Право міжнародних договорів

подібна до тих умов, які застосовуються при ратифікації. Від­мінність цих способів незначна, і фактично вони є дещо спро­щеними формами ратифікації договору.

Закон України «Про міжнародні договори України» перед­бачає такі способи вираження згоди на обов'язковість міжна­родного договору, як ратифікація * (ст. 7), затвердження між­народних договорів України, які не потребують ратифікації (ст. 9), приєднання до міжнародних договорів України або їх прийняття (ст. 10), підписання міжнародних договорів Украї­ни (ст. 11). У проекті Закону 2002 р. список міжнародних договорів, які підлягають ратифікації, дещо змінений, зокре­ма, він доповнений загальноекономічними договорами (про економічне та науково-технічне співробітництво), із загальних фінансових питань тощо, однак не виділено міжнародних до­говорів про громадянство (ст. 9), що є в Законі 1993 р.

Згідно зі ст. 7 Закону «Про міжнародні договори України» ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального Закону про ратифікацію. Як і інші закони України, закони про ратифікацію повинні бути підписані Президентом. Саме через недотримання цієї конституційної норми за конститу­ційним поданням 54 народних депутатів від 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України вирішив, що прийняття Закону про ратифікацію «Європейської хартії регіональних мов» від­булося з порушенням Конституції України, і визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення ч. 1 ст. 7 Зако­ну України «Про міжнародні договори України».

Під час підписання договору виявляється намір держави бути пов'язаною договором. В Україні, як і в СПІА та багатьох інших державах, виконавча влада підписує договори, а зако­нодавча влада їх ратифікує. У Канаді виконавча влада і підпи­сує і ратифікує договори, а процес імплементації здійснює за­конодавча влада. Можливе приєднання до договору, яке та­кож означає ратифікацію. Стаття 18 формулює зобов'язання держав не позбавляти договір його об'єкта і мети до набуття договором чинності.

Час набуття договором чинності, як правило, зазначається в самому тексті договору. Ним може бути дата підписання; момент обміну ратифікаційними грамотами; інший порядок, зазначений в самому договорі.

При укладенні багатостороннього договору держави, що беруть участь у його розробці, домовляються про те, хто буде депозитарієм (хоронителем) цього договору, і це фіксується в тексті договору. Як правило, депозитарієм є держава, на тери-

Ратифікація - лат. гаїит їасеге - робити кінцевим.

РОЗДІЛ 7

торії якої проходила конференція. В наш час функції депози-_тарія найчастіше виконує ООН, спеціалізовані установи ООН _та інші міжнародні організації.

Договір може мати різного роду додатки - окремі додатко­ві статті, підписані при укладанні договору; протокол, який може містити тлумачення окремих статей; застереження. Як зазначено в ст. 19 Конвенції, держава може формулювати за­стереження, підписуючи, ратифікуючи, приймаючи, затвер­джуючи договір чи приєднуючись до нього, за винятком випад­ків, коли таке застереження заборонено договором; договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застереження не належить, чи якщо застереження не сумісне з об'єктом і цілями договору.

Отже, застереження - це одностороння заява держави під час підписання, ратифікації, прийняття, затвердження чи при­єднання до договору, мета якої виключити чи змінити правові наслідки деяких положень договору у їх застосуванні до даної держави. Проблема застережень до багатосторонніх договорів була предметом довгих дебатів під час 6-ї та 7-ї сесій ГА ООН. Це питання також розглядалось в 1951 році МСС стосовно Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього Ч Згідно з правилом, яке існувало до цього, якщо не всі сторони погоджуються із застереженням держави В, ця дер­жава більше не може бути стороною договору. В консультатив­ному висновку МСС у справі застережень до Конвенції про геноцид Суд доходить висновку стосовно таких питань:

1. Чи може держава, що робить застереження, розгляда­
тись як сторона Конвенції, якщо із застереженням не пого­
джується одна чи більше сторін Конвенції, але не всі сторони?

Суд сімома голосами проти п'яти робить висновок, що така держава може розглядатись як сторона Конвенції, якщо ці застереження не суперечать предметові і меті Конвенції; в про­тилежному випадку держава не може розглядатись як сторона

Конвенції.

2. Якщо відповідь на питання 1 ствердна, який наслідок
застереження для сторін, що заперечують це застереження, і
для тих, які приймають його?

Сімома голосами проти п'яти Суд приймає рішення, що:

а) якщо сторона Конвенції заперечує застереження, яке не від­
повідає предмету і меті Конвенції, ця сторона може вважати, що
Держава, котра робить застереження, не є стороною Конвенції;

б) якщо ж сторона приймає застереження, вона може вважати,
Що держава, котра робить застереження, є стороною Конвенції.

¹ Кезегуаиоп їо іЬе Сопуєпіііоп оп Сепосійе Саве Асіу. Ор. [1951] І.С.<І.
Кер. 15. ...,,.

право міжнародних ф ф

договорів / /_______________

Правило, однак, залишається не зовсім чітким у світлі ст. 19 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Сторо­ни, які заперечують проти застереження держави А, повинні задекларувати, що не будуть вважати А стороною договору.

Інший приклад. Низка держав відмовились ратифікувати Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. 1995 року уряд Малайзії вирішив ратифікувати цю Конвенцію, але з цілим рядом застережень. Канада та деякі інші держави занепокоєні тим, що якщо вони не виступлять проти цих застере­жень, то Конвенція буде абсолютно змінена. Якщо ж Канада хоче заперечити ці застереження, вона повинна довести, що вони не відповідають предметові та цілям Конвенції.

Ратифікація державою міжнародного договору, зокрема в галузі прав людини, не завжди означає, що держава дотримуєть-І ся положень цього договору. Чотири Женевські конвенції 1949 р. мають найбільше число ратифікацій у світі, однак відомі вони більше через їх порушення, ніж дотримання. І навпаки, якщо держава не ратифікувала конвенцію, це не означає, що вона по­рушує її. Так, 76 держав є сторонами Конвенції проти катувань, однак Міжнародна амністія звинувачує більш ніж 110 держав у продовженні практики катування, тобто не всі держави, які не є сторонами Конвенції, практикують катування.

Розглянемо застереження, зроблені до Конвенції про права дитини великою кількістю африканських та азійських держав. Кувейт, наприклад, зробив застереження щодо всіх положень Конвенції, які несумісні з законами Ісламського Шаріату та по­ложеннями місцевих законів '. Аналогічні застереження зроби­ли Афганістан, Єгипет, Іран, Ірак, Йорданія, Пакистан, Катар.і Інші держави, як наприклад Індонезія, ратифікували Конвен-.; цію, зазначаючи, що її ратифікація «не передбачає прийняття тих зобов'язань, які виходять за межі конституційних норм, чи прийняття будь-яких зобов'язань на введення будь-якого права, що виходить за межі тих, які передбачені Конституцією» ². Де­кілька західних держав (Фінляндія, Німеччина, Ірландія, Нор­вегія, Португалія та Швеція) заперечили цим застереженням як «несумісним з предметом та метою Конвенції» ³. Однак, хоч як це дивно, вони ніколи не вимагали, щоб ці застереження були зняті, та ніколи не заперечували, щоб ця Конвенція набула чин­ності для держав, які сформулювали ці застереження⁴.

'И-И., МиШіаїегаі Тгеаііез ОерозНеа \уНп іЬе 8есге4агу-Сепега1 аз оі 31 Бес. 1992), аї 192, и.ІЧ. Бос. 8Т/ЬЕО/8ЕК.Е/11, Ц-И. 8а1ев N0. Е.93.У.11 (1993).

²іа. аі 192.

^Зіа. а* 194-95.

⁴ Сегпа СН. М. ІІпіуегзаіНу оі Нитап КіеЬіз апа СиНигаї І Ітріетепїаііоп оі Нитап Ш^пів іп БіЯегепї 8осіо-СиНига1 Сопіехїз // Нит., ЕІ8 <3.- 1994.- V. 16.- Р. 748-749.

РОЗДІЛ 7

 

Дія міжнародного договору

Зворотної сили норми обох договорів не ма­ють, тобто міжнародні договори, укладені до прийняття цих конвенцій, є правомірними, якЩ° вони були укладені з дотриманням існу­ючих тоді процедур.

У статтях 27 обох конвенцій зазначено, що ні держава, ні міжнародна організація не впра­ві посилатись на національне право чи правила міжнародної організації як на основне виправ­дання невиконання міжнародного договору.

Згідно зі ст. 26 Конвенції 1969 р. кожен чинний договір є обов'язковим для його сто­рін і повинен ними сумлінно виконуватися — Расіа віті; зегуапйа, що є одним з головних прин­ципів міжнародного права, офіційно сформульо­ваних ще Карфагенським собором 438 р.

У міжнародному співтоваристві не існує органу, який би міг давати обов'язкове тлумачення міжнародного договору. Найбільш ефективним засобом автентичного тлумачення є без­посередні дипломатичні переговори.

Одним з найвидатніших представників юридичної герме­невтики вважають основоположника науки міжнародного права Гуго Гроція (1583-1654). У своїй праці «Про право війни та миру» Гроцій присвятив гл. XVI «Про тлумачення» досліджен­ню способів інтерпретації слів і спеціальних технічних термі­нів, а також запропонував розрізняти такі види тлумачення, як граматичне, логічне, історичне, технічне і рекомендаційне. Серед принципів і правил тлумачення, запропонованих Гроці-єм, є невикористання складної і незрозумілої термінології, послуговування звичайною народною лексикою тощо.

У сучасному міжнародному праві принципи тлумачення міжнародних договорів були закріплені в статтях 31 та 32 Ві­денської конвенції про право міжнародних договорів.

Припинення дії міжна­родних договорів

Обидві конвенції передбачають існування інституту естопеля в міжнародному договірно­му праві. За ст. 45 обох конвенцій, естопель -Це інститут, на основі якого держава і міжна­родна організація не можуть більше посилатись на підставу недійсності чи припинення догово­ру, виходу з нього чи призупинення його дії, якщо після того, як їм стало відомо про факти наявності таких підстав, вони погодились, явно чи мовчазно, з дією договору, зі збереженням ним юридичної сили і продовженням його дії.