БІОГРАФІЧНІ ДОВІДКИ

Апостол Данило Павлович (1654–1734) – визначний військовий та політичний діяч України кінця XVII – першої третини XVIIІ ст., гетьман Лівобережної України (1727–1734 рр.). На посаді гетьмана намагався упорядкувати державне життя Гетьманщини. Провів ряд адміністративних та економічних реформ, реорганізацію фінансової та судової системи України. Відстоював інтереси української торгівлі. Добився зменшення кількості російських полків на території України та дозволу відновити Запорозьку Січ під владою гетьмана тощо. Діяльність Д. Апостола сприяла втриманню процесу повного підкорення Гетьманщини російській владі.

Брюховецький Іван Мартинович (?–1668) – гетьман Лівобережної України (1663–1668 рр.). Обраний гетьманом на Чорній Раді у Ніжині завдяки підтримці запорожців, селян та міщан. Проводив відверто промосковську політику. Уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р. Перший з українських гетьманів, що відвідав Москву. Отримав від царя боярський титул і Шептунівську волость на Чернігівщині у володіння. Підписані ним Московські статті 1665 року значно обмежували державні права Гетьманщини і посилили її адміністративну та фінансову залежність від Московської держави. У більшості українських міст були розміщені російські гарнізони, посилилась влада російських воєвод. Політика гетьмана викликала глибоке невдоволення українського населення і православного духовенства. Невдоволення посилилось після Андрусівського перемир’я між Москвою та Польщею. І. Брюховецький вирішив відкрито виступити проти Москви і очолити антимосковське повстання. Під час повстання був убитий лівобережними козаками.

Виговський Іван Остапович (?–1664) – видатний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1657–1659). На посаді гетьмана продовжував політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. Прагнув зберігати дружні стосунки з усіма сусідніми державами. У жовтні 1657 року уклав угоду зі шведами. Відновив союз з Кримським ханством. Розпочав переговори з Польщею. У своїй внутрішній політиці Виговський орієнтувався на козацьку старшину, роздаючи їм землі та посилюючи її вплив в державі. Політика гетьмана викликала обурення козацьких низів та селян, а також запорожців, які, підбурювані царськими агентами, розпочали повстання проти гетьманського уряду. З допомогою татарського війська Виговський придушив повстання Пушкаря та Барабаша (1658). Уклав з Польщею Гадяцьку угоду (1658). Розбив московське військо під Конотопом (1659). Під тиском промосковське налаштованої старшинської опозиції Виговський змушений був скласти булаву і виїхати до Західної України, яка знаходилась під владою Польщі (жовтень 1659).

Гонта Іван (?–1768)– один з керівників національно-визвольного повстання у Правобережній Україні, яке отримало назву Коліївщина (1768 р.).

Дорошенко Петро Дорофійович (1627–1698) – визначний український державний політичний діяч, гетьман України (1665–1676). Походив з старого козацького роду. Учасник Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. На посаді гетьмана Правобережної України провів ряд важливих реформ: установив на українському кордоні нову митну лінію, почав карбувати власну монету, проводив політику колонізації вільних земель. Дорошенко відновив практику постійних скликань козацьких рад, намагався враховувати думку рядових козаків при проведенні тих чи інших реформ. Проте головним своїм завданням вважав об’єднання Ліво- та Правобережної України. Після Андрусівського перемир’я уклав військовий союз з Кримським ханством і перейшов під політичний протекторат Туреччини. Разом з турецьким військом здобув Лівобережну Україну і після загибелі І. Брюховецького був проголошений гетьманом усієї України. Але гетьманом Лівобережної України Дорошенко залишався недовго, бо змушений був повертатися у Правобережну Україну, де з’явився новий кандидат на гетьманську булаву П. Суховієнко. Союз Дорошенка з турками та татарами мав для України страшні наслідки: українські міста та села перетворились на суцільну руїну; турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах Правобережної України вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували або захоплювали в полон місцеве населення. Авторитет Дорошенка почав падати. У цій ситуації гетьман вирішив зректися булави. Спочатку оселився в с. Сосниці (Чернігівська область), а потім на вимогу московського уряду переїхав до Москви. Був в’ятським воєводою. Останні роки життя жив під Москвою, де і помер.

Залізняк Максим (?–?) – український національний герой, один з керівників національно-визвольного повстання в Правобережній Україні 1768 р. – Коліївщина.

Мазепа Іван Степанович (1639–1709) – визначний український політичний діяч, дипломат, гетьман Лівобережної України. Завдяки прекрасній освіті і дипломатичним здібностям займав високі посади при гетьманах П. Дорошенку та І. Самойловичі. Представляв гетьманський уряд під час переговорів з Московською державою, Кримським ханством, Османською імперією та Річчю Посполитою. Ставши гетьманом, прагнув об’єднати в єдиній державі більшість українських земель: Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Сприяв формуванню аристократичної верхівки українського суспільства. Наділяв козацьку старшину значними землеволодіннями, надавав їй нові права та привілеї. Своєю простаршинською політикою викликав обурення інших суспільних груп. Вважався другом Петра І і намагався використати свій вплив на царя для збереження прав і вольностей Гетьманщини. Мазепа відомий як видатний культурно-просвітницький діяч України. Підтримував розвиток науки, освіти, мистецтва, православну церкву. З початком Північної війни 1700–1721 рр. відносини Мазепи з Петром І погіршились. Намагаючись врятувати Гетьманську державу від неминучого поглинання її Росією, Мазепа уклав угоду зі шведським королем Карлом ХІІ. Разом зі своїм новим союзником потерпів поразку під Полтавою (1709) і змушений був емігрувати у турецькі володіння, де невдовзі помер. Його прах у 1999 р. було доставлено в Україну і перезаховано на алеї гетьманів в Батурині.

Орлик Пилип Степанович (1672–1742) – гетьман України в еміграції 1710–1742. Походив з литовсько-чешського роду. Закінчив Києво-Могилянську колегію (1694 р.). З 1706 р. – генеральний писар, найближчий радник І.Мазепи. Підтримав рішення Мазепи про його розрив з Москвою і союз зі Швецією. Після поразки шведів під Полтавою емігрував разом з Мазепою і частиною козацької старшини. Після смерті І. Мазепи був обраний гетьманом. Під час обрання П. Орлика гетьманом між ним, старшиною та запорожцями було укладено угоду – «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська», більш відомі під назвою «Конституція Пилипа Орлика». Прагнув добитися визволення України з-під московської влади, порушував питання про допомогу європейських країн у справі відновлення української державності. Був останнім українським гетьманом, який відкрито вимагав утворення незалежної української держави.

Розумовський Кирило Григорович (1728–1803) – останній гетьман України (1750–1764 рр.). Обраний гетьманом на козацькій раді у Глухові. У період гетьманства К.Розумовського справами України керувала гетьманська канцелярія на чолі з російським чиновником Г. Тепловим бо сам гетьман майже постійно перебував у Петербурзі. Але з 1760 року К. Розумовський майже постійно жив в Україні і серйозно займався справами Гетьманщини: провів судову реформу, внаслідок якої було створено станові шляхетські суди – земський, бродський і підкоморський; провів реформу козацького війська, реформував систему освіти. Намагався добитися права вільних дипломатичних зносин з іншими державами. Політика К. Розумовського була спрямована на посилення позицій шляхти та козацької старшини і обмеження прав селян. Добивався запровадження спадкового гетьманства в Україні та збереження її автономного устрою. За вимогою Катерини ІІ був вимушений скласти булаву і відмовитися від гетьманства. Згодом відійшов від політичної діяльності, а останні роки життя провів у Батурині, де і помер.

Румянцев-Задунайський Петро Олександрович (1728–1796 рр.) – граф, російський полководець, державний діяч, генерал-фельдмаршал. З 1764 р. – президент 2-ї Малоросійської колегії і генерал-губернатор Малоросії. На цих посадах проводив політику, спрямовану на остаточну ліквідацію Гетьманщини та автономного устрою України. За його розпорядженням було проведено перепис майнового стану населення Лівобережної України та реформування податкової системи, поштової служби тощо. Сприяв перетворенню Лівобережної України у звичайну провінцію Російської держави. Володів величезними маєтками в Україні. Похований в одному з соборів Києво-Печерської Лаври.

Самойлович Іван Самійлович (?–1690) – гетьман Лівобережної України (1672–1687). Був прихильником гетьманської влади, яку намагався зробити спадковою. За його правління внаслідок переселення великої частини населення з Правобережної України відроджувалось економічне життя Гетьманщини. Розширювалась внутрішня та зовнішня торгівля, з’являлись нові та розвивались старі ремесла та промисли. Авторитарний спосіб правління Самойловича, його промосковська політика викликали невдоволення як серед населення, так і в середовищі козацької старшини, яка писала на гетьмана численні доноси, в яких звинувачувала гетьмана у зловживанні владою, в таємних зносинах з Кримським ханством і, навіть, у військовій зраді. Невдалий спільний похід українсько-московських військ (1687 р.) на Крим дав привід для козацької старшини звинуватити Самойловича у його провалі та звернутися до царя з проханням усунути його від влади. Самойлович був заарештований і засланий до Сибіру, де він невдовзі і помер у м. Тобольську.

Сірко Іван Дмитрович (?–1680) – український політичний діяч другої половини XVII ст., кошовий отаман Запорозької Січі. Народився у слободі Мерефа на Харківщині. Учасник Визвольної війни. Виступав проти політики І. Виговського. Організував військовий похід на Аккерман, і таким чином сприяв розпаду татарсько-польсько-української коаліції, спрямованої проти Московського царства. Підтримував Ю. Хмельницького, а після підписання Слободищенського трактату 1660 р. виступив проти нього. Обирався кошовим отаманом 8 разів і займав цю посаду з 1663 до 1670 рр. Брав участь у численних походах запорозьких козаків на Крим та на татарські і турецькі володіння (Очаков, Ізмаїл, Перекоп).

Хмельницький Юрій (1641–1685) – гетьман України (1657, 1659–1663), гетьман Правобережної України (1677–1681, 1685). Син гетьмана Б. Хмельницького. На посаді гетьмана України намагався продовжувати справу свого батька. 27 жовтня 1659 р. уклав з Росією нову Переяславську угоду, яка значно обмежувала державні права України. У 1660 р. уклав з Польщею Слободищенський трактат, за яким Україна мала відновити союз з Річчю Посполитою на умовах Гадяцької угоди 1658 р. Згодом зрікся булави і постригся в ченці. У 1677 році турки проголосили Ю. Хмельницького гетьманом і “князем малоросійської України” на правах васала турецького султана. З допомогою турків спробував відновити свою владу на Лівобережній Україні, але зазнав невдачі. Після підписання Бахчисарайського миру у 1681 році Хмельницького знову позбавили гетьманства і відправили до Стамбула. За деякими даними у 1685 році турки знову проголосили його “гетьманом України”, але незабаром стратили.