадках, коли автори Статуту мали намір встановити положення, що діють без допомоги імплементуючого законо­давства, вони застосовували зрозумілі й чіткі формулювання, які про такий намір свідчили. Наприклад, ст. 104 Статуту | гласить: «Організація має на території кожного з її членів таку | правосуб'єктність, яка необхідна для здійснення її функцій та досягнення її цілей». Ст. 105 встановлює: «Організація наді-! лена на території кожного з її членів такими привілеями та імунітетами, які необхідні для досягнення її цілей». Ці поло-1 ження були визнані самовиконуваними у справі Сиггап V. Сіїу | оі Шк Уогк ³.

Про зобов'язання федеральних судів США застосовувати] норми міжнародного права йдеться і в справі Гегпапсіег V. ^іікіпзоп. Зокрема зазначається, що навіть якщо затримання! на невизначений час іноземця, який підлягає депортації, не порушує Конституції чи законів Сполучених Штатів, можна]

¹ Гозїег V. Кеіізоп, 1829, 2 Ре*. 253, 314 (1829).

²8еі Гиді V. 8їаіе, 38 Саі. 2а 718, 242 Р. 2сі 617 (1952).

³ Сиггап V. Сіїу оі Шч/ Уогк, 191 Мізс. 229, 77 ЇУГ.У. 3. 2Й 206, 212.

ернутись до суду зі скаргою щодо порушення норм міжна-одного права. Тривале утримання заявника в тюрмі суворого еясиму, попри те, що він не здійснив у цій країні жодного _чину... є незаконним. Це затримання є свавільним і пору­шує норми міжнародного звичаєвого права '.

Разом з тим суди США не завжди застосовують міжнарод­ні стандарти прав людини. Так, у справі Зіапіогсі V. Кепіиску Верховний Суд США відмовився застосовувати ст. 6 (п. 5) Між­народного пакту про громадянські та політичні права, згідно з якою «смертний вирок не виноситься за злочини, скоєні осо­бами молодшими за вісімнадцять років». Верховний Суд США відмовився інтерпретувати восьму поправку до Конституції, яка забороняє «жорстокі та незвичайні покарання», у світлі загальновизнаних стандартів цивілізованого поводження і за­стосував «американські стандарти цивілізованого поводжен­ня» ².

Що ж до застосування рішень міжнародних органів у вну­трішніх судах США, то, як можна продемонструвати на при­кладі справи Вгеагсі Верховного Суду США, Суд відмовив у задоволенні прохання Бреарда «примусити» США виконати припис Міжнародного Суду ООН стосовно вжиття заходів, щоб Анджел Франціско Бреард не був страчений, поки не буде ви­несене остаточне рішення Міжнародного Суду відповідно до розпочатої процедури ³. Суд заявив, що виконавча влада, маю­чи повноваження у сфері зовнішніх зносин, може використа­ти дипломатичні переговори, і якщо губернатор вирішить че­кати рішення Міжнародного Суду, то це його прерогатива. Верховний Суд не прийняв того аргументу, що скарга Бреарда з посиланням на Віденську конвенцію про консульські зносини 1963 р. повинна бути розглянута у федеральному суді, оскіль­ки Конвенція — «вище право країни». На обґрунтування цього Верховний Суд, по-перше, навів положення, закріплене в са­мій Конвенції, яка передбачає, що права, закріплені в Конвен­ції, «повинні бути застосовані відповідно до законів і правил Держави, яка їх застосовує». По-друге, Суд вважав, що Акт Конгресу є рівним договору і якщо договір і федеральний за­кон суперечать одне одному, останній за датою прийняття матиме перевагу ⁴.

Проаналізувавши використання договорів у внутрішньо­державних правових системах, професор Дж. Старк доходить

¹Регпап(1е2 V. тікіпзоп, 505 Р. 8ирр. 787 (Б. Кап. 1980). ²5іапїогд V. Кепїиску, И8. 361, 380 (1989). ³Вгеага Сазе, 118 8. СІ. 1352 (1998).

"Див,: Вгеагсі Сазе, 118 8. С*. 1352 (1998); Кеій V. Соуєгі, 354 ІГ.8. 1, 18 (1957); УГШпеу V. КоЬегїзоп, 124 її. 8. 190, 194 (1888).

 

.56

РОЗДІЛ 4

Міжнародне та внутрішньодержавне право

57_

висновку про відсутність тут єдиної практики. Кожна краї­на має свої особливості у питаннях законодавчого схвалення положень договору, промульгації тощо. Якщо, наприклад, у ФРН, як і в США, суди застосовують самостійно діючі дого­вори, тобто такі, які не потребують законодавчого схвален­ня, то в Бельгії законодавче введення договору в дію чи зако­нодавче схвалення необхідне майже для всіх договорів, зок­рема тих, які торкаються статусу громадян. Що ж до конфлі­ктів між положеннями міжнародних договорів і законів, то лише у кількох країнах встановлено верховенство договору. Прикладом такої країни є Франція, де, якщо договір був на­лежним чином ратифікований, французькі трибунали, як судові так і адміністративні, застосовуватимуть їх, незважа-] ючи на колізію з внутрішнім законодавством ¹,

Україна, як і багато інших держав - колишніх республік СРСР, проголосила міжнародне право складовою частиною національного права. Згідно з ч. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України», якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встанов­лено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору ². Своє завершення це отримало у статті 9 Конституції України, де чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, визнаються частиною націо­нального законодавства України. Разом з тим у ч. 2 цієї стат­ті зазначається, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесен­ня відповідних змін до Конституції України», чим визнається верховенство Конституції над міжнародними договорами. Вер­ховний Суд України у Постанові Пленуму № 9 «Про застосу­вання Конституції України при здійсненні правосуддя» витлу- І мачив цю статтю таким чином, що «суд не може застосувати І закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інак- І ше як міжнародний договір. У той же час міжнародні дого­вори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України» ³.

¹ Зіагкє ^. С- Ор. сії,.- Р. 83-84.

² Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 груд. 1993 р. //
Політика і час- 1994.- N° 5.- С. 87-92.

³ Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя:
Постанова Пленуму від 1 листопада 1996 р. № 9 // Постанови Пленуму
Верховного Суду України (1995-1998). Правові позиції щодо розгляду судами
окремих категорій цивільних справ / Відп. редактор П. І. Шевчук.- К.:
Юрінком Інтер, 1998.- С. 51.

 

Застосування міжнародного звичаєвого права у внутрішньо­державному праві

Яким чином застосовується у внутрішньо-жавному _пр_аві міжнародне звичаєве право? Практика держав тут є досить різною. У Кон-титуції СІЛА не йдеться про застосування між­народного звичаєвого права, однак США, як і інші країни звичаєвого права, вважають міжна­родне звичаєве право частиною права країни. Як пише Г. М. Даниленко, ця група країн є мо­ністичною стосовно звичаю та дуалістичною сто­совно договору ¹. У СІЛА такий підхід був під­тверджений ще в рішенні Верховного Суду США 1900 р. У справі ТНе Радиеіе НаЬапа ², де було заявлено, що у випадку відсутності договору, який можна застосувати до справи виконавчого чи законодавчого акта чи до судового рішення, суди повинні звертатись до прецедентів та зви­чаїв цивілізованих націй; ...як достовірного підтвердження того, що є дійсно правом...».

Канадський Верховний Суд у справі закор­донних дипломатичних місій (Гогеі^п Ье£аііоп Сазе) щодо повноважень міста Отави та села Рокліф Парк оподатковувати закордонні дипломатичні місії та резиденції Верховних комісарів висловив декілька різних думок з питання застосування міжнародного звичаєвого права у внут­рішньодержавному праві. Головний суддя Дафф висловив дум­ку, що звичаєве право має інкорпоруватись законом. Існують загальні принципи щодо статусу власності іноземної держави, які були прийняті та адаптовані правом Англії, котре також є правом провінції Онтаріо, в незначній мірі зміненим канадським законом. Дафф також проаналізував існування та межі імуніте­тів закордонної держави, включаючи імунітет від оподаткуван­ня її власності за міжнародним правом.

Суддя Ташеро також доходить висновку, що, оскільки прак­тично в усіх провідних державах світу прийнята норма міжнарод­ного права, згідно з якою власність закордонного уряду, зайнята його акредитованим представником, не може оподатковуватись Для державних чи муніципальних цілей, ця норма інкорпорується канадським законодавством. Однак, на відміну від головного судді, він вважає, що інкорпорація відбувається не статутом, а авто­матично.

Суддя Кервін вбачає відмінність між повноваженням (пра­вом) накладати податки на закордонні представництва та пов­новаженням збирати їх. Він доходить висновку, що рада міста

¹ Даниленко Г. М. Мсждународная защита прав человска. Вводньш курс: Учеб.
пособие.- М.: Юристь, 2000.- С. 58.

² 175 И. 8. 677 (1900).

 

 

.58

РОЗДІЛ 4

 

міжнародне та внутрішньодержавне право

59_

Оттави має право накладати податки на власність закордонних представництв урядів Франції, СІЛА та Бразилії, що знаходять­ся на її території, а рада села Рокліф Парк - на власність уряду СПІА на своїй території. Інша річ - сплачувати ці податки. Закор­донні держави можуть самі обрати - сплачувати ці податки повністю чи частково, або, згідно з нормою міжнародної ввічли­вості, уряд Канади може продовжувати сплачувати їх. Коли ви­никають такі проблеми, їх слід вирішувати відповідно до тих норм міжнародного права, які стали частиною внутрішньодер­жавного права.

Отже, на відміну від багатьох держав світу, в Конституці­ях яких сказано, що міжнародне право є частиною національ­ного права, воно не є частиною національного права Канади.

Механізми імплементації міжнародно-правових актів

Пряме застосування міжнародних договорів у правовому регулюванні держави є досить про­блематичним, а звідси виникає проблема імп­лементації міжнародних договорів у національ­ні правові системи. Визначення терміна «імп­лементація» в першу чергу пов'язане з тим, який зміст вкладається в поняття «імплемен­тація». Можна говорити про імплементацію міжнародно-правових норм на національному рівні в цілому, на противагу міжнародному рі­вню, адже імплементація може проходити і на міжнародному рівні. Саме в такому значенні використовує цей термін 3. Саад, визначаючи імплементацію норм міжнародного права як їх реалізацію у внутрішньодержавній і міжнарод­ній сферах при ефективному сприянні держав за допомогою національних та міжнародних засобів '. Під механізмом імплементації між­народно-правових норм розуміють органічну взаємодію і взаємозв'язок усіх засобів, що використовуються суб'єктами міжнародного права для реалізації міжнародно-пра­вових норм на національному і міжнародному рівнях².

Інша група вчених говорить про імплементацію міжнарод­но-правових норм як напрям діяльності держави. Так, профе­сор П. М. Рабінович визначає механізм імплементації між-

¹ Саад 3. Имплсментация мсждународньїх соглашений по правам чсловска в арабском мире (гражданскис и политические права): Автореф. дис. ...канд. юрид. наук.-К., 1994.-С. 9.

² Там само.

РОЗДІЛ 4

родно-правових принципів і норм щодо прав людини як си-^В МУ створених міжнародними організаціями та певною дер-°^Т вою юридичних засобів реалізації охорони і захисту таких * в у відповідній державі¹. В такому ж розумінні використо-є цей термін і Н. Раданович, аналізуючи можливі імплемен-^Ваційні шляхи в національну правову систему України одного ^Т міжнародних засобів імплементації Конвенції, а саме - рі­шень Європейського суду з прав людини ².

Н. І. Цись дає більш вузьке визначення інституту національ­ної імплементації як «сукупності засобів забезпечення реа­лізації міжнародно-правових норм, що створюються держа­вою», виділяючи такі складові національної системи імплемен­тації, як національно-правові засоби, національні інститути, тобто органи державної влади та управління із законодавчо оформленою регламентацією їх діяльності з імплементації, спе­цифічні (внутрішньодержавні та галузеві) методи ³. Піддаючи сумніву можливість одночасного імплементування сукупності міжнародно-правових норм, ратифікованих Україною, у всі галузі національного законодавства без урахування їх особли­востей, Н. І. Цись пропонує навіть розробити галузевий ме­ханізм імплементації з урахуванням загальних методів і осно­воположних принципів галузей права ⁴. Такі різні погляди на природу та способи імплементації міжнародно-правових норм свідчать про відсутність тут єдиних критеріїв їх класифікації та єдиної термінології для позначення цих понять. Очевидною є необхідність уніфікації термінології, що стосується механізму імплементації міжнародно-правових приписів і норм у націо­нальну правову систему. Це зумовлено надзвичайною важли­вістю імплементації міжнародного права, зокрема міжнародно­го права з прав людини, на сучасному етапі його розвитку. Ще в кінці 60-х років XX ст. видатний американський юрист Е. Швелб зазначав, що «на даній стадії розвитку міжнародного права і відносин процедурні питання, заходи з імплементації і міжнародні механізми є важливішими, ніж створення нових стандартів з прав людини у договірній формі» ⁵.

¹ Рабінович П. М. Проблеми юридичного забезпечення прав людини
(загальнотеоретичний аспект) // Укр. часопис прав людини.- 1995.- № 2.- С. 16-23.

² Раданович Н. Міжнародно-судові засоби імплементації Європейської
Конвенції про захист прав людини і основних свобод // Право України.—
1999.- № 12.- С. 36-39.

³ Цись Н. І. Імплементація норм міжнародного права у національне
кримінальне законодавство України (Загальна частина) // Автореф. дис. ...
^канд. юрид. наук.- К., 1994.-С. 14.

⁴ Там само.- С. 15.

⁵ ЗсНшеіЬ Е. Зоте Азресїз о£ іпе Іпїегпаїіопаї Соуепапіз оп Нитап Кі^Мз
⁰⁽ ЬесетЬег 1966// ІгДегпаиопаі Ргоіесїїоп ої Нитап Шепіз / Ргосеедіп^з
°{ Ше УШп КІоЬеі Зутрозіит.- 8*оскЬо1т, 1968.- Р. 122-123.

міжнародне та внутрішньодержавне право

 

 

Поряд з відмінностями міжнародне і державне право мають! спільні риси, адже в основі обох знаходиться людина. Як зазна­чає професор Г. Лаутерпахт, «правда, що міжнародне право скла­дається для держав, а не держави для міжнародного права, але І це правильно лише в тому розумінні, що держава створюється для людей, а не люди для держави»'.

Продемонструємо імплементацію міжнародно-правових нормі в національні законодавства на прикладі Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Визнавши Конвенцію поряд з іншими міжнародними догово-І рами, що пройшли ратифікацію, частиною національного зако­нодавства, вищими за статусом від звичайних законів, але таки-1 ми, що посідають друге місце після Конституції, Україна наслі­дувала практику Франції (ст. 55 Конституції Франції передбачає | таке проміжне положення Конвенції), Кіпру ², Греції ³, Іспанії⁴ та деяких інших держав. У Франції 1975 року Касаційний суд, а 1989 р. Державна рада прийняли рішення про застосування ст. 55 Конституції Франції 1958 р., згідно з якою підписані, рати­фіковані й опубліковані договори мають пріоритет над французь­кими законами, незалежно від дати набуття ними чинності. У Нідерландах подібне конституційне положення привело до того, що судді все частіше прямо застосовують положення Конвенції⁵.

У Німеччині та Італії положення Конвенції, які мають пряму дію, в цілому діють як норми звичайного законодавства, тобто во­ни мають пріоритет над положеннями тих законодавчих актів, І які вступили в дію до набуття Конвенцією чинності в національно­му праві, але законодавчі акти, що вступили в дію пізніше, мо-1 жуть мати пріоритет над положеннями Конвенції. Однак у 1987 році Федеральний конституційний суд Німеччини постановив, що в принципі Конвенція переважає над законодавством, прийня­тим після набуття нею чинності, якщо лише чітко не встановле­но, що законодавчий орган висловив протилежну волю, а також що Основний Закон повинен тлумачитися у світлі Конвенції ⁶.

Найпрогресивнішою в питанні інкорпорації Конвенції ви-1 явилась Австрія, котра надала положенням Конвенції статусу! норм Конституції ⁷. Послідовною у визнанні примату міжна-| родних норм є і судова практика Голландії. Тут суди не тільки тлумачать закони у світлі міжнародних договорів, але й від-1

¹ ЬаиіеграсНі Н. ТЬе Рипсїіоп оі І.ач/ іп іЬе Іпіегпаиопаі СоттипНу.-І
Ь.- N. V., 1933.- Р. 431.

² Див.: ч. З, ст. 169 Конституції Кіпру.
³Див.: ч. 1, ст. 28 Конституції Греції 1975 р.

⁴ Див.: ч. 1, ст. 96 Конституції Іспанії 1978 р.

⁵ Дпв.-.Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: І
джерела і практика застосування. Пер. з англ.- К.: АртЕк, 1997.- С. 499.

⁶ Там само.

⁷ Там само; ТЬе Еигореап Зузіет іог іЬе Ргоїесііоп оі Нитап КІ£піз /І
Егі. Ьу К. 8*. Д. МассіопаШ, Г. МаізсЬег, Н. РеїгоИ.- ОогагесЬІ, Возіоп, І
Ьопсіоп: Магііпиз №)Ьої£ РиЬіізЬегз, 1993.- Р. 27.

РОЗДІЛ 4

овляються їх застосовувати у випадку суперечності договір­ним нормам. Пріоритет договорів визнається щодо всього за-^н_оНОдавства, включно з конституційним *.

З іншого боку, невелика кількість договірних сторін вважа­ть чи донедавна вважали, що національне право і договірне право - цілком відмінні правові системи, і договори не можуть набути статусу національного законодавства до того часу, поки вони не введені спеціальними законами. Відмову деяких дер­жав інкорпорувати Конвенцію протягом десятків років профе­сор І. Камерон пояснює, в основному, страхом перед тим, що суди набудуть більшої влади за рахунок послаблення влади уряду². Той факт, що Конвенція не була інкорпорована в національне право, давав підставу судам для відхилення позову заявника як необґрунтованого з точки зору національного права. Сполучене Королівство прийняло Закон про права людини (Ше Нитап КІ£шз Асі), котрим частково інкорпорувало Конвенцію в національне законодавство, аж у 1998 році. Розділ 1 цього закону стосується статей 2-18, тобто Розділу 1 «Права і свободи» Конвенції, статей 1—3 Протоколу 1 та статей 1 і 2 Протоколу 6 до Конвен­ції. Низка важливих статей Конвенції, таких як, наприклад, ст. 41 щодо справедливої сатисфакції, британським Законом про права людини не була інкорпорована. Важливу роль у зміні позиції британських судів відіграло право Європейських спів­товариств, участь у яких спонукала Велику Британію ближче познайомитись із континентальним правом, що домінує у праві Співтовариств і, зокрема, в Європейському суді справедливості³.

Закони про інкорпорацію Конвенції в національне право набули чинності у Данії 1992 року, Ісландії - 1994 року, Шве­ції - 1995 року ⁴. Згідно із Законом про інкорпорацію Конвен­ції у Швеції Конвенція набула статусу звичайного закону, однак було також прийнято положення до Конституції, відпо­відно до якого закон чи інший нормативний акт не повинні прийматися всупереч зобов'язанням Швеції згідно з Конвен­цією, іншими словами, закон чи нормативний акт, який супе­речить Конвенції, суперечить і Конституції⁵.

Однак тільки невелика група правників-міжнародників до­тримується тієї точки зору, що держави зобов'язані інкорпору­вати Конвенцію в національне право. Європейський суд неодно­разово підкреслював, що не існує такого юридичного обов'язку. Зокрема, про це йдеться в ухвалі у справі «Ірландія проти Сполу­ченого Королівства» 1978 року ⁶. І все ж навіть у тих державах,

'Див.: Лукашук И. И. Международное право в судах государств.- СПб: ІЖФ «Ро_ССИЯ _ Нева», 1993.- С. 109.

²Сатегоп І. ТЬе 8\уейізЬ Ехрегіепсе оі іЬе Еигореап Сопуепііоп оп Нитап ^КіеЬ-Ьз зіпсе ІпсогрогаШт // Іпі'1 & Сотраг. Ь. ^.- 1999.- V. 48.- Р. 21.

³Див.: Лукашук И. И- Вказ. праця.- С. 119.

'Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е- Вказ. праця.- С. 499. Сапгегоп І.- Ор. сі*.- Р. 23.

⁶ ТЬе Еигореап Зузіет іог *Ье Рпгїесїїоп ої Нитап КіеМз.- Ор. сії.- Р. 29-30.

Міжнародне та внутрішньодержавне право

Однак дійсний статус міжнародного права в національній правовій системі визначається не тільки конституційними нор­мами. Він перш за все… Проте судова практика застосування Конвенції значно відстає від відповідних… 1 Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е- Вказ. праця.- С. 499-500.

Розділ 5

Поняття громадянства

В міжнародному

Праві

Грома­дянство і державна прина­лежність

Державу можна порівняти з магнітом, який намагається притягти до себе різноманітні по­вноваження, наприклад повноваження дипло­матичного представництва. Якщо індивід хоче повною мірою брати участь у державному чи міжнародному житті, він повинен мати гро­мадянство, тобто стійкий правовий зв'язок з державою, який виявляється в сукупності їх взаємних прав та обов'язків. Те саме стосуєть­ся і корпорацій. Держави представляють їх у міжнародному праві, тільки держави можуть запропонувати їм захист. Держава вирішує, має фізична або юридична особа громадянство чи ні.

Загалом громадянство регулюється внутрі­шньодержавним законодавством. Хоч існує де­кілька міжнародних договорів щодо громадян­ства, безгромадянства, однак основним дже­релом міжнародного права в даному питанні є звичаєве право. Згідно зі ст. 15 Загальної де­кларації прав людини, «кожна людина має право на громадян­ство, і ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадян­ства або права змінити своє громадянство» '.

У справі Ноттебома МСС 1955 р.² Ліхтенштейн звернувся з поданням проти Гватемали, вимагаючи відшкодування шкоди за заходи, що їх вжила Гватемала проти особи та власності Фрідріха Ноттебома, який народився в Німеччині, але згодом отримав громадянство Ліхтенштейну шляхом натуралізації. Гватемала не погоджувалася з тим, що Ліхтенштейн має пра­во звертатися зі скаргою у цій справі, тобто в центрі уваги було питання громадянства Ноттебома. Основне питання, на думку

¹ Загальна декларація прав людини 1948 р.// Права людини. Міжнародні
Договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко.- 2-ге
^ВиД-~ К.: Юрінформ, 1992.- С. 21.

² МоМеЬоЬт Сазе (ЬіесЬіепзіеіп V. Сиаіетаіа) [1955] І.СІ. Кер. 4.

65_____

 

представників Ліхтенштейну,- чи мають визнати інші держа­ви громадянство Ліхтенштейну, яке Ноттебом набув шляхом натуралізації. На думку Суду, така постановка питання пра-1 вомірна за винятком двох уточнень: по-перше, в даному випад­ку йдеться про визнання не з будь-якою метою, а тільки з] метою прийняття скарги до МСС, і, по-друге, йдеться не про визнання цього громадянства всіма державами, а тільки Гва­темалою. Суд мав вирішити, чи такий акт надання громадян­ства Ліхтенштейном безпосередньо створював зобов'язання Гватемали визнавати його дію, точніше, визнавати право Ліх­тенштейну здійснювати захист свого громадянина в МСС.

Дійсно, Ліхтенштейн як суверенна держава має право на­давати громадянство шляхом натуралізації згідно зі своїм за-1 конодавством. У цій сфері міжнародне право не може накла­дати жодних обмежень на держави. Але Суд повинен був вирі- і шити не це питання, яке стосується правової системи Ліхтен­штейну. Питання, чи держава має право здійснювати захист на міжнародній арені, не залежить від законодавства Ліхтен­штейну. Здійснювати дипломатичний захист, звертатись до МСС означає перехід у сферу міжнародного права. Саме між-] народне право вирішує, чи держава має право здійснювати такий захист. Проаналізувавши міжнародні арбітражні спра­ви з проблем подвійного громадянства, Суд виявив, що вони надавали перевагу реальному та ефективному громадянству,] що базувалось на тісніших фактичних зв'язках між особою та однією з держав. До уваги бралися різні чинники: переважне місце проживання; місце, де зосереджені основні бізнесові ін-| тереси, сімейні зв'язки, участь у громадському житті тощо.] Аналогічно, коли суди третіх держав мають справу з особою,] яку дві інші держави вважають своїм громадянином, вони зве-] ртаються до міжнародних критеріїв і надають перевагу реаль-І ному та ефективному громадянству.

Отже, було поставлене питання, чи в час натуралізації! Ноттебом був насправді тісніше пов'язаний традиціями, про-] живанням, інтересами, діяльністю, сімейними зв'язками, на-] мірами щодо майбутнього з Ліхтенштейном, ніж з іншою дер-] жавою. У Німеччині Ноттебом народився, мав громадянство! Німеччини за народженням і сімейні зв'язки. У Гватемалі] Ноттебом проживав 34 роки, вів там свій бізнес і там прожи-] вала його сім'я. 1943 року Ноттебом був видворений з цієї] країни. В Ліхтенштейні проживав брат Ноттебома, тут він] перебував короткий час і шляхом натуралізації отримав гро-] мадянство Ліхтенштейну. Дуже швидко після отримання гро-] мадянства Ліхтенштейну Ноттебом повернувся до Гватемали.! Він не мав жодних економічних інтересів у Ліхтенштейні, ] жодних намірів переводити туди свій бізнес. Все це засвідчує,]

_ІО з одного боку, були відсутні тісні зв'язки між Ноттебомом а Ліхтенштейном, а з іншого боку, мало місце тривале про­бивання та тісні зв'язки між ним та Гватемалою, які натура­лізація жодним чином не ослабила. Натуралізація не базува­лась на попередньому зв'язку з Ліхтенштейном і не змінила способу життя Ноттебома. МСС вирішив, що Гватемала не була зобов'язана визнавати громадянство, що було надане за таких обставин, а Ліхтенштейн, у свою чергу, не мав права поширю­вати свій захист на Ноттебома від Гватемали. Отже, перевагу було надано «дійсному та фактичному громадянству» (геаі апсі єїієсїїує паіїопаШу).

Як зазначають професори Вільямс і де Местраль, хоч тер­міни сШгепзпір (внутрішньодержавне громадянство) та паііопаШу (громадянство для зовнішніх цілей чи «приналеж­ність осіб до держави», «державна належність») і використо­вуються як синоніми, термін паііопаШу ширший за значен­ням. Термін сШ2ЄП стосується особи, наділеної усіма політич­ними та громадянськими правами в державі. Термін паііопаі хоч і включає поняття сШгеп, також стосується і особи, яка не є громадянином, але все ж має право на захист держави і в свою чергу зобов'язана бути відданою їй. Громадянин (а паііопаі) може бути позбавлений громадянських прав, але при цьому не втратить державної належності (а паііопаі тау Ье йепіей ІЬе гі^Мз оі сіигепзЬір Ьиі; тії поі; Іозе ІЬе пайопаШу іізеії оп іЬіз Ьазез) ¹. Як приклад наводиться справа Кагане V. Парізі та Австрійської держави ², у якій було вирішено, що, хоч єв­реї в Румунії були позбавлені привілеїв громадян, вони зали­шались громадянами цієї держави з точки зору міжнародного права.

Відзначимо деяку понятійну плутанину, яка існує з термі­ном «паііопаіііу» в українському перекладі. У західних дже­релах поняття «паііоп», як правило, має значення «держава», «політична нація», а термін «паііопаШу» означає не націо­нальність (цьому термінові в англійській мові відповідає еіЬпі-^сіїу), а державну приналежність. Пояснюється це тим, що від­носної національної однорідності тут було досягнуто ще перед XIX століттям. Натомість у Східній Європі національні від­мінності підкреслювались і навіть до певної міри плекались. Цією національною різноманітністю можна було легко ви­правдати ідею створення нової спільності людей, як-от «радян­ського народу» в СРСР.

Понятійна плутанина простежується вже на рівні термінів «нація» (паііоп) і «держава» (зіаіе). З одного боку, ці терміни

8. А. апсі йе Мезігаї А. Ь. С. Ап Іпігосіисііоп 1о Іпїегпаиопаі 2а есі.- 1987.- Р. 290. ²КаЬапе V. Рагізі аші іЬе Аивігіап 8*а1;е (1929-1930), 5 Апп. Ьі%. 213.

 

.66

РОЗДІЛ 5

поняття громадянства в міжнародному праві

67.

 

 

часто використовуються як синоніми: наприклад, Ліга Націй була лігою держав, Організація Об'єднаних Націй є організа­цією держав. З іншого боку, група вчених, зокрема В. Кон-нор, наполягає на тому, що поняття «нація» і «держава» дале­кі від того, щоб бути синонімами. Для В. Коннора нація - це «самопізнавальна» (зеіі-алуаге), «самосвідома» (зеії-сопзсіоиз), «самовиокремлювала етнічна група» (зе1і-<ііііегеп1л.а1;т£ еіЬпіс £гоир), а націоналізм — це «самоідентифікація народу з нацією» '.

Однак варто ще раз підкреслити, що громадянство регулю­ється внутрішньодержавним законодавством. Для визначення сенсу громадянства важливим є сполучення прав і обов'язків особи і держави, а також наявність у громадянина окремих конкретних прав, якими є політичні права, і передусім вибор­че право. Саме з наявністю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її громадянства. Однак у деяких країнах при­пускається можливість участі у голосуванні на місцевих і на­віть загальних виборах іноземців. Так, згідно зі ст. 26 Консти­туції Австрії, виборче право на основі міждержавних угод може бути надане особам, які не є громадянами цієї держави.

Саме виборче право як суб'єктивне право особи (громадя­нина) поділяється на активне і пасивне виборче право. Актив­не виборче право — це встановлене законом право громадяни­на брати участь у виборах до органів державної влади насам­перед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватися на відповідні посади, тобто право бути об­раним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права завжди зумовлювалась певними вимогами до потенцій­них учасників виборів. У ХУШ-ХІХ ст. це були цензи майно­вого характеру, вікові цензи. Останні поступово знижувались для активного виборчого права. У більшості держав Європи він становить 18 років, однак у Туреччині, Швейцарії та Япо­нії цей ценз і нині дорівнює 20 рокам. У наші дні зберігається різниця між віковими цензами для активного і пасивного ви­борчого права.

Еволюція виборчого права привела до скасування стате­вого цензу і надання відповідних прав жінкам. Уперше актив­не виборче право було надане жінкам у США (у шести штатах воно було встановлене до Першої світової війни, на федераль­ному рівні - у 1920 р., в цілому ряді європейських країн це було зроблено після Другої світової війни, а у Швейцарії -в 1971 р. За Конституцією УНР виборче право було надане жінкам ще 1918 року. Одна з характерних рис виборчого пра­ва ХІХ-ХХ ст.- наявність цензу осілості.

¹ Див.: Вулф К. Етнічний націоналізм: Аналіз і захист. Пер. з англ. // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий.- К.: Смолоскип, 2000.- С. 493.

 

Набуття і втрата грома­дянства

Способи набуття громадянства в загально­му порядку поділяються на набуття громадян­ства в результаті:

а) народження за правом крові (іиз
_заП£иіпіз) та за правом ґрунту (іиз зоїі). Деякі
держави використовують один з цих принци­
пів, інші (Україна, Велика Британія, Канада) -
обидва. В цілому законодавство більшості дер­
жав поєднує обидва принципи;

б) прийняття до громадянства (натуралізації).
У виключних випадках можливі такі спо­
соби набуття громадянства:

- групове надання громадянства чи колек­
тивна натуралізація - трансферт;

- оптація чи вибір громадянства;

- реінтеграція чи відновлення у громадян­
стві.

Натуралізація - індивідуальне прийняття до громадянства на прохання зацікавленої особи. Як правило, натуралізація здійснюється з урахуванням певних умов, що передбачені в законі. Так, в Законі України «Про громадянство України» 2001 р.¹ передбачено такі умови натуралізації:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів
України;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або не-
перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були
громадянами держав, міжнародні договори України з якими
дозволяють особам звертатися для набуття громадянства Украї­
ни за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої
договірної сторони);

3) безперервне проживання на законних підставах на тери­
торії України протягом останніх п'яти років;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі,
Достатньому для спілкування;

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не по­
ширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або
притулок в Україні.

Положення, передбачені п.п. 3-6 ч. 2 цієї статті, не поши­рюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, ¹ на осіб, прийняття яких до громадянства України становить Д^еРжавний інтерес для України (ст. 9).

Проблеми громадянства, зокрема набуття громадянства, ре-^гУлюються і низкою міжнародних договорів. Під час Гаазької

ВВР.- 2001.- № 13.- Ст. 65.

 

.68

РОЗДІЛ 5

поняття громадянства в міжнародному праві

69_

кодифікаційної конференції 1930 р. було проголошено, що хоч громадянство в першу чергу є проблемою національного права кожної держави, значною мірою воно регулюється принципа-] ми міжнародного права¹.

Згідно зі ст. 12 Гаазької конвенції щодо деяких питань, які торкаються колізій законів про громадянство 1930 р., «но­рми законів, які надають громадянство за народженням на певній території держави, не застосовуються автоматично до дітей осіб, які мають дипломатичний імунітет у державі, де народилась дитина».

У законодавстві багатьох держав є положення, згідно з] якими дитина, батьки якої невідомі, отримує громадянство держави, на території якої її знайдено. Згідно зі ст. 14 Гаазь-І кої конвенції щодо колізій законів про громадянство «знайда (а іоипсііт^) вважається таким, що народився на території | держави, де його було знайдено, доки не буде доведено проти-! лежне». Це в багатьох випадках застосовується і до дітей, на­роджених від батьків, громадянство яких невідоме або які є апатридами.

Питання про громадянство стає актуальним, коли має міс­це шлюб з іноземцем. Більшість держав нині відповідно до Конвенції ООН про громадянство заміжньої жінки 1957 р.І дотримуються рівноправності статей і встановлюють, що вступ жінки у шлюб сам по собі не впливає на її громадянство. Ра-І зом з тим в багатьох державах, зокрема і в Україні, навіть] передбачається спрощений порядок набуття громадянства за­міжньою жінкою.

Відомі у багатьох країнах випадки надання почесного гро­мадянства за міжнародним правом не означають натуралізацію. І

Відповідно до Закону України «Про громадянство У краї-1 ни» від 18 січня 2001 р. громадянство України набувається: І

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;!

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судомі
недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного!
чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними!
договорами України.

Виділяють три форми втрати громадянства:

- автоматична втрата громадянства;

- вихід з громадянства;

- позбавлення громадянства.

Автоматична втрата громадянства є типовою формою втра­ти громадянства, наприклад в законодавстві США. Там існує _таК звана доктрина вільної експатріації. Якщо якась особа, що мала американське громадянство, натуралізувалася за кор­доном, вона автоматично втрачає американське громадян­ство.

Вихід з громадянства - це втрата громадянства на основі рішення компетентних органів держави, що виноситься на прохання зацікавленої особи.

Позбавлення громадянства, на відміну від виходу з грома­дянства, здійснюється з ініціативи державних органів зазви­чай як покарання за ворожу цій державі діяльність. Аналогом позбавлення громадянства є випадки насильницької (обов'яз­кової) зміни громадянства чи «колективної натуралізації». Суди не раз стверджували, що міжнародне право не дозволяє на­сильницької зміни громадянства. США, Велика Британія, Франція та інші держави часто висловлювали протест проти положень «насильницької натуралізації», що мали місце в за­конах латиноамериканських держав ¹.

Низка норм щодо втрати громадянства міститься в Кон­венції ООН про скорочення безгромадянства 1961 р. Так, згід­но зі ст. 5, якщо закон держави передбачає втрату громадян­ства внаслідок якоїсь зміни в особистому статусі, як-от одру­ження чи розлучення, узаконення, визнання чи усиновлення, така втрата можлива тільки за умови набуття іншого грома­дянства. Конвенція допускає можливість втрати громадянства особою, яка довгий час проживає за кордоном, за умови, що цей час становить не менше як сім послідовних років.

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про громадянство Украї­ни» громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повно­
ліття добровільно набув громадянство іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав
У порядку, передбаченому частиною п'ятою статті 8, пунктом
£ частини другої статті 9 та частиною другою статті 10 цього
Закону, документ про припинення іноземного громадянства
^а"° Декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянство України і скористав­
ся правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на
^Нього іноземне громадянство;

 

¹ Вгошпііе І.- Ор. сН.- Р. 388.
______ 70 РОЗДІЛ 5

ііе І.- Ор. сії.- Р. 405.

поняття громадянства в міжнародному праві

4) якщо особа набула громадянство України на підставі
статті 9 цього Закону внаслідок подання свідомо неправдивих
відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів
України добровільно вступив на військову службу, на роботу в
службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або
органи державної влади чи органи місцевого самоврядування
іншої держави.

Положення пунктів 1, 2, 3, 5 частини першої цієї статті не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

Подвійне грома­дянство

Через застосування іиз зап^иіпіз і іиз зоїі, поєднаних з натуралізацією, особа може ма­ти більше як одне громадянство. Подвійне громадянство має певні негативні наслідки, зокрема наслідки, пов'язані з наданням ди­пломатичного захисту особам з подвійним гро­мадянством; наслідки, пов'язані з військо­вою службою осіб з подвійним громадянст­вом тощо. Питанню військового обов'язку бі­патридів присвячений Гаазький протокол про військовий обов'язок у деяких випадках по­двійного громадянства 1930 р., Європейська конвенція про скорочення випадків множин­ного громадянства і військовий обов'язок 1963 р. Наприклад, між Португалією та Ні­меччиною було укладено договір про подвій­не громадянство. Термін військової служби у цих державах різний: у Німеччині - півтора роки, а в Португалії — один рік. Якщо люди­на, маючи громадянство обох цих держав, від­служила рік у війську Португалії, то, перетнувши кордон Німеччини, вона повинна ще півроку відслужити — вже за законом Німеччини. Так само виникає питання й тоді, коли біпатрид скоїв злочин: де, в якій саме країні, він має відбувати покарання ¹.

Згідно зі ст. 4 Гаазької конвенції щодо колізій законів про громадянство 1930 р. «Держава не може надавати дипломатич­ного захисту одному з її громадян проти держави, чиє грома­дянство така особа також має». Згідно зі ст. 5 «на території

¹ Шульга М. Подвійне громадянство у часі і просторі // Політика і час—І 1995.- № з.- С. 4.

третьої держави особа, що має більш як одне громадянство, буД^е розглядатись так, ніби вона має тільки одне громадянст­во»- Третя держава, як правило, в цій ситуації рахується з громадянством тієї держави, з якою особа з подвійним грома­дянством має найміцніший фактичний зв'язок (принцип ефе­ктивного громадянства).

Згадана Гаазька конвенція, глава II багатосторонньої Єв­ропейської конвенції про скорочення випадків множинного громадянства 1963 року, низка двосторонніх договорів спря­мовані на ліквідацію наслідків подвійного громадянства.

Інший вид договорів про подвійне громадянство - це дого­вори, спрямовані на ліквідацію подвійного громадянства як такого. Вони встановлюють право оптації громадянства для осіб з подвійним громадянством. В Україні подвійне грома­дянство не дозволяється і може мати місце тільки на основі двосторонніх договорів.

Проблема подвійного громадянства стає однією з найгост-ріших проблем Німеччини. Одним із найголовніших напрям­ків передвиборної програми правлячої коаліції СДПН - Партії зелених у січні 1999 р. було винесення на обговорення проек­ту нового закону про подвійне громадянство. До цього часу будь-який іноземець, що хотів стати громадянином ФРН, по­винен був офіційно відмовитись від попереднього громадянст­ва. Опозиційний партійний блок ХДС-ХСС виступив з протес­том проти програми правлячої коаліції.

Проблеми, пов'язані з подвійним громадянством, розгля­дались і міжнародними судами та арбітражами. Так, у справі братів Каневаро ^х 1912 р. Постійний арбітражний суд в Гаазі розглянув скаргу Італії проти Перу щодо боргу перуанського уряду братам Каневаро. Щодо статусу одного з братів Суд ви­рішив, що він був перуанцем за народженням та італійцем за ст. 4 Італійського цивільного кодексу, оскільки його батько був італійцем. Кілька разів Рафаель Каневаро діяв як гро­мадянин Перу, балотуючись до Сенату та прийнявши посаду в Генеральному консульстві Нідерландів. На основі цього уряд Перу мав право вважати його громадянином Перу і заперечи­ти його статус позивача як італійця. Тому двом братам Кане­варо, які були чистими італійцями, позов був дозволений, а Рафаелю Каневаро було відмовлено в скарзі проти Перу.

Однак у справі А-18 (Ігап - И8 Сіаітз ТгіЬипаі) 1984 р. шістьма голосами проти трьох було вирішено, що громадяни Ірану, котрі також були громадянами СІЛА, могли подавати скарги проти Ірану. Серед арбітрів шестеро були із західних Держав і троє іранців.

'Сапеуаго Сазе (Паїу V. Реги) (1912)6 11 К.І.А.А. 397, 6 Ат.«Ї.Іп1;.Ь. 746.

 

.72

РОЗДІЛ 5

поняття громадянства в міжнародному праві

73.

Проблема осіб без грома­дянства, біженців та іноземців

Безгромадянство може виникнути з низки причин: колізію законів про громадянство, змі­ну суверенітету над територією тощо і може бути з моменту народження (абсолютне) та наступи­ти в результаті втрати громадянства (відносне). Питанням правового статусу осіб без грома­дянства (апатридів) присвячені Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про ско­рочення безгромадянства 1961 р. Остання, на­приклад, передбачає, що особи повинні набува­ти громадянства держави народження, якщо в протилежному випадку вони будуть без грома­дянства. Однак обидві конвенції отримали не­значну кількість ратифікацій. Конвенція про статус апатридів 1954 р. зобов'язує зрівняти їх статус з іноземцями у внутрішньодержавному праві. Це ще не означає права на дипломатич­ний захист з боку вітчизни, яке мають інозем­ці, однак і в цьому плані спостерігається тенден­ція до визнання права держави на дипломатичний захист осіб без громадянства, які постійно проживають на її території ^ї.

Після проголошення Загальною декларацією прав люди­ни права на громадянство Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР) визнала, що проблема апатридів вимагає прийнят­тя державами заходів, спрямованих на визнання за кожним права на ефективне громадянство ².

Біженці - це особи, які залишили країну, в якій вони постій­но проживали, в результаті переслідувань, військових дій чи ін­ших надзвичайних обставин. Проблемі біженців присвячено ни­зку міжнародних договорів, зокрема Конвенцію про статус бі­женців 1951 р., яка набула чинності в 1954 р. 1966 р. ГА ООН прийняла Протокол щодо статусу біженців, який передбачав де­які зміни до Конвенції. Оскільки Конвенція щодо статусу біжен­ців поширюється тільки на тих осіб, які стали біженцями в ре­зультаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 р., і з огляду на те, що від часу прийняття Конвенції з'явились нові ситуації щодо біженців, виникла необхідність у прийнятті такого Протоколу. Одним з перших відомих в історії біженців був Едіп, який вбив свого батька і одружився зі своєю матір'ю, через що і мав залишити свою країну. Найбільші в історії потоки біженців -це понад мільйон росіян, які не могли повернутись до більшо­вицького режиму; 1,5 млн вірмен з Туреччини на початку XX ст. З біженцями тісно пов'язане ім'я Нансена - Верховного

комісара Ліги Націй у справах біженців, який ввів так званий лансенівський паспорт для біженців. Великі потоки біженців мали місце після Другої світової війни, після Китайської рево­люції 1949 р., Корейської війни; 5 млн біженців у 80-х рр. втек­ли з Афганістану до Ірану. Велика кількість біженців є у Цент­ральній Америці, багато косівських албанців змушені були по­кинути Косово через етнічні чистки - і це тільки деякі прикла­ди з великої кількості подібних випадків, коли люди масово були вимушені залишати країну свого постійного проживання.

В Україні тільки за 6 місяців 1998 р. 2 тисячі іноземців отримали офіційний статус біженців. Протягом 1995-1997 рр. до України прибуло 1 млн 106 тис. осіб *.

Основними принципами права щодо біженців є:

1) заборона видворення («поп-геіоиіетепі;») згідно зі ст. 33
Конвенції щодо статусу біженців: «Жодна договірна держава
не повинна виганяти чи повертати («геіоиіег») біженця будь-
яким способом до кордонів територій, де їхнє життя чи свобо­
да будуть під загрозою через расу, релігію, національність,
членство у певній соціальній групі чи політичні переконання».

2) недискримінація;

3) возз'єднання сімей.

Контроль за дотриманням прав біженців здійснює Управ­ління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), статут якого був затверджений ГА ООН 1950 р.².

Правове становище (режим) іноземців, як правило, визнача­ють як сукупність прав та обов'язків іноземців на території да­ної держави. Виділяють три види режиму іноземців: національ­ний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим.

Національний режим означає зрівняння іноземців з власни­ми громадянами. Режим найбільшого сприяння найчастіше вста­новлюється на основі принципу взаємності, і положення про та­кий режим найчастіше зустрічаються в торгових договорах. Спе­ціальний режим - це надання іноземцям у певній сфері певних прав і встановлення для них певних обов'язків, що відрізняються від тих, які передбачені в даній сфері для власних громадян. На­приклад, у радянській практиці в договорах з деякими державами був передбачений спрощений порядок переходу державних кордо­нів мешканцями прикордонних районів для відвідування родичів.

Загальні положення щодо статусу іноземців були закріплені ГА ООН 1985 р. в Декларації про права людини щодо осіб, які не ^є громадянами країни, в якій вони проживають, де, зокрема, вказується на неприпустимість масового вислання іноземців, які ^на законних підставах перебувають на території країни.

 

¹ Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть. Учебник.- М.: Издательство БЕК, 1998.- С. 25.

.74

²Кез. 319. 11 Аи£. 1950. В III (XI).

РОЗДІЛ 5

І

¹ Юридичний вісник України.- 24-30 верес. 1998.

² КезоііШоп 428 (V) 14 Бес. 1950.

поняття громадянства в міжнародному праві

75_

РОЗДІЛ 6

Міжнародно-правова відповідальність

Норми, які стосуються відповідальності суб'єктів у міжна­родному праві, становлять особливий міжнародно-правовий інститут. Серед цих норм в даний… Міжнародне право розрізняє поняття «міжнародно-проти­правні діяння» та… 1 ЗНаш М. N. Іпїегпаїїопаі Ьа^.- 4*Ь е<і.- СатЬгісіее: СатЬгігіее ипіуегзНу Ргезз, 1997.- Р. 541.

77_

І

 

 

Якщо у попередньому варіанті Проекту статей в контексті І міжнародних протиправних актів проводилось розмежування понять «міжнародні злочини» та «міжнародні делікти» (пра­вопорушення), то в остаточному його варіанті таке розмежу­вання не проводиться. Зокрема, в статті 19 попереднього Про­екту статей передбачалось, що всі порушення міжнародних зобов'язань є міжнародно-протиправними діями незалежно від предмета порушеного зобов'язання. Однак міжнародно-проти- і правна дія, яка виникає в результаті порушення державою міжнародного зобов'язання, настільки важливого для захисту життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, що його порушення розглядається як злочин міжнародним спів­товариством в цілому, є міжнародним злочином. Згідно з ч. З ст. 19 передбачалось, що міжнародні злочини можуть, зокре-1 ма, виникати в результаті порушення зобов'язань, що заборо-1 няють агресію, встановлення чи збереження силою колоніаль­ного панування, рабство, геноцид, апартеїд, масове забруднен­ня атмосфери чи морів. Усі інші міжнародно-протиправні ді­яння визнавались міжнародними правопорушеннями (делікта­ми). Отже, згідно з такими нормами вважалось, що деякі про-! типравні діяння, вчинені державами та їх урядами, виходили за межі деліктної відповідальності і тягли за собою криміналь­ну відповідальність.

Однак проблема, чи можуть держави нести кримінальну відповідальність, була дуже спірною. Багато вчених вважа­ли, що державна відповідальність обмежується зобов'язанням і компенсувати збитки. Інші ж доводили, що особливо після 1945 р. ставлення до деяких злочинів держав змінилось на­стільки, що вони були введені в царину міжнародного права¹. Спеціальний доповідач (гаррогіеиг) Комісії у коментарі до ст. 19 Проекту статей зазначив три специфічні зміни після 1945 р.1 у цьому контексті: 1) розвиток поняття іиз со^епз як принци-' пів, від яких жодне відхилення неприпустиме; 2) виникнення індивідуальної кримінальної відповідальності безпосередньо за ; міжнародним правом; 3) положення Статуту ООН щодо засто-| сування дій проти держав, які загрожують миру та чинять і акти агресії. На запитання, чи держава може бути притягнута ■ до кримінальної відповідальності, Комісія міжнародного пра­ва на початкових етапах роботи над Проектом статей відпові­дала, що є достатньо підстав говорити про деякі діяння дер-жав як про «міжнародні злочини», тобто про міжнародні про- І типравні діяння, які серйозніші, ніж інші, а отже, повинні ^! тягти за собою більш жорсткі юридичні наслідки.

Однак, як зазначалось вище, остаточний варіант Проекту статей 2001 р. не містить поняття «міжнародний злочин» і не передбачає кримінальної відповідальності держави.

У Проекті статей також зазначаються «обставини, що ви­ключають протиправність», а саме:

а) згода держави на певну поведінку іншої держави, що не
відповідає міжнародному зобов'язанню цієї іншої держави, в
рамках отриманої згоди;

б) самооборона згідно зі ст. 51 Статуту ООН;

в) здійснення міжнародно-правових санкцій, тобто право­
мірна реакція держави на міжнародне правопорушення;

г) форс-мажор (непереборна сила) і непередбачений випа­
док;

д) лихо (гіізігезз), коли особа вимушена не дотримуватись
зобов'язання заради врятування свого життя чи життя довіре­
них їй осіб;

є) стан крайньої необхідності.

Держава несе відповідальність за міжнародно-протиправ­ну дію стосовно іншої сторони договору. Але є протиправні діяння, які зачіпають інтереси цілого міжнародного співтова­риства, такі, наприклад, як забруднення довкілля. Міжнарод­ний Суд Справедливості визнав існування таких зобов'язань ег§а отпез Ч Держави зобов'язані дотримуватись імператив­них норм міжнародного права (ст. 26).

Правові наслідки міжнародно-протиправних діянь описані в частині 2 Проекту статей. Відповідальність може бути пряма чи непряма. Пряма відповідальність застосовується до держа­ви, коли вона чинить будь-яке протиправне діяння щодо ін­шої держави, наприклад, вторгається на територію іншої дер­жави, захоплює іноземний корабель чи літак, порушує дого­вір тощо. Відповідальність також виникає, коли шкода, за­вдана іншій державі, є непрямою. Прикладом є неспроможність держави відшкодувати шкоду, нанесену громадянину держа-ви-позивача.

Міжнародне право не зовсім чітко розрізняє об'єктивну відповідальність, тобто відповідальність незалежно від наяв­ності вини (зігісЬ ИаЬіШу), та відповідальність за наявності вини (іаиіі; ііаЬШіу). Об'єктивна відповідальність більш типо­ва для міжнародного права. Прикладом її є порушення дого­вору. На відміну від цього забруднення довкілля, як правило, тягне відповідальність тільки за наявності вини. Тоді розгля­дається природа відповідальності, зокрема, чи правопорушен­ня було умисним, чи з необережності.

 

¹ Ве АгесНада Е. ^. Іпіегпаїіопаі Нитап КівЬїз.- V. 159.- Р. 1.

іп *Ье Разі; ТЬігй оі ІЬе Сеігіигу //І

'Вагсеіопа Тгасііоп, ^рага. з.

Ролуег Со. Сазе.- І.С..І. Кер.- 1970.- V. 3.-

 

.78

РОЗДІЛ 6

 

міжнародно-правово відповідальність

79_

Проект статей виділяє такі форми відшкодування шкоди (герагаіїоп), завданої в результаті міжнародно-протиправної дії, як реституція (відновлення ситуації, яка існувала до між­народно-протиправної дії); компенсація (в тій мірі, в якій від­шкодування не було зроблене в результаті реституції); сатис­факція (визнання протиправної дії, вираження жалю з приво­ду цієї дії, формальне вибачення чи в інший спосіб); пеня (для забезпечення повного відшкодування шкоди); контрибуція до нанесеної шкоди (ст. 34-39).

Прикладом відповідальності держави за порушення дого­вору може бути справа Джейфа *. У 1981 р. м-ра Джейфа, громадянина Канади, було викрадено з Канади двома амери­канськими поручителями застави, що діяли нібито від імені влади штату Флорида, де Джейфа було звинувачено у шахрай­стві в земельних справах і випущено під заставу. Джейфа було звинувачено і засуджено до 35 років тюремного ув'язнення та штрафу в $152,250.00. Канадський уряд заявив протест уря­дові СІЛА щодо викрадення, і канадське посольство у Вашинг­тоні надіслало 6 дипломатичних нот, в яких заявлялось про порушення договірних зобов'язань США та порушення суве­ренітету Канади. Ще в 1971 році між Канадою та США було укладено Договір про екстрадицію, і викрадення Джейфа було порушенням цього договору. Це протиправне діяння потягло відповідальність США перед Канадою. У 1983 р., після апеля­ції, Джейфа було звільнено з в'язниці у Флориді і дозволено повернутись до Канади. У 1986 р. двоє поручителів застави, які викрали Джейфа, були видані Канаді, де засуджені за викра­дення. На підтвердження взаєморозуміння того, що вони і на­далі будуть співпрацювати, щоб не допускати викрадення через кордон, у 1988 р. уряди Канади та США обмінялись листами.

Іншим прикладом того, що держави намагаються виконува­ти свої зобов'язання за договорами, зокрема договорами про екстрадицію, є справа Верховного Суду Канади «США проти Бернсів» 2001 р. ². Двоє канадців, підозрюваних у вбивстві в штаті Вашингтон у США, були заарештовані після їх повернен­ня в Канаду. Міністр юстиції Канади підписав наказ про вида­чу їх штатові Вашингтон згідно з канадсько-американським договором про екстрадицію. Справа, однак, ускладнювалась тим, що у випадку визнання їх винними за законодавством цього штату їм загрожувала смертна кара. Тому апеляційний суд Бри­танської Колумбії відмінив рішення міністра юстиції і зобов'я­зав його отримати запевнення у тому, що смертну кару не буде застосовано як вид покарання у випадку видачі підозрюваних.

¹ ^аіе Сазе, Сапайа V. ХІпИей 8Шез (1981-1984).

² ІІпііесІ Зіаіез V. Вигпз.- 8СС- 2001.- V. 7.- Рііе N0. 26129 (ГеЬгиагу
15, 2001).

У справі каналу Корфу 1949 р. Міжнародний Суд прийняв рішення про те, що кожна держава «зобов'язана не дозволяти використовувати свою територію для дій, що суперечать інте­ресам інших держав»¹. Сполучене Королівство, два військові кораблі якого були пошкоджені мінами під час транзиту через канал Корфу в межах територіального моря Албанії, подало скаргу проти Албанії на тій підставі, що Албанія знала про те, що Німеччина розмістила міни в цьому каналі, але не попере­дила про це. Суд вирішив, що оскільки Албанія знала або по­винна була знати про це, вона вчинила протиправне діяння — бездіяльність.

Згідно з Проектом статей 2001 р. держава є відповідаль­ною за дії своїх органів будь-якої з гілок влади (ст. 4) чи орга­нів, наділених владними повноваженнями (ст. 6), а також за поведінку осіб, що діють від імені держави (ст. 5). Згідно зі ст. 7 держава буде відповідати за їхні дії, навіть якщо вони пере­вищили свої повноваження. В той же час держава не є відпо­відальною за дії осіб, які не діяли від імені держави, та за дії повстанських рухів, які не стали новим урядом.

Протягом останніх двохсот років міжнародне право розро­било стандарти та механізми захисту життя, свободи та еко­номічної безпеки громадян однієї держави, які відвідують, про­живають чи здійснюють економічну діяльність в іншій держа­ві. Міжнародні трибунали вважають, що держави повинні до­тримуватись міжнародних стандартів щодо іноземців і не можуть на свій захист використовувати той аргумент, що з громадянами цієї держави поводяться так само, як з інозем­цями. Загальне правило відповідальності за завдання шкоди іноземцям: держава А буде відповідати перед державою В, гро­мадянином якої є іноземець.

Держава може оскаржити справу приватної особи, яка є її громадянином, після того як ця приватна особа вичерпала всі можливі засоби свого захисту. Так, у справі Мавромматіса² 1924 р. Постійний суд міжнародної справедливості Ліги На-ЦЇй підтвердив, що спір спершу виник між приватною особою -містером Мавромматісом, громадянином Греції, та Великою Британією за відмову палестинських властей за британським мандатом визнати його права згідно з контрактами, укладени­ми з Оттоманською імперією, що була попереднім сувереном у Палестині. Згодом цей конфлікт вступив у нову стадію - спо-РУ між двома державами, оскільки держава має право захи-Щати свого громадянина, права якого порушуються в резуль­таті дій іншої держави, що суперечать міжнародному праву.

¹ Согїи СЬаппеі Сазе (И. К. V. АІЬапіа).- І.С.ХКер.- 1949.- V. 4.

² Мауготтаііз Раіезііпе Сопсеззіопз Сазе (Огеесе V. И. К.) [1924], РСІ<І.,
. А, N0. 2, а* 12.

 

РОЗДІЛ 6

міжнародно-правова відповідальність

І

 

 

Індиві­дуальна відпові­дальність за міжна­родним правом

Прийнявши визначення поняття «міжна­родно-протиправне діяння», Комісія відносить його тільки до діянь держави. На відміну від цього, вирази «злочин за міжнародним пра­вом», «воєнний злочин», «злочин проти миру», «злочин проти людства» тощо, які використо­вуються в низці конвенцій та інших міжнарод­них актів, стосуються індивідуальних злочи­нів, за які держави повинні відповідно пока­рати винних осіб згідно з нормами міжнарод­ного права. Під час роботи над Проектом статей Комісія неодноразово підкреслювала, що при­писування державі міжнародного протиправ­ного діяння цілком відрізняється від інкримі­нування певних дій певним індивідуальним чи колективним органам, і обов'язок покарання за такі індивідуальні дії не є формою міжна­родної відповідальності, що застосовується до держави за вчинення міжнародно-протиправного діяння.

Отже, міжнародне право чітко розмежовує поняття «між­народно-протиправне діяння держави» та «злочин за міжна­родним правом», суб'єктом якого є особа чи організація. Від­повідно, міжнародно-протиправне діяння тягне за собою обо­в'язок держави відшкодувати завдану шкоду у формі рести­туції, компенсації чи сатисфакції. Серйозне порушення зо­бов'язання згідно з імперативною нормою міжнародного пра­ва вимагає співробітництва держав для припинення такого порушення. Злочин за міжнародним правом передбачає при­тягнення особи до кримінальної відповідальності судом дер­жави, де вчинено злочин, або міжнародним судовим органом, наділеним відповідними повноваженнями.

Індивідуальна відповідальність за грубі порушення прав людини залишається спірним питанням у міжнародному пра­ві. Тривалий час вважалось, що міжнародне право розглядає дії суверенних держав і не передбачає покарання індивідам та організаціям. Там, де злочинні діяння є діяннями держави, ті, хто вчинили їх, не відповідають особисто, а захищені док­триною суверенітету держави.

Першою спробою порушити цю неписану норму був Вер-сальський договір 1919 р., статті якого передбачали право притягати до відповідальності осіб, звинувачених у порушен­ні законів та звичаїв війни. Союзні держави вимагали суду над 901 особою, але Німеччина відмовилась це виконати. 13 осіб були притягнені до кримінальної відповідальності, з них 6 під­судних були виправдані. Суд мав відбутись і над кайзером Вільгельмом, але цього так і не сталося. Отже, незважаючи на

спроби союзників примусити Німеччину покарати військових злочинців, насправді відбулось лише кілька судових процесів.

Вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над особою у міжнародному праві відіграв Нюрнберзький міжна­родний військовий трибунал. Парадигма відповідальності, за словами професора Р. Тейтела, зрушилась від національних процесів до міжнародних та від колективних до індивідуаль­них¹. На думку Трибуналу, «міжнародне право покладає обо­в'язки як на індивідів, так і на держави. Злочини проти між­народного права скоюють люди, а не абстрактні одиниці, і тіль­ки покаранням індивідів, які коять такі злочини, можна реа­лізувати положення міжнародного права». Згідно зі ст. 7 Статуту Нюрнберзького трибуналу, «службовий статус обви­нуваченого, незалежно від того, чи є він главою держави, чи відповідальним службовцем, не розглядається як такий, що звільняє його від відповідальності чи пом'якшує покарання» ².

Індивідуальна відповідальність також передбачається Кон­венцією про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього 1948 р., згідно з якою особи, звинувачені у злочині ге­ноциду, повинні постати перед судом держави, на території якої було вчинено злочин, або перед таким міжнародним кри­мінальним трибуналом, який має юрисдикцію стосовно його сторін. Принцип «покарай або видай» використовується та­кож у Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Сторони цієї Конвенції повинні покарати за акти катування чи спроби катування згідно з національним законодавством, передати справу компетентним органам з ме­тою притягнення до кримінальної відповідальності або видати підозрюваних згідно з договорами про екстрадицію між дер-жавами-учасницями або на основі Конвенції проти катувань.

Резолюції Ради Безпеки ООН про створення Міжнародного карного трибуналу щодо Руанди та Міжнародного карного три­буналу щодо колишньої Югославії, рішення Югославського три­буналу у справі Душко Тадіча, Радіслава Крстіча³ та інших спра­вах також передбачають індивідуальну відповідальність за зло­чин геноциду, воєнні злочини, злочини проти людства. Ані служ­бовий статус обвинуваченого, ані його підлеглість не звільняють від кримінальної відповідальності. Проте той факт, що обвину­вачений виконував наказ уряду чи керівництва, може врахову­ватись для пом'якшення покарання.

¹ Теііеі Я. ТгапзШопаі <Іигівргис1епсе: ТЬе Коїе оі Ьате іп РоШісаі
Тгапзїогтаіїоп // Уаіе Ь. і.- 1996.- V. 106.- Р. 2039.

² МигетЬег£: СЬагіег оі і)ле Іігіегпаиопаі МіїНагу ТгіЬипаі (1945) // Кгіїг
N. «Г. єй. ТгапзШопаі .Іизисе: Но\у Етег£Іп£ Бетосгасіез Кескоп тіЬ Гогтег
^Ке£ітез.- V. З,- ЛУазЬіпеіоп, Б.С.: ШНегі 81а1;ез ІпзШиіе оі Реасе Ргезз,
1995.- р. 464.

³ ІСТУ Рго8еси*ог V. Кгзїіс, Сазе N0.: ІТ-98-33-Т (Аиеизі; 2, 2001).

 

РОЗДІЛ 6

міжнародно-правова відповідальність

83.

І

Важливим кроком на шляху утвердження індивідуальної від­повідальності стало прийняття Римського статуту Міжнародно­го кримінального суду (надалі - МКС) у липні 1998 р., який встановлює юрисдикцію Суду щодо злочину геноциду, злочинів проти людства, воєнних злочинів та злочину агресії. Під час ро­боти над проектом були спроби включити до нього порушення конкретних міжнародних угод, спрямованих проти викрадення або захоплення повітряних кораблів, тероризму, незаконного обігу наркотичних засобів, катування тощо. Однак не було досягнуто консенсусу щодо механізмів віднесення цих питань до юрисдик­ції МКС, тому вони не були включені до Статуту. З 1 липня 2002 р. Міжнародний кримінальний суд розпочав свою роботу.

Україна підписала Статут МКС 20 січня 2000 р., однак ще не ратифікувала його. 13 лютого 2001 р. Президент України Л. Кучма звернувся до Конституційного Суду України з кон­ституційним поданням про надання висновку щодо відповідно­сті Конституції України Римського статуту Міжнародного кри­мінального суду. Як зазначається в поданні, підставою для цьо­го подання стала вимога частини другої статті 9 Конституції України та пункту 9 статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» щодо необхідності попереднього внесення змін до Конституції України в разі, якщо положення міжнарод­ного договору, який планується ратифікувати, суперечать по­ложенням Конституції України, а також вимоги статті 120 Рим­ського статуту МКС, згідно з якою під час ратифікації «до цьо­го Статуту не можна робити ніяких застережень». Така прак­тика внесення змін до Конституції у зв'язку з ратифікацією Статуту МКС мала місце у Франції і деяких інших державах.

Оскільки до цього часу не прийнято окремого міжнародно­го договору, який би передбачав обов'язок покарати осіб, вин­них у вчиненні злочинів проти людства, багато фахівців-між-народників вважають, що це норма міжнародного звичаєвого права. Конвенція ООН про незастосування термінів давності до воєнних злочинів та злочинів проти людства 1968 р. та Європейська конвенція 1974 р. такого ж змісту залишаються ратифікованими невеликою кількістю держав.

За міжнародним звичаєвим правом до злочинів проти люд­ства може бути застосована універсальна юрисдикція, однак на практиці лише кілька держав фактично визнали її. Так, наприклад, позиція США - не притягати до кримінальної від­повідальності за воєнні злочини, а видати злочинців на їх батьківщину. Німеччина ж навпаки відмовляється видавати, оскільки це робить можливим порушення прав людини.

Лише кілька держав прийняли національне законодавство, необхідне для притягнення до відповідальності за злочин геноци­ду та злочини проти людства. Німеччина та Італія включили ге­ноцид як злочин до своїх кримінальних кодексів. Франція, Канада,

Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії та двстралія прийняли законодавство, що може бути ретроспектив­но застосоване до подій Другої світової війни. Новий Криміналь­ний кодекс України також криміналізує геноцид та злочини про­ти людства за національним правом. У 1993 р. в Бельгії було при­йнято Закон щодо покарання за грубі порушення міжнародного гуманітарного права, який було доповнено Законом 1999 р. Стат­тя 7 цього Закону встановлює універсальну юрисдикцію бельгій­ських судів щодо таких порушень. У квітні 2000 р. на основі цьо­го Закону бельгійський суддя видав ордер на арешт міністра закор­донних справ Демократичної республіки Конго Ндомбасі, вима­гаючи затримати його та видати Бельгії за підозрою у злочинах, що становлять грубі порушення міжнародного гуманітарного пра­ва. У відповідь на це ДРК звернулась до Міжнародного Суду ООН зі скаргою проти Бельгії, оскільки злочини, в яких підо­зрюється міністр закордонних справ, були вчинені на території Конго громадянином цієї ж держави¹. ДРК звинуватила Бельгію у порушенні суверенітету іншої держави, що гарантується ст. 2 Статуту ООН, та порушенні дипломатичного імунітету міністра закордонних справ суверенної держави, що гарантується ст. 41 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. У своє­му рішенні від 14 лютого 2002 р. Міжнародний Суд визнав, що видання Бельгією ордеру на арешт є порушенням імунітету від кримінальної юрисдикції та недоторканності міністра закордон­них справ Конго згідно з міжнародним правом.

Говорячи про індивідуальну відповідальність за грубі по­рушення прав людини на національному рівні, слід також зга­дати люстрацію як національний засіб відновлення справед­ливості. Цей спосіб покарання широко застосовувався після Другої світової війни і залишається найпоширенішим спосо­бом покарання колишніх комуністичних лідерів у країнах Центральної та Східної Європи, де були прийняті закони про люстрацію. Мета їх - усунути від влади вищих посадових осіб колишнього режиму. Однак цей процес не став масовим на відміну від періоду після Другої світової війни. Зменшилась і кількість кримінальних процесів порівняно з тими, що відбу­лись після Другої світової війни. Так, у судових процесах 90-х Років минулого століття над німецькими прикордонниками нормою стали призупинення вироків. Багато кримінальних справ у Чеській Республіці закінчились умовними вироками. ^ Румунії всі колишні комуністичні лідери та поліція, ув'яз­нені в зв'язку із вбивствами у грудні 1989 р., були звільнені ^ЧеРез два роки за станом здоров'я або за президентською амні­стією. Таку практику безкарності, очевидно, можна пояснити Політичними мотивами.

 

.84

РОЗДІЛ 6

Міжнародно-правова відповідальність

У той час як притягнення до індивідуаль­ної відповідальності за грубі порушення прав лю­дини, як свідчить практика держав та практика міжнародних… Згідно з нормами міжнародного права юри­дичний та політичний контроль може… Після Другої світової війни злочини націонал-соціалістів та їх прибічників потягли за собою кримінальну…

87_

1991 року, а згодом діяльність КПРС та КПР була заборонена декретом від 6 листопада 1991 р. Ці організації визнано відпо­відальними за диктатуру, узурпацію державної влади, за те безвихідне становище, в яке потрапили народи Радянського Союзу, за порушення основних прав та свобод людини та гро­мадянина, визнаних міжнародним співтовариством, та інші антигуманні та антиконституційні дії.

В Албанії згідно із Законом «Про політичні партії» 1992 р. було заборонено утворення партій чи організацій антинаціо­нального, шовіністичного, расистського, тоталітарного, фаши­стського, сталінського, комуністичного чи марксистсько-ле­нінського характеру.

Закони про нелегітимність комуністичних партій колиш­ніх комуністичних держав можуть слугувати правовою під­ставою для їх ліквідації і в майбутньому, аналогічно тому, як законодавство, що поставило поза законом Націонал-соціаліс-тичну німецьку робітничу партію і пропаганду нацистської ідеології в Німеччині згодом неодноразово використовувалось як підстава для їх заборони.

Така колективна відповідальність правлячих партій за грубі порушення прав людини, в тому числі злочини проти людст­ва, у формі заборони цих організацій як злочинних є набагато ефективнішою, ніж індивідуальна відповідальність, яка, як свідчить практика, частіше завершується безкарністю: амніс­тіями, умовними покараннями тощо. Для розв'язання проблем перехідної юстиції, очевидно, необхідним є об'єднання націо­нальних та міжнародних засобів захисту прав людини.

Безкарність за злочини, вчинені під керівництвом Комуні­стичної партії України/Радянського Союзу, все ще існує в Україні. Серед таких злочинів можна, зокрема, згадати вели­кий голодомор 1932-1933 рр., систематичні та масові переслі­дування за політичні, національні, релігійні переконання, на­сильницьке виселення сотень тисяч українців у Сибір та на Далекий Схід, Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Оскіль­ки Україна ратифікувала Конвенцію ООН про незастосування термінів давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р., а зазначені вище злочини КПУ/КПРС нале­жать до злочинів проти людства, жодні терміни давності не можуть бути до них застосовані. Має бути створена державна комісія з розслідування грубих порушень прав людини попе­реднім режимом. Очевидно, що для України, як молодої демо­кратичної держави, яка намагається встановити справедливу правову систему, необхідна підтримка міжнародного співтова­риства, об'єднані зусилля національних та міжнародних засо­бів захисту прав людини.

 

Види юрисдикції держави над особою в міжна­родному праві

Держави можуть покарати винних у між-_ар_Одно-протиправних діяннях, здійснюючи _свок> юрисдикцію, тобто правовий та політич­ний контроль над особами та організаціями, на основі таких підстав юрисдикції держави над особою, як територія, громадянство, пасивна правосуб'єктність (раззіуе регзопаШу ргіпсіріе), держави захисний принцип (ргоі;есі;іуе ргіпсіріе), універ­сальність та екстратериторіальна юрисдикція. Дві підстави юрисдикції, а саме територія та громадянство, були історично визнані як такі, що мають більшу легітимність.

Територіальна юрисдикція передбачає вста­новлення того, де був вчинений злочин, тобто територіальна юрисдикція застосовується, коли злочин вчинено на території держави, яка виступає обвинувачем. Суб'єктивний терито­ріальний принцип базується на тепв геа (вині), в той час як об'єктивний територіальний прин­цип - на асіиз геиз (винній дії).

Принцип громадянства застосовується, коли злочинець є громадянином держави, що порушує судову справу. Є випадки, коли суди, визначаючи громадянство, за­стосовували тест Ноттебома, тобто реальний та ефективний зв'я­зок між державою та злочинцем, як, наприклад, у справі Ліб-мана ' (Канадський Верховний Суд).

Принцип «пасивної правосуб'єктності» застосовується, коли жертва є громадянином держави-обвинувача. Зокрема, цей принцип застосовують СІЛА, коли терористичні напади тор­каються американських громадян.

Принцип захисної юрисдикції визнає право держави роз­слідувати справу, яка загрожує її національній безпеці чи ос­новним державним функціям, незалежно від того, де було вчи­нено злочин ².

Принцип універсальної юрисдикції застосовується до зло­
чинів, таких як, наприклад, злочини проти людства, над яки­
ми мають юрисдикцію всі держави. На практиці, однак, уні­
версальну юрисдикцію застосувати не завжди вдається. Напри­
клад, коли Канада намагалась розпочати кримінальний процес
проти одного із злочинців Другої світової війни, це було досить
важко зробити, оскільки її територія не була пов'язана з воєн­
ними діями. Підхід США - не порушувати судову справу, а
вислати підозрюваних у ті держави, де було вчинено злочини,
■—-----------------------------------------------

ЧлЬтап V. ТЬе <3иееп {1985} 2 8.С.К. 178.

² Вгоитііе І.- Ор. сН.- Р. 300-305.

 

.88

РОЗДІЛ 6

Міжнародно-правова відповідальність

89_

тощо. Існує точка зору, згідно з якою дозволити універсальну юрисдикцію в деяких випадках означає дозвіл порушити пра­ва людини. Як зазначалося вище, екстрадиція може привести до порушення прав людини. Саме тому Німеччина, наприклад, зайняла протилежну позицію - вона відмовляється видворяти осіб, якщо є загроза застосування проти них смертної карк тощо. Саме з ініціативи Німеччини було розроблено Другик факультативний протокол до Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права, спрямований на скасування смерт­ної кари (1989 р.). Міжнародні трибунали щодо колишньої Югославії та щодо Руанди, які є судами з універсальною юрис­дикцією, також виключають смертну кару як міру покарання.

Екстратериторіальна юрисдикція - це застосування права однієї держави за межами її території на території інших дер­жав. У контексті економічних питань можуть бути позови, в яких держави, зокрема США, намагаються застосувати своє право за межами своєї території таким чином, що уможлив­люють виникнення конфліктів з правом інших держав. Коли ці позови базуються на так званій доктрині «наслідків» («еііесіз» сіосігіпе), виникають суперечності. Це виходить за межі об'єктивного територіального принципу і торкається си­туацій, коли держава набуває юрисдикції на тій основі, ще поведінка сторони викликає певні «наслідки» на її території. Ця доктрина наслідків застосовувалася США, зокрема у сфері антитрастового регулювання. Закордонні держави активне протистояли цій доктрині в кінці 70-х — на початку 80-х ро­ків. Проти такого підходу США різко виступив Євросоюз. У листі до Конгресового комітету в 1984 р. було заявлено, ще претензії США на юрисдикцію над європейськими філіями (дочірніми компаніями) американських компаній та над това­рами і технологією американського походження, які перебу-ваютьза межами США, суперечать принципам міжнародного права і можуть призвести тільки до конфліктів політичного та правового характеру. Ці філії, товари та технології повинні регулюватись законами країни, де вони знаходяться.

Отже, як держави, так і особи несуть відповідальність за! міжнародним правом у разі порушення ними міжнародно-пра-1 вових норм та принципів. Якщо держави можна притягти до] відповідальності за міжнародно-протиправні діяння, то особи можуть бути покарані за індивідуальні злочини (злочини за! міжнародним правом), до яких належать геноцид, воєнні злочи-] ни, злочини проти людства тощо. Юрисдикцію над такими осо-1 бами можуть мати як суди держав на основі територіального чи інших принципів юрисдикції, так і міжнародні трибунали.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ОСНОВНІ ГАЛУЗІ

МІЖНАРОДНОГО

ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

***

• *

 

 

.90

 

Розділ 7

Право міжнародних

Договорів

Право міжнародних договорів - це галузь міжнародного права, норми якої визначають порядок укладення, зміни, припинення дії між­народного права.… Право міжнародних договорів є в достатній мірі кодифіко­ваним. Необхідність… 1 Рабінович П. М. Основи загальної теорії держави та права.— К., 1994.— С. 9. _______ 92 РОЗДІЛ 7

Право міжнародних договорів

  про право міжнародних договорів і заявляє, що для передачі | будь-якого спору між Договірними сторонами про…

РОЗДІЛ 7

Міжнародні договори укладаються або шляхом безпосеред­ніх переговорів (як правило, двосторонніх), або шляхом скли­кання міжнародної конференції.… Згідно зі ст. 11 Конвенції 1969 р. згода держави на обов'яз­ковість договору…

Право міжнародних договорів

подібна до тих умов, які застосовуються при ратифікації. Від­мінність цих способів незначна, і фактично вони є дещо спро­щеними формами ратифікації… Закон України «Про міжнародні договори України» перед­бачає такі способи… Згідно зі ст. 7 Закону «Про міжнародні договори України» ратифікація міжнародних договорів України здійснюється…

Право міжнародних договорів

_

Обидві конвенції однаково трактують підстави визнані договору юридично недійсним. Ст. 48-53 Конвенції 1969 р. ст. 71 Конвенції 1986 р. встановлюють дві головні підстави визнання міжнародного договору юридично недійсним, а саме: 1) суперечність укладеного договору основним принципам між­народного права і 2) якщо дії держав і міжнародних організа­цій не були результатом доброї волі при укладенні договору. Відсутність доброї волі може означати: брехню, прямий чи непрямий підкуп, примус, погрозу силою чи її застосування.

Якщо ст. 71 Конвенції 1969 р. передбачає недійсність до­говору через його невідповідність вже існуючим основним прин­ципам міжнародного права, то ст. 64 визнає недійсність між­народного договору, який буде суперечити принципу міжна­родного права, що виник після укладення договору, тобто під­тверджується одна з ознак основних принципів міжнародного права - наявність у них зворотної юридичної сили.

Обидві Конвенції передбачають можливість одностороннього виходу з них учасників.

Нормальними умовами припинення дії міжнародного до­говору є: 1) закінчення терміну дії міжнародного договору чи повне виконання встановлених ним зобов'язань; 2) взаємна згода сторін на дострокове припинення дії договору. Поряд з цим міжнародне право визнає у ряді випадків законним одно­стороннє припинення дії договору одним з його учасників. Сюди належить денонсація договору, тобто обумовлене попередньою згодою сторін оголошення однією державою іншій або депози­тарію про втрату чинності двостороннього чи багатостороннього договору, що діє між ними. Повідомлення про припинення договору направляється державі-контрагенту, а при багато­сторонньому договорі - країні депозитарію не менше ніж за 12 місяців до припинення дії договору. Умови і форми денон­сації в договірній практиці дуже різноманітні.

Законною умовою можливості перегляду міжнародного дого­вору є, як правило, згода на це всіх його учасників. Однак сторо­ни, що домовляються, можуть з самого початку встановити, що в певний час на вимогу одного чи кількох учасників договору вони розпочнуть переговори про перегляд договору. Перегляд може стосуватись як окремих положень, так і договору в цілому.

Під анулюванням міжнародного договору розуміють одно­сторонню відмову держави від договору. Загальновідомо, що в двосторонніх міжнародних договорах одна із сторін може від­мовитись від договору у випадку його суттєвого порушення ін­шою стороною. При цьому договір припиняє свою дію не авто­матично, а тільки тоді, коли потерпіла сторона відмовилась від договору, зробивши спеціальну заяву. Кожна держава вправі вільно вирішувати, чи вимагати їй виконання договору і зберегти договір в силі, чи відмовитись від договору, анулювати його.

________ 102

 

Розділ 8 Права людини і міжнародне право

В українській правничій науці права най­частіше визначаються як «певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в… Перше систематичне тлумачення мови «прав» було здійснене В. Н. Хохфельдом… 1 Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Навчальний посібник.- К.: Атіка, 2001.- С. 9.

103_____

 

 

А

з терміном сіігіу (обов'язок) і найближчим синонімом його є сіаіпі (вимога, претензія) ¹.

У подальшому було багато спроб інтерпретацій поняття «пра­во» ², котрі засвідчили складність даної проблеми, а очевидно, і неможливість однозначного тлумачення природи прав, оскі­льки вони можуть використовуватися в найрізноманітніших контекстах і аналізуватись з різних точок зору. Тлумачення аналізованого поняття в Віаск'з Ьаду Оіс1;іопагу підтверджує зазначене нами вище. Термін «гі£пі;» (право) визначається тут таким чином: «...в абстрактному смислі означає справедли­вість, етичність або узгодження з нормами закону чи мораль­ними принципами. В цьому значенні він відповідає одному із значень латинського терміна "іиз" і означає право абстрактно, як основу всіх прав чи комплекс моральних принципів, що надають характеру справедливості всьому позитивному праву... В конкретному смислі - можливість, привілей, здібність чи вимога однієї особи до іншої. Як правило, права визначаються як "можливості вільно діяти". Основні права належать людям від природи, як особистостям, і існують до їх визнання пози­тивним правом. ...В юридичному смислі "право" справедливо визначають як "здатність однієї людини контролювати з дозво­лу і за допомогою держави дії інших"» ³. У цій же статті слов­ника X. К. Блека подаються ще декілька значень терміна «гі£п!;» (право).

Отже, термін «право» у тому значенні, яке він має в слово­сполученні «права людини», виходить за межі тільки певних можливостей людини, необхідних для її існування та розвит­ку в конкретно-історичних умовах, як він тлумачиться у віт­чизняній юридичній науці. Цей термін може означати також вимогу, претензію, привілей тощо⁴.

Попередниками слова «права» (англ. гі^піз) були слова «вольності» (англ. ІЇЬегііев) та «привілеї» (англ. ігапспізез). Деякі філософи навіть ототожнювали ці терміни. На думку Дж. Холта, гі£піз (права) є, можливо, ширшим терміном, ніж ііЬегііез (вольності), оскільки «правами» можна користуватись за звичаєм, в той час як «вольності» більше схожі на привілеї,

ча.

² Див.: Шеіітап С. А ТЬеогу о£ ШйНіз. Регзопз ишіег Ьа^з, ІпзіНиїіопз
апсі Могаїз.- Кодатап апсі АПапЬеісі РиЬіізЬегз, 1985.- Р. 57; Нагі Н. Ь. А.
БеїтНіоп апсі ТЬеогу іп <Іигізргис1епсе // Ь. О.. Кеу.- 1954.- V. 70.- Р. 12-13;
Ииіогкіп Я. Таїкіпй Шепїз Зегіоизіу.- СатЬгісІ£е, Мазз.: Нагуапі ііпіу. Ргезз,
1977.- Р. 82-85; Рабінович П. М. Основні права людини: поняття, класифікації,
тенденції // Укр. часопис прав людини- 1995.- № 1.- С. 15-18; та ін.

³ Віаск'з Ьа\у ОісШіпагу.- 81;. Раиі, Міпп.: ДУез* РиЬ1ізпіп£ Со., 1991.- Р. 919.

⁴ Антонович М. Юридична термінологія з прав людини: походження, тлума­
чення, функціонування // Укр. часопис прав людини.- 1997.- № 3-4.- С. 20.

РОЗДІЛ 8

котрі надаються ¹. Томас Гоббс вказував на часте змішування латинських термінів «<Іиз» і «Ьех», англ. «Ні^пі» і «Ьаш» (укр. «право» і «закон»), хоч їх слід розрізняти, оскільки КІ£пі; (пра­во) полягає в свободі щось робити чи утримуватися від чогось, _в той час як Ьачу (закон) обмежує і зобов'язує; отже, Ь і Кі£М (закон і право) відрізняються так само, як И ЬіЬегіу (обов'язок і воля) ².

Поняття прав людини, як правило, прослідковують почина­ючи з Давньої Греції та Риму. П. Рабінович, однак, вважає, що деякі права людини зафіксовані вже в обох частинах Біблії ³. Латинський термін «іиз» (право) в аналізованому значенні зна­ходимо в працях римського філософа Ціцерона, як, наприклад, ихогез еосіет іиге зипі; ^ио уігі «мати ті ж самі права» тощо ⁴. В кінці XII - на початку XIII ст. в англійських хартіях викори­стовувався латинський термін іига согопае, що передавав понят­тя «гі^Ьіз о£ іпе Сго\уп» (права корони), яке через ідею «гі§Мз оі ІЇіе кіпріот» (права королівства) набуло значення «права вільних людей королівства». Так, у «Великій хартії» вольності надаються не королівству, а вільним людям королівства ⁵.

Природне право в греко-римський та середньовічний пері­оди вивчало в основному обов'язки, а не права людини і ви­ключало центральну ідею прав людини - ідею свободи і рівно­сті. Перехід від природного права як обов'язків до природного права як прав відбувся в період від XIII ст. до Вестфальського миру 1648 р. Вчення Томи Аквінського (1224/25-1274 рр.) та Гуго Гроція (1583-1645 рр.), Магна Карта (1215 р.) підтвер­джують цей перехід.

Ідею природних прав знаходимо в працях Дж. Локка. Зок­рема, у «Другому трактаті про державне правління» термін «право» використовується досить часто в таких словосполу­ченнях, як «а Кі£п1; іо рипізЬ іЬе О£іепйег» (право покарати злочинця), «а КІ£М оі Ргорегіу» (право власності) та ін.⁶. Дж. Локк стверджував, що певні права очевидно належать індивідам як Ьитап Ьеіп£з, оскільки ці права існували в «ста­ні природи» до того, як людство вступило в громадянське су­спільство; основними серед цих прав є право на життя, свободу (свободу від свавільних законів) та власність; вступивши в грома­дянське суспільство внаслідок соціального контракту, людство віддало державі тільки право впроваджувати ці природні права,

¹ Ноіі ^. С. Ма§па Сагіа апсі Месііеуаі Соуегптепі.- Ілкі., Копсеуегке:
НатЬіесіоп Ргезз, 1985.- Р. 205.

² Тпе ЕпеіізЬ ЛУогкз о£ ТЬотаз НоЬЬез.- 1839.- V. 3.- Р. 117.

³ Рабінович П. Основні права людини...— Вказ. праця,— С. 14.

⁴ Зітрзоп В. Р. СаззеН'з Ие\у Ьа*іп ОісИопагу.- 1968.- Р. 331.

⁵ Ноіі ^. С.~ Ор. сі*.- Р. 210.

⁶ Ьоске 3. Ттоо Тгеизез о£ Соуеттепі.- 1963.- Р. 312, 341.

105_

а не самі права '. В той же час Дж. Локк приймав інститут рабства, не заперечував проти надання політичних прав тіль­ки тим, хто мав власність, і не заперечував, що права жінок і чоловіків не є рівними ².

Наступним важливим етапом у розвитку прав людини ста­ли XVII—XVIII ст., коли були прийняті англійська Петиція про права (1628 р.), англійський Білль про права (1689 р.), амери­канська Декларація про незалежність (1776 р.), вірджинська Декларація про права (1776 р.) тощо. В цьому переліку можемо назвати українську Конституцію Пилипа Орлика (1710 р.), пер­шу демократичну конституцію в світі, котра гарантувала бага­то прав і свобод. Водночас розуміння прав людини було досить обмеженим. Навіть Томас Джефферсон не закликав до визнан­ня рівності жінок, чорних та корінних американців ³.

Ідея природних прав в кінці XVIII та протягом XIX ст. піддається філософським та політичним атакам як справа, так і зліва. Так, ліберал Джеремі Бентам, один із засновників ути­літаризму, писав, що права є дитиною права; реальне право породжує реальні права, а уявне право, яким є природне пра­во, породжує уявні права. Природні права - це нонсенс ⁴.

Наступною хвилею в розвитку прав людини стало XX ст., і, як вважає Г. Бургерс, цей розвиток ще не досяг кульміна­ції ⁵. Термін «права людини» (англ. питап гі£п£з) був вперше вжитий не так давно - у 1942 р., коли 26 держав-союзниць у Декларації ООН висловили своє тверде переконання в тому, «що повна перемога над ворогами є дуже важливою для захи­сту життя, свободи, незалежності та релігійної свободи, а та­кож для забезпечення прав людини і справедливості як на власній території, так і на інших територіях» ⁶. Цей термін замінив термін «природні права» (англ. паіигаі гі^Ьїз) і пізні­ший термін «права чоловіка» (англ. Іпе гі§Мз оі тап), який не завжди сприймався як такий, що включав права жінок. Поняття прав людини значно збагатилось і було детально роз­роблене з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 р. (надалі - ЗДПЛ), Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (надалі — Європейська конвенція), Міжнародних пактів 1966 р., інших міжнародних актів з прав людини. Процес уніфікації цієї термінології все ще триває.

¹ 8ее ЧГезіоп В. Н. Ншпап Кі^Ш // Ншп. ЕІ8 О..- 1984.- V. 6.- Р. 259.

²8ее РіеШв А. В. & Магг Уґ.-В. Нитап Кігпіз аз а Ноіізііс Сопсер* // Нит. Кіз ^.- 1992.- V. 14.- Р. 3.

³И.

іЦГезіоп В. Н- Ор. сіі.- Р. 261.

⁵ Виг§егз Н. ТЬе Коасі їо Зап-Кгапсізсо: ТЬе Кеупгаі о? Іііе Нитап Ісіеа іп *Ье ТдуепїїеіЬ Сепіигу // Нит. КІ8 О..- 1992.- V. 14.- Р. 447.

⁶Ьаиівоп Е. Епсусіорейіа оі Нитап ШеЬіз.- Г^.У., \УазЬ., Ілк).: Тауіог & Ргапсіз Іпс, 1991.- Р. IX.

 

Класифікації прав людини

Родове поняття «права людини» поділя­ться на видові поняття за різними критерія­ми, і Д^ля специфікації цього поняття вико­ристовуються різні терміни. Зустрічаємо тер­міни «права людини» і «права громадянина». Природно, викликає подив, коли ці поняття використовуються у сполученні «права люди­ни і громадянина»,- нібито громадянин не є людиною. З іншого боку, очевидно, що понят­тя «права людини» та «права громадянина» не є синонімами, оскільки не кожна людина має громадянство за внутрішньодержавним правом, а отже, не користується деякими пра­вами, які надаються тільки громадянам пев­ної держави.

За характером потреб людини, які забез­печуються правами, П. М. Рабінович пропо­нує поділяти права людини на фізичні (жит­тєві), особистісні, культурні (гуманітарні), економічні та полі­тичні Ч Не виділяються як окрема група соціальні права, що традиційно включались в ряд «соціальних, економічних та культурних прав» згідно з відповідним Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (надалі -МПЕСКП) 1966 р. Як зазначає П. М. Рабінович, «всі права людини є соціальними як за змістом, так і за способами їх здійснення, оскільки вони зумовлені соціумом, суспільством. З цієї точки зору несоціальних прав людини (особи) взагалі існувати не може ². Окрім зазначених прав людини, доціль­ним видається виділяти в окрему групу процесуальні (юридич­ні) права людини, як це робиться, зокрема, в канадській Хар­тії прав та свобод ³.

Суттєвим для класифікації прав людини є введення понят­тя «трьох поколінь» прав людини, яке запропонував францу­зький правник Карел Васак. Це перше покоління громадян­ських та політичних прав (ііЬегіе); друге покоління економіч­них, соціальних та культурних прав (е^аігЬе) і третє покоління колективних (солідарних) прав (іхаіегпііе)⁴. Перше покоління Цивільних і політичних прав бере початок від XVII-XVIII ст., а саме періоду після англійської, американської та французької революцій. Це в основному негативні права (свобода від), а не позитивні (право на). Вони гарантуються ст. 2-21 ЗДПЛ прав

¹ Рабінович ТІ. Основні права людини...- Вказ. праця.— С. 19.

² Там само.

³ ТЬе СопзШиїіоп Асіз 1867 іо 1982.- Берагітеп* ої Лизисе, Сапасіа,
1996.- Р. 60-61.

*Уґеаіоп В. Н- Ор. сі*.- Р. 264.

 

РОЗДІЛ 8

права людини і С\7 і міжнародне право \ \} / _

 

 

людини і об'єднує їх ідея свободи індивіда, одного чи в об'єд­нанні з іншими, від зловживань політичної влади. Це такі права, як, наприклад, право на життя, свободу та особисту недоторканність, свобода від рабства, катувань або жорстоко­го, нелюдського чи такого, що принижує гідність людини, поводження та покарання тощо.

Друге покоління економічних, соціальних та культурних прав, ідея яких з'являється на початку XIX ст. (Сен-Сімон, Франція), виникло після соціалістичних революцій. Це швид­ше позитивні, ніж негативні права, що вимагають для їх реа­лізації участі держави. Ілюстраціями таких прав є ст. 22-27 ЗДПЛ; це, наприклад, право на соціальне забезпечення, пра­цю, відпочинок, достатній життєвий рівень тощо. Деякі з них не можуть бути однозначно віднесені до позитивних прав (як, наприклад, право на вільний вибір роботи, право створювати і входити до професійних спілок тощо).

Третє покоління прав розглядається як продукт розвитку національної держави кінця XIX ст. Натяки на ці права знахо­димо в ст. 28 ЗДПЛ: «кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені» К Нині виді­ляють шість солідарних прав. Три з них відображають появу держав третього світу та боротьбу народів за незалежність, а також їх вимогу змінити розподіл влади, багатства та інших цінностей. Це такі права, як право на політичне, економічне, соціальне та культурне самовизначення; право на економічний та соціальний розвиток та право на користування спільним спад­ком людства. Інші три права третього покоління - право на мир, право на здоров'я та безпечне довкілля і право на гумані­тарну допомогу передбачає безсилля національної держави у певних сферах. Всі шість зазначених прав належать до колек­тивних прав, оскільки вимагають зусилля всіх соціальних сил. Водночас вони виражають і індивідуальні потреби людей.

Проблема пріоритету прав людини, тобто чи є всі зазначені покоління прав однаково важливими та необхідними для лю­дей, неодноразово обговорювалась науковцями та практика­ми. Багато вчених поділяють права людини на основні (£ипйатеп1;а1) та неосновні (гліпог). Так, Д. Клейн вважає, що основні права людини слід відрізняти від прав, які гаранту­ються конституціями чи законами окремих держав. Перші належать до норм, які є настільки основоположними, що ви­знані в цілому світі, як це видно з міжнародних конвенцій та

¹ Загальна декларація прав людини // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко.- 2-ге вид.- К.: Юрінформ, 1992.- С. 23.

практики. Всі права, які отримали загальне визнання, можна вважати нормами іиз со§епз '.

Згідно з іншою точкою зору, під основними правами люди­ни слід розуміти права, які включені до конституцій держав _та міжнародно-правових документів з прав людини, зокрема до Міжнародного Білля про права, а також до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейської соціальної хартії 1961 р. Будь-яке основне право людини має бути визнане кожною державою-учасницею незалежно від його конституційного закріплення ². Професор Б. Вестон зазначає, що, оскільки люди проживають в різних частинах світу, вису­вають різні вимоги до прав людини відповідно до різної прак­тики їхніх держав, пріоритет прав людини залежить від часу, місця, ступеня кризи та інших обставин ³.

Отже, основні права людини - це універсально визнані цін­ності, закріплені міжнародними конвенціями та практикою держав. Це ті норми, які в науці міжнародного права назива­ють іиз со£епв. Разом з тим ГА ООН постійно підкреслює, що всі права людини утворюють єдине ціле.

Універсальні акти з прав людини

Під всесвітньою системою захисту прав лю­дини ми розуміємо засоби забезпечення прав людини, які створені й використовуються все­світнім співтовариством в особі Організації Об'­єднаних Націй та її органів. П. М. Рабінович виділяє серед них а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулю­ють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які норм, пра­вил поведінки звичайно не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють (зо­крема декларації, заяви, меморандуми), і б) міжнародні органи спостереження, контролю за дотриман­ням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали)⁴.

Сучасна система захисту прав людини бере початок з кон­ференції 1945 року в Сан-Франциско, котра хоч і не створила

¹ Кіеіп И. А ТЬеогу іог іЬе Арріісаііоп ої Іпе Сизїотагу Іпіетаїіопаі Ьач/
°ї Нитап КіеЬіз Ьу Ботезис СоигЧз // Уаіе ^. ІпП Ь.- 1988.- V. 13.- Р. 354.

² Права человека: Учебник для вузов / Отв. ред. Е. А. Лукашева.- М.:
Изд. группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.- С. 135-136.

^а'\¥езіоп В. Н- Ор. сіі.- Р. 269.

⁴ Рабінович П. М. Основи загальної теорії.- Вказ. праця.- С. 9.

 

РОЗДІЛ 8

Права людини і міжнародне право

системи захисту як такої, все ж заклала правове та концепту-1 альне підґрунтя її в Статуті ООН. Як зазначалось вище, УРСР як одна з… Важливим для України було й те, що глава делегації УРСР на конференції у… Згідно з п. З ст. 1 Статуту однією з цілей ООН є досягнення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних…

Права людини 111 і міжнародне право III.

                              …

Чи.

³8ее: Виег§епікаі Тк.~ Ор. сі*.- Р. 32.

РОЗДІЛ 8

МПГПП в цілому передбачає більше прав, ніж ЗДПЛ. Ра­зом з тим деякі з прав, передбачені у Декларації, не включені до МПГПП. Це право на приватну… МПГПП передбачив створення Комітету з прав людини, основним завданням якого… До МПГПП був прийнятий Факультативний протокол, який надає право індивідам подавати скарги до Комітету у випадку…

Права людини і і л і міжнародне право | ^5________________

та тлумачить їх, часто визначаючи кроки до їх реалізації. Зобов'язання держав-учасниць за МПЕСКП значно відрізняються від вимоги негайної імплементації, що міститься в МПГПП. Згідно з ч. 1 ст. 2 МПЕСКП «кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних ме­жах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити по­ступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законо­давчих заходів»¹. Отже, ратифікуючи МПЕСКП, держава не зобов'язується негайно реалізувати перелічені в ньому права, адже для їх задоволення необхідні економічні та технічні ре­сурси, навчання та планування, поступова реструктуризація соціальних пріоритетів та в багатьох випадках міжнародне спів­робітництво.

МПЕСКП не створює жодної системи міждержавних чи індивідуальних скарг, а тільки вимагає від держав-учасниць подавати доповіді про вживані ними заходи і про прогрес на шляху до дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (ч. 1 ст. 16). Ці доповіді подаються Генеральному секретареві ООН, який надсилає їх в Економічну і соціальну раду (ЕКО-СОР) відповідно до положень цього Пакту. ЕКОСОР делегу­вав функцію перегляду доповідей робочій групі своїх чле­нів, відомій як Сесійна робоча група з імплементації МПЕСКП, котра звітує про свої загальні враження від доповідей ЕКОСОР Комісії ООН з прав людини та спеціалізованим агентствам ООН з економічних, соціальних та культурних прав ².

Починаючи з 1976 р., ЕКОСОР прийняла низку резолю­цій, якими було утворено Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, що складається з 18 експертів, які обрані в особистій якості (іп регзопаї сарасШез). Комітет вперше зі­брався у березні 1987 р. ³ і з часу свого заснування намагався зробити систему нагляду за дотриманням норм МПЕСКП більш ефективною.

 

Конвенції ООН з окремих категорій прав людини

За роки після прийняття Міжнародного Білля про права в рамках ООН було прийня­то велику кількість договорів, які торкають­ся окремих видів порушень прав людини, зо­крема геноциду, расової дискримінації, дис­кримінації жінок та дітей, катувань тощо. Ви­нищення мільйонів євреїв та людей інших національних, етнічних та релігійних груп під час фашистського голокосту спричинило при­йняття у 1948 р. Конвенції ООН про запобі­гання злочинові геноциду і покарання за ньо­го '. УРСР ратифікувала Конвенцію про гено­цид 22 липня 1954 р. із застереженням про невизнання обов'язкової юрисдикції Міжна­родного Суду ООН. Указом Президії Верхов­ної Ради Української РСР «Про зняття зроб­лених раніше застережень Української РСР про невизнання обов'язкової юрисдикції Між­народного Суду ООН щодо спорів про тлума­чення й застосування ряду міжнародних дого­ворів» було знято застереження до ст. 9 Кон­венції про геноцид ².

Конвенція проголошує геноцид, вчинений у мирний час чи в час війни, злочином за міжнародним правом, тобто грубим порушенням міжнародного права, за який карається індивіду­альний злочинець. Злочин за міжнародним правом, як зазна­чалось вище, відрізняється від звичайного порушення міжна­родного права, відповідальність за яке несе уряд.

Конвенція визначає злочин геноциду як такі дії, що чи­няться з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку, а саме:

а) вбивство членів такої групи;

б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумо­
вого розладу членам такої групи;

в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життє­
вих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне
винищення її;

 

'Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко.- 2-ге вид.- К.: Юрінформ, 1992.- С. 25.

²Аіаіоп Р. ТЬе ІІпіїей Каііопз Зресіаіігей А^епсіез апсі ІтріетепШіоп оі їЬ.е Іп1;егпа1;іопа1 С^епапі; оп Есопотіс, Восіаі аші СиНигаї Кі£п*з // СоіитЬіа ^. Тгапзп. Ь.- 1979.- V. 18.- Р. 79.

³ АШоп Р., 8ітта В. Гігз* Зеззіоп ої іпе ІЖ СоттШее оп Есопотіс 8осіа1 апсі СиНигаї Кі£п£з // Ат. <І. Іпі. Ь.- 1987.- V. 81.- Р. 747.

¹ Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього //
Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи.- Вказ.
праця.- С. 63-67.

² Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 14 березня 1989 р.
«Про зняття зроблених раніше застережень Української РСР про невизнання
обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН щодо спорів про тлумачення
й застосування ряду міжнародних договорів» // Міжнародні договори України /
Упоряд. Ю. Качуренко.- Т. 1: 1986-1990.- К.: Право, 1997.- С. 215-216.

 

РОЗДІЛ 8

права людини і і г
і міжнародне право | О

г) заходи, розраховані на запобігання дітородінню у середо­
вищі такої групи;

д) насильна передача дітей з однієї групи людей в іншу (ст. 2).
Згідно зі ст. 6 Конвенції про геноцид осіб, обвинувачених у

вчиненні геноциду, повинен судити компетентний суд тієї дер­жави, на території якої було вчинено це діяння, або такий міжнародний кримінальний суд, який може мати юрисдик­цію щодо сторін цієї Конвенції, які визнали юрисдикцію та­кого суду. Міжнародний кримінальний суд, Статут якого було прийнято в липні 1998 р. у Римі і який розпочав свою роботу у 2002 р., має юрисдикцію щодо злочину геноциду. Крім того, покарання винних у злочині геноциду покладається і на наці­ональні суди. Окрім судів держав, на території яких було вчи­нено акт геноциду, юрисдикцію у цих справах за міжнарод­ним правом мають також суди держав, чиє громадянство ма­ють обвинувачені, а також суди будь-якої держави згідно з принципом універсальної юрисдикції, що застосовується до злочину геноциду '.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, прийнята ГА ООН у 1965 р., забороняє расову дискримінацію, яка визначається як «будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевага за ознаками раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення ви­знання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соці­альній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя» (п. 1 ст. 1). МСС розглядає це визначення расової дис­кримінації як авторитетне тлумачення значення та меж нор­ми Статуту ООН, що забороняє дискримінацію ².

Держави-учасниці цієї Конвенції зобов'язуються ліквіду­вати расову дискримінацію на своїй території та використову­вати всі належні засоби, в тому числі й законодавчі, для забез­печення недискримінації. Дається перелік основних громадян­ських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав, до яких застосовується це зобов'язання.

На відміну від Пактів Конвенція передбачає вирішення спору між двома або кількома державами-учасницями щодо тлумачення чи застосування цієї Конвенції Міжнародним Су­дом, якщо його не розв'язано шляхом переговорів або проце­дур, спеціально передбачених у Конвенції (ст. 22). Таким чи­ном, ратифікуючи Конвенцію, держава зобов'язана визнати

¹ ВиегеепіНаі Тк- Ор. сії.- С. 50.

² ЗсНшеіЬ Е. ТЬе ІігЬегпаиопаі Соигі ої «Іизисе аікі іЬе Нитап
Сіаизев ої *Ье СНагіег // Ат. 3. Іпі. Ь.- 1972.- V. 66.- Р. 337.

юрисдикцію Міжнародного Суду щодо спорів згідно з Конвен­цією. Багато держав, особливо тих, що належали до радян­ського блоку та держав Африки і Азії, ратифікували Конвен­цію із застереженням до ст. 22, вимагаючи згоди обох сторін спору перед тим, як звернутись до МСС. УРСР зняла застере­ження до ст. 22 Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації про невизнання обов'язкової юрисдикції Між­народного Суду ООН Указом Президії Верховної Ради УРСР від 14 березня 1989 р., про який ішлося вище.

Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р. (надалі - Конвенція про апартеїд) набула чинності у 1976 р.'. Конвенція проголошує апартеїд «злочином проти людства» та стверджує, що нелюдські акти, які є наслідком політики і практики апартеїду і подібної до нього політики і практики расової сегрегації та дискриміна­ції, порушують принципи міжнародного права (ст. 1). Відпові­дальність за вчинення злочину апартеїду поширюється не тіль­ки на осіб, членів організацій та установ і представників дер­жав, які здійснюють такий злочин, але й на тих, хто безпосе­редньо сприяє, заохочує чи співпрацює у здійсненні злочину апартеїду (ст. 3). Особа, звинувачена в такому злочині, підля­гає юрисдикції суду будь-якої держави-учасниці та будь-яко­му міжнародному карному трибуналові, який має юрисдик­цію щодо тих держав-учасниць, які визнають його юрисдик­цію (ст. 5). Сама ж Конвенція такого трибуналу не створює.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (надалі — Конвенція про дискримінацію жінок), прий­нята ГА ООН у 1979 р. ², націлена на ліквідацію такої дискри­мінації в усіх її формах і проявах. Україна ратифікувала цю Конвенцію 24 грудня 1980 р. із застереженням про невизнан­ня обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН. Згада­ним вище Указом Президії Верховної Ради УРСР про зняття зроблених раніше застережень від 14 березня 1989 р. застере­ження до п. 1 ст. 29 Конвенції було знято.

Окрім зобов'язання засудити дискримінацію щодо жінок, держави-учасниці зобов'язуються включити принцип рівності чоловіків та жінок у свої національні конституції або інше відповідне законодавство та приймати закони і вживати ін­ших заходів, у тому числі санкції, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок (ст. 2). Конвенція також вимагає від держав-учасниць вжиття заходів

¹ Международная конвенция о пресечении преступления апартеида и
наказаний за него // Международньїе актьі о правах человека: Сборник
Документів.- М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.- С. 149-154.

² Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок // Права
^людини. Міжнародні договори України...- Вказ. праця.- С. 109-123.

 

РОЗДІЛ 8

Права людини і міжнародне право

П7_

у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах для гарантування їм здійснення і користування правами лю­дини й основними свободами нарівні з чоловіками.

На 47-й сесії Генеральної Асамблеї ООН делегація України разом з делегаціями 27 інших країн внесла проект резолюції «Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жі­нок» ¹, у якій звертається увага на необхідність адекватної підтримки діяльності Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок, створеного на основі цієї Конвенції.

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдсь­ких або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.² націлена на попередження та покарання за катування, спричинене державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, або з їх підбурювання, відома чи мовчазної згоди (ст. 1). УРСР рати­фікувала цю Конвенцію 26 січня 1987 р., зробивши застере­ження до п. 1 ст. ЗО Конвенції про невизнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН. Це застереження разом з аналогічними застереженнями до низки інших міжнародних договорів з прав людини було зняте Указом Президії ВР УРСР від 14 березня 1989 р.

Згідно з Конвенцією кожна держава-учасниця вживає ефе­ктивних законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів, щоб запобігти актам катувань на будь-якій території під її юрисдикцією (ст. 2). Конвенція включає низку поло­жень для забезпечення того, щоб формальна заборона кату­вань стала реальністю на рівні держави. Так, згідно зі ст. 11 кожна держава-учасниця систематично здійснює нагляд за правилами, інструкціями, методами та практикою щодо допи­тів, а також за умовами утримання під вартою і поводження з людьми, які піддані будь-якій формі арешту, затримання чи ув'язнення на будь-якій території під її юрисдикцією, з тим щоб не допускати будь-яких випадків катування.

Всі наведені приклади найважливіших міжнародних Кон­венцій з окремих категорій прав людини засвідчують, що Укра­їна є стороною в них, а отже, зобов'язана дотримуватись за­кріплених у них положень. Разом з тим участь України в ООН -це не тільки підписання чи ратифікація конвенцій ООН, а й конкретна робота щодо розробок таких документів, включно з міжнародно-правовими актами з прав людини. Серед останніх

'Проект резолюції «Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» // Україна на міжнародній арені: 36. документів і матеріалів (1991-1995 рр.)- У 2-х кн,- К.: Юрінком Інтер, 1998.- С. 625-628.

² Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижую­чих гідність видів поводження і покарання // Права людини. Міжнародні договори України...- Вказ. праця.— С. 92-108.

РОЗДІЛ 8

^важливіших ініціатив України можна зазначити розробку ^яа _нар_Одної Конвенції про захист миротворчого персоналу оОН- Україна вперше в історії миротворчої діяльності ООН тупила _ і_Нщі_атИвою розробки міжнародного правового ^в_окумента, який би юридично захищав миротворців, необхід­ність чого особливо гостро виявилась після втрат миротворців V Сараєві 1992 р. На сесію ГА ООН Україна внесла проект резолюції загального плану про захист миротворчого контин­генту. Наступним етапом цієї ініціативи став проект міжнарод­ної Конвенції, що розроблявся у МЗС України за допомогою постійного представництва при ООН. Після тривалої роботи над цим проектом, до якої були залучені й інші країни, було створено спеціальний комітет, віце-головою якого став пред­ставник України. 1994 р. Конвенцію було схвалено Генераль­ною Асамблеєю і відкрито для підписання '.

Міжнародний контроль за дотри­манням прав людини та захист прав людини

Залежно від охоплення країн міжнародні контрольні механізми бувають універсальни­ми або регіональними. У цьому параграфі зу­пинимось на універсальних міжнародних кон­трольних механізмах імплементації міжнарод­них договорів з прав людини та участі України в них. Серед універсальних органів спостережен­ня та контролю за дотриманням основних прав людини виділяють юридичні органи, які ство­рені для спостереження за дотриманням кон­кретного договору з прав людини та склада­ються з незалежних експертів (тобто не пред­ставників держав, а фахівців у особистій яко­сті), а також політичні органи, які складаються з представників держав.

Нині діє сім універсальних договірних ор­ганів з прав людини, а саме:

- Комітет з ліквідації расової дискриміна­
ції, створений відповідно до міжнародної Кон­
венції про ліквідацію всіх форм расової дис­
кримінації від 21 грудня 1965 р. (Україна є учасницею цієї
Конвенції з 6 квітня 1969 р.);

- Група трьох, створена на основі Конвенції про припинен­
ня злочину апартеїду та покарання за нього;

- Комітет з прав людини, створений, як зазначалося вище,
згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні

¹ Участь в ООН: активність, ініціатива // Урядовий кур'єр.- 8 черв. 1995.- _№ 84-85.

права людини 1 1 О

і міжнародне право

права від 16 грудня 1966 р. (Україна з 19 жовтня 1973 р. _є учасницею цього Пакту);

- Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, ство­
рений згідно з Міжнародним пактом про економічні, соціальні
і культурні права від 16 грудня 1966 р. (Україна з 19 жовтня
1973 р. є учасницею цього Пакту, а з 1985 р.- бере участь в
роботі Комітету);

- Комітет з ліквідації дискримінації жінок, створений відпо­
відно до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо
жінок від 18 грудня 1979 р. (Україна з 3 вересня 1981 р. є
учасницею цієї Конвенції і з часу створення Комітету 10 квітня
1982 р. надає періодичні доповіді про виконання положень
Конвенції);

- Комітет проти катувань, створений відповідно до Конвен­
ції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або та­
ких, що принижують гідність, видів поводження і покарання
від 10 грудня 1984 р. (Україна з 26 червня 1987 р. є учасни­
цею цієї Конвенції і з 1988 р. бере участь у роботі Комітету);

- Комітет з прав дитини, створений відповідно до Конвен­
ції про права дитини від 20 листопада 1989 р. (Україна є уча­
сницею цієї Конвенції з 27 вересня 1989 р. і з 1991 р. надає
періодичні доповіді про виконання положень Конвенції).

Комітет ООН з прав людини було створено 20 вересня 1976р., і з моменту його створення Україна бере участь у роботі Комітету, надаючи періодичні доповіді про виконання положень МПГПП. Розгляд діяльності Комітету, створеного з метою допомоги здійсненню вимог МПГПП, дає досить повну картину міжнародного контролю у сфері прав людини на уні­версальному рівні. Цей Комітет, що складається з 18 експер­тів, які виступають в особистій якості, а не як представники держав, є одним з найавторитетніших міжнародних органів у сфері прав людини.

Збираючись тричі на рік на свої тритижневі сесії (протя­гом тижня перед кожною сесією працюють дві робочі групи: з доповідей держав і з індивідуальних повідомлень, котрі готу­ють матеріали для пленарних засідань Комітету), Комітет роз­глядає доповіді держав - учасниць Пакту; розбирає повідом­лення (скарги) індивідів, які твердять, що держава, яка визнає обов'язковість для неї Факультативного протоколу до Пакту, порушила їх права і свободи, що охороняються Пактом; роз­робляє на цій основі Загальні зауваження з окремих статей чи групи однорідних статей Пакту, котрі, по суті, є авторитет­ним тлумаченням Пакту чи коментарями до нього.

Комітет також уповноважений розглядати повідомлення | будь-якої держави — учасниці Пакту про те, що інша держа-

_ва.учасниця не дотримується своїх зобов'язань згідно з Па­ктом, якщо вони обидві зробили заяву на основі ст. 41 Пак­ту про визнання такої компетенції Комітету. Однак, як зазна­чає Р- А. Мюллерсон, хоча на 1991 р. 24 держави зробили від­повідні заяви, жодна з них не звернулась до Комітету з пові-домленнням на іншу державу *. Це свідчить, що система міждержавних скарг чи повідомлень не є досить ефективним механізмом захисту прав і свобод індивіда. Навіть у рамках процедур, передбачених Європейською конвенцією, де Євро­пейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини, азі листопада 1998 р.- тільки Європейський суд розглядають і скарги держав, що торкаються порушення ін­шою державою положень Конвенції, значно ефективнішим засобом є система індивідуальних скарг (в рамках західно­європейської системи захисту прав людини, як буде продемон­стровано нижче, немає такого засобу контролю, як доповіді держав).

Відповідно до ст. 40 МПГПП, Комітет розглядає доповіді держав, що, на думку Р. А. Мюллерсона, є найважливішою формою спостереження за виконанням державами своїх зобо­в'язань за Пактом. Комітет не виносить рішень з доповіді, не визнає її задовільною чи незадовільною. Однак після розгляду доповідей Комітет має право сформулювати відповідні реко­мендації державам. Відповідно до ч. 4 ст. 40 МПГПП Комітет надсилає державам-учасницям свої доповіді й такі зауважен­ня загального порядку, які вважатиме доцільними.

До 1992 р. Комітет, як правило, відкрито не критикував держави, які не виконували своїх зобов'язань за Пактом. Ви­нятком був розгляд доповіді Чилі у квітні 1979 р., в результа­ті якого голова Комітету зробив заяву від імені Комітету про те, що «Комітет з прав людини, вивчивши дві доповіді, пред­ставлені урядом Чилі, вислухавши відповіді, дані його пред­ставниками під час вивчення цих документів, і беручи до ува­ги доповіді робочої групи і резолюції Генеральної Асамблеї ООН про ситуацію з прав людини в Чилі, вважає, що інформа­ція, надана з приводу забезпечення прав людини, передбаче­них у Пакті, ... є недостатньою» ². Комітет попросив уряд Чилі подати нову доповідь відповідно до вимог ст. 40 Пакту, а та­кож надати спеціальну інформацію про обмеження прав лю­дини в умовах надзвичайного стану в Чилі.

У щорічній доповіді Комітету Генеральній Асамблеї з приводу розгляду третьої періодичної доповіді СРСР у 1990 р.

¹ Мюллерсон Р.А.- Права человека: идеи, нормьі, реальность.- М.: Юрид. ^Л-Ра, 1991.- с. 96.

²УеагЬоок оі іЬе Нитап КіеЬіз СоттіМее. 1979-1980.- N. У., ІЬНесі з, 1989.- V. 11.- Р. 475-476.

 

РОЗДІЛ 8

  йшлося про досягнення значного прогресу у сфері прав люди­ни '« Однак були і… Що ж до права на вільне пересування і особливо на свободу вибору місця проживання в межах країни (п. 1 ст. 12), то тут…

РОЗДІЛ 8

Відзначаючи певний прогрес у забезпеченні рівності жінок і у політичній та громадській сферах, Комітет все ж залишаєть- | ся стурбованим рівнем… Стурбованість висловлюється і з приводу того, що у стані надзвичайної… З приводу поданої доповіді Комітет зазначив, що вона не містить інформації щодо імплементації Пакту на практиці, а…

Права людини і міжнародне право

  Факультативним протоколом у результаті розгляду повідом­лення робити висновки… Юридичний механізм забезпечення прав людини створе­ний і Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримі­нації, а…

М.

РОЗДІЛ 8

дини в ООН протягом двох десятків років після створення ООН, дотримувався такої ж думки, оскільки вважав, що жінки ма-_ють такі ж права, що й чоловіки, і статус жінок є проблемою прав людини ¹. УРСР обиралася членом Комісії ООН щодо ста­тусу жінок на період 1981-1984 рр.

ЕКОСОР також уповноважила Комісію з прав людини утво­рити інші підкомісії. Місіс Рузвельт, голова Комісії, запропо­нувала створити підкомісію зі свободи інформації та преси. Радянський Союз виступив з тим аргументом, що захист мен­шин та попередження дискримінації є таким же важливим, як і свобода інформації. У результаті ЕКОСОР уповноважила Комісію створити три підкомісії: щодо свободи інформації, попередження дискримінації та щодо захисту меншин, але дві останні об'єднали свої функції в єдиній підкомісії з попере­дження дискримінації та захисту меншин. У 1951 р. ЕКОСОР ліквідувала підкомісію зі свободи інформації та преси і зроби­ла спробу ліквідувати й іншу підкомісію. Однак за пітримки Генеральної Асамблеї ЕКОСОР переглянула своє рішення. Отже, на сьогодні з трьох підкомісій Комісії ООН з прав людини при ЕКОСОР збереглась тільки одна Підкомісія з попередження дискримінації та захисту меншин. Якщо 27 членів Комісії з праи людини виступають як представники своїх урядів, то члени зазначеної Підкомісії виступають в особистій якості.

1992 р. понад 180 держав - членів ООН висунули своїх пре­тендентів - відомих фахівців у галузі прав людини на шість вакантних місць експертів з прав людини Підкомісії з попере­дження дискримінації та захисту меншин ЕКОСОР. Таємним голосуванням на одне з вакантних місць було обрано вченого від України - Володимира Буткевича, нині суддю Європей­ського суду з прав людини від України. Незабаром колеги-експерти обрали В. Буткевича головою своєї робочої групи, а 1994 р. (причому одноголосно) - своїм віце-президентом ².

Комісія з прав людини зібралась на свою першу сесію 27 січня 1947 р., і головою її, як зазначалось вище, було обрано місіс Рузвельт. Представником УРСР у цій Комісії був Г. Л. Стадник, однак він не брав участі ні в цій сесії, ні в інших сесіях. Представ­ник СРСР О. Богомолов, посол у Франції, на першій сесії також був відсутній, і його заміняв В. Тепляков. Україна багато разів обиралася членом Комісії з прав людини з огляду на її активну Діяльність у виробленні міжнародних угод та інших документів У галузі прав людини (1946-1971, 1983-1985 рр.) ³. Востаннє Україну було обрано членом цієї Комісії на 52-й сесії 1995 р.

ча.

² Україна і права людини // Голос України.- 10 груд. 1994.- № 235.- С. 3.

³ Див.: Удовенко Г. З місією миру // Урядовий кур'єр.- 21 жовт. 1995.-
№ 159.- С. 5.

Права людини і лл і міжнародне право | £ у__________

 

 

Протягом перших двадцяти років свого існування Комісія стояла на тій позиції, що вона не уповноважена вживати будь-яких заходів у відповідь на скарги щодо порушень прав люди-ни ^х. Але поступово шляхом прийняття резолюцій ЕКОСОР (728Г /XXVIII/ від ЗО липня 1959 р., 1235 /ХІЛІ/ від 6 червня 1967 р., а також 1503 /ХЬУІІІ/ від 27 травня 1970 р.) Комісія почала розглядати й індивідуальні скарги. Так, 1967 р. Резо­люція ЕКОСОР 1235 (ХІЛІ) надала право Комісії через Підко­місію отримувати інформацію щодо порушень прав людини та основних свобод з усіх доступних джерел, включно з інформа­цією щодо грубих порушень прав людини, проводити ретельне вивчення ситуацій, які свідчать про послідовну практику по­рушень прав людини, та подавати звіти з рекомендаціями ЕКОСОР ². Процедура розгляду та розслідування порушень прав людини відповідно до резолюції 1235 отримала назву публіч­ної процедури, оскільки всі слухання та розслідування прово­дяться публічно, на відкритих засіданнях Комісії. Хоч єди­ним результатом публічної процедури може стати юридично необов'язкова резолюція про порушення прав людини, уряди вживають усіх можливих заходів, щоб уникнути публічного розслідування. Прийняття резолюції щодо порушення прав людини у якійсь із країн підриває авторитет уряду і завдає шкоди престижу цієї країни³.

Резолюція 1503 (ХЬУІІІ) ЕКОСОР встановлює конфіденцій­ну процедуру розгляду повідомлень щодо порушень прав лю­дини та основних свобод. Згідно з цією резолюцією Підкомісія з попередження дискримінації та захисту меншин призначає робочу групу, яка складається не менш ніж із п'яти членів з урахуванням географічного розподілу. Робоча група зустріча­ється один раз на рік не більше як на десять днів перед сесією Підкомісії для розгляду всіх повідомлень, включно з відпові­дями урядів держав, отриманих Генеральним секретарем згід­но з резолюцією 728 Г (XXVIII) від 30 липня 1959 р.⁴

Комісія розглядає усі порушення, якщо вони є грубими і масовими. При цьому для Комісії не має значення, чи бере та держава участь у міжнародному договорі з відповідної пробле­ми, оскільки Комісія розглядає порушення загальновизнаних звичаєвих норм міжнародного права. Вказуючи відповідним урядам на характер отриманої скарги, Комісія просить їх дати відповідь.

Предметом розгляду Комісії було дотримання прав людини _в Чилі, Екваторіальній Гвінеї, Болівії, Сальвадорі, Гватемалі, Польщі, Ірані, Афганістані, Гаїті, Албанії, Румунії, Кубі, Кам-пучії і, звичайно, в ПАР та на окупованих Ізраїлем територіях. Так, на своїй 45-й сесії у 1989 р. Комісія зазначила, що у Чилі, незважаючи на певний прогрес, «правові та інституційні рам­ки, що створюють умови для порушення прав людини, однак, не змінились» ¹. Це саме стосувалось і Ісламської Республіки Іран, Сальвадору, Албанії, Радянського Союзу та деяких інших держав.

У рамках Комісії ООН з прав людини створені й функціо­нують спеціальна робоча група зі зниклих (з 1980 р.), спеці­альні доповідачі з масових переселень, тобто біженців (з 1981 р.), з масових вироків до вищої міри покарання (з 1982 р.), з кату­вань (з 1985 р.).

Серед інших комітетів та комісій, які функціонують в рам­ках ЕКОСОР і сферою своєї діяльності мають права людини, є, зокрема, такі:

- Комісія соціального розвитку, заснована 1946 р. (Украї­
на обиралась на чотирирічний термін у 1972—1975, 1980-1983,
1991-1994 рр. У 1995 р. Україну було переобрано на новий тер­
мін - 1996-1999 рр.);

- Комісія з питань народонаселення та розвитку, заснова­
на 1946 р. (Україна була обрана членом Комісії на періоди
1947-1983 рр., 1985-1992 рр.);

- Комісія з наркотичних засобів, заснована 1946 р. (Укра­
їну було обрано членом цієї Комісії на період 1994-1997 рр.) ².

Серед універсальних міжнародних організацій, котрі за час свого існування виконали велику роботу в напрямку втілення в життя низки найважливіших прав людини, слід вказати і Міжнародну організацію праці (МОП), засновану 1919 р. В 1946 р. МОП стала спеціалізованою установою ООН. Хоч діяльність цієї організації може видатися виключно спеціалі­зованою, до її порядку денного включались такі питання, як примусова праця, свобода асоціацій, дискримінація при прий­нятті на роботу, рівна оплата, соціальне страхування і право на працю.

Україна є членом МОП з 1954 р. УРСР обиралась членом Адміністративної ради МОП на періоди 1963-1966, 1972-1975 та 1981-1984 рр. 1990 р. її було обрано на вісім років членом

 

¹ ЕСО8ОС КезоііШоп 75(У) оі 5 Аиеизі 1947.

² ЕСОЗОС Кезоіииоп 1235 (ХШ) оі 6 ,Іипе 1967.

³ Даниленко Г. М. Международная защита прав человека. Вводньїй курс
Учеб. пособие.- М.: Юристть, 2000.- С. 115.

⁴ ЕС080С Кезоіиііоп 1503 (ХЬУІІІ) // 8іе§НаП Р. ТЬе Іпіегпаїїопаі
оі Нитап ШеЬіз / - Охїогй: Сіагешіоп Ргезз, 1995.- Р. 424.

РОЗДІЛ 8

¹ Соттіззіоп оп Нитап Кі^Ьїз Керог* оі ІЬе Рогіу-РШЬ Зеззіоп.
Зирріетеп* 2. ІЬіїеа Каиопз, 1989.- Р. 144.

² Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів 1991—
1995 рр. У 2-х кн. / Упоряд. В. В. Будяков та ін.; Редкол. Г. Й. Удовенко (відп.
Ред.) та ін.; МЗС України.- Кн. 2.- К.: Юрінком Інтер, 1998.- С. 441-442.

і міжнародне пра

Рава людини ТОЇ іродне право І О І

  галузевих Комітетів МОП з умов праці в чорній металургії, вугільній… Важливо спинитись на процедурі втілення у життя кон­венцій МОП. Згідно з її Статутом вимагається, щоб держави-члени…

Права людини ЇЛО

І міжнародне право

Під реституцією, як правило, розуміють відновлення ста­ну речей, який існував на момент вчинення дії, що завдала шкоди, тобто повернення чи… Процес реституції регулюється як міжнародним, так і вну­трішньодержавним… Важливу роль відіграє Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Міжурядовий комітет…

Розділ 9

Європейська система захисту прав людини

Європейська система захисту прав людини була створена Радою Європи 1949 р. і за п'ят­десят років свого існування стала могутнім ме­ханізмом захисту… Основними правовими джерелами системи захисту прав людини, створеної Радою… Рішення про необхідність розробки Європейської конвенції було прийняте після того, як стало очевидним, що…

137_

 

 

в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві права, зробити перші кроки для забезпечення колективного здійснення деяких із прав, проголошених у Загальній декларації».

Європейська конвенція гарантує такі права і свободи, як пра­во на життя, право не зазнавати катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність людини, поводження чи покарання, свобо­ду від рабства, право на свободу, безпеку та встановлену законом процедуру у випадку позбавлення волі, свободу від законів та по­карань ех розі; £асі;о, право на поважання особистого та сімейного життя, свободу думки, совісті та релігії, свободу виявлення погля­дів та мирних зборів, право на одруження і створення сім'ї. Стат­тя 14 гарантує здійснення прав і свобод, викладених у Конвенції, без будь-якої дискримінації, а ст. 13 передбачає ефективний засіб захисту у відповідному національному органі в разі порушення прав і свобод, викладених у Конвенції. Суб'єктом прав і свобод, які визначаються Конвенцією, є кожен, хто перебуває під юрис­дикцією держав - учасниць Конвенції.

Список прав, які гарантуються Конвенцією, був розшире­ний додатковими протоколами. Протокол № 1 додає право на власність, право на освіту та зобов'язання договірних сторін проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування ¹. Протокол № 4 розширює список прав людини, забороняючи ув'язнення за борг та гарантуючи сво­боду пересування. Він також забороняє вислання громадян та колективне вислання іноземців ². Протокол № 6 забороняє смертну кару ³. Протокол № 7 передбачає процедурні гаран­тії, які стосуються вислання іноземців, право на оскарження у кримінальних справах, відшкодування в разі судової помил­ки, право не бути притягнутим до відповідальності або по­караним двічі, а також рівноправність жінки та чоловіка, що перебувають у шлюбі ⁴. Протокол № 11 передбачає пере­будову контрольного механізму, створеного Конвенцією ⁵.

¹ Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...— Вказ. праця.- С. 89-92.

² Протокол № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...- Там само.— С. 93-97.

³ Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...— Там само.— С. 99-103.

⁴ Протокол № 7 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...- Там само.- С. 105-111.

⁵ Протокол № 11 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини //
Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: Джерела
і практика застосування.- К.: АртЕк; Будапешт: Інститут конституційної
і законодавчої політики, 1997.- С. 555—567.

РОЗДІЛ 9

І

Україна ратифікувала Європейську конвенцію та всі прото­коли до неї.

Найважливішими в сфері європейських регіональних ме­ханізмів з прав людини були нововведення, що ґрунтуються саме на Європейській конвенції. Захист прав людини, що за­безпечується згідно з цим міжнародним договором, до 1 листо­пада 1998 р. здійснювався трьома органами: Європейською комісією з прав людини, Європейським судом з прав людини і Комітетом міністрів Ради Європи. Кожна Висока Договірна Сторона могла передати на розгляд Комісії будь-яку заяву про порушення Конвенції (ст. 24). На додаток до цього для індиві­дів, що подавали скарги в Комісію, був передбачений Іосиз зіапсіі. Це право подання індивідуальних петицій (ст. 25) було визначене як право окремих осіб безпосередньо шукати засіб судового захисту.

Зареєстрована Секретаріатом скарга (а далеко не всі скар­ги реєструвались), розглядалась Комісією спершу на предмет прийнятності. Якщо мирного врегулювання не було досягну­то, Комісія складала доповідь з викладенням фактів та своєї думки щодо того, чи свідчать встановлені факти про порушен­ня державою її зобов'язань з Конвенції. Доповідь направля­лась Комітету Міністрів Ради Європи - політичній інстанції, котра вже виносила обов'язкове рішення у справі. Однак як Комісія, так і держави-учасниці відповідно до ст. 48 Конвен­ції могли передати справу в Суд, рішення якого також є обов'яз­ковим.

Європейський суд з прав людини був заснований 21 січня 1959 р. у Страсбурзі. Згідно зі ст. 46-48 Конвенції порушува­ти справи в Суді могли тільки держави - учасниці Конвенції і Комісія з прав людини. Однак згідно з Протоколом № 9, який набрав чинності 1 жовтня 1984 р., індивіди також отримали право звертатись зі скаргами до Європейського суду. На осно­ві Конвенції до 1990 р. у Європейському суді уряди порушили тільки сім справ, у той час як індивіди подали 17 тис. скарг *. В цілому за період 1960-1998 рр. до провадження Європей­ського суду було передано 1045 справ ².

Значна кількість урядів вперто відмовлялась підтримати будь-яку угоду, за якою індивідам надавалася б міжнародна правосуб'єктність, нехай навіть пов'язана з цим правоздатність мала б дуже обмежений і спеціалізований характер. На цій основі Велика Британія аж до 1965 р. не визнавала юрисдик­цію Європейського суду з прав людини.

¹ Див.: ЬеШеп .Іоигпаі оі Іпіегпа(;іопа1 Ьач/.- 1990.- V. 34.- N0. 3.- Р. 79. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі.-1999.- № 1,- С. 299-300.

європейська система захисту 1 О О

прав людини | О /____________

На основі Протоколу № 11 з 1 листопада 1998 р. Європей­ський суд став єдиним органом, який розглядає скарги індиві­дів у системі Ради Європи, чим було уникнено дублювання певного обсягу робіт та певних затримок, притаманних систе­мі, що існувала раніше. Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Європей­ської конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд будь-якою Високою Договірною Стороною, а також будь-якою особою, неурядовою організацією або групою осіб у разі порушення однією з сторін положень Конвенції та про­токолів до неї (ст. 32-34). Суд може також, на запит Комі­тету Міністрів, робити консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї (ст. 47).

Згідно зі ст. 44 Європейської конвенції з поправками, вне­сеними відповідно до положень Протоколу №11, рішення Ве­ликої палати Європейського суду є остаточним. Рішення па­лати стає остаточним, якщо сторони заявляють про те, що вони не звертатимуться із проханням про передачу справи на розгляд Великої палати, або через три місяці від дати поста-новлення рішення, якщо прохання про передачу справи на розгляд Великої палати не було заявлене, або ж якщо колегія Великої палати відхиляє прохання про передачу справи на розгляд Великої палати. Як зазначає Т. Бурґенталь, той факт, що рішення Європейського суду в будь-якій справі є обов'яз­ковим тільки для сторін цієї справи, означає, що рішення Суду не є формально обов'язковими прецедентами для держав-учас-ниць у цілому. Однак оскільки Суд традиційно слідує прин­ципам, які він встановлює у своїх попередніх рішеннях, його ухвали мають значно більше значення, ніж просто авторитет­ні рішення '. Стаття 41 Конвенції уповноважує Суд надавати справедливу сатисфакцію потерпілій стороні у випадку, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторо­ни передбачає часткову сатисфакцію.

Зазначимо, що Європейська конвенція захищає тільки гро­мадянські та політичні, а не соціально-економічні права. Що ж до соціально-економічних прав, то в рамках Ради Європи в 1961 р. була прийнята Європейська соціальна хартія ², яка набула чинності в 1965 р. і була переглянута у 1996 р. Євро­пейська хартія проголошує такі права та принципи, як право на працю, справедливі та безпечні умови праці, право дітей, молодих людей та працюючих жінок на захист, право сім'ї

¹ Виегеепікаі ТН- Ор. сН.- Р. 112.

.- Ор.

²Еигореап Зосіаі СЬаіЧег // Нишап гі§Ь*8 іп Іпіегпаїіопаі Р. 211-235.

РОЗДІЛ 9

_Йа соціальний, правовий та економічний захист, право мате­рів та дітей на соціальний та економічний захист тощо. Крім того, у Хартії проголошується право на професійне навчання, захист здоров'я, соціальну та медичну допомогу тощо.

Стаття 20 Європейської хартії визначає обов'язки держав, _які ратифікували Хартію. По-перше, стаючи стороною Хартії, держава зобов'язується розглядати частину 1 цієї Хартії як декларацію цілей, до яких вона прагнутиме усіма відповідни­ми засобами. По-друге, держава повинна сприйняти як обо­в'язкові зобов'язання, що містяться як мінімум у п'яти з семи статей частини 2. Ці сім положень такі: ст. 1 - право на пра­цю, ст. 5 - право об'єднуватись в організації, ст. 6 - право укладати колективні угоди, ст. 12 - право на соціальну безпе­ку, ст. 13 - право на соціальну та медичну допомогу, ст. 16 -право сім'ї на соціальний, правовий та економічний захист та ст. 19 - право робітників-мігрантів та їхніх сімей на захист та допомогу. По-третє, кожна сторона-учасниця зобов'язана ви­брати ще таку кількість статей чи параграфів частини 2 Хартії, зобов'язання за якими будуть обов'язковими для неї, щоб за­гальна кількість статей чи параграфів, які є обов'язковими, не була меншою за десять статей або сорок п'ять параграфів. Така система дозволяє державам ратифікувати Хартію без не­обхідності прийняти зобов'язання щодо всіх прав або застере­жень.

На відміну від Європейської конвенції, Хартія передбачає для своєї імплементації тільки систему доповідей держав-уча-сниць, що розглядаються спеціально створеним для цього Ко­мітетом експертів. Отже, якщо міжнародні стандарти з грома­дянських та політичних прав можуть охоронятися через сис­тему індивідуальних скарг у міжнародні органи, що виступа­ють як квазісудові, то соціально-економічні права за своїм характером не підлягають такому захисту. Від характеру са­мих прав залежить і характер міжнародних контрольних ме­ханізмів і процедур.

Європейська хартія встановлює систему доповідей двох типів. Перший тип передбачає доповіді, які подаються через кожні два роки і стосуються імплементації державою тих прав частини 2 Хартії, які ця держава прийняла (ст. 21). Друга Доповідь, яка торкається статусу будь-якого з прав частини 2 Хартії, які держава не прийняла, повинна подаватись через певний проміжок часу, визначений Комітетом Міністрів Ради Європи (ст. 22). Ці доповіді держав аналізуються різними орга­нами Ради Європи. Спершу вони переглядаються Комітетом експертів, який складається із семи незалежних експертів, що обираються Комітетом Міністрів. Комітетові експертів допомагає

Європейська система захисту Тії

Прав людини І м\ \ ________________

 

консультант, призначений МОП. Висновки Комітету експер. тів разом з доповідями держав передаються підкомітетові Уря. дового соціального комітету Ради Європи, який подає свої ви­сновки Комітетові Міністрів (ст. 27). Парламентська Асамб­лея Ради Європи (далі - ПАРЄ) також отримує висновки Комітету експертів і передає свої зауваження Комітетові Міні-стрів, який на основі звіту підкомітету та консультацій з ПАРЄ може висловити необхідні рекомендації будь-якій з договір­них сторін.

Однак хоч Європейська хартія значно сприяла реалізації економічних та соціальних прав на територіях держав-учас­ниць, за останні роки було зроблено чимало пропозицій допов­нити Європейську конвенцію спеціальним протоколом про економічні та соціальні права. Такі пропозиції не були успіш­ними, але Комітет Міністрів Ради Європи прийняв додатковий Протокол (1988 р.) та Протокол (1991 р.) до Європейської хартії, розширивши таким чином перелік прав, які захищає Хартія.

Поряд з Радою Європи питання прав людини посідають важ­ливе місце в діяльності Організації з безпеки та співробітницт­ва в Європі (далі - ОБСЄ), яка до кінця 1994 р. називалась Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі (далі - НБСЄ). Ця організація об'єднує всі держави Західної та Східної Євро­пи, а також СІЛА та Канаду. Один з розділів Гельсінського підсумкового акта НБСЄ, підписаного 1 серпня 1975 р., при­свячений гуманітарному співробітництву європейських держав та правам людини. Зокрема, держави-учасниці задекларували принцип поваги до прав людини й основних свобод, включно зі свободою думки, совісті, релігії і переконань як один із прин­ципів, якими вони керуватимуться у взаємовідносинах '.

Обговорюючи пропозиції щодо контролю виконання сво­їх зобов'язань з прав людини, держави - учасниці Віден­ської зустрічі НБСЄ прийняли у 1989 р. Підсумковий доку­мент Віденської зустрічі ², в якому зобов'язались обмінюва­тися інформацією і відповідати на запити одне одного щодо ситуації з правами людини на їх території. Вони також пого­дились проводити двосторонні зустрічі з вивчення питань щодо людського виміру НБСЄ, зокрема ситуації та конкретні ви­падки, пов'язані з порушенням прав окремих людей, з метою розв'язання цих проблем. Будь-яка держава-учасниця може привернути увагу інших держав-учасниць до цих ситуацій та

¹ Заключний акт НБСЄ (Витяги) // Права людини. Міжнародні договори
України...- Вказ. праця.- С. 181-192.

² Сопс1исНп£ Ооситепї оі іЬе Уіеппа Мееііпе оп ІЬе їоііош-ир їо іЬе
Сопіегепсе // Нитап Ш^пів іп Іпїегпаиопаі Ьа\у...- Ор. сі*.— Р. 403-423.

РОЗДІЛ 9

випадків, а також поширювати інформацію щодо них на зу­стрічах Конференції з людського виміру та на інших зустрі­чах НБСЄ. Підсумковий документ Копенгагенської зустрічі НБСЄ 1990 р. ¹, Московський документ 1991 р., Празький до­кумент 1992 р. ² стали новими віхами в еволюції зобов'язань щодо людського виміру НБСЄ і підтвердили, що ці зобов'я­зання не належать до внутрішніх справ держав.

У Паризькій хартії для нової Європи, прийнятій 21 листо­пада 1990 р., ще раз підтверджується, що права людини й основні свободи належать кожній людині від народження, є невід'ємними і гарантуються законом. їх захист і сприяння їм -найперший обов'язок уряду ³. Згідно з цим документом утво­рюється низка важливих для моніторингу прав людини орга­нів, зокрема Парламентська асамблея НБСЄ, Бюро вільних виборів (ОШсе £ог Ггее Еіесііопз) у Варшаві, яке з часом пере­творилось у Бюро демократичних інституцій та прав людини, Центр попередження конфліктів у Відні.

Вже з 1990 р., після Паризької зустрічі НБСЄ, почався про­цес її трансформації у дійсно ефективну структуру, здатну забез­печити стабільність на континенті. Ця структура почала харак­теризуватись як угода, що діє на засадах ст. 8 Статуту ООН, в якій ідеться про регіональні організації, діяльність яких повин­на відповідати головній меті ООН ⁴. Починаючи із зустрічі НБСЄ у Гельсінкі 1992 р. з'являються й певні механізми та інститути. Так, було засновано пост Верховного комісара у справах націо­нальних меншин (далі - ВКСНМ), головною метою якого є запо­бігання виникненню осередків напруженості і конфліктів, пов'я­заних із неврегульованістю прав національних меншин. Оскіль­ки актуальною в Європі стала проблема миротворення і врегулю­вання криз, виникла необхідність перетворення НБСЄ з форуму на організацію, що і сталось на зустрічі у Будапешті 1994 р. В. Крижанівський називає НБСЄ насамперед унікальним превен­тивним потенціалом, позаяк тільки-но десь виникає осередок напруженості, одразу на місце подій направляється місія експе­ртів з представників різних держав - учасниць Наради. Місія допомагає місцевій владі врегулювати непорозуміння чи то в справі кордонів, чи щодо національних меншин ⁵.

¹ Воситеп* оі ііае СорепЬаееп Мееііп£ оі іпе Соп£егепсе оп 1,Ье Нитап
Оітепзіоп о£ *Ье С8СЕ // И.- Р. 424-448.

² Пражский документ о дальнейшем развитии институтов и структур
СБСЕ. ЗО января 1992 г. // Международное сотрудничество в области прав
человека. Документьі и материальї.- М., 1993.- С. 393-398.

³ СЬаіЧег оі Рагіз їог а Кете Еигоре // Нитап ШеЬїз іп Іпїегпаиопаі
п...- Ор. сії.- Р. 449-450.

⁴ Була б політична воля // Політика і час- 1995.- № 1.- С. 12. .де.»

⁵ Там само.- № 1.- С. 15. _; Г

європейська система захисту
° прав людини

У результаті подій кінця 80-х - початку 90-х років на схо­ді Європи соціально-політичні відмінності західноєвропейських та східноєвропейських держав стали стиратися. Поступово визрівають політичні передумови інтеграції всієї Європи, щ₀ неминуче приведе до утворення єдиного європейського право­вого простору і створення єдиних умов для ефективного захи­сту основних прав і свобод людини ¹. Цей процес підтверджу­ється підписанням Санкт-петербурзької декларації у липні 1999 р. на восьмій щорічній сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ, Хартії Європейської безпеки на XXI століття на саміті ОБСЄ у Стамбулі в листопаді 1999 р.

Європейська регіональна система права також передбачає охорону культурних цінностей народів. Це міжнародно-правові акти в рамках НБСЄ і Ради Європи. Серед останніх згадаємо Європейську культурну конвенцію 1954 р., Європейську конвен­цію про правопорушення щодо культурних цінностей 1985 р. та ін. Конвенція 1985 р., зокрема, передбачає виконання судо­вих рішень щодо правопорушень у царині культурних ціннос­тей, винесених компетентними органами сторони, яка зверта­ється з клопотанням, з метою накладення арешту чи повернен­ня культурних цінностей, що знаходяться на території сторо­ни, до якої звернене клопотання, стосовно особи, вказаної судовим рішенням, або іншої визначеної законом особи ².

Рада Європи на сьогодні є найважливішою інституцією захисту прав людини в Європі. Вона тісно співпрацює з Європейським Союзом, який вимагає, щоб його члени дотримувались стан­дартів демократії та захисту прав людини Ради Європи. Сам Європейський Союз не може ста­ти стороною міжнародного договору, однак, як зазначено у ст. 6 Амстердамського договору, Єв­ропейський Союз поважає основні права та сво­боди, сформульовані Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Отже, без повної узгодженості з принципами захисту прав людини Ради Європи неможлива реальна спів­праця з Європейським Союзом.

Зрозуміло, що за п'ятдесятилітню історію захист прав людини в рамках Ради Європи

Е. А. Лукашева.— М.:

'Права человека. Учебник для вузов / Отв. ред. ^^

Изд. группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.- С. 518.

² Європейська конвенція про правопорушення щодо культурних цінностей від 23 червня 1985 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах.- Вказ. праця,- С. 307.

Україна в Євро­пейській системі захисту прав людини

 

РОЗДІЛ 9

вийшов далеко за межі тільки Європейської конвенції. Що найважливіше, він став частиною національних законодавств, що і необхідно для його ефективності. Серед основних прин­ципів захисту прав людини, вироблених Радою Європи, виді­ляють принципи демократії та верховенства права. Згідно зі ст. З Статуту Ради Європи «кожен член Ради Європи повинен визнати принципи верховенства права і здійснення прав лю­дини та основних свобод усіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в до­сягненні мети Ради Європи» ¹. Під демократією маються на увазі не тільки регулярні вибори, а й демократична конститу­ція, котра передбачає поділ влад, і подальше законодавство, котре цей поділ підтримує, і спеціальні регулювання, котрі торкаються основних учасників політичної системи - політич­них партій. Законом повинні регулюватися їх вільне утворен­ня, існування та створення умов для громадської діяльності. І це питання не тільки демократії, а й прав людини в політич­ній сфері. Це торкається права людей брати участь у політич­ному процесі, утворювати політичні партії, вільно висловлю­вати політичні погляди, обираючи членів цих партій до пар­ламенту. Без чітко структурованої плюралістичної та вільної партійної системи демократія неможлива ².

Україна заявила про своє бажання вступити до Ради Євро­пи ще у липні 1992 р. Однак тільки з кінця 1994 р. взаємини України та Ради Європи почали розвиватися динамічно. З січ­ня 1995 р. при Раді Європи розпочала роботу місія постійного спостерігача України. Було розроблено Програму спільних дій між Україною та Радою Європи, яка мала на меті розвиток діалогу між Україною та цією організацією, реформування українського законодавства відповідно до стандартів Ради Єв­ропи тощо. 26 вересня 1995 р. ПАРЄ прийняла Висновок № 190 (1995) щодо вступу України до РЄ, у якому, проаналізувавши конституційну ситуацію в Україні, зокрема у тому, що стосу­ється поділу влади, захисту прав людини та перспектив здійс­нення швидких економічних реформ, а також кроки, які Укра­їна на той час вже здійснила на шляху зближення з Радою Європи, рекомендувала Комітетові Міністрів запросити Укра­їну стати членом Ради Європи ³.

¹ \¥у<іга О. Ргіпсіріез оі Нитап КІ£ПІ8 Рго£есі,іоп іп ІЬе МетЬег Соиігігіез °ї іЬе Соипсіі о£ Еигоре // Зетіпаг оі іпе УегкЬоупа Касіа оі ХЛсгаіпе аші *Ье Соипсіі ої Еигоре оп їЬе Ье£а1 Ргоіесііоп оі Нитап КіеЬіз.- Куіу, 11 Липе 1999.

Ча.

³ Парламентська Асамблея Ради Європи. Висновок № 190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи (неофіційний переклад). Страсбург, 26 вересня 1995 р.— Українська правнича фундація.

145.

Європейська система захисту прав людини

  Як зазначалося вище, 31 жовтня 1995 р. Верховна Рада Украї­ни проголосувала за… Подальшому вдосконаленню демократичних засад судової системи України має сприяти прийняття нових законів Укра­їни «Про…

Європейська система захисту прав людини

З метою подальшої демократизації механізму реєстрації гро-мадян Президентом України 31 жовтня 1998 р. було видано Указ «Про службу громадянства та… Кабінет Міністрів України розробив та вніс до Верховної Ради проект Засад… Разом з тим відносини України з Радою Європи не є безпро-блемними. Неодноразово Україні погрожувалось призупинен­ням…

І

Окрім Ради Європи, Україна бере активну участь і в роботі іншої європейської організації - ОБСЄ. ЗО січня 1992 р. Укра­їна була офіційно визнана як одна з повноправних держав -учасниць НБСЄ, і з цієї дати принципи і домовленості, закріп­лені у Підсумковому акті та інших документах НБСЄ (тепер ОБСЄ), є обов'язковими для України. Разом з тим УРСР у складі СРСР, який був членом НБСЄ, не могла не бути пов'я­зана з цією організацією. Після прийняття Підсумкового акта НБСЄ 9 листопада 1976 р. в Україні було створено Українську громадську групу для сприяння імплементації Гельсінських угод. Група заявила про себе Декларацією, яка проголосила своїм основним завданням інформування урядів держав - учас­ниць НБСЄ та світу про порушення в Україні Загальної декла­рації прав людини та тих статей, прийнятих Гельсінською конференцією, які торкаються гуманітарних питань '. Декла­рація була підписана керівником групи Миколою Руденком та дев'ятьма іншими членами групи. 18 жовтня 1977 р. учасник групи Петро Григоренко звернувся з відкритим листом до уча­сників Белградської конференції НБСЄ, у якому просив вима­гати від СРСР негайного припинення фізичних та моральних катувань, що застосовувались до ув'язненого керівника Укра­їнської Гельсінської групи Миколи Руденка та його товариша Олекси Тихого ². Однак як у Белграді, так і на наступній кон­ференції у Мадриді СРСР звинуватив західні держави, які під­німали питання порушення прав людини в Радянському Сою­зі, у втручанні у свої внутрішні справи. За тоталітарного ре­жиму захист прав людини цивілізованими засобами згідно з Гельсінськими угодами виявився неможливим. З 37 членів Української Гельсінської групи на 1980 р. 34 були ув'язнені в тюрмах, концентраційних таборах, психіатричних лікарнях, заслані чи видворені з країни.

Після здобуття Україною незалежності та визнання Укра­їни як члена НБСЄ участь нашої держави у цій організації є досить активною. Так, ще перед самітом у Будапешті Україна висунула ідею прийняти рішення про створення спеціальної групи з представників ООН, НАТО, ЄС, ЗЄС та НБСЄ, яка почала б роботу над угодою між цими структурами про співро­бітництво та розподіл обов'язків для запезпечення стабільнос­ті в регіоні. Україна намагалася провести цю пропозицію в

¹ Бесіагаііоп ої Ьїіе ІЛсгаіпіап РиЬНс Сгоир їо Рготоіе іЬе Ітр1етепі,аі,іоп
оі £Ье Неівіпкі Ассогсіз // ТЬе Нитап КІ£ІИз Моуетепі; іп Икгаіпе. Ооситепіз
оі їЬе Икгаіпіап Неізіпкі Огоир 1976-1980.- ВаШтоге, ^азЬ., Тогопїо:
Зтоіозкур РиЬИзЬегз, 1980.- Р. 19-22.

² Ап Ореп Ье1;їег £о £Ье Рагіісірапїз оі ІЬе Веі^гасіе Сопїегепсе, еіс. Ьу
Р. Сгіеогепко (ОсїоЬег 18, 1977) // ТЬе Нитап КІ£Ь1;з Моуетепі; іп і;кгаіпе...-
Вказ. праця.- Р. 165-166.

РОЗДІЛ 9

робочих групах, які два місяці до саміту в Будапешті працю­вали в рамках конференції НБСЄ. Однак у ході дискусій і кон­сультацій стало очевидним, що інші організації, в першу чер­гу НАТО, ще не готові до детального розгляду всіх аспектів такої взаємодії ¹.

15 червня 1994 р. згідно з рішенням Комітету старших посадових осіб ОБСЄ було утворено Місію ОБСЄ в Україні, до складу якої входили експерти з конституційних та економіч­них питань, з метою підтримки роботи згаданих експертів та подання звітів щодо ситуації в Криму ². 24 січня 1994 р. було підписано Меморандум про взаєморозуміння між Українським урядом та Місією. Це була чи не єдина в історії ОБСЄ Місія, яка успішно завершила свою роботу і виконала покладені на неї завдання щодо попередження напруженості та сприяння взаєморозумінню в регіоні. Неодноразово в Україну приїжджав Верховний комісар у справах національних меншин.

Активною була участь делегації України у восьмій щоріч­ній сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ в Санкт-Петербурзі у липні 1999 р. Зокрема, було внесено низку вагомих поправок до економічної резолюції Санкт-петербурзької декларації сто­совно відновлення Балканського регіону, таких як, наприклад, щодо надання негайної допомоги для компенсації не лише країнам, які межують із Косово, а й «іншим сусіднім країнам, які постраждали від скорочення експорту й імпорту після зруй­нування транспортних комунікацій і особливо річкового суд­ноплавства по Дунаю» ³. Під час Санкт-петербурзького саміту одну з чотирьох вакансій віце-президента асамблеї виборов представник України — народний депутат Ігор Остапі.

Варшавське бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ на запрошення Міністерства закордонних справ Украї­ни та Центральної виборчої комісії утворило Місії спостере­ження за парламентськими виборами 29 березня 1998 р. та президентськими виборами 1999 р. В одній із заяв Місії щодо виборів 29 березня зазначалось, що, як член ОБСЄ, Україна зобов'язалась поважати права і свободи преси незалежно від її політичної орієнтації. У випадку ж призупинення видання газети «Правда України» та накладення непомірного штрафу на газету «Всеукраїнські відомості» це право було порушене ⁴.

¹ Була б політична воля.- Вказ. праця,- С. 14.

² ТЬе О8СЕ Міззіоп Іо ІІкгаіпе // ЬМр://те«'-«'.О5се.ог8/е/с1ос8/8игуеу/

икгаіпе.Ьіт.

³ Шевчук Ю. Рівні серед рівних, а не учні сильних // Голос України.—

13 лип. 1999.- № 126.- С. 2.

⁴ О8СЕ ОШсе £ог Оетосгаііс ІпзіНиїіопз апй Нитап Кі£Ь1;8 Ргезз
піеп-Ь // ЬМр://'«'«г«г.озсе.ог8/іп5І;/осііЬг/пе\У5/икг1.Ьйт.

європейська система захисту і гі

прав людини І О І _

 

 

ОБСЄ також надає допомогу Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та іншим інституціям захисту прав людини ^г. У щорічних доповідях щодо порушень прав людини Гельсінський комітет аналізує і ситуацію в Україні. Так, у доповіді за 1998 р. Україну разом з іншими колишні­ми радянськими республіками було піддано критиці за збе­реження системи прописки, яка є серйозним обмеженням свободи пересування та права особи обирати собі місце про­живання ².

Як бачимо, за неповних п'ять років перебування в Раді Європи та за сім років членства в ОБСЄ Україна встигла зро­бити чимало. Однак ще більше залишається зробити на шляху до відкритого та демократичного суспільства, розбудови якого вимагає від нас членство в європейській системі захисту прав людини.

Розділ 10

Міжнародне

Гуманітарне право

Часом міжнародне гуманітарне право ви­значають як галузь, яка стосується захисту прав людини у військових конфліктах. Однак на думку професора Й.…    

153_____

зобов'язаннях держав, за порушення яких міжнародне право вимагає покарання¹. Ця взаємність відіграє дуже важливу роль у міжнародному гуманітарному праві, що викликано дво­стороннім характером багатьох гуманітарних зобов'язань ². На відміну від них, зобов'язання дотримуватись прав людини, як відомо, належать до зобов'язань ег£а отпез і не є двосторон­німи.

Вираз «міжнародне гуманітарне право» у вузькому розу­мінні відноситься до чотирьох Женевських конвенцій 1949 р., а саме: Женевської конвенції щодо поліпшення становища поранених та хворих у діючих арміях; Конвенції щодо поліп­шення становища поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, зі складу морських збройних сил; Конвен­ції про поводження з військовополоненими; Конвенції щодо захисту цивільних осіб під час війни та двох додаткових про­токолів 1977 р.: стосовно захисту жертв міжнародних зброй­них конфліктів (Протокол 1) та стосовно захисту жертв зброй­них конфліктів неміжнародного характеру (Протокол 2)³. Вони асоціюються з Женевою, оскільки тут знаходиться штаб-квар­тира Міжнародного комітету Червоного Хреста, котрий ініці­ював ці конвенції. Право воєнних конфліктів інкорпороване також в інших договорах, наприклад, у двох Гаазьких конвен­ціях 1899 та 1907 рр., з яких відбулась ротація норм у право Женеви. Ротація відбувається і навпаки - з права Женеви у право Гааги, яке також продовжує розвиватись. Можемо ска­зати, що Женевські конвенції доповнюють Гаазькі конвенції. В той же час виключно Женевським правом регулюються не-міжнародні воєнні конфлікти, котрим присвячено спільну ст. З чотирьох Женевських конвенцій та Протокол 2.

Разом з тим міжнародне гуманітарне право створене не тіль­ки договорами, а й звичаєвим правом. На відміну від додатко­вих протоколів, чотири Женевські конвенції були ратифіко- і вані майже всіма державами, а отже, можуть вважатися зви­чаєвим правом. Основним джерелом міжнародного гуманітар­ного права є звичай, і саме він надає нормам гуманітарного пра­ва, що склались, загальнообов'язкового характеру. Як зазна­чав Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос-Галі в доповіді про статут Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії, Трибунал повинен застосовувати норми міжнародного гумані- І

¹ Натрвоп Р. ^. Нитап Кі^Мз Ьаш ашЗ Іпіегпаііопаі Нитапііагіап Ьа\у:
ТЧго Соіпз ог Тлуо Зійез ої Ше Зате Соіп? // Виііеіїп оі Нит. Кіз.- 1991.-
V. 1.- Р. 48-49.

² Ргоиові В. Кесіргосііу іп Нитап Кі£піз апсі Нитапііагіап Ьаиг // ВгНізЬ
УеагЬоок оі Іпі'1 Ь.- 1995.- V. 65.- Р. 453.

³ Ооситепїз оп іЬе Ьа^з ої ЛУаг / Есі. Ьу А. КоЬеНз апсі К. ОиеШ.- 2п<і З
е<і.- 1989.

тарного права, які, будучи частиною звичаєвого права, обов'яз­кові для всіх держав¹. Чітку позицію щодо природи норм міжнародного гуманітарного права займає й Міжнародний Суд ООН. У Консультативному висновку від 8 липня 1996 р. (п. 79) Суд зазначив, що «норми міжнародного гуманітарного права повинні дотримуватись усіма державами, незалежно від то­го, ратифікували вони конвенції, що вміщують дані норми, чи ні» ².

Стаття 3, спільна для чотирьох Женевських конвенцій, спричинилась до того, що гуманітарне право почало застосо­вуватись і до неміжнародних збройних конфліктів, адже ча­сом розмежувати неміжнародний та міжнародний збройний конфлікт важко. Як бути з ситуаціями, коли інша держава допомагає урядові держави, на території якої відбувається «внутрішній» конфлікт, як, наприклад, це було у В'єтнамі, Афганістані, Лівані, Камбоджі та інших державах? ³ Женев­ські конвенції не дають визначення терміна «збройний конф­лікт», однак на основі аналізу матеріалів обговорення текстів Конвенцій, що передувало їх прийняттю, можна витлумачити цей термін як ситуацію, в якій уряд вживає надзвичайних заходів, які об'єктивно засвідчують існування воєнної си­туації ⁴.

Згідно зі ст. З, у випадку збройного конфлікту неміжнарод­ного характеру на території однієї з договірних сторін кожна сторона конфлікту зобов'язана гуманно поводитися з особами, які не беруть активної участі у воєнних діях, у тому числі тими, хто склав зброю, а також хворими, пораненими чи за­триманими незалежно від їх раси, кольору шкіри, релігії чи віросповідання, статі, народження, майнового стану чи інших подібних обставин. Щодо зазначених вище осіб забороняється насилля над їх життям та особою, взяття заручників, знущан­ня над людською гідністю, винесення та виконання вироків без попереднього судового рішення.

Закони війни утворюють систему важелів та противаг («сЬескз-апй-Ьаіапсе»), що націлена на зведення до мінімуму страждань людей без посягань на ефективність воєнних опе­рацій. Перелічити всі питання, котрих торкаються Женевські конвенції, важко, однак у своїй суті вони передбачають за­хист таким категоріям людей: пораненим, хворим та потерпі­лим від корабельної аварії військовослужбовцям; медичному

¹ Див.: Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть.- М.: Изд. БЕК, 1998.- С. 273.

²Див.: Международньїй журнал Красного Креста.— 1997.— № 14.— С. 20.

³ Натрзоп Р. ^.— Вказ. праця.— С. 50.

⁴1>е Ргєих ^. Соттепіагу оп ІЬе III Сепеуа Сопуепїїоп Кеіаііуе іо їпе Тгеаітепі оі Ргізопегз оі 'УУаг.- Сепеуа: ІСКС, 1960.- Р. 36-37.

 

РОЗДІЛ 10

гуманітарне право

155.

персоналу та релігійним діячам; в'язням війни; іншим інтер. нованим; зниклим безвісти та загиблим; цивільному населен­ню на ворожій та окупованій території; а також цивільному населенню, що зазнає ворожих воєнних дій; окремим кате­горіям цивільного населення, починаючи від жінок та дітей до біженців, роз'єднаних сімей та осіб без громадянства; жур­налістам; невійськовим організаціям; Міжнародному коміте­ту Червоного Хреста та іншим гуманітарним організаціям.

10.2.

Застосування міжнародного гуманітарного права

Нині існує багато ситуацій, коли необхід­но визначити характер конфлікту, а саме -чи це тільки внутрішній конфлікт у держа­ві, котрий веде до порушень прав людини, чи він досяг рівня збройного конфлікту, який може виникати як з конфлікту у самій дер­жаві, так і в результаті зовнішньої інтервен­ції, що дає право застосовувати норми гума­нітарного права. Розмежування таких ситуа­цій вкрай необхідне, адже у випадку внут­рішніх заворушень, які не досягають рівня збройних конфліктів, міжнародне гуманітар­не право не застосовується ¹. Професор Р. Кі-ванука вживає термін «міжнародні гумані­тарні норми» для позначення злиття прин­ципів загального гуманітарного права та прав людини, що використовується у зазначених ситуаціях ². Р. Ківанука доводить, що прин­ципи гуманітарного права та прав людини застосовуються в таких ситуаціях залежно від рівня насильства, що виникає в результаті конфлікту. Саме рівень конфлікту диктує, яке право застосовувати: внутрішньодержавне право чи міжнародне гу­манітарне право³. Якщо конфлікт не виходить за межі внутріш­ньої юрисдикції держави, як, наприклад, на його початкових етапах, логічно передбачити застосування права з прав люди­ни. Там, де протистояння досягає рівня втручання військових сил, застосовується гуманітарне право.

¹ ^аск^і Я. \УЬа1; Боез 1;пе Гиіиге Ноісі іог Іпіегпаііопаі НитапНагіап
// Аизігаїіап УеагЬоок о£ Іпіегпаїіопаі Ьа\у.- 1985.- V. 9.- Р. 386.

² Кіизапика Я. N. НитапНагіап Могтз апсі Іпїегпаі 8£гііе: РгоЬіетз апй
Ргозресїз // Ітріетепіаиоп о$ Іпіегпаїіопаі НитапНагіап Ьау/ / ЕЙ. Ьу
КаізЬоуеп & Запйог.- БогйгесЬІ: МаїЧіпиз Шіоїі, 1989.- Р. 232.

³ Ріеіпег-Сегзіег І., Меуег М. А. Печі Оеуеіортепіз іп Нитапііагіап Ьа»:
А Спаііепее 1ю *пе Сопсерї оі Зслгегеі^піу // Іпї'1 & Сотр. Ь. С}.- 1985.-
V. 34.- Р. 269.

РОЗДІЛ 10

Для прикладу наведемо ситуацію у Південній Африці. Пар­тизани Африканського національного конгресу були звинува­чені у злочинах, за які призначається смертна кара. Політич­ні опоненти Південноафриканського режиму вимагали для них або статусу військовополонених, або ж статусу комбатантів, для того щоб уникнути призначення смертної кари. Якщо си­туацію в Південній Африці класифікувати як воєнний кон­флікт, то до неї застосовуються норми міжнародного гумані­тарного права, а отже комбатанти Африканського національ­ного конгресу можуть кваліфікуватись як військовополонені чи прирівнюватись до іншого рівня, що передбачає, що їх не можна страчувати за дії, вчинені під час національно-визволь­ного руху.

Однак на практиці часто трапляються ситуації, коли не діють ні норми права з прав людини, ні норми міжнародного гуманітарного права. Такою є, наприклад, ситуація в Північ­ній Ірландії. Уряд Великої Британії відкинув будь-які спроби визначити ситуацію там як збройний конфлікт і зробив офі­ційну заяву про те, що це надзвичайний стан. З іншого боку, як відомо, міжнародне право дозволяє відхилення від деяких норм з прав людини, що передбачені МПГПП, Європейською конвенцією. Так, згідно з ч. 1 ст. 4 МПГПП, «під час надзви­чайного стану в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держа­ви - учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов'язань за цим Пактом тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, за умови, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов'язаннями за між­народним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключ­но на основі раси, кольору шкіри, мови, релігії чи соціально­го походження» ¹. Водночас забороняються будь-які відступи від гарантій права на життя (ст. 6); свободи від катування чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст. 7); свободи від рабства чи під­невільного стану (ст. 8); позбавлення волі на тій лише підставі, Що людина не в змозі виконати якесь договірне зобов'язання (ст. 11); визнання винним у вчиненні будь-якого криміналь­ного злочину внаслідок якоїсь дії чи бездіяльності, що згідно з діючим на момент його вчинення внутрішньодержавним за­конодавством або міжнародним правом не були кримінальним злочином (ст. 15); позбавлення права на визнання правосуб'єкт-ності людини (ст. 16) та права на свободу думки, совісті та ре­лігії (ст. 18).

¹ Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Ка-чуренко.- 2-ге вид.- К.: Юрінформ, 1992.- С. 38.

міжнародне *і ґ "^

гуманітарне право І О / ___________

Європейська конвенція також містить статтю щодо модс_ ливості відступу від зобов'язань щодо прав людини під час війни або іншого надзвичайного стану в державі, який загро­жує життю нації (ст. 15) К Однак на відміну від МПГПП від. хилення від прав людини можливе у більшій кількості випад, ків. Не допускається лише відступ від зобов'язань щодо гаран­тій права на життя (ст. 2); права на свободу від катувань чи нелюдського або такого, що принижує гідність людини, пово­дження чи покарання (ст. 3) та свободу від рабства і підневіль­ного стану (п. 1 ст. 4), а також покарання без закону (ст. 7).

Отже, фактично можуть виникати ситуації, коли не діють ні норми гуманітарного права, ні норми з прав людини. Наскіль­ки швидко держави готові проголосити надзвичайний стан у державі, настільки зволікають вони у проголошенні збройно­го конфлікту, котрий тягне за собою застосування міжнарод­ного гуманітарного права.

УРСР ратифікувала згадані вище Женев­
ські конвенції 3 липня 1954 р., і вони набули
І~1 чинності для України 3 січня 1955 р. Делега-

I юрушення ці_я у_Кр_аї_ни брала участь у розробці додатко-
прав ЛЮДИНИ ^вих Протоколу І та Протоколу II 1977 р. до
чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. під
В результаті час Дипломатичної конференції з питань під-
,- - твердження та розвитку гуманітарного права

ЗОроинИХ !974-1977 рр. Ці Протоколи були ратифіко-
КОнфліКТІВ вані Президією Верховної Ради УРСР 18 бе­
резня 1989 р. з такою заявою: «Українська Ра-
ТО ПОЗИЦІЯ дянська Соціалістична Республіка, відповідно
у •• до пункту 2 статті 90 Протоколу І, визнає ірзо

^ іасіо і без спеціальної угоди стосовно будь-якої

іншої Високої Договірної Сторони, яка бере на себе таке саме зобов'язання, компетенцію Міжнародної комісії щодо встановлення фак­тів» ². Створення такої Комісії у складі 15 чле­нів було передбачено ст. 90 Протоколу І для розслідування будь-яких фактів серйозних порушень Женевських конвенцій

¹ Конвенція про захист прав людини і основних свобод із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування євро­пейських стандартів з прав людини у внутрішньому правопорядку України (Європейська конвенція з прав людини та практика Європейського суду з прав людини).- К.: Українська правнича фундація, 1998.- С. 71-72.

²ВВР.- 1989.- № 35.- Ст. 624, 625.

РОЗДІЛ 10

та даного Протоколу, а також надання послуг з метою забезпе­чення шанобливого ставлення до цих документів ¹.

Україна, проголосивши в Декларації про державний суве­ренітет 1990 р. про свій намір стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках, яка пер­шою у світі добровільно відмовилася від ядерної зброї і дотри­мується трьох неядерних принципів: не приймати, не вироб­ляти і не набувати ядерної зброї ², послідовно виступає проти вирішення будь-яких конфліктів - міжнародних чи внутріш­ніх - шляхом застосування сили. Як зазначав міністр закор­донних справ України Б. Тарасюк, «уже протягом декількох років Україну визнають у Європі й світі як демократичну єв­ропейську державу, яка робить свій вагомий внесок у підтри­мання миру і стабільності на континенті. ... Ми беремо актив­ну участь у врегулюванні конфлікту в Придністров'ї (Молдо­ва), Косові (СРЮ), Абхазії (Грузія), Боснії і Герцеґовині, Нагір­ному Карабаху (Азербайджан)» ³. Україна неодноразово висловлювала занепокоєння з приводу бойових дій у Косові й закликала до негайного переведення конфлікту в політико-дипломатичне русло. З самого початку бомбардувань у Косові Україна невтомно прагнула спрямувати розв'язання конфлік­ту на дипломатичний шлях, пропонуючи свої посередницькі послуги. Миротворчі зусилля України, здійснені за вказівкою Президента і згідно з постановою Верховної Ради, стали осно­вою політичного врегулювання на Балканах — рішення Кон­тактної групи, пропозицій Генерального секретаря ООН Кофі Аннана і, врешті, резолюції РБ ООН 1244, співавтором якої є Україна ⁴. Як зазначав Б. Тарасюк після візиту до Брюсселя у травні 1999 р., «ми виступаємо проти численних явних пору­шень прав людини, проти етнічних чисток. Застосування сили щодо суверенної держави без законного мандату Ради Безпеки ООН є неприйнятним. Ми розуміємо НАТО, проте вважаємо, що до кризи навколо Косова слід підходити з позицій міжна­родного права» ⁵. Разом з тим, як висловився Генеральний се­кретар ООН Кофі Аннан, перед світовою спільнотою на зорі нового століття гостро постане питання про нову міжнародну

'Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, Що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І) // Міжнародні договори України.- Т. 1: 1986-1990.- К., 1997.- С. 347-348.

² Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. //
Права людини.- Вказ. праця.- С. 11.

³ Європейський вибір України // Голос України.- 23 лист. 1999.- № 217.-
С 3.

⁴ Грушко І. Вже виорана нива. Не бачить прорості лише упереджений //
Голос України.- З лют. 2000.- № 20.- С. 4.

⁵ Тарасюк Б. У нас реалістична позиція // Голос України.- 26 трав.
1999.- № 94.- С. 8.

міжнародне 1 ГЛ
гуманітарне право | ^ 7____________

 

 

правову норму, котра дозволяє «гуманітарне втручання» у спра­ви суверенних держав *.

Межуючи з державами, де мають місце внутрішні конфлікти, Україна стоїть перед проблемою надання статусу біженця осо­бам, які звернулися з такими заявами. За офіційними даними, протягом 1995-1998 років більш ніж 8000 осіб з країн СНД звернулося із заявами про надання їм статусу біженців в Укра­їні. Майже 3048 осіб з Абхазії (Грузія) користуються особли­вим статусом біженців із зон конфлікту. До травня 1997 р. при­близно 1900 осіб, які прибули з Чечні (Російська Федерація), мали такий статус, але тимчасовий захист був нещодавно ска­сований, і ця категорія осіб має проходити через індивідуальну процедуру визначення статусу біженця ². Процедуру визначен­ня статусу біженця в Україні було запроваджено на початку 1996 р. З того часу приблизно 3452 заявникам, що прибули з країн СНД та інших країн, переважно з Афганістану, у тому числі 1106 дітям, було надано статус біженця в Україні³.

Україна тісно співпрацює з Управлінням Верховного комі­сара ООН у справах біженців щодо вирішення проблеми ре­патріації кримських татар та інших депортованих народів на свою історичну батьківщину. Було підписано Угоду про спів­робітництво між УВКБ та Україною, в рамках якої відкрило­ся повноважне постійне представництво УВКБ в Україні⁴.

Україна має позитивний досвід досягнення міжетнічного миру та стабільності всередині країни. Місія ОБСЄ досягла успіху саме в Україні, коли завдяки тісній співпраці з централь­ними і місцевими органами влади вдалося мирним політич­ним шляхом урегулювати потенційно вибухонебезпечну ситу­ацію в Криму. Переконливим доказом стабілізуючої ролі Украї­ни в своєму регіоні та інших частинах світу стало її обрання до Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 рр.⁵

Все зазначене вище підтверджує, що міжнародне право з прав людини та міжнародне гуманітарне право, залишаючись незалеж­ними галузями міжнародного права, водночас є взаємопов'яза­ними та взаємозалежними. Будь-яке порушення громадянського миру веде до серйозних порушень прав людини. Переваги одного режиму забезпечення та захисту прав людини повинні застосо­вуватись на противагу слабким сторонам іншого режиму. Украї­на дотримується норм міжнародного гуманітарного права, виклю­чаючи тим самим можливість серйозних порушень прав люди­ни, до яких ведуть внутрішні чи міжнародні збройні конфлікти.

¹ Наступний рік буде багатий на правові норми // Голос України.— 29 груд.
1999.- № 243.- С. 4.

² У світі — понад 20 мільйонів біженців. Для декого з них другою батьківщиною
стала Україна // Урядовий кур'єр.- 2 лист. 1999.- № 206.- С. 4.

³Там само.

⁴ Женева - важлива міжнародна трибуна // Голос України.- 2 жовт.
1996.- № 180.- С. 2.

⁵ Європейський вибір України.— Вказ. праця.— С. 3.

________ 160

Розділ 11 Міжнародне карне право

1 Ми використовуємо термін «карне право», а не звичний у радянській науці термін «кримінальне право» (калька з англійського сгітіпаї Іате), оскільки…    

Розділ 12

Дипломатичне

Та консульське право

Дипломатичне та консульське право - це окрема галузь міжнародного права, яка регулює дипломатичні та консуль­ські відносини. Дипломатичне право… Ще в законах Ману дається визначення дипломатії як ми­стецтва, що залежить від…

169_____

Сенатом) і договори між державами. Тривалий час дипломатія розвивалась як посольське право.

В історичному аспекті розвиток дипломатії в Україні мож­на простежити починаючи з договорів Олега з Константинопо­лем, перших послів Київської Русі варязького походження, які поступово асимілюються, і варязькі ймення в документах замінюються іменами слов'янськими. Помітний вплив у зов­нішній політиці держав відігравала Запорозька Січ. Частими тут були посли іноземних держав з пропозиціями і дарунками до Козацької республіки, існував певний ритуал прийому по­слів. Великим дипломатом був гетьман Богдан Хмельницький, успішно виконували доручення гетьмана Немирич, Мужилов-ський, Зарудний та інші дипломати.

Дипломатія міжнародних організацій як особлива служба з'являється на рубежі ХІХ-ХХ ст. У цей же період відбува­ється поділ на дипломатичну і консульську служби: консуль­ська служба опікується питаннями торгівлі, а дипломатична служба - політичними питаннями.

1961р. на міжнародній конференції у Відні було прийнято Конвенцію ООН про дипломатичні зносини, яка набула чинності у 1964р. УРСР приєдналась до цієї Конвенції 21 березня 1964 р., і вона набула чинності для УРСР 12 липня 1964 р. Багато дер­жав зволікали з підписанням Конвенції. Зокрема, для СІЛА Кон­венція набула чинності у 1972 р., оскільки Держдепартамент СІЛА ще до підписання Конвенції намагався привести чинне за­конодавство СІНА у відповідність з Конвенцією. На сьогодні по­над 150 держав є сторонами Віденської конвенції 1961 р.

1963 р. було прийнято Віденську конвенцію про консуль­ські зносини, яка набула чинності для України в 1989 р. Се­ред інших конвенцій, що регулюють дипломатичні та консуль­ські зносини, можна назвати Віденську конвенцію про пред­ставництва держав у їх відносинах з міжнародними організа­ціями 1975 р., Конвенцію про попередження злочинів і покарання за злочини проти осіб, що користуються міжнарод­ним захистом, включно з дипломатичними агентами, 1976 р., Каракаську конвенцію про консульські функції 1911 р., Га­ванську конвенцію про дипломатичних чиновників та Гаван­ську конвенцію про консульських агентів 1928 р.

Важливість правових положень, закладених у Віденській конвенції про дипломатичні зносини, була підкреслена МСС у Справі дипломатичного та консульського штату СІЛА в Теге­рані [Сазе Сопсегпіп£ Ппііесі Зіаіез Біріота^іс апсі Сопзиіаг 8і;а££ іп ТеЬгап (Огсіег оі 15 БесетЬег 1979 апсі іисІ£етеп1; оі 24 Мау 1980)] ¹. У своєму рішенні Суд зауважив, що зобов'язання

¹ ШНесі Зїаіез Біріотаїіс апсі Сопзиіаг 8їа££ іп ТеЬгап Сазе. ИпіїесІ Бїаіез V. Ігап [1980] І.С..Г Кер. 3.

іранського уряду в даній справі не тільки договірні... але це й зобов'язання згідно з загальним міжнародним правом. У цій справі уряд Ірану був визнаний відповідальним за нездатність попередити захоплення військовими місії СІЛА у Тегерані й утримання дипломатичного та консульського персоналу як заручників і, пізніше, за схвалення цих дій ¹.

Як зазначив Міжнародний Суд, норми дипломатичного права створюють самодостатній режим, який, з одного боку, формулює зобов'язання держави, яка приймає, щодо привіле­їв та імунітетів дипломатичної місії, а з іншого - передбачає їх можливе порушення членами місії.

12.2,

Внутрішньо­державні органи зовнішніх зносин

До внутрішньодержавних органів зовніш­ніх зносин належать глава держави, парла­мент, уряд, міністр закордонних справ, мініс­терство закордонних справ, інші внутрішньо­державні органи зовнішніх зносин. Главою держави може бути одна особа або колегіаль­ний орган залежно від форми правління. Згідно зі ст. 102 Конституції України 1996 р. Прези­дент України є главою держави і виступає від її імені. Він представляє Україну у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньопо­літичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України.

Парламенти згідно з конституціями біль­шості держав мають здійснювати загальне ке­рівництво зовнішньою політикою шляхом роз­гляду питань зовнішньої політики на основі доповідей і повідомлень вищих органів вико­навчої влади, комісій з закордонних справ, інших державних органів, а також делегацій парламенту про їх візити до зарубіжних країн та участь у міжнародних конфе­ренціях. В Україні ці питання розглядаються на сесіях Верхов­ної Ради і засіданнях комітетів Верховної Ради. Зовнішньопо­літична і міжнародна діяльність парламентів здійснюється та­кож шляхом укладення міжнародних договорів, проведення переговорів спікера парламенту з главами іноземних держав, обмін делегаціями між парламентами та в інших формах.

Міжнародні договори у більшості держав ратифікуються парламентом. Згідно із Законом України «Про міжнародні до­говори України», ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення

¹ Вгошпііе 3- Ор. сії.- Р. 347.

 

РОЗДІЛ 12

Дипломатичне та консульське право

Уряд як вищий колегіальний орган державного управлін­ня здійснює загальне політичне й оперативне керівництво зов­нішніми зносинами держави. Він, як… Міністр закордонних справ, як і глава держави і глава уря­ду, може вести… Під відомством закордонних справ розуміють централізо­ваний апарат, який здійснює зовнішню політику держави,…

Дипломатичне та консульське право

     

Дипломатичне та консульське право

175.

 

 

Дипломатичні привілеї та імунітети

Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини держава перебування може в будь-який час і без будь-яких пояснень повідомити акредитуючу державу про те, щ₀ глава представництва чи хтось із членів дипломатичного пер­соналу є регзопа поп §гаі;а (тобто особою, кандидатура якої як дипломатичного представника не приймається урядом цієї дер­жави). Місія припиняється також зі смертю дипломатичного представника. В такому випадку посада глави представництва заміщається старшим за рангом членом дипломатичного пер­соналу як тимчасовим повіреним у справах. Місія припиня­ється з розривом дипломатичних відносин між двома держа­вами, у випадку війни між ними тощо.

Інститут консульства походить з практики середньовічної Італії обирати представника серед іноземних купців, що про­живали у місті, і до недавнього часу функції консулів були виключно комерційними.

Формально консул не входить до складу дипломатичного корпусу і не може без особливих повноважень укладати між­народні договори, однак часто у практиці держав має місце суміщення консульських та дипломатичних функцій.

Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про консульські зноси­ни 1963 р. консульськими функціями є:

а) захист у державі перебування інтересів акредитуючої
держави і її громадян (фізичних і юридичних осіб) у межах,
що допускаються міжнародним правом;

б) сприяння розвитку торговельних, економічних, культур­
них і наукових зв'язків між акредитуючою державою і дер­
жавою перебування, а також сприяння розвитку дружніх від­
носин між ними іншими шляхами відповідно до положень
Конвенції;

в) з'ясування всіма законними шляхами умов і подій в тор­
говельному, економічному, культурному і науковому житті
держави перебування, повідомлення про них уряду акредиту­
ючої держави та надання відомостей зацікавленим особам;

г) видача паспортів і проїзних документів громадянам ак­
редитуючої держави та віз або відповідних документів особам,
які бажають поїхати в акредитуючу державу;

д) надання допомоги і сприяння громадянам (фізичним і
юридичним особам) акредитуючої держави та інші функції.

Консульський апарат у сучасних державах складається з невеликої керівної ланки, що перебуває у відомстві закордон­них справ, та закордонного консульського апарату, до складу якого входять штатні й почесні (позаштатні) консули, консуль­ські відділи дипломатичних представництв. Почесний консул, як правило, призначається іноземною державою з місцевих торгових чи фінансових діячів. Глави консульських установ

поділяються на чотири класи: 1) генеральні консули, які очо­люють відповідне консульство і можуть бути керівниками усіх консулів своєї держави в державі перебування чи в її окремій частині;

2) консули, які можуть очолювати відповідне консульство; 3) віце-консули, які можуть працювати на правах консула, але часто є помічниками вищих за рангом консульських пра­цівників; 4) консульські агенти - аташе, які, як правило, ви­конують допоміжні функції.

Консульським корпусом називається сукупність глав кон­сульських установ, що знаходяться в державі перебування. Отже, в даній державі може бути декілька консульських кор­пусів, тоді як дипломатичний корпус завжди один.

Акредитуюча держава забезпечує главу консульської уста­нови документом, що має форму патента або подібного акта (ст. 11 Віденської конвенції про консульські зносини). Однак направлення патенту урядові держави перебування ще не є підставою для допущення глави консульської установи до ви­конання ним своїх функцій. Для цього необхідний дозвіл з боку держави перебування, що називається екзекватурою. Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви такої відмови.

Функції працівників консульської установи припиняють­ся: а) після повідомлення державі перебування акредитуючою державою про те, що їх функції припиняються; б) після ану­лювання екзекватури; в) після повідомлення держави перебу­вання акредитуючій державі про те, що держава перебування перестала вважати їх працівниками консульського персоналу.

12.4.

Суттю дипломатичних відносин є здійснен­ня урядом акредитуючої держави державних функцій на території держави перебування за ліцензією останньої. Процес надання «повної довіри» має своїм результатом цілу низку при­вілеїв та імунітетів.

Існує дві основні теорії щодо привілеїв та імунітетів дипломатів. Одна з них - так зва­на функціональна теорія, згідно з якою дип­ломати повинні мати свободу, щоб повністю присвятити себе службі своїй державі. Згідно з другою теорією, дипломати не є підданими держави перебування, а тому не є суб'єктами її права. Міжнародне право віддає перевагу першій теорії.

 

РОЗДІЛ 12

дипломатичне ч ^т^т та консульське право \ / / _

И

По-перше, згідно зі ст. 22 Віденської конвенції 1961 р. і_с. нує недоторканність місій, тобто захист будівель від зовніщ. ніх зазіхань. Навіть не передбачається надзвичайна ситуація, наприклад, ситуація, коли будівлі диппредставництв станов­лять небезпеку навколишньому середовищу через пожежу в них тощо. Щоб передбачити такі ситуації, Велика Британія, наприклад, у 1987 р. прийняла Закон щодо дипломатичних та консульських будівель.

Віденська конвенція 1961 р. також передбачає недоторкан­ність архівів та документів місії завжди і де б вони не знахо­дились (ст. 24), а також офіційного листування.

Згідно зі ст. 29, особа дипломатичного агента недоторкан­на. Він не підлягає арештові чи затриманню. Ця недоторкан­ність відрізняється від імунітету від кримінальної юрисдикції. Ст. 31 (1) Віденської конвенції передбачає, що дипломатич­ний агент має імунітет від кримінальної юрисдикції держави, котра його приймає. Це тривалий час було і нормою звичаєво­го права. Дипломатичний агент, винний у серйозних чи по­стійних порушеннях, може бути оголошений регзопа поп £гаіа. Ст. ЗО передбачає, що приватна резиденція дипломатичного агента є недоторканною та перебуває під захистом, як і будівлі посольства.

Ст. 31 (1) також передбачає імунітет від місцевої цивільної та адміністративної юрисдикції, за винятком випадків, коли 1) позов стосується приватної нерухомості дипломатичного аген­та, що знаходиться на території держави, яка приймає, якщо тільки цією власністю він не володіє від імені акредитуючої держави для цілей місії; 2) позов торкається правонаступництва, якщо дипломатичний агент виступає в ролі виконавця, адмі­ністратора, наступника чи спадкоємця як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави; 3) позов стосується будь-якої професійної чи комерційної діяльності дипломатичного агента в державі перебування, що не входить в його офіційні функції.

Позбавити імунітету може тільки акредитуюча держава. Дипломатичні агенти мають імунітет від юрисдикції місцевих судів, але не звільнені від матеріального права, тобто імуніте­ту може бути позбавлено і тоді може бути застосоване місцеве право.

Члени сім'ї дипломатичного агента, якщо вони не є грома­дянами держави, яка приймає, мають привілеї та імунітет, передбачені ст. 29-36 Віденської конвенції 1961 р. Питання привілеїв та імунітетів адміністративного та технічного персо­налу по-різному вирішується різними державами. Стосовно цієї групи та службового персоналу за статтею 37 (2), якщо вони не є громадянами держави перебування чи не проживають

постійно в цій державі, вони мають привілеї та імунітет, пе­редбачені в ст. 29-35 Віденської конвенції 1961 р., за винят­ком того, що імунітет від цивільної та адміністративної юрис­дикції держави перебування не поширюється на їхні дії, які не належать до їх службових обов'язків.

Консульські службовці мають більш обмежений імунітет від юрисдикції, ніж дипломати. Як у кримінальних, так і в цивільних справах імунітет обмежений статтею 43 (1) Віден­ської конвенції про консульські зносини тільки до дій, вчине­них при виконанні ними своїх консульських функцій.

Як зазначалось вище, у справі Демократичної республіки Конго проти Бельгії ДРК звинуватила Бельгію у порушенні суверенітету іншої держави, що гарантується ст. 2 Статуту ООН, та порушенні дипломатичного імунітету міністра закор­донних справ суверенної держави, що гарантується ст. 41 Ві­денської конвенції 1961 р. *. У своєму рішенні від 14 лютого 2002 р. Міжнародний Суд визнав, що видання Бельгією орде­ру на арешт є порушенням імунітету від кримінальної юрис­дикції та недоторканності міністра закордонних справ Конго згідно з міжнародним правом.

 

 

РОЗДІЛ 12

Дипломатичне і у о

г

 

Розділ 13

Територія

В міжнародному

Праві

13.1.

Режими території в міжна­родному праві

Згідно з Конвенцією Монтевідео про права та обов'язки держав 1933 р. ^х територія є необ­хідною ознакою держави і контроль над тери­торією - необхідний елемент державності. Юрисдикція над територією передбачає компе­тенцію держави приймати та втілювати норми стосовно даної території. Суверенітет держа­ви передбачає здатність держави здійснюва­ти виключну юрисдикцію над своєю терито­рією. У той же час можна мати суверенітет, але не мати юрисдикції над територією, наприклад, посольства мають дипломатичну недоторкан­ність, але держава не має юрисдикції над ними.

Існують три режими території в міжнарод­ному праві:

1) державна територія;

2) гез пиіііиз - територія, яка не підлягає
суверенітетові будь-якої держави і ніколи не
належала жодній державі;

3) гез соттшііз - територія з міжнарод­
ним режимом.

Державною є територія, яка перебуває під суверенітетом певної держави, тобто де має місце верховенство влади, повно­та влади, самостійність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації як у даній країні, так і за її межа­ми ². Таке панування держави над своєю територією назива­ється територіальним верховенством - це повна і виключна влада держави в межах своєї території. Територіальне верхо­венство передбачає здійснення суб'єктом міжнародного права повного постійного суверенітету над всіма його природними багатствами, природними ресурсами і економічною діяльністю.

До складу державної території входять суходіл, води, окрес­лені кордонами даної держави, їх надра, а також повітряний простір над сушею і водами. До державної території прирів­нюються морські, річкові, повітряні і космічні кораблі, що носять прапор чи знак даної держави, підводні кабелі і трубо­проводи, що прокладені у відкритому морі і з'єднують части­ни території даної держави, технічні споруди, зведені на кон­тинентальному шельфі чи в надрах дна відкритого моря, а також штучні національні космічні об'єкти, запущені в кос­мічний простір даною державою.

Сухопутна територія включає перш за все сушу, що пере­буває під суверенітетом даної держави, незалежно від місця розташування її окремих частин. Сухопутна територія держа­ви включає також надра суші та національних територіаль­них вод на технічно доступній глибині. В Кодексі України «Про надра» 1994 р. надра визначаються як частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння (ст. 1) '.

Водна територія держави - це національні води, що знахо­дяться в межах кордонів даної держави, а саме: води внутрі­шніх річок, озер, каналів, внутрішніх морів та історичних за­ток, води морських заток і бухт, води морської смуги, що при­лягає до берега держави і називається територіальним морем чи територіальними водами.

Повітряна територія — весь повітряний простір над сушею і водами держави, включаючи повітряний простір над його територіальними водами.

До складу державної території низки країн (Росії, СІЛА, Канади, Норвегії і Данії) входять всі землі й острови, що зна­ходяться б межах полярного сектора цих держав в Арктиці, та льодові поля, що припаяні до берега.

Принцип недоторканності державної території закріплений у багатьох міжнародних договорах і актах, які зобов'язують всі держави поважати цей принцип і утримуватись від будь-яких Дій, спрямованих прямо чи опосередковано проти територіаль­ної недоторканності і політичної незалежності інших держав.

Декларація ГА ООН про надання незалежності колоніаль­ним країнам і народам від 14 грудня 1960 р. підтвердила прин­цип недоторканності території кожної держави. Гельсінський Підсумковий акт 1975 р. зобов'язує держави «утримуватись від того, щоб перетворювати територію одне одного на об'єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих заходів використання сили».

 

Сопуєпїїоп оп Кі£П*з апсі Биіїез ої Віаіез 1933 // 165 ШТ8 19. ²Рабінович ТІ. М. Основи теорії держави і права.- К., 1994.- С. 35.

¹ Кодекс України «Про надра» // Голос України.— 31 серп. 1994.— № 164.

С 4-7.

 

РОЗДІЛ 13

територія в міжнародному праві

Принцип територіальної недоторканності охоронявся крд. мінальним правом в СРСР. Так, ст. 64 КК УРСР кваліфікува­ла діяння, здійснене на шкоду державній незалежності, терп-торіальній недоторканності чи військовій могутності, як дер­жавну зраду.

15 квітня 1994 р. була прийнята Декларація про дотри, мання суверенітету, територіальної цілісності й недоторкан­ності кордонів держав - учасниць СНД, яку підписали 11 дер­жав (крім Вірменії) і в якій заявлено, що держави - учасниці СНД забезпечують виконання у своїх взаємовідносинах прин­ципів суверенітету, територіальної цілісності й непорушності державних кордонів.

Однак слід зазначити певну недосконалість сучасного між­народного права, яке формувалося, головним чином, у роки протистояння двох систем з різною ідеологією. Зокрема, йдеться про два взаємовиключні принципи міжнародного права: недо­торканності кордонів і права на самовизначення. Заручником таких недоречностей став, зокрема, чеченський народ ¹.

У великомасштабному Договорі про дружбу, співробітни­цтво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 р. ² в ст. 2 зазначено, що Високі Договірні Сторони від­повідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Підсумко­вому акту НБСЄ поважають територіальну цілісність одна од­ної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордо­нів. У ході підготовки договору Росія пропонувала посилатись лише на Статут ООН, де містяться згадані взаємовиключні по- 1 ложення. Український варіант передбачав недвозначне трак­тування територіальної цілісності і спирався на низку двосто­ронніх україно-російських документів.

Наступний режим території - гез пиіііиз, тобто терито­рія, яка не підлягає суверенітетові будь-якої держави і ніколи не належала жодній державі. Нині такою є лише незначна частина Антарктики. У консультативному висновку МСС щодо Західної Сахари ³ МСС висловив свою думку щодо запитань, з якими ГА ООН звернулась до Суду, а саме: 1. Чи була Західна Сахара в час колонізації Іспанією територією, яка нікому не належала (іегга пиіішз)?; 2. Які були правові зв'язки між цією територією та Королівством Марокко і Мавританією?

Рішення про те, що Західна Сахара була іегга пиіііиз в час колонізації Іспанією, було б можливим тільки за умови вста­новлення, що в той час територія не належала нікому і була

¹ Козак В. Уроки чеченської війни // Голос України.— 27 січ. 1995.-
№ 17.

² Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і
Російською Федерацією // Голос України. - 13 січ. 1999.- № 4.- С. 4-5.

³ ^езіегп ЗаЬага Саве (ААч. Ор.) [1975] І.С.Д. Кер. 12.

РОЗДІЛ 13

Одкрита для надбання шляхом зайняття цієї території. Між _тим практика держав того періоду свідчить, що території, за­селені племенами чи народами, соціально та політично органі­зованими, не можна розглядати як 1;егга пиіііиз. В час колоні­зації Західна Сахара була заселена народами, які хоч і були кочовими, все ж були соціально та політично організованими в племена і мали вождів, що представляли їх.

Відповідь на друге запитання — щодо правових зв'язків цієї території та Королівства Марокко і Мавританії - залежить від того, що розуміти під виразом «правові зв'язки» в контексті періоду колонізації. На основі матеріалів та інформації, пред­ставлених Суду, МСС робить висновок, що в час іспанської колонізації існували правові зв'язки відданості (лояльності) між султаном Марокко та деякими племенами, що проживали на території Західної Сахари. Представлені документи свід­чать про існування прав, у тому числі прав на землю, які ста­новили правові зв'язки між Мавританією та територією За­хідної Сахари. З іншого боку, Суд доходить висновку про те, що надані матеріали та інформація не встановлюють будь-яких зв'язків територіального суверенітету між територією Західної Сахари та Королівством Марокко чи Мавританією. Таким чином, Суд не виявив таких правових зв'язків, які б могли вплинути на застосування Резолюції 1514 ГА ООН до деколонізації Західної Сахари і, зокрема, на застосування прин­ципу самовизначення через вільне волевиявлення народів цієї території.

Однак думка Суду не вплинула на вирішення спору щодо статусу Західної Сахари. Після того як Іспанія залишила свою колишню колонію, Марокко та Мавританія поділили терито­рію, ігноруючи протести ПОЛІСАРЮ (місцевого Фронту за незалежність, підтримуваного Алжиром), який з того часу вів партизанську війну. 1979 року Мавританія зняла всі претензії щодо будь-якої частини Західної Сахари і залишила південну частину території на користь ПОЛІСАРЮ. 1992 р. відповідно до Резолюції Ради Безпеки ООН 690/191 під егідою ООН мав відбутися референдум серед корінного народу Західної Саха­ри, який мав би визначити, чи територія повинна бути незалеж­ною державою, чи провінцією Марокко. Цей референдум було перенесено на 7 грудня 1998 р. Для цього було сплановано Добровільну репатріацію біженців до Західної Сахари. Очіку­валось, що повернеться до 120 тис. біженців (105 тис. з Алжи­ру, 10 тис. з Мавританії і 5 тис. з інших районів).

Наступний режим території - гез соштипіз, тобто терито­рія з міжнародним режимом, яка належить усім державам і не може бути присвоєна однією державою. Таким є, напри­клад, відкрите море. Експлуатація ресурсів цієї території

територія 1 по
в міжнародному праві | О О___________

будь-якою державою можлива, якщо не існує спеціального договору, який це забороняє.

В останні десятиріччя, починаючи з Резолюції ГА ООН 1970 р., до традиційних категорій території приєдналась ще одна категорія - територія, що визначається як «спільний спадок людства» і регулюється спеціальними нормами. Цьому режиму підлягають морське дно і дно океанів та їх надра, Місяць, небе­сні тіла. Вони не можуть експлуатуватись односторонньо, тіль­ки спільно, і питання щодо їх експлуатації вирішуються між­народним співтовариством. Вперше це поняття було включене в Угоду 1979 року щодо регулювання діяльності держав на Мі­сяці та інших небесних тілах. Пізніше в Конвенції з морського права було зазначено, що морське дно поза континентальним шельфом не може експлуатуватись односторонньо, тільки че­рез спеціальний орган ООН з питань морського дна.

13.2.

Традиційне міжнародне право розрізняє п'ять різних способів набуття території:

1. Зайняття (оссираііоп). Держава може на-
Правове бути територію шляхом зайняття, якщо задо-

вання терито­ріальних змін

обґ нт\/ волено дві умови: а) територія, набута таким чином, повинна бути гез ішіііиз (тобто не на­лежати іншій державі); б) держава, що займає територію, повинна здійснювати фактичний контроль над такою територією (Див. Ізіапсі оі Раїтаз Сазе).

2. Цесія чи уступка території (лат. сеззапіе
припинення). Цесія може бути добровільна і
примусова і повинна відповідати праву на са­
мовизначення. Як правило, це частина дого­
вору. Так, у 1763 р. згідно з Паризьким дого­
вором Франція уступила Верхню та Нижню
Канаду Британії, а в 1898 р. згідно з іншим
Паризьким договором Іспанія уступила Філіп-
піни США. Деколонізація, продаж Аляски -
все це приклади цесії.

3. Завоювання, анексія, тобто встановлення чи зміна кордонів держави проти волі її населення. Саме утримання нації проти її волі у межах іноземної держави також є анексією. Інший термін для завоювання - дебеляція (від лат. Ьеііа воювати). Прикладом анексії може бути окупація Мальвінських островів (Фолклендів) У 1833 р. британськими військами. У 1982 р. аргентинські війська висадилися на архіпелазі та встановили там свій державний пра­пор. Кількамісячний збройний конфлікт завершився перемогою Ве-

________ 1 84 РОЗДІЛ 13

ликої Британії. Лише 1998 р. відбувся перший за 16 років після конфлікту візит президента Аргентини Карлоса Менема до Лондо­на. Напередодні візиту Карлос Менем знову заявив, що «аргентин­ці ніколи не відмовляться від своїх прав на Мальвіни». Прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер, у свою чергу, зазначив: «Суве­ренітет Фолклендів не може бути предметом переговорів» ', Між­американська конвенція про права і обов'язки держав 1933 р. містить зобов'язання не визнавати «набуття території чи особливих приві­леїв, одержаних силою». Таке ж зобов'язання міститься в багатьох інших міжнародних договорах, наприклад у «Декларації про дотри­мання принципу суверенітету, територіальної цілісності держав — учасниць СНД»: «захоплення території з використанням сили не може бути визнано, а окупація території держав не може викори­стовуватись для міжнародного визнання...»

4. За правом давності (ргезсгіріііоп). Коли держава мирно
зайняла певну територію без будь-якого опору з боку попередньо­
го суверена, вона може через деякий час набути цю територію за
правом давності.

5. Розростання, природній приріст (ассгеїїоп). Це найменш
важливий серед способів набуття території, а саме - збільшен­
ня території держави природним способом, наприклад через
зміну русла річки.

У згадуваній вище справі острова Палмас (1928 р.) Нідер­ланди заявили про свій суверенітет на основі тривалого і неза­перечного вияву влади над островом протягом тривалого пері­оду (сопііпиоиз апсі ипсіізриіесі Йізріау оі аиіпогііу оуєг їЬе ізіапсі с1игіп£ а 1оп£ регіосі о£ і;іте). Згідно з арбітром Губером, якщо конфлікт торкається суверенітету над територією, за зви­чаєвим правом слід визначити, котра з держав має право вла­сності - чи то на основі цесії, чи завоювання, зайняття тощо. Однак якщо інша сторона фактично виявляла суверенітет, має бути доведено, що, окрім права власності, територіальний су­веренітет продовжував існувати і фактично існував у момент, що є критичним для даного спору.

Право власності США на острів існувало на основі цесії згідно з Паризьким договором, коли Іспанія уступила його США. Очевидно, що Іспанія не могла передати більше прав, ніж вона мала. Отже, основне питання полягало в тому, чи острів Палмас на момент укладення та набуття чинності Па­ризького договору був складовою частиною території Іспанії, чи Нідерландів. Було визнано мирний характер вияву Нідер­ландами суверенітету над островом протягом 1700—1906 рр.

США не могли навести аргументів на право власності екві­валентних або сильніших, ніж Нідерланди. Право власності

¹ Мальвіни. Вони ж Фолкленди // Голос України.- ЗО черв. 1999.-№ 117.- С. 10.

Територія 1 ПГ в міжнародному праві | О ^_________

на основі відкриття існує тільки як рудиментарне право (іпсЬоаіе) і не може превалювати над правом, що ґрунтується на постійному та мирному вияві суверенітету. Отже, було ви­знано право на суверенітет над островом, набутий Нідерланда­ми в результаті тривалого та мирного вияву державної влади протягом тривалого періоду, починаючи, очевидно, з 1700 р.

Закон України «Про державний кордон України» 1992 р.' визначає державний кордон України як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору (ст. 1)- За цим Законом, державний кордон України, що про­ходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщу­ється як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік (п. З ст. 3).

 

13.3.

Державні кордони відділяють територію од­нієї держави від території іншої. Вони визна­чають межі державної території, а отже - межі Державні поширення територіального верховенства дер­жави. Державний кордон на морі утворює лі-рдони _н^_я зовнішньої межі територіальних вод.

Держави, що межують, як правило, укла­дають між собою договори, в яких визнача­ється лінія кордону. Таке визначення загаль­ного напрямку проходження кордону між дер­жавами називається делімітацією. Прикладом такого договору може бути Договір між Укра­їною і Словацькою республікою про спільний державний кордон 1994 р.¹

Проведення державного кордону на місце­вості з позначенням його спеціальними прикор­донними знаками називається демаркацією ко­рдону. Демаркація проводиться відповідно до матеріалів делімітації і здійснюється змішаними комісіями, що створюються зацікавленими державами на паритетних засадах. При делімітації і демаркації кордонів, як правило, врахо­вуються особливості місцевості (гірський хребет, русло річки тощо). На несудноплавних річках кордон проводиться по се­редині річки (чи по середині головного рукава річки), на суд­ноплавних - по головному фарватеру ² (безпечному шляху для руху суден між мілинами, рифами та іншими перешкодами) або тальвегу ³ (лінії, що з'єднує найнижчі точки дна річкової долини, яру, балки тощо).

Однак за згодою між сусідніми державами кордон може проходити по одному з берегів річки. На прикордонних озерах лінія кордону проходить по середині озера чи по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера.

¹ Договір між Україною і Словацькою республікою про спільний держав­
ний кордон // ВВР.- 1994.- № 33.- Ст. 303.

² Від голланд. Уаагууаіег > уагеп плавати, ууаіег вода.

³ Від нім. Та1^е£ > Таї долина, \Уе£ дорога.

РОЗДІЛ 13

 

Терито­ріальні спори

В сучасному світі існує велика кількість територіальних спорів, зумовлених складни­ми соціальними, історичними, політичними, національними чи географічними чинниками. Більшість справ МСС - це справи щодо вирі­шення територіальних спорів. Як приклад наведемо тільки декілька останніх справ МСС.

16 березня 2001 р. Суд прийняв рішення у справі щодо делімітації морських зон та тери­торіальних проблем між Катаром (незалежне конституційне князівство з 1971 р. на Аравій­ському півострові в Азії) та Бахрейном (неза­лежна конституційна монархія з 1971 р. в Азії), що була найтривалішою справою в істо­рії МСС. Вона торкалась суверенітету над Га-варськими островами, косяками (риб) та делі­мітації морських зон.

На розгляді МСС тривалий час знаходилася справа сухо­путного та морського кордону між Камеруном та Нігерією (Сатегооп V. Ш^егіа: Е^иаі;о^іа1 Сиіпеа іп1;єгуєпіп£). Камерун стверджував про свій суверенітет над півостровом Бакассі та частиною території в районі озера Чад, які були окуповані Нігерією, і просив Суд прийняти рішення про виведення ніге­рійських військ з території Камеруну і визначення відшкоду­вання за матеріальну і нематеріальну шкоду. Нігерія відкида­ла такі вимоги. Скарга Камеруну проти Нігерії була подана ще в березні 1994 р. У лютому 1996 р. Камерун звернувся до Суду з проханням визначити тимчасові заходи після серйоз­них збройних сутичок між камерунськими та нігерійськими військами на півострові Бакассі. Суд прийняв таке рішення. 10 жовтня 2002 р. МСС прийняв рішення щодо сухопутного та морського кордону між Камеруном та Нігерією і зобов'язав

¹ Закон України «Про державний кордон України» // ВВР.- 1992.- № 2.-Ст. 5.

Територія л О7 в міжнародному праві | О/ _________

Нігерію вивести свою адміністрацію, військові сили та полі­цію з території озера Чад, що підпадає під суверенітет Камеру, ну, та з півострова Бакассі. Він також зобов'язав Камерун зали­шити ті території вздовж сухопутного кордону від озера Чад до півострова Бакассі, які відповідно до рішення Суду підпа­дають під суверенітет Нігерії.

На розгляді МСС також знаходиться справа щодо суверені­тету над островами Пулау Лігітан (Риіаи Ьі£Ііап) та Пулау Сіпадан (Риіаи Зірайап) у морі Сулавесі (СеіеЬез 8еа) (Іпсіопезіа V. Маіаузіа), спільно подана на розгляд Суду у листопаді 1998 р. Суд відмовив Філіппінам у їх заяві щодо дозволу бути також стороною справи, оскільки територіальних інтересів щодо цих островів Філіппіни не мають.

У грудні 2001 р. Нікарагуа подала скаргу проти Колумбії щодо суверенітету над островами Провіденсія, Сан Андрес та Санта Каталіна і прилеглими до них островами та щодо делі-мітаціії морської зони в західній частині Карибського моря. У травні 2002 р. Бенін і Нігер звернулися до МСС із спільною заявою щодо визначення кордону між ними у секторі річок Нігер та Мекроу.

Як відомо, Україна ще має невирішені проблеми держав­ного кордону з Румунією та Росією. Тривалий час відбувались переговори щодо договору про режим держкордону і угоди про делімітацію континентального шельфу та виключної економіч­ної зони в Чорному морі з Румунією. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією було підписано 2 червня 1997 р. Згідно з обмінним листом міністрів закордонних справ обох країн, у разі, якщо перего­вори з проблем делімітації протягом двох років не завершать­ся укладанням відповідної угоди, то на прохання будь-якої із сторін справа про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон може бути передана для вирішення до Міжнародного Суду ООН. Для такого звернення слід було обов'язково виконати низку певних передумов, зокрема на­буття чинності договору про режим державного кордону '. Щодо належності острова Зміїний між сторонами жодних роз­біжностей немає: Зміїний - це територія України. Однак оскі­льки статус Зміїного впливає на делімітацію континентально­го шельфу та виключних економічних зон, то тут позиції сто­рін суттєво відрізняються. Україна вважає, що Зміїний - ос­трів, а отже, Україна має право на континентальний шельф та територіальні води, що підтверджується і міжнародною практикою щодо врегулювання подібних питань ². До кінця

¹ Костенко Ю. Шукати позиції, які б об'єднували... // Урядовий кур'єр.-
20 трав. 1999.- № 92-93.- С. 3.

² Там само.

1999 року ця справа мала бути вирішена, в противному разі Румунія збиралась передати її до МСС, і саме для української сторони цей варіант небажаний. У ході першого офіційного візиту президента Румунії Константінеску до Києва у травні 1999 р. вдалося просунутися у вирішенні складних питань де­лімітації кордонів, а також за пропозицією президента Руму­нії щодо «спільного використання шельфів Чорного моря» '.

Згадаємо також про територіальні претензії Росії щодо Севастополя. У 1993 р. Рада Безпеки ООН визнала, що поста­нова Верховної Ради Росії щодо російського статусу Севасто­поля не має юридичної чинності. У січні 2003 р. було підписа­но Договір про українсько-російський державний кордон, який визначив делімітацію сухопутного кордону між Україною та Росією.

Проте значно більше проблем залишається у визначенні лінії розподілу в Азовському морі і Керченській протоці ². Перспективи делімітації кордону в Азовському морі та Кер­ченській протоці російська сторона пов'язує з необхідністю попереднього визначення правового статусу цих водних прос­торів ³. Між тим необлапітованість східного кордону України, його «прозорість» стають істотною перешкодою для відносин України з західними сусідами. Там справедливо нарікають на те, що наша держава стала транзитною територією, відстійни­ком для нелегальних мігрантів, які прямують з Азії до Євро­пи. Зрозуміло, що за таких умов запровадження візового ре­жиму з Польщею, Чехією, Угорщиною та іншими державами було неминучим ⁴. Зауважимо, що з 1 березня 1999 р. грома­дяни країн Балтії можуть подорожувати європейськими дер­жавами Шенгенської зони без віз. Таке рішення ухвалив Шен-генський виконавчий комітет на останньому засіданні 1998 р. Водночас Латвія, Литва та Естонія зобов'язалися підписати угоду про репатріацію їх громадян, які незаконно облаштува-лися в країнах Європейського Союзу ⁵.

У серпні 1999 р. було підписано Договір про держкордон між Україною та Молдовою, в якому знайдено компроміс щодо спірної придунайської ділянки в районі села Джурджулешти. Для Молдови це питання принципове: відспоривши в України

¹ Олійник О. Зростання довіри // Урядовий кур'єр.- 29 трав. 1999.-
№ 99.- С. 1-2.

² Бедричук Н, Кордон з РФ на суші та на морі // Голос України.- 17 черв.
1999.- № 109.- С. 4.

³ Тарасюк Б. Зовнішня політика має бути виважена і передбачувана, а
Дипломатія - професійна // Голос України.— З лют. 1999.— № 19.— С. 4—5.

⁴ Там само.

⁵ Балтійцям не потрібні шенгенські візи // Голос України.— 5 січ. 1999.—
№ 1,- С. 4.

 

РОЗДІЛ 13

Територія в міжнародному праві

1Гамова С. «Братня» зустріч безрезультатною не стане. // Голос України.-18 серп. 1999.- № 152.- С. 4. 2 Марциновський А. Дивна делімітація // Голос України.- 8 верес. 1999, 9… 3 Закон України «Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Молдова про державний кордон та Додаткового…

Розділ 14

Міжнародне

Морське право

Перша Конференція ООН з морського пра­ва 1958 р. розглянула і схвалила чотири кон­венції: «Про відкрите море», «Про територіаль­не море і прилеглу… 1 Закон України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй з… вибору арбітражу, створеного відповідно до Додатку VII Як головного засобу вирішення спорів щодо тлумачення або…

Во І 7О__________

морське право

географічного положення, а також компетентні міжнародні організації мають право проводити морські наукові досліджен­ня. Держави повинні сприяти всім морським науковим дослі­дженням, які проводяться за межами їх територіального моря. Перша спроба нормативного закріплення принципу охоро­ни морського середовища пов'язана з прийняттям Міжнарод­ної конвенції з попередження забруднення моря нафтою 1954 р. Він закріплений також в Конвенції про відкрите море 1958 р., Міжнародній конвенції щодо захисту Чорного моря від забруд­нення ¹ та ін. Еволюція принципу охорони морського середо­вища завершилась його кодифікацією в ст. 192 Конвенції ООН з морського права 1982 р., згідно з якою «Держави зобов'яза­ні захищати і зберігати морське середовище». Виконання зо­бов'язань держав забезпечується індивідуальними і спільни­ми діями, в тому числі через такі компетентні міжнародні організації, як ІМО (Міжнародна морська організація з центром в Лондоні) ², Програму ООН з довкілля (ЮНЕП) та ін.

14.2.

Правовий статус і режими морських просторів

Простори морів і океанів нашої планети з міжнародно-правової точки зору поділяються на 1) простори, що перебувають під суверені­тетом різних держав і утворюють їх територію, і 2) простори, на які не поширюється сувере­нітет жодної з них.

До складу території кожної держави, що має морське узбережжя, входять внутрішні морські води.Міжнародні угоди і національні закони різних держав відносять до них води, що знаходяться між берегом держави і пря­мими вихідними лініями, що прийняті для відліку ширини територіального моря.

Внутрішніми морськими водами прибере­жної держави вважаються також: 1) аквато­рії ³ портів, обмежені лінією, що проходить через найбільш віддалені в бік моря точки гі­дротехнічних та інших споруд портів; 2) море, повністю оточене сушею однієї і тієї самої дер­жави, а також море, все узбережжя якого і обидва береги природного входу до якого належать одній дер­жаві, наприклад Біле море; 3) морські бухти, губи, лимани і

¹ Україна ратифікувала цю Конвенцію в 1994 р.

² Україна стала членом ІМО в січні 1995 р.

³ Акваторія - простора ділянка водної поверхні.

затоки, береги яких належать одній і тій самій державі і ши­рина входу в які не перевищує 24 морські милі. У тому випад­ку, коли ширина входу в затоку (бухту, губу, лиман) більша 24 морських миль, для відліку внутрішніх морських вод все­редині затоки (бухти, губи, лиману) проводиться від берега до берега пряма вихідна лінія в 24 морські милі таким чином, щоб цією лінією було обмежено якомога більший водний про­стір-

Ці правила відліку внутрішніх вод в затоках (бухтах, гу­бах і лиманах) не застосовуються до «історичних заток», які незалежно від ширини входу до них вважаються внутрішніми водами прибережної держави в силу історичної традиції. Так, Канада вважає своїми історичними водами Гудзонову затоку (ширина входу близько 50 морських миль) та ін.

Правовий режим внутрішніх морських вод встановлюєть­ся прибережною державою на її розсуд. Зокрема, судноплав­ство і рибальство, наукова і пошукова діяльність у внутрішніх морських водах регулюються виключно законами і правилами прибережної держави. Як правило, будь-які іноземні кораблі можуть заходити у внутрішні води іншої держави з дозволу останньої. Однак з метою розвитку міжнародних відносин при­бережні держави відкривають багато зі своїх торгових портів для вільного заходу іноземних кораблів.

Військові кораблі, що на законних підставах перебувають в іноземному порту, мають імунітет від юрисдикції прибереж­ної держави. Згідно з Женевською конвенцією 1958 р. про те­риторіальне море і прилеглу зону, а також Конвенцією ООН з морського права 1982 р. щодо державних морських невій­ськових кораблів імунітет визнається тільки за державними суднами, що експлуатуються в некомерційних цілях.

Морська смуга, розташована вздовж берега, а також за межами внутрішніх морських вод, називається територіаль­ним моремчи територіальними водами. На цю морську смугу певної ширини поширюється суверенітет прибережної держа­ви. Зовнішній кордон територіального моря є морським дер­жавним кордоном прибережної держави.

Положення про поширення суверенітету прибережної дер­жави над територіальним морем містяться в ст. 1 і 2 Конвен­ції про територіальне море і прилеглу зону 1958 р. і в ст. 2 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Суверенітет прибережної держави в територіальному морі здійснюється з дотриманням права іноземних морських суден користуватись мирним проходом (іппосепі; разза§е) через те­риторіальне море інших країн, що і відрізняє його від внутріш­ніх морських вод (ст. 17 Конвенції 1982 р.).

 

РОЗДІЛ 14

міжнародне морське право

195_

Нормальною вихідною лінією для виміру ширини терито­ріального моря є лінія найбільшого відливу вздовж берега. Якщо ж берег є порізаним, то вихідною лінією буде лінія, яка з'єднує найбільш віддалені в бік моря точки.

Конвенція 1982 р. вперше в договірному порядку задекла­рувала, що кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 мор­ських миль, що вимірюються від встановлених нею вихідних ліній. На сьогодні більш як 110держав встановили ширину територіального моря в межах до 12 морських миль. Однак близько 20 держав мають ширину територіального моря, що перевищує встановлений ліміт. А більше як 10 з них (Брази­лія, Коста-Ріка, Панама, Перу та ін.) односторонніми законо­давчими актами, прийнятими до Конвенції 1982 р., розшири­ли свої територіальні води до 200 морських миль.

Стаття 33 до Конвенції 1982 р. визначає прилеглузону до територіального моря як смугу, яка не може перевищувати 24 морські милі від тих же вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря. В цій зоні держави користують­ся обмеженою юрисдикцією, здійснюючи контроль для таких цілей, як дотримання санітарних, іміграційних норм тощо.

Простори морів і океанів, які знаходяться за межами тери­торіального моря і не входять до складу території жодної з держав, традиційно іменувались відкритим морем.І хоч окре­мі частини цих просторів (прилегла зона, виключна економіч­на зона та ін.) мають різний правовий режим, всі вони мають однаковий правовий статус: вони не підлягають суверенітету будь-якої держави.

Ідея про вільне користування відкритим морем висловлю­валась ще в ХУІ-ХУІІ ст., зокрема найбільш обґрунтовано в книзі видатного голландського юриста Гуґо Ґроція «Вільне море» (1609 р.). Однак загальне визнання принцип свободи відкритого моря отримав тільки на початку XIX ст.

Положення про режим відкритого моря були задекларова­ні в Конвенції про відкрите море 1958 р. У ній ішлося, що «ніяка держава не має права претендувати на підпорядкуван­ня будь-якої частини відкритого моря своєму суверенітету».

Конвенція 1982 р. внесла у правовий режим відкритого моря низку значних змін. Вона надала прибережним держа­вам право встановлювати за межами територіального моря в прилеглому до неї районі відкритого моря виключну економічну зону шириною до 200 морських миль, в якій визначаються суверенні права прибережної держави на розвідку і розробку природних ресурсів зони. Свобода рибальства і свобода науко­вих досліджень у виключній економічній зоні були скасовані і замінені новими положеннями.

РОЗДІЛ 14

Дно відкритого моря (сіеер зеа Ьесі) належить до спільного спадку людства і не може експлуатуватися в односторонньому порядку. Багатьом західним державам ця ідея спільного спад­ку людства не подобається, і це є однією з головних причин, чому вони не ратифікували Конвенцію з морського права.

Питання про створення за межами територіального моря виключної економічної зонивиникло на межі 60-70-х років XX століття. Ініціатива його виходила від країн, що розвива­ються, які вважали, що в умовах величезної технічної та еко­номічної переваги розвинутих держав принцип свободи рибаль­ства та видобування мінеральних ресурсів у відкритому морі не відповідає інтересам країн «третього світу» і вигідний тіль­ки морським державам, що мають необхідні економічні і тех­нічні можливості та сучасний флот.

Після певного періоду заперечень великі морські держави в 1974 р. прийняли концепцію виключної економічної зони, що знайшло відбиття в Конвенції з морського права 1982 р. Конвенція передбачає право інших держав за певних умов брати участь у промислі живих ресурсів виключної економічної зони, однак тільки за згодою прибережної держави. За прибереж­ною державою визнана також юрисдикція щодо створення і використання штучних островів, установок та споруд, прове­дення морських наукових досліджень та збереження морсько­го середовища.

Разом з тим інші держави — як морські, так і ті, що не мають виходу до моря, користуються у виключній економічній зоні свободами судноплавства, польотами над цією зоною тощо. На виключну економічну зону поширюються також і інші нор­ми, що регулюють правопорядок у відкритому морі, а саме ви­ключна юрисдикція держави прапора судна над своїм судном тощо. Жодна держава не має права претендувати на підпоряд­кування виключної економічної зони своєму суверенітету.

Нині понад 80 держав мають виключні економічні чи рибо­ловецькі зони шириною до 200 морських миль. 16 травня 1995 р. було прийнято Закон України «Про виключну (морську) еконо­мічну зону України», який повністю відповідає Конвенції 1982 р. Згідно зі ст. 2 цього Закону, морські райони, зовні при­леглі до територіального моря України, у тому числі райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (мор­ську) економічну зону України. Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Під континентальним шельфомз геологічної точки зору розуміють підводне продовження материка (континента) в бік моря до його різкого обриву чи переходу в материковий схил. З міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом

міжнародне 1 О7

Морське право

Питання про континентальний шельф в міжнародно-пра­вовому аспекті виникло, коли виявилось, що в надрах шельфу знаходяться поклади матеріальних… У Конвенції континентальний шельф визначається як по­верхня і надра морського… На третій конференції ООН з морського права були прий­няті цифрові межі для встановлення зовнішнього кордону…

Міжнародне ґ\ г\ ч морське право ^ \/ І _________

сігситзіапсез ргіпсіріез»). що сформульовані в статті 6(2) Кон­венції щодо континентального шельфу 1958 р. Згідно з цією статтею там, де не можна досягти згоди і якщо немає особли­вих обставин, які виправдовували б інший підхід, кордон повинен бути проведений згідно з принципом рівновіддале-ності від найближчих точок вихідних ліній, від яких вимі­рюється ширина територіального моря кожної держави. В той же час ФРН наполягала на доктрині справедливої та неупередженої частки (іизі апсі е^иіі;аЬ1е зпаге). Зрозумі­лою є важливість питання контролю над континентальним шельфом, оскільки держава має виключне право на добуван­ня природних ресурсів в межах свого континентального шельфу.

Суд вирішив, що ФРН, котра не є стороною Конвенції, не була пов'язана ст. 6. Отже, виникло запитання: яке зви­чаєве міжнародне право існувало щодо делімітації конти­нентального шельфу між сторонами? Проаналізувавши 15 справ, у яких кордони континентального шельфу були делі-мітовані згідно з принципом рівновіддаленості (у більшості за домовленістю, в декількох в односторонньому порядку), Суд дійшов висновку, що їх недостатньо, щоб говорити про практику, яка склалася і яка б свідчила, що делімітація згідно з принципом рівновіддаленості становить обов'язко­ву норму міжнародного звичаєвого права. Як засвідчує оріпіо Іигіз, такими стали принципи, згідно з якими делімітація має бути предметом домовленості між державами, і така до­мовленість має бути досягнута згідно з принципами спра­ведливості. Одинадцятьма голосами проти шести Суд визнав, що:

1) використання методу рівновіддаленості делімітації не є
обов'язковим для сторін;

2) не існує іншого єдиного методу делімітації, використан­
ня котрого в усіх випадках є обов'язковим;

3) принципи та норми міжнародного права, що застосову­
ються до делімітації між сторонами такі:

— делімітацію слід проводити за домовленістю згідно з прин­
ципами справедливості, беручи до уваги всі обставини таким
чином, щоб залишити кожній із сторін якомога більше тих
частин континентального шельфу, котрі є природним продов­
женням її суші в морі і під морем, без посягання на природне
продовження суші інших;

- якщо ж площі збігаються, вони повинні бути поділені за
згодою, або ж, коли згоди не дійшли, в рівних частинах, крім
випадків, коли сторони погоджуються на режим спільної юрис­
дикції, використання чи експлуатації.

РОЗДІЛ 14

 

У справі затоки Мен (Оиіі оі Маіп Сазе)', яка стосувалась як делімітації континентального шельфу, так і виключної економічної зони Канади та США, було розроблено два прин­ципи, які відображали позицію міжнародного права у пи­таннях делімітації. По-перше, не може бути односторонньої делімітації. Делімітація повинна проводитися за згодою між сторонами або, якщо необхідно, за допомогою третіх сторін. По-друге, було зазначено, що при делімітації повинен засто­совуватись принцип справедливості. Як вихідну точку Суд застосував критерій рівного поділу районів, що збігаються. Цей критерій поєднувався з допоміжними критеріями, по­в'язаними з особливостями району, який підлягав поділу. Слід було врахувати як географічні особливості, так і відпо­відність для делімітації морського дна та вод над ним. Бу­ло зроблено висновок про доцільність геометричних методів. Було зазначено, що основне правило делімітації континенталь­ного шельфу таке саме, як і для делімітації виключної еконо­мічної зони, але їх кордони не обов'язково мають збігатися. Безпрецедентний характер аналізованої справи полягав у тому, що сторони просили провести єдину лінію делімітації шель­фу та риболовецьких зон. Критерії, справедливі щодо конти­нентального шельфу, не обов'язково збігаються з відповідни­ми критеріями для економічних зон. Тобто в даній справі поняття природного продовження (паіигаі ргоіоп^аііоп) кон­тинентального шельфу та економічні чинники мало допома­гали. Основний аргумент США полягав у тому, що історично американці були присутні у спірній зоні, а Канада акценту­вала соціально-економічний аспект. Суд доходить висновку про доцільність застосування тільки географічних методів.

о( Маіп Сазе [1984] І.С..І. Кер. 293-4.

203.

міжнародне морськеправо

Розділ 15

Міжнародне повітряне та космічне право

З початком Першої світової війни почав домінувати підхід державного суверенітету над повітряним простором, оскільки держави були зацікавлені в…   Проте в той час як існує право мирного проходу територі­альними водами, право перельотів повітряним простором дер­жави…

.204

РОЗДІЛ 15

Міжнародне повітряне право

3. Право провозити в іноземну державу пасажирів, вантаж і пошту з держави реєстрації повітряного корабля. 4. Право висаджувати на території іноземної держави па­ сажирів,… Результатом Чиказької конференції було створення Між­народної організації цивільної авіації (ІКАО), спеціалізованої…

.206

агентів літака. Однак ситуація щодо відповідальності за межами США не є задовільною, і розміри відповідальності досить низь­кі. Проблема виникає і з вибором суду, до якого звертатися з позовом, оскільки суми відшкодувань у справах значно від­різняються залежно від країни.

Цю ситуацію можна проілюструвати трагедією Турецьких авіаліній 1974 р. Літак виробництва США зазнав аварії поблизу Парижа, в результаті чого загинуло понад 300 людей. Суми, які можна було отримати від Турецьких авіаліній, були обме­жені умовами Варшавської конвенції з доповненнями, і відпо­відно позивачі звернулись до американського виробника літа­ка. Ситуація була такою, що якби справа розглядалась у Ве­ликій Британії (більшість пасажирів літака були з Великої Британії), отримати можна було менше, ніж якби справа роз­глядалась американськими судами, де прогресивніша система абсолютної відповідальності і вищий рівень компенсації щодо особистої шкоди. В результаті група британців домоглася того, що їхня справа розглядалась каліфорнійськими судами, і отри­мала компенсацію за американськими стандартами.

Міжнародний повітряний кодекс гласить, що за життя пасажирів відповідає той, у кого вони сидять за спиною, тобто компанія, яка їх перевозить, а не той, хто продав квитки. Законодавство України також визнає: власник джерела підви­щеної небезпеки, яким є транспортний засіб - літак, несе від­повідальність перед пасажирами за будь-які негативні наслід­ки, що сталися. З цього приводу варто згадати спір між авіа­компанією «Аеросвіт» та Львівськими авіалініями у 1998 р. щодо аварії в горах під Салоніками у Греції. Родичі та спадко­ємці постраждалих (здебільшого грецькі громадяни) зверну­лися з позовами в суди. Львівські авіатори наполягали на тому, що вони не були перевізниками, оскільки авіаквитки реалізо­вувала інша компанія. Аргументували це вони тим, що між Львівським авіапідприємством та «Аеросвітом» було укладено дві угоди про співробітництво в березні й квітні 1997 р. Вищий Арбітражний суд України за позовом компанії «Аеросвіт» ви­знав перевізником рейсу «Київ - Салоніки» Львівське авіапід-приємство.

Питання про відшкодування шкоди, нанесеної літаком осо­бам на поверхні землі, теж регламентується міжнародним пра­вом. Римська конвенція 1952 р. про шкоду, нанесену інозем­ним літаком третім сторонам на поверхні землі, і Монреаль-ський протокол 1978 р. передбачають компенсацію, якщо до­ведено, що шкоду спричинено літаком в польоті чи будь-якою особою чи річчю, яка з нього впала. Відповідальність несе опе­ратор (орегаіог), і згідно з Конвенцією 1952 р., ним є зареєст­рований власник літака.

207_

міжнародне повітряне право

15.3.

Незаконне захоплення літаків

1963 р. у зв'язку із почастішанням випад­ків незаконного втручання в керування літа­ком та інших випадків, що загрожують безпе­ці польоту, було прийнято Конвенцію про зло­чини та деякі інші дії на борту повітряного корабля (Токійська конвенція). Тут уперше дається визначення незаконного захоплення цивільного повітряного корабля - коли особа, що перебуває на борту повітряного корабля, незаконно, з допомогою сили чи погрози ви­користання сили, здійснила акт втручання, захоплення або іншим чином неправомірно здійснює контроль над повітряним кораблем в польоті чи коли має місце намір здійснити такий акт. Однак Конвенція не кваліфікує незаконне захоплення повітряних кораблів як злочин.

1970 р. було прийнято Гаазьку конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних кораблів, а 1971 р.-Монреальську конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації. В цих конвен­ціях незаконне захоплення повітряного корабля чи співучасть у такій дії кваліфікуються як злочин.

Міжнародне співтовариство виробило і норми, які стосу­ються викрадення літаків. Монреальська конвенція про боро­тьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки ци­вільної авіації 1971 р. криміналізує незаконний і намірений акт насильства проти особи на борту літака під час польоту, коли ця дія очевидно порушить безпеку в літаку; а також дію, спрямовану на пошкодження літака, втручання в керування по­льотом.

Згідно з Монреальським протоколом 1988 р. до цих дій включаються також акти насильства стосовно особи в аеро­порту, яка обслуговує міжнародну цивільну авіацію; дія, яка завдає чи може завдати серйозної шкоди здоров'ю чи призвес­ти до смерті; а також дія, яка серйозно пошкоджує устатку­вання і будівлю аеропорту, що обслуговує міжнародну цивіль­ну авіацію, чи повітряні кораблі, які знаходяться в аеропорту і не є в експлуатації, чи порушує роботу служб аеропорту.

Питання про покарання залишається на розгляд внутріш­ньодержавного права. У Гаазькій і Монреальській конвенціях передбачається, що Договірна Сторона, на території якої опи­няється злочинець, якщо вона не видає його, зобов'язана без будь-яких винятків і незалежно від того, чи здійснено злочин на її території, передати справу своїм компетентним органам з метою кримінального переслідування.

У січні 2001 р. Вищий суд справедливості в Кемп Зеїсті (Нідерланди) розглянув справу проти Аль-Меграхі та Фімаха ¹, яких було звинувачено у вибуху бомби на борту літака Пан Амерікан 103 над озером Локкербі у Шотландії. Суд відбувся у Нідерландах відповідно до угоди між урядом Нідерландів та урядом Великої Британії щодо шотландського судового проце­су в Нідерландах. Цього вимагала Лівія як умову видачі своїх громадян. Аль-Меграхі був звинувачений у вбивстві, оскільки в його валізі, де також знаходився одяг, був вибуховий при­стрій у плеєрі. Валіза подорожувала окремо від Аль-Меграхі. Фімаха було виправдано, оскільки не було достатніх доказів його вини.

Терористичні акти 70-х років викликали низку судових справ, які, зокрема, встановили, що відшкодування за стрес у результаті захоплення літака можливе згідно з Варшавською конвенцією з доповненнями Монреальської угоди 1966 р. Так, відповідальним за шкоду пасажирам, спричинену терористич­ним актом в Геленіконському аеропорту в Афінах під час ви­льоту з термінала, був визнаний перевізник.

Незаконний політ над державною територією

Міжнародний Суд неоднарозово підкрес­лював, що принцип поваги територіального суверенітету порушується у випадку незакон­ного польоту над державною територією лі­така, що належить урядові іншої держави. Такий незаконний політ викликає необхід­ність перехоплення і вимогу приземлитися. Однак з 1945 р. мала місце низка обстрілю­вань таких порушників. У 1955 р. цивільний авіалайнер Ель Аль Ізраїльських авіаліній був збитий болгарськими військовими літаками у болгарському повітряному просторі. Скарга була подана до Міжнародного Суду Справед­ливості, але він відхилив її на основі відсут­ності юрисдикції.

1973 р. ізраїльські літаки збили лівійсь­кий авіалайнер, який залетів на декілька миль над територією окупованого Ізраїлем Сінаю. Зазначалось, що літаку пропонували призем­литись, але, оскільки він відмовився, його було збито. Після розслідування Радою ІКАО дії Ізраїлю були засуджені і було заявлено, що такі дії є серйозною загрозою безпеці цивільної

¹ Ні§Ь Соигі; оі іГизисіагу аі Сатр 2еізі: Нег Маіезіу'з Асіуосаіе V. А1-МеегаЬі, Сазе N0. 1475/99 ОІап. 31, 2001).

 

.208

РОЗДІЛ 15

Міжнародне повітряне право

1 вересня 1983 р. радянські літаки збили південнокорей-ський цивільний літак, який залетів на кілька сотень миль в радянський повітряний простір, в… У липні 1988 р. американський військовий літак збив іран­ський цивільний… Після вторгнення Іраку в Кувейт 2 серпня 1990 р. Рада Безпеки прийняла низку резолюцій. Резолюція 670 (1990)…

Міжнародне повітряне право

213.

РОЗДІЛ 16

Право міжнародних організацій

Міжнародні організації можна класифікува­ти за різними критеріями: 1) за характером членів у них: • міжнародні міждержавні організації;

.214

 

• соціальні;

• культурні;

• наукові тощо;

5) закриті організації, які встановлюють кінцевий перелік держав, наприклад Організація держав-каучуковиробників, та відкриті організації, членство в яких не обмежене. Переваж­на більшість організацій є відносно відкритими, наприклад, за Статутом ООН членами цієї організації можуть бути тільки миролюбні держави.

В історичному плані діалектика розвитку міжнародних

організацій така:

1. Міжнародні конференції як тимчасові міжнародні орга­
нізації для певних конкретних цілей.

2. Міжнародні комітети, комісії.

3. Міжнародні організації як постійно діючі органи, які в
кінці XIX ст. називались адміністративними союзами.

Фактично до Першої світової війни події у світі значною мірою визначалися періодичними конференціями, що відбу­вались у Європі, наприклад, Паризька конференція 1856 р. та Берлінське зібрання 1871 р. по Балканах. Вони стали важли­вою передумовою створення міжнародних організацій. Однак конференція може бути скликана тільки з ініціативи однієї чи кількох держав, як правило, в результаті певної міжнарод­ної кризи.

У XIX ст. також були створені міжнародні неурядові асо­ціації, такі як Міжнародний комітет Червоного Хреста (засно­ваний 1863 р.) та Асоціація міжнародного права (1873 р.). Ці неурядові організації засвідчили: щоб бути ефективним, спів­робітництво має бути міжнародним. Робота цих організацій мала і продовжує мати великий вплив на діяльність урядів. Так, Міжнародний комітет Червоного Хреста дуже багато зро­бив, щоб Женевські конвенції 1949 р. та протоколи до них

були підписані.

Першими прикладами міжурядових асоціацій стали між­народні комісії, утворені з метою пожвавлення функціонуван­ня річок Рейн і Дунай. Більшість таких комісій виконували важливі адміністративні та нормотворчі функції. У 1865 р. був утворений Міжнародний телеграфний союз, який мав по­стійний секретаріат, а в 1874 р.— Всесвітній поштовий союз. Такі союзи займались певними специфічними сферами і не були всеохопними, але вони проклали шлях універсальним організаціям XX ст.

На початку XX ст., 1919 р., було утворено Лігу Націй, яка мала на меті сприяти міжнародному співробітництву, миру та безпеці на основі роззброєння, мирного вирішення спорів та гарантій суверенітету та незалежності державам-учасницям.

право міжнародних г\ і с

організацій

За кожним членом Ліги Націй залишалось право вирішувати, чи мало місце порушення Пакту Ліги Націй і чи застосовува­ти санкції. Ця система спрацювала щодо певних порівняно незначних криз на Балканах та в Південній Америці, але там, де були безпосередньо втягнуті європейські держави та Япо­нія, вона зазнала краху. Німецька, італійська та японська аг­ресія 30-х років, російське вторгнення у Фінляндію виклика­ли незначну реакцію Ліги. Ліга складалася з трьох основних органів:

1) Рада, напіввиконавчий орган, який у свою чергу скла­
дався з основних союзних та асоційованих держав та низки
непостійних членів і приймав рішення одноголосно. Ці рішен­
ня не мали обов'язкової сили для держав-учасниць;

2) Асамблея, яка складалася з представників усіх держав і
проводила щорічні зустрічі;

3) Секретаріат.

Хоч Ліга утворювалась як міжнародна організація, вона так і не стала універсальною, а залишилась європейською ін­ституцією. Формально Лігу було розпущено у квітні 1946 р.

Право- суб'єктність міжнародних організацій

У міжнародно-правовій доктрині визнано, що міжнародні організації є суб'єктами між­народного права. Встановлено це і в самому міжнародному праві. Так, зі ст. З Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями чи між міжна­родними організаціями 1986 р. випливає, що суб'єктами міжнародного права є, зокрема, і міжнародні організації.

На сьогодні в міжнародному спілкуванні поряд з державами беруть участь близько 500 міжнародних організацій, створених держава­ми з метою співробітництва у певній сфері, за­безпечення і охорони їхніх спільних інтересів у міжнародному спілкуванні. Віденська кон­венція про представництва держав у їх відно­синах з міжнародними організаціями універ­сального характеру 1975 р. також підтверджує правосуб'єкт-ність міжнародних організацій.

Юридична правосуб'єктність міжнародних організацій за­лежить від обставин їх утворення. її можна визначити на ос­нові установчого договору організації. Так, згідно зі ст. 104 Статуту ООН «ця організація має таку правоздатність на тери­торії своїх членів, яка необхідна для виконання її функцій та

РОЗДІЛ їй

.216

досягнення її цілей». Ця стаття означає, що ООН має правосу­б'єктність згідно з внутрішньодержавним правом всіх своїх членів. В цілому міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій є поняттям відносним. Одна організація може мати певні права, яких не має інша організація.

Спершу розглянемо правосуб'єкність міжнародних органі­зацій у національних правових системах. Так, чи може міжна­родна міжурядова організація виступати позивачем чи відпові­дачем у національних судах? Чи є міжурядова організація окре­мою юридичною особою в національному праві, такою як, на­приклад, зареєстрована корпорація? У національній правовій системі міжурядові організації перебувають під внутрішньодер­жавною юрисдикцією і поза міжнародним контролем. Відпові­ді слід шукати у внутрішньодержавних конституційних прин­ципах, що ведуть до різних вирішень у різних державах.

У Великій Британії та Канаді договір набуває чинності тіль­ки після його імплементації внутрішньодержавним законодав­ством. Тому, наприклад, приєднання Канади до Статуту РАД не має прямого впливу на канадське право. Щоб якимось чи­ном врегулювати цей недолік, ч. 5 Закону Канади про дипло­матичні місії та міжнародні організації дозволяє губернаторо­ві визначити ті міжнародні організації, які будуть мати пра­воздатність як корпоративні утворення в Канаді, а також він має право визначати обсяг їх імунітетів.

У справі АгаЬ Мопеїагу Рипсі V. НазЬіт (1990) організація звернулася з позовом до англійських судів проти свого колиш­нього генерального директора, який тоді проживав у Лондоні, щодо повернення великої суми грошей, у крадіжці яких він підозрювався. Організація була утворена кількома арабськи­ми державами як організація з міжнародною правосуб'єкт-ністю, а також наділялась правами суб'єкта внутрішнього права у державі Абу Дабі, де знаходився її штаб. Відповідач успішно побудував свої аргументи на тому, що Фонд був невідомий англійському праву. Організація аргументувала тим, що кон­флікти законодавчих норм дозволяють суду визнати юридич­ну особу, створену згідно з міжнародним правом чи, принайм­ні, таку, що створена за внутрішнім правом іноземної держа­ви. Апеляційний суд у своєму рішенні (котре не було одно­стайним) відмовив у визнанні Фонду іноземною юридичною особою, яка має право порушувати судову справу в англій­ському праві, зазначаючи, що законодавство Абу Дабі, яке надало організації внутрішньодержавну правоздатність, було прийняте згідно з міжнародними зобов'язаннями цієї держа­ви і було виключно територіальним.

Міжнародний Суд не раз підкреслював, що в природі між­народних організацій немає нічого такого, що дозволяло б

право міжнародних г\ ч —і

організацій ^ І / ____________

розглядати їх як щось схоже на наддержаву. Організація має лише ту компетенцію, якою її наділили держави '. Повнова­ження організації закріплені її статутом. Але оскільки статут не завжди може це зробити достатньо повно, було визнано концепцію передбачених повноважень (ітрііесі ро^егз). Під ними розуміють додаткові повноваження, необхідні для досяг­нення цілей організації. Це підкреслювалось і МСС. У Консуль­тативному висновку на запит ВООЗ щодо законності застосу­вання державою ядерної зброї у збройному конфлікті (1996 р.) Суд, спираючись на попередню міжнародну судову практику, визначив: «...Потреби міжнародного життя можуть зробити необхідним, щоб організації для досягнення своїх цілей мали додаткові повноваження, які прямо не передбачені в основних актах».

Насправді міжнародні організації прямо не творять міжна­родне право, за винятком випадків, зазначених у р. VII Стату­ту ООН, за яким Рада Безпеки може приймати резолюції, що є обов'язковими для держав. Окрім того, через судові органи міжнародними організаціями створюють прецеденти.

Проблему правосуб'єктності міжнародних організацій, зо­крема ООН, було розглянуто у справі репарацій ². У 1948 р. громадянин Швеції, посередник ООН у Палестині, був убитий в Єрусалимі, який знаходився у володінні Ізраїлю. В той час Ізраїль ще не був членом ООН. Перед тим як розпочати справу про відшкодування, Генеральна Асамблея звернулась до МСС за консультативним висновком щодо правоздатності організа­ції подавати позов до міжнародного судового органу.

Перше запитання стосувалось того, чи має право ООН як організація звернутись із міжнародним позовом проти відпо­відальної де юре чи де факто держави щодо отримання від­шкодування за шкоду, спричинену ООН або особі чи особам, які діяли від імені ООН. Суд висловив думку, що ООН як особ­лива міжнародна організація є суб'єктом міжнародного права. Це не означає, що її правосуб'єктність є такою ж як право-суб'єктність держав. Це тільки означає, що як суб'єкт міжна­родного права вона має міжнародні права та обов'язки і здат­на захищати свої права шляхом звернення до МСС.

Часто організація наділяє своїх представників важливими місіями, під час виконання яких вони можуть опинятись у небезпеці. В таких ситуаціях для належного виконання обо­в'язків представник організації має відчувати, що організація захищає його і на цей захист можна покластися. Отже, орга-

¹ Асіу. ор. оп їЬ.є Іпіегргеіаіїоп оі іЬе А§геетеп1; оі 25 Маг. 1951 Ьеі^ееп *Ье №НО апй Е£ур<; [1980] І. С. 3. Кер. 89, 103.

²Карагаїїоп Сазе (Айу. Ор.) [1949] І.С..7. Кер. 174.

нізація повинна мати здатність звернутись до МСС. Незалеж­но від того, чи є країна-відповідач членом ООН, організація має право функціонального захисту своїх агентів.

Друге запитання стосувалося того, яким чином право ООН можна узгодити з правами держави, громадянином якої є же­ртва? Адже може виникнути суперечність між правом держа­ви здійснювати дипломатичний захист і правом організації на функціональний захист. Жодна норма міжнародного права не надає пріоритету одній чи іншій стороні. Вони повинні узго­дити між собою, хто саме звертатиметься до суду.

1950 р. Ізраїль сплатив суму, яку вимагала ГА ООН за шкоду, спричинену через необачність Ізраїлю. Ця справа була важливою не тільки для ООН. Це було надзвичайно важливе рішення, яке стосується всіх міжнародних організацій. Воно демонструє, що повноваження, які має організація, не повин­ні обов'язково бути виражені у Статуті чи в установчому дого­ворі, але передбачаються імпліцитно до такої міри, наскільки організації необхідно, щоб вона могла виконувати функції, для яких вона була створена.

Що ж до правосуб'єктності неурядових міжнародних орга­нізацій (Міжнародна Амністія тощо), вони майже не мають правоздатності, не виявляють майже жодних прав та обов'яз­ків. Однак вони мають важливий вплив на прийняття рішень.

Особливий правовий статус має Міжнародний комітет Чер­воного Хреста - він утворений з внутрішньодержавних органі­зацій, які є квазіурядовими.

За ст. 71 Статуту ООН, один з основних органів ООН -ЕКОСОР має право надавати консультативний статус неурядо­вим організаціям, право прямо брати участь у міждержавних обговореннях. Так, на засіданнях Комісії ЕКОСОР з прав лю­дини (54 держави) близько 120 неурядових організацій мо­жуть виступати на форумах. Вони повинні бути акредитовані ЕКОСОР.

Інший приклад: Конвенція про права дитини була розроб­лена і проведена польським професором, представником не­урядової організації.

16.3.

Основні міжнародні організації

Для того щоб виправити недоліки, які іс­нували в роботі Ліги Націй, було створено нову універсальну організацію - ООН. її утворенню передувало прийняття кількох декларацій, що були прийняті під час Другої світової війни, та проведення декількох конференцій (Московська конференція міністрів закордонних справ Ве­ликої Британії, СРСР, СІЛА за участю посла

 

.218

РОЗДІЛ 16

 

право міжнародних О 1 О організацій ^ | / _

Г

Китаю в СРСР 1943 р., Тегеранська конференція глав Великої Британії, СРСР та США 1943 р., конференція в Думбартон-Оксі представників тих же держав і на другій стадії Китаю 1944 р., Кримська (Ялтинська) конференція глав Великої Бри­танії, СРСР та США 1945 р.)- Вони знайшли своє завершення на конференції в Сан-Франциско в 1945 р. Саме на цій конфе­ренції було прийнято Статут ООН. Згідно зі Статутом, ООН має шість основних органів, а саме: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР), Рада з опі­ки, Секретаріат та Міжнародний Суд Справедливості.

Для прийняття у члени ООН необхідна рекомендація Ради Безпеки, ухвалена не менш як дев'ятьма голосами, і постано­ва Генеральної Асамблеї, винесена двома третинами присут­ніх і тих, що взяли участь у голосуванні, членів ООН.

Рада Безпеки складається з 15 членів, п'ять з яких є по­стійними членами, що мають право вето: Велика Британія, Китай, Росія, США, Франція. Відповідно до ст. 27 Статуту, з усіх питань, крім процедурних, рішення Ради повинні бути прийняті не менш як дев'ятьма голосами «за», включно зі всіма п'ятьма голосами постійних членів. З десяти непостій­них членів п'ять повинні бути з афро-азійських держав, один зі Східної Європи, два з Латинської Америки та два із захід­ноєвропейських та інших держав. Рада Безпеки приймає юридичні акти двох типів: рекомендації і резолюції. Останні відповідно до Статуту ООН є юридично обов'язковими для держав.

Генеральна Асамблея має шість головних комітетів, а саме: з роззброєння та міжнародної безпеки; економічний та фі­нансовий; з соціальних, гуманітарних питань та з питань куль­тури; спеціальний політичний комітет та з питань деколоні­зації; адміністративний та бюджетний комітет та комітет з правових питань. Крім того, є процедурний комітет, який займається питаннями порядку денного сесій; два постійних комітети, які займаються адміністративними та бюджетни­ми питаннями і питаннями внесків у міжсесійний період, та низка допоміжних, тимчасових та інших органів, відповідаль­них за певні ділянки, як-от комітет з інвестицій та Рада з аудиту. Серед таких органів добре відомі Комісія міжнарод­ного права, Комісія з права міжнародної торгівлі, Рада з На­мібії тощо.

ЕКОСОР складається з 54 членів, що обираються Асамбле­єю на три роки. Відповідно до ст. 62 Статуту ООН Рада може ініціювати розгляд низки питань чи вивчення цих питань, давати рекомендації ГА ООН, членам ООН та спеціалізованим установам ООН. Вона може готувати проекти конвенцій на

розгляд ГА та скликати міжнародні конференції. Рада створи­ла низку допоміжних органів, починаючи від дев'яти функціо­нальних комісій, влючаючи Комісію з прав людини, Комісію щодо статусу жінок, Комісію з проблем сталого розвитку, і до п'яти регіональних комісій, зокрема щодо Африки, Азії та Тихого океану, Європи, Латинської Америки та Карибського моря, Західної Азії. ЕКОСОР також утворила низку постійних комітетів та комітетів експертів, як, наприклад, Комісія щодо транснаціональних корпорацій та інші. Рада створює свої про­грами і утворила разом з ГА ООН низку органів, як, напри­клад, Верховний комісар ООН щодо біженців, Конференція ООН з торгівлі та розвитку тощо. її основна функція - утвори­ти широку мережу органів з економічних, соціальних прав та прав людини.

Раду з опіки було утворено для контролю над територіями з опіки, що з'явилися після закінчення Другої світової війни. Передбачалось, що до таких територій входитимуть території за мандатами; території, відділені від ворожих держав в ре­зультаті Другої світової війни та інші території, що добро­вільно перейдуть під опіку певної адміністративної одиниці (яких не виявилось). Останньою опікунською територією була територія Тихоокеанських островів, що адмініструвалася США. Єдиною територією за мандатом була територія Південно-За-хідної Африки. Рада з опіки призупинила свою діяльність 1 ли­стопада 1994 р.

Міжнародний Суд Справедливості уповноважений давати консультативні висновки на запити ГА ООН, Ради Безпеки та спеціалізованих установ ООН та розглядати справи за подан­ням будь-якої з держав, які ратифікували Статут ООН, проти держави, яка дала згоду на розгляд справи МСС. Держави можуть звернутись до МСС зі спільною заявою щодо розгляду справи. У справі щодо тлумачення мирних договорів 1950 р. Суд зазначив, що згода держав - сторін спору, є основою юрис­дикції Суду у спірних (сопіепііоиз) справах'. Що ж до консуль­тативних висновків — ситуація відмінна, навіть якщо запит щодо висновку відноситься до юридичного питання, яке роз­глядається між державами. Відповідь Суду має тільки дорад­чий характер і не має обов'язкової сили. З цього випливає, що жодна держава не може заперечити тому, щоб Суд дав кон­сультативний висновок, який ООН вважає потрібним. Висно­вок Суду дається не державам, а органові, який має право звернутись за таким висновком. Такому висновку не можна заперечити, однак можлива юридична недоречність такого висновку (Вігі і,Ье Соигі; із аіегї 4о ІЬе роззіЬіе іийісіаі ітргоргіеіу

¹ Реасе Тгеаііез Сазе [1950] І.С..І. Кер.

 

РОЗДІЛ 16

право міжнародних О О 1 організацій Л. А. \

оі £іуіп§ оріпіопз). Так, у справі Західної Сахари 1975 р. МСС зауважив, що відсутність згоди зацікавленої держави може зробити надання консультативного висновку несумісним з су­довим характером цього органу (...Іаск оі сопзепі; оі" ап іпіегезіесі зіаіе «тау гепсіег іпе £іуіп£ оі ап асіуізогу оріпіоп іпсотраШЛе \уі{,п іпе Соигі'з іисіісіаі сЬагас1;ег») '.

Термін «спеціалізовані установи» стосується організацій, утворених відповідно до міжурядових угод, які мають широкі міжнародні зобов'язання в економічній, соціальній, культур­ній та інших сферах і які тісно пов'язані з ООН. Координує їх діяльність ЕКОСОР. Спеціалізовані установи утворені відповід­но до міжнародного договору між державами, в якому визна­чається членство, мета та структура організації. Підписавши угоду з ООН відповідно до ст. 57 та 63 Статуту ООН, така організація стає спеціалізованою установою. Разом з тим, спе­ціалізовані установи ООН - це самостійні міжнародні органі­зації, які мають свої статути, штаб-квартири, свій бюджет. Серед п'ятнадцяти спеціалізованих установ ООН - Міжнарод­на організація праці (МОП), Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Всесвітній поштовий конгрес (ВПК), Міжна­родна організація цивільної авіації (ІКАО), Всесвітня органі­зація інтелектуальної власності (ВОІВ), Продовольча і сільсь­когосподарська організація ООН (ФАО), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) тощо.

Окрім спеціалізованих організацій, діють і інші міжнарод­ні організації, пов'язані з ООН, такі як, наприклад, Міжнарод­на організація з атомної енергії (МАГАТЕ), Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) тощо.

Серед важливих регіональних міжнародних організацій згадаємо ОБСЄ - Організацію з безпеки та співробітництва у Європі. Структуру цієї організації складають Парламентська Асамблея, Верховний комісар у справах національних мен­шин та Рада міністрів. До кінця 1994 р. ця організація нази­валась Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Членами ОБСЄ є всі держави Західної та Східної Європи, а також США та Канада.

До недавнього розширення Організації Північноатлантич­ного договору (НАТО) членами цієї організації були 16 дер­жав. Установчим документом є Північноатлантична Хартія, стаття 5 якої, зокрема, говорить про те, що у разі воєнного нападу на одного з членів країн НАТО весь блок стає на його захист. Створено договірно-правову основу відносин «особли-

вого партнерства» України з НАТО. Зокрема, прийнято Рам­ковий документ Програми НАТО «Партнерство заради миру» (8 лютого 1994 р., м. Київ); Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного догово­ру (9 липня 1997 р., Мадрид); Меморандум про взаєморозу­міння між Урядом України і НАТО щодо заснування Центру інформації та документації НАТО в Україні (7 травня 1997 р., м. Київ) та щодо призначення офіцерів зв'язку НАТО в Укра­їні (9 грудня 1998 р., м. Брюссель). Указом Президента Укра­їни від 4 листопада 1998 р. було затверджено Державну про­граму співробітництва України з Організацією Північноатлан­тичного договору (НАТО). У листопаді 2002 р. на саміті НАТО у Празі був ухвалений план дій «Україна - НАТО».

Важливим для України є також членство в Центральній Європейській Ініціативі (СЕІ) - міжурядовому форумі співро­бітництва шістнадцяти центральноєвропейських держав.

Тривалий час Україна залишалась асоційованим членом СНД. З березня 1999 року було прийнято Постанову Верховної Ради України «Про приєднання Верховної Ради України до Угоди про Міжпарламентську Асамблею (МПА) держав - учас­ниць СНД», укладеної у м. Алмати 27 березня 1992 р. При­йняття цієї Постанови дозволило розблокувати кількамісяч­ний бойкот фракцією комуністів усіх ратифікаційних угод. Україна стала десятою державою, що вступила до МПА. У бе­резні 1999 р. Туркменистан першим з країн СНД ухвалив рі­шення про вихід з угоди про безвізові поїздки громадян тери­торією країн - членів СНД 1992 р.

У вересні 1992 р. Україна вступила до впливових міжнарод­них фінансових організацій, серед яких був і Світовий Банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку.

\Уе8Іегп ЗаЬага Сазе [1975] І.СІ. Кер.

РОЗДІЛ 16

право міжнародних організацій

Розділ 17 Міжнародне економічне право

В к. XIX - поч. XX ст. з'являються нові види договорів: угоди про товарообіг, транс­портні, клірингові угоди (від англ. с1еагіп£ -один з видів… У другій половині XX ст. в Європі виникають особливі еко­номічні інтеграційні… 1 Дипломатический словарь.- Т. II.- М.: Наука, 1985.- С. 49. __________ 224 РОЗДІЛ 17

Міжнародне економічне право

Важливі норми, що використовуються у сфері регулюван­ня міжнародних економічних відносин, містяться і в інших законах України, зокрема, Законі «Про… Важливу роль у розробленні міжнародних економічних угод відіграють також… Міжнародні економічні договори можна поділити на одно­сторонні, двосторонні та багатосторонні. В односторонніх…

.

Європейського Союзу входять Європейське об'єднання вугіл­ля і сталі та Європейське співтовариство з атомної енергії.

Оскільки нові держави висловили своє бажання стати чле­нами ЄС, були вироблені критерії прийому нових членів, а саме: демократичність і повага до прав людини; функціонуюча рин­кова економіка; прийняття інтеграційного законодавства ЄС.

Навесні 2000 р. розпочалися переговори про вступ до ЄС шести країн - Угорщини, Польщі, Чехії, Словенії, Естонії та Кіпру. Правовою та інституційною основою взаємовідносин України з ЄС є Угода про партнерство і співробітництво між ЄС та Україною, яка набрала чинності у 1998 р. Одним з поло­жень Угоди є зобов'язання недискримінації сторін щодо вза­ємної торгівлі. Але ЄС неодноразово звинувачував Україну у порушенні цього зобов'язання, у тому, що внутрішні акцизні збори для українського виробника харчових продуктів набага­то нижчі, ніж для зарубіжного. Досить високими є реєстра­ційні збори для імпортних продуктів. Разом з тим, ЄС визнав те, що був неправий в обмеженні українського імпорту швей­них виробів ', Відбуваються саміти Україна — ЄС, на яких підписуються угоди про співробітництво між Кабінетом Міні­стрів України та європейськими співтовариствами. Однією з основних цілей зближення України з ЄС є розвиток торго­вельно-економічних відносин, доступ до європейського ринку, отримання новітніх технологій. Але економічні проблеми Укра­їни затьмарюють перспективи між Києвом та Брюсселем. Укра­їна ще й досі не може позбутися статусу-тавра держави з не-ринковою економікою в антидемпінгових розслідуваннях, що тягне за собою вкрай неприємні наслідки, передовсім обме­ження експорту українських товарів². Попри все, антидемпін­гові розслідування поставок на європейський ринок україн­ських товарів можуть мати і позитивне для України значен­ня. Так, антидемпінгове розслідування поставок на європей­ський ринок українського карбаміду визнало горлівський концерн «Стирол» та черкаське ВАТ «Азот» ринковими під­приємствами, тобто такими, що закуповують сировину і мате­ріали та послуги за ринковими цінами, контролюються приват­ним капіталом, використовують міжнародні стандарти бухоб­ліку і відмовились від бартеру і взаємозаліків ³.

На початку 2000 р. була прийнята Спільна стратегія Євро­пейського Союзу щодо України. Ця стратегія має певні особ-

¹ Олійник О. Вступ до ЄС: добра ідея, для якої ще не настав час //
Урядовий кур'єр.- 11 січ. 2000.- № 3.- С. 3.

² Олійник О. Третій саміт Україна - ЄС // Урядовий кур'єр.- 22 лип.
1999.- № 135-136.- С. 3.

³ Малиновський Б. Нарешті Європа визнала, що в Україні є ринкові
підприємства // Урядовий кур'єр.— 14 лист. 2000.

РОЗДІЛ 17

 

ливості порівняно з Угодою. Передовсім йдеться про політич­ний діалог, наприклад, у сфері запобігання конфліктам, роз­зброєння, ліквідації наслідків балканського конфлікту. Інший важливий момент — це співпраця в галузі юстиції та внутрі­шніх справ, боротьба з незаконною іміграцією, зокрема жі­нок, відмиванням грошей, наркобізнесом, торгівлею зброєю. У квітні 2000 р. інтеграцію України до ЄС було вперше визна­но стратегічною метою урядової політики.

• Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ)Створена 1960 р. До її складу входить чотири держави — Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Ліхтенштейн. ЄАВТ - дієвий інструмент, який дає можливість використовувати режими вільної торгівлі між різними економічними угрупованнями, ре­гіонами та окремими країнами. У свій час до цієї впливової економічної організації належало чимало сьогоднішніх членів ЄС, які із набуттям членства в ЄС вибули з ЄАВТ. Ця орга­нізація є одночасно своєрідним трампліном для вступу в ЄС, а з іншого - об'єднує й ті країни, які на певному етапі не виявляють бажання набути членства в Євросоюзі. Закономір­но, що сьогодні з асоціацією активно співпрацюють держави Центральної та Східної Європи, Середземномор'я, які усвідом­люють економічну вигідність зв'язків з цією організацією. Це підтверджує чимало прикладів: з 1993 р., відтоді як набу­ла чинності Угода про вільну торгівлю між Румунією та ЄАВТ, практично вся румунська промислова продукція, яка відван­тажується до країн — членів ЄАВТ, не обкладається митом. Те саме стосується й частки експортованої румунської сільсько­господарської продукції. Водночас до деяких товарів, які ім­портуються до Румунії з країн - членів ЄАВТ, митні тарифи застосовуються на загальних умовах, що, у свою чергу, сприяє захисту внутрішнього ринку Румунії та підтримці власного товаровиробника. Інший приклад - Латвія. Дія Угоди про віль­ну торгівлю між Латвійською республікою та ЄАВТ, що на­була чинності у 1998 р., сприяє постійному зростанню обсягів взаємної зовнішньої торгівлі. Так, якщо у 1996 р. загальний товарообіг між Латвією та країнами ЄАВТ становив 77,1 млн дол. СІЛА, то у 1998 р. він зріс до 125,8 млн. Та одним з най­більш переконливих фактів є те, що починаючи з 1992 р. з ЄАВТ формалізували свої відносини понад 20 держав. Очевид­но, що Україна не може стояти осторонь процесів, пов'язаних з ЄАВТ. У лютому 2000 р. Генеральний секретар ЄАВТ запро­понував Україні розпочати переговори щодо підписання Де­кларації про співробітництво з ЄАВТ '.

¹ Петренко С. Європейський вимір вільної торгівлі // Урядовий кур'єр.— 26 лют. 2000.- № 37.- С. 3.

міжнародне лл і
економічне право ^ О І ___________

Держави визначають тільки загальний ре­жим міжнародних економічних відносин. Вони можуть виступати і як суб'єкти міжнародних

17.3.

приватноправових відносин, наприклад, при Держави придбанні власності, при укладенні договору гл/б'єкти

• Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС)

Утворене 1992 р., об'єднує Албанію, Азербайджан, Бол­гарію, Вірменію, Грузію, Грецію, Молдову, Румунію, Росію₎ Туреччину, Україну. На сьогодні має свою керівну структуру_? комісії за напрямками роботи, центр Чорноморських дослі­джень для аналітичної роботи, а з червня 1999 р.- і Банк чор­номорського розвитку. Найважливішим напрямком роботи стру­ктур ЧЕС є визначення шляхів співпраці з Євросоюзом. У цьо­му аспекті важливою є роль Греції як члена ЄС. Головна мета кожної країни - залучення інвестицій для розвитку національ­них економік.

• Економічний Союз СНД

Утворений 1993 р. на основі договору про створення Еко­номічного Союзу СНД. Його постійно діючий орган - Міждер­жавний економічний комітет, що є координуючим і виконав­чим органом. Росія має 50 голосів, Україна - 14 тощо. 1992 р. було створено Економічний суд СНД. В лютому 2000 р. Кабі­нет Міністрів України затвердив із застереженням протокол про порядок взаємодії митних служб держав - учасниць СНД під час перевезення спеціальних вантажів і продукції військо­вого призначення. Уряд України залишив за собою право не виконувати ті положення документа, «що допускають розгляд спірних питань в Економічному суді СНД».

Серед азійських регіональних економічних організацій можна згадати:

• Азійсько-Тихоокеанське Економічне Співробітництво
(АРЕС)

Утворене 1989 р., до складу якого входить 18 членів і ді­яльність якого спрямована на розвиток торговельного та еко­номічного співробітництва в регіоні;

• Асоціація Південно-Східних азійських держав (А8ЕАІЧ)
Утворена 1967 р. в результаті підписання Бангкокської

декларації Індонезією, Малайзією, Філіппінами, Сінгапуром і Таїландом. Пізніше її членами стали Брунеї Даруссалам, В'є­тнам, Лаос, М'янма і Камбоджа. Було утворено зону вільної торгівлі цієї Асоціації.

Існують і міжрегіональні економічні організації, як, на­приклад, Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), яка об'єднує 13 основних нафтовидобувних країн Азії, Африки та Латинської Америки. На них припадає 70 % світових запасів нафти та 90 % експорту нафти.

РОЗДІЛ 17

.232

 

міжнародних економічних відносин

підряду тощо. Основна ж маса міжнародних економічних відносин здійснюється фізични­ми та юридичними особами. Регулювання їхньої діяльності здійснюється безпосередньо внутрі­шньодержавним правом і опосередковано (че­рез держави) міжнародним економічним пра­вом.

Як зазначається в Хартії економічних прав і обов'язків держав 1974 р., «кожна держава може і повинна вільно здійснювати повний постійний суверенітет над всіма своїми багат­ствами і економічною діяльністю...»

В цілому міжнародне економічне право від­повідає закономірностям ринкової економіки, але це не означає обмеження суверенних прав держав у еконо­мічній сфері. Вони мають право націоналізувати ту чи іншу приватну власність, можуть зобов'язати своїх громадян репа­тріювати свої закордонні капіталовкладення, коли цього ви­магають національні інтереси.

Планово-орієнтована ринкова економіка означає: а) ринок і держава не протистоять одне одному, а взаємодіють; б) роль держави в національній економіці і зовнішніх стосунках оп­тимальна; в) держава зберігає за собою керівну роль. Так, зо­крема, термін «планово-орієнтована ринкова економіка» за­стосовується в Японії.

Держава може безпосередньо виступати як суб'єкт приват­ноправових відносин, наприклад, у спільних підприємствах держав у сфері виробництва, транспорту, торгівлі тощо. Спіль­ні підприємства мають комерційний характер і підпорядкова­ні праву держави перебування. Тим не менше участь держави надає їх статусу певну специфіку. Власність їх має імунітет від примусового виконання судового рішення. Держави нама­гаються уникнути повного підпорядкування спільного підпри­ємства праву держави його знаходження. З цією метою під­приємство утворюється на основі міжнародного договору, який визначає особливий статус підприємства аж до позбавлення його місцевої юрисдикції.

Держави також беруть участь у міжнародному економіч­ному праві через міжнародні економічні організації, які наді­лені ширшими регулюючими функціями, ніж звичайні між­народні організації.

Міжнародне економічне право

Г

І

За загальним правилом - держава не несе відповідальності за економічну діяльність приватних осіб. У свою чергу приватні компанії не несуть відповідальності за діяльність держави.

Компанія, яка належить державі і діє від її імені, має імуні­тет. Відповідальність за її діяльність несе сама держава. В між­народній практиці не раз виникало питання про цивільно-пра­вову відповідальність держави за борговими зобов'язаннями компанії, яка їй належить, і про відповідальність компанії за борговими зобов'язаннями своєї держави. Рішення залежить від того, чи має компанія статус самостійної юридичної особи. Якщо вона має такий статус, то відповідає тільки за власні дії. В Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» записано, що Україна як держава не несе відповідальності за дії суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, як і вони не несуть такої відповідальності за дії України як держави.

Вперше Закон про імунітет держави було прийнято у США 1976 р. У 1978 р. приклад США наслідувала Велика Британія, де прийняли Акт про імунітет держави, а 1982 р. у Канаді було прийнято Акт, що надає імунітет державі в канадійських судах. Поряд з доктриною абсолютного імунітету держави, тобто коли пред'явлення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди відповідної іноземної держави, існує доктрина обмеженого імунітету, коли при здійс­ненні владних повноважень держава має імунітет, а коли мова йде про дії держави як приватної особи, імунітет не надається '. За останні роки спостерігається тенденція обмеження імуні­тету як на рівні національного законодавства, так і міжнарод­них договорів та угод. До таких міжнародно-правових актів на­лежить Європейська конвенція про імунітет держав від 16 травня 1976 р. Комісія міжнародного права ООН підготувала проект ста­тей про юрисдикційний імунітет держав та їхньої власності, за­снований на принципі обмеженого імунітету держави. Цей проект був схвалений резолюцією ГА ООН 49/91 від 9 грудня 1994 р.

Визначення громадянства корпорацій
ускладнюється двома їх рисами. По-перше, як
_г і особи, вони можуть мати різноманітні кон-

I роМОДЯНСТВО такти з різними державами. Так, корпорація, міжнародних заснована і зареєстрована в одній державі, може мати основний офіс в іншій державі, а корпорацій основне місце бізнесу в третій державі. Таке під­приємство може мати філії та офіси в декількох

¹ Седова М. И. Необходимость изменения российского законодательства о юрисдикционном иммунитете иностранного государства // Международное публичное и частное право.— 2001.- № 2.— С. 2.

РОЗДІЛ 1 7

.234

інших державах, і його акціонерами можуть бути громадяни різних держав у різних пропорціях відповідно до розподілу акцій. По-друге, на відміну від осіб, корпорації є юридични­ми особами згідно з національними законодавствами. Яким чином міжнародне право має розглядати такі утворення вну­трішньодержавного походження та статусу? Крім того, кор­поративні закони різних держав відрізняються, зокрема в тому, яким чином вони надають громадянство. Так, за закона­ми однієї держави громадянство може надаватись корпора­ції, якщо вона була утворена та зареєстрована в цій державі, в той час як за законодавством іншої держави громадянство надається тій же корпорації, якщо центр її бізнесу знаходить­ся в межах юрисдикції даної держави. Яким чином міжнародне право повинно враховувати ці відмінності в корпоративних законах?

Питання про те, хто має право захищати міжнародні кор­порації, є центральним питанням, яке виникає навколо про­блеми експропріації власності корпорацій. При встановленні того, яка держава може висувати скаргу, основним джерелом є звичаєве право. Так, у справі компанії - виробника електро­енергії Вагсеіопа Тгасііоп ¹ кілька бельгійських акціонерів во­лоділи більшістю акцій. Рада директорів компанії знаходи­лася в Канаді. У 1940-х роках в Іспанії корпорація була лікві­дована іспанськими властями згідно з іспанським законодав­ством. За канадським же законодавством вона продовжувала діяти. Однак канадський уряд, здавалось, утратив будь-який інтерес і не виявляв жодної активності в цьому питанні. В ре­зультаті бельгійські акціонери звернулися до бельгійського уряду з проханням захистити їхні інтереси. Важливим у цій справі було встановити, чи права Бельгії були порушені в результаті того, що були порушені права її громадян — акціонерів компа­нії, що мала не бельгійське громадянство.

Згідно з позицією бельгійського уряду було неприпусти­мим заперечувати право держави акціонерів здійснювати дип­ломатичний захист тільки на тій основі, що інша держава має відповідне право щодо самої компанії. Бельгійський уряд не­одноразово підкреслював, що не існує норми міжнародного права, котра б заперечувала право держави акціонерів здійсню­вати дипломатичний захист з метою відшкодування шкоди, нанесеної внаслідок незаконних дій, вчинених іншою держа­вою щодо компанії, в якій вони були акціонерами.

Однак, як вирішив МСС, Бельгія не могла оскаржувати цю справу, оскільки:

¹ Вагсеіопа Тгас*іоп, Іл^Ь* апа Рои^ег Со. Сазе [1970] 1 І.С..І. Кер. 3.

235_

Міжнародне економічне право

- корпорація та акціонери мали різну юридичну правосу- б'єктність. За міжнародним правом не існувало обов'язку для Канади здійснювати дипломатичний… Суд вирішив, що акціонери не мали права на оскарження, звернувши увагу на… На основі традиційної норми, згідно з якою право дипло­матичного захисту корпорації має держава, за законами якої вона…

Розділ 18

Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

Декларація про принципи міжнародного права щодо друж­ніх взаємин та співробітництва між державами 1970 р. роз­виває цей принцип і зазначає, що… В історичному плані низка міжнародно-правових актів регу­лювали мирні засоби…  

.236

237_

створила комісію з питань посередництва і третейського суду та прийняла Конвенцію про мирне вирішення міжнародних суперечок. 1907 р. II Гаазька мирна конференція переглянула прийняту конвенцію. 1928 р. було прийнято Паризький дого­вір «Про відмову від війни» - Пакт Бріана - Келлога.

Способи врегулювання конфліктів можна поділити на дві категорії: дипломатичні проце­дури та судові рішення. Серед дипломатичних Дип/ІО- засобів найпростішим та найвживанішим є пе­реговори. Цей спосіб не передбачає участі тре-МСІТИЧНі _тьсгї _СТОр_ОНИ і ц_ИМ відрізняється від інших спо-ППОЦедУРИ собів. Тільки після того як держави вдались до дипломатичних переговорів, вони можуть зве­ртатися в ООН. Процедури ведення диплома­тичних переговорів не визначено, держави самі вирішують, як себе поводити. Дипломатичні пе­реговори можуть вестися шляхом консульта­цій, обміну нотами, листами та ін. Стадіями дипломатичних переговорів можуть бути пере­говорна ініціатива, досягнення домовленості сторін про переговори, визначення рівня ран­гів, узгодження процедури ведення перегово­рів, обговорення предмета спору, вироблення і прийняття правозастосовчого акта, який вмі­щує пропозиції щодо вирішення спору або саме вирішення спору. Дипломатичні переговори можна класифікувати:

1) за предметом спору — на переговори з політичних, еко­
номічних, соціальних питань тощо;

2) за кількістю учасників - на дво- і багатосторонні пере­
говори;

3) за рівнем службових осіб, які беруть участь у перегово­
рах - на дипломатичні переговори І рівня — вищий рівень,
II рівня - міністрів закордонних справ, III рівня - послів,
IV рівня - спеціально уповноважених службових осіб.

За певних обставин може існувати обов'язок вступати в переговори, що виникає з двосторонніх чи багатосторонніх угод. Окрім цього, обов'язок вступити в переговори може виникну­ти за рішенням суду. Там, де існує обов'язок вести перегово­ри, передбачається і обов'язок досягти згоди, наскільки це можливо. У справах континентального шельфу Північного моря МСС зазначив, що сторони зобов'язані розпочати пере-

РОЗДІЛ 18

говори з метою досягнення згоди, а не просто пройти через формальний процес переговорів як передумову ¹. У справі зовнішніх боргів Німеччини Суд підкреслив, що хоч згода на переговори не обов'язково передбачає обов'язок досягти зго­ди, вона насправді передбачає, що повинні бути зроблені сер­йозні зусилля для досягнення такого результату.

Процедури добрих послуг та посередництва (§оогї оіІісез апо! тейіаііоп) передбачають залучення третьої сторони, чи то особи чи групи осіб, держави чи групи держав, чи міжна­родної організації. Цей процес полягає у переконанні сторін конфлікту в необхідності досягти згоди. Добрі послуги ма­ють місце там, де третя сторона намагається переконати сто­рони конфлікту вступити в переговори, в той час як посеред­ництво передбачає активну участь третьої сторони в перегово­рах. Насправді ж лінію розмежування між цими двома підхо­дами часто важко провести, оскільки вони тісно переплітаються. Прикладами добрих послуг професор М. Шо наводить роль президента США у 1906 р. у завершенні російсько-японської війни та функцію СРСР у сприянні мирному вирішенню індій­сько-пакистанського конфлікту 1965 р., в результаті чого було підписано Ташкентську декларацію 1966 р. Іншим прикла­дом може бути участь Франції у сприянні переговорам США та Північного В'єтнаму, що розпочались у Парижі на початку 1970-х. Генеральний секретар ООН може часом відіграти важ­ливу роль, надаючи добрі послуги. Прикладом цього може бути ситуація в Афганістані у 1988 р. Під час Карибської кризи 1962 р. СРСР погодився на добрі послуги Генерального секретаря ООН, що сприяло переговорам зі США, в результаті яких було гарантовано безпеку Куби. Посередником у спорі між Індією та Пакистаном у 1952 р. був МБРР. Посередни­ком між Чилі та Аргентиною у 1979 р.- католицький кар­динал.

США запропонували взяти на себе посередницькі функції у врегулюванні питання заборгованості України за поставки російських енергоресурсів, яка на лютий 1995 р. оцінювалась у 1,5 млрд доларів. Але Москва виступила проти такого посе­редництва, аргументуючи це тим, що проблема українського боргу є двосторонньою ². У березні - квітні 1999 р. Україна ви­ступила з ініціативою свого посередництва задля розв'язання конфлікту в Югославії. Аргументами на користь такого посеред­ництва з боку України були внутрішній досвід нашої держави щодо розв'язання складних, постійно небезпечних проблем,

¹ ІЧоїЧЬ 8еа Сопііпепіаі ЗЬеії Сазез [1969] І.С.Д. Кер.

² Москва проти посередництва Вашингтона у питанні боргу України за
російські енергоносії // Голос України.- 1 лют. 1995.- № 20.- С. 1.

мирні засоби вирішення ЛОЛ

міжнародних спорів /і О 7____________

неупередженість України, а також те, що вона не була членом контактної групи з колишньої Югославії'.

Слідчі комісії як засіб вирішення міжнародних спорів утво­рюються для встановлення фактів щодо конфлікту. Положен­ня щодо таких розслідувань були вперше розроблені у 1899 р. на Гаазькій конференції як можлива альтернатива викори­стання арбітражу. Найуспішніше розслідування було викори­стане в інциденті 1904 р., коли російські морські кораблі об­стріляли британські риболовецькі човни, прийнявши їх за ворожі японські торпеди. Були застосовані Гаазькі положен­ня, і висновки міжнародної слідчої комісії сприяли мирному врегулюванню проблеми. Це сприяло підтримці цієї процеду­ри на Гаазькій конференції 1907 р. СІЛА, наприклад, уклали 48 двосторонніх договорів між 1913 та 1940 рр. з положення­ми щодо створення постійної слідчої комісії. Ці угоди відо­мі як договори Бріана. Однак в наш час розслідування як окре­мий механізм мирного врегулювання майже не застосовується. Процес примирення (сопсіііаііоп) передбачає розслідуван­ня третьою стороною основ конфлікту та вироблення пропози­цій щодо врегулювання. Цей спосіб включає елементи як роз­слідування, так і посередництва, і фактично комісії примирення виникли з договорів щодо постійних слідчих комісій. Звіти комісій примирення є тільки пропозиціями і не містять обо­в'язкових рішень. Цим вони відрізняються від арбітражних рішень. В період між двома світовими війнами багато догово­рів включали положення щодо комісій примирення як методу врегулювання конфліктів. Однак цей спосіб не був широко застосований. Правила створення комісій примирення були розроблені у Загальному акті 1928 р. щодо мирного врегулю­вання міжнародних конфліктів (переглянутому в 1949 р.). До функцій комісій входили розслідування та посередництво. Такі комісії мали складатися з п'яти осіб, по одній від кожної сто­рони конфлікту, а три інші - призначені за згодою третіх сто­рін. Робота повинна бути завершена протягом 6 місяців. Низ­ка багатосторонніх договорів передбачає примирення як спо­сіб вирішення конфліктів.

Процедура примирення була застосована в ісландсько-нор­везькому конфлікті щодо делімітації континентального шель­фу між Ісландією та островом Ян Маєн. Комісія запропонува­ла створення зони спільного розвитку, що ніколи не могло б бути запропоновано судовим органом, котрий приймає рішен­ня виключно на основі юридичних прав сторін. Інший при­клад - створення комісії примирення щодо Палестини згідно з резолюцією ГА ООН 194 (III), 1948 р.

¹ Марциновський А. Серби протестують, НАТО - бомбардує // Голос України.- 1 квіт. 1999.- № 59.- С. 1, 4.

РОЗДІЛ 18

.240

 

18.3.

Судові засоби вирішення спорів

Якщо зазначені вище узгоджувальні засо­би є переважно політичними, то судові засоби мають юридичний характер. Процедура арбіт­ражу виходить за межі процесу дипломатич­ного врегулювання. У сучасній формі ця про­цедура бере початок з Джейського договору ^ау Тгеаіу) 1874 р. між Британією та Амери­кою, згідно з яким були утворені змішані ко­місії для вирішення юридичних питань між сторонами. Гаазька конвенція щодо мирного врегулювання спорів 1899 р. включала низку положень щодо міжнародного арбітражу, ме­тою якого згідно зі ст. XV було «узгодження розходжень між державами, яке здійснюєть­ся арбітрами на їхній розсуд і на основі по­ваги до закону». Згода на арбітраж згідно зі ст. XVIII передбачала обов'язок виконати арбі­тражне рішення. Крім того, був утворений По­стійний арбітражний суд. В дійсності, це не суд, оскільки він не має сталого складу суддів. Він складається зі списку осіб, названих сторонами, максимум по 4 особи від кожної сторо­ни. Коли сторони бажають звернутись до арбітражу, вони ма­ють право вибрати членів суду з цього списку, що значно по­легшує процес створення арбітражних судів. Постійний арбі­тражний суд також складається з Міжнародного бюро, яке виконує функції реєстру суду і зберігає справи, та Постійної адміністративної ради, що здійснює адміністративний конт­роль над Бюро. Між 1900 та 1932 рр. приблизно 20 справ прой­шли через Постійний арбітражний суд, але з того часу число цих справ різко скоротилось. З 1930-х років тільки три спра­ви були розглянуті цим арбітражним органом. Все ж постій­ний інтерес до арбітражного процесу залишається. Так, Комі­сія міжнародного права сформулювала збірку Норм арбітражної процедури, прийнятих ГАООН 1958 р., а Постійний арбітраж­ний суд 1992 р. прийняв Факультативні норми врегулю­вання арбітражних спорів між двома сторонами.

Арбітражні суди можуть утворюватись різними шляхами. Може бути один арбітр або колегіальний орган. В останньому випадку кожна сторона призначає рівну кількість арбітрів. Голова призначається або самими сторонами, або ж вже на­званими арбітрами. Згідно з системою Постійного арбітражно­го суду і у випадку, коли немає угоди, яка б регулювала це по-іншому, кожна зі сторін конфлікту обирає двох арбітрів зі списку, і тільки один з цих двох може бути громадянином цієї держави. Ці арбітри потім обирають суперарбітра, коли ж вони не можуть обрати його, це залишається третій стороні,

мирні засоби вирішення ґ\ А л

міжнародних спорів

визначеній за згодою. Якщо ж і це не дає результату, тягнуть жереб. У разі відсутності згоди держави не зобов'язані зверта­тись до арбітражу. Коли ж арбітражне рішення було прийня­те, воно є кінцевим і обов'язковим для сторін і виконується національними судами. Однак у деяких випадках рішення може бути визнане недійсним.

У лютому 1994 р.в Україні було прийнято Закон «Про міжнародний комерційний арбітраж», який застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України (ст. 1) ¹. Міжнародні комер­ційні арбітражі відповідно до цього Закону є третейськими судами, до компетенції яких належить розгляд спорів, що виникають із зовнішньоторговельних та інших міжнародних економічних зв'язків. Однак передбачивши порядок функціо­нування і вирішення спорів третейськими судами, Закон не встановив порядку створення ні постійно діючих арбітражних установ, ні арбітражів ай пос ².

Міжнародний Суд Справедливості ООН, утворений 1945 р., за період 1947-1995 рр. розглянув 94 справи, з них дав 21 кон­сультативний висновок. В останні роки Суд активізував свою діяльність. Так, тільки за період з 1 серпня 1999 р. по 31 лип­ня 2000 р. Суд прийняв рішення у справі, поданій у травні 1996 р. Ботсваною і Намібією щодо острова Касікілі/Седуду, виголосив рішення щодо своєї юрисдикції у справі, поданій у вересні 1999 р. Пакистаном проти Індії щодо знищення паки­станського літака, вказав на можливі попередні заходи у справі Демократичної республіки Конго проти Уганди та провів п'ять тижнів усних слухань по справі Катару та Бахрейну. Кіль­кість справ, що надходять до МСС, продовжує зростати. Якщо 1994 р. до Суду було подано 10 справ, 1998 р.— 12, то в кін­ці 1999 р.- 25 справ. На квітень 2002 р. на розгляді Суду знаходилось 23 справи з цілого світу, а саме: одна справа між азійськими державами, три - між африканськими державами, дванадцять - між європейськими державами, дві - між ла­тиноамериканськими державами і п'ять міжконтинентально­го характеру. У зв'язку з таким збільшенням справ фінансо­вих та людських ресурсів Суду вже недостатньо для його ефек­тивної роботи, і, як зазначав Президент МСС суддя Гільберт Гільом у своєму зверненні до ГА ООН у жовтні 2000 р., якщо Суд не отримає необхідних ресурсів, він буде змушений почи­наючи з 2001 р. відкладати прийняття рішень у низці справ ³.

¹ Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого
1994 р. // Голос України.- 20 квіт. 1994.- № 73 (823).- С. 8-Ю.

² Брилев А. А. Третейские суди Украиньї // Юридическая практика.-
№ 1 (159).- 4 янв. 2001.- С. 4.

,242 розділ

³ЧУеЬтазіег - Шегпаііопаі Соигі оі <Тизисе.- 26 Ос*. 2000 // Ргезз Кеіеаве 2000/36.

Як зазначалося вище, МСС не має обов'язкової юрисдик­ції. Компетенція Суду поширюється лише на спори між дер­жавами, але і спори між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Його рішення є обов'язковим тільки для сторін і тільки з даного питання, тобто воно не створює судового прецеденту, який був би обов'язковим і для інших держав в аналогічних ситуаціях, але Суд спирається на свої попередні рішення у наступних аналогічних спра­вах.

Суд відкритий у першу чергу для всіх членів ООН, які є учасниками Статуту Міжнародного Суду. Держави, які не є членами ООН, можуть стати учасниками Статуту на умовах, які визначаються в кожному окремому випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Наприклад, три держави, які не були членами ООН - Швейцарія, Ліхтенштейн і Сан-Маріно - стали учасниками Статуту Суду; Японія також стала учасницею Статуту до прийняття її в члени ООН. Рішен­ня Суду є остаточними, обов'язковими і не підлягають оскар­женню.

18.4.

Право­мірність застосу­вання сили за міжна­родним правом

Статут ООН визначає лише два випадки правомірного застосування сили: а) в цілях самооборони; б) за рішенням Ради Безпеки ООН. В останні роки часто використовується термін «гуманітарна інтервенція», хоч зміст його визначається по-різному. Найчастіше гу­манітарну інтервенцію визначають як втручан­ня, пов'язане із застосуванням воєнної сили, здійснюване однією державою або групою дер­жав, у внутрішні справи іншої держави з ме­тою усунення масових і грубих порушень прав людини в цій державі, якщо вона не бажає чи неспроможна самостійно захистити права лю­дини на власній території. Окремо розгляда­ють гуманітарні силові операції ООН та опера­ції ООН з підтримання миру.

Гуманітарна силова операція ООН - це примусові заходи ООН, які пов'язані із за­стосуванням збройної сили і здійснюються на підставі гл. VI Статуту ООН і в межах резолю­ції Ради Безпеки ООН з метою забезпечення дотримання прин­ципу поваги до прав людини в тій державі, де масштаби й серйозність порушень прав людини такі, що становлять пору­шення міжнародного миру або загрозу мирові, а офіційна влада

мирні засоби вирішення О А О

міжнародних спорів Х^т О____________

 

цієї держави не в змозі (чи не бажає) самостійно припинити ці порушення *.

З 1945 року було проведено 47 операцій ООН з підтримки миру. Як зазначають М. І. Неліп та О. О. Мережко, для того щоб застосування сили під час гуманітарних силових опера­цій було правомірним, необхідно дотримуватись таких кри­теріїв:

1) об'єктивна кваліфікація гуманітарної кризи;

2) терміновість застосування сили для вирішення гумані­
тарної проблеми;

3) співробітництво з місцевими органами державної влади
у випадку їх згоди на спільні дії;

4) повне вичерпання мирних засобів вирішення спору (пе­
реговорів, добрих послуг, посередництва, розслідування тощо);

5) нейтральність та неупередженість сил ООН до ворогую­
чих сторін;

6) правильний підбір етнічного, расового складу контин­
генту ООН;

7) постійний контроль операцій ГА ООН для запобігання
зловживанням;

8) пропорційність сил ООН розмірові гуманітарної кризи.

Прецедентним було застосування сили проти Іраку у від­повідь на його агресію проти Кувейту в серпні 1990 р. Рада Безпеки вперше прийняла рішення про збройне втручання в суто гуманітарних цілях. У жовтні - листопаді 1997 р. виник­ла чергова криза, пов'язана з виконанням Іраком резолюції Ради Безпеки ООН щодо ліквідації зброї масового знищення і засобів її доставки, прийнятої 1991 р.². Ірак представив допо­відь про те, що всі заборонені озброєння знищені, однак Спе­ціальна комісія з роззброєння Іраку визнала доповідь недосто­вірною. Виникло питання про застосування санкцій проти Іра­ку, серед яких була пропозиція заборонити міжнародні поїзд­ки високопоставлених посадових осіб Іраку, причетних до військових справ і розвідки. Проти виступили Франція, Ро­сія, Китай, Єгипет і Кенія. Зважаючи на розбіжності в Раді Безпеки ООН між СІЛА і Великою Британією, з одного боку, та Росією, Францією і Китаєм, з іншого, парламент Іраку ре­комендував уряду припинити будь-які зв'язки з інспекторами ООН доти, доки не буде складений графік скасування ембарго проти Іраку. Уряд Іраку відразу прийняв рішення про при­пинення діяльності інспекторів ООН, що було дещо змінено С. Хусейном - він заявив, що комісія може продовжувати роботу,

¹ Неліп М. І., Мережко О. О. Силовий захист прав людини: питання легітим-ності в сучасному міжнародному праві.- К.: Наук, думка, 1998.- С. 124-125. ²8/Ке8/ 687 (1991).

а він лише заборонив участь у ній американців, оскільки вони займаються шпигунством. У відповідь ООН негайно оголосила про припинення інспекцій з контролю за роззброєнням Іраку. Протистояння це триває і до сьогодні.

Актуальною проблемою застосування сили стала косівська проблема. Застосування сили військами НАТО довгий час було ймовірним, і те, що силу все-таки було застосовано, засвідчи­ло, наскільки низькою є ефективність ООН та її вплив у вирі­шенні збройних конфліктів.

Напруга між етнічними албанцями та югославськими си­лами безпеки переросла у збройний конфлікт навесні 1998 р., коли багато людей було вбито та близько 300 тис. цивіль­них осіб вимушені були покинути свої домівки. 23 вересня

1998 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 1199, в якій
вимагалось припинити будь-які воєнні дії. «За» проголосувало
14 членів Ради Безпеки, Китай утримався. 24 жовтня 1998 р.
Рада Безпеки приймає резолюцію 1203, яка підтримала ство­
рення місії спостереження НАТО та ОБСЄ і зобов'язала всі
сторони в Косові дотримуватись цієї угоди. 6 лютого 1999 р.
розпочалися переговори щодо майбутнього Косова в Рамбуаиє
у Франції за участю всіх воюючих сторін та Контактної гру­
пи, які були продовжені у березні в Парижі. Однак через
відмову Югославії дотримуватись Угод, досягнутих в Рам­
буаиє, Паризькі мирні переговори були зірвані. 24 березня

1999 р. розпочалася збройна акція об'єднаних сил проти Юго­
славії.

29 квітня 1999 р. ФРЮ подала скаргу до МСС проти Бель­гії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Нідерландів, Порту­галії, Іспанії, Сполученого Королівства та США, звинувачую­чи ці держави у бомбардуванні території Югославії на пору­шення своїх міжнародних зобов'язань. Зокрема, у скарзі за­значалося, що ці держави вчинили дії, якими порушили міжнародні зобов'язання, що забороняють застосування сили проти іншої держави; зобов'язання захищати цивільне насе­лення та цивільні об'єкти у воєнний час та захищати довкіл­ля; зобов'язання гарантувати вільну навігацію міжнародними річками, зобов'язання щодо прав людини та основних свобод; незастосування забороненої зброї тощо. Югославія звернулась до Суду з проханням визнати зазначені держави винними у порушенні цих міжнародних зобов'язань та зобов'язати їх від­шкодувати завдану шкоду. Щодо США та Іспанії, то в червні 1999 р. Суд заявив, що у нього немає юрисдикції стосовно цих країн. Що ж до інших країн, то МСС заявив, що у нього відсут­ня ргіта іасіе юрисдикція (достатня юрисдикція) для засто­сування тимчасових заходів з метою негайного припинення

 

РОЗДІЛ 18

мирні засоби вирішення міжнародних спорів

застосування сили, про що просила Югославія. У червні 1999 р. МСС зобов'язав Югославію подати свої аргументи (Метогіаіз) за кожною з восьми справ не пізніше як 5 січня 2000 р., _а держави-відповідачі - подати контраргументи (Соипїег-Метогіаі) не пізніше як 5 липня 2000 р. У визначений термін Югославія подала свої аргументи, в той час як держави-відпо­відачі висловили заперечення щодо юрисдикції Суду та при­йнятності справи. Суд призначив квітень 2001 р. як часовий ліміт для своїх заяв щодо цих попередніх заперечень. Цей тер­мін було подовжено до 5 квітня 2002 р.

16 липня 1999 р. було прийнято Закон України «Про схва­лення Указу Президента України "Про направлення миротвор­чого контингенту для участі у міжнародній миротворчій опе­рації в Косові, Союзна республіка Югославія"» '. Такий Закон було прийнято відповідно до Закону України «Про участь Укра­їни в міжнародних миротворчих операціях» ², згідно з яким рішення про направлення миротворчого контингенту чи ми­ротворчого персоналу для участі України у міжнародній ми­ротворчій операції, а також з питань надання матеріально-технічних ресурсів та послуг приймає Президент України з одночасним поданням до Верховної Ради України законопроек­ту про схвалення рішення в частині щодо направлення миро­творчого контингенту (ст. 4).

ДОДАТКИ

Антонович М.М. Міжнародне публічне право. – К.: Вид.дім „КМ Академія”; Алеута, 2003. – 308 с.

 

¹ Закон України «Про схвалення Указу Президента України "Про на­
правлення миротворчого контингенту для участі у міжнародній миротворчій
операції в Косові, Союзна республіка Югославія"» // ВВР.— 1999.— № 41.—
Ст. 376.

² Закон України «Про участь України в міжнародних миротворчих опера­
ціях» // ВВР.- 1999.- № 22-23.- Ст. 202.

 

 

.246

 

,-