Концепції держави і права в Росії у другій половині XIX — на початку XX ст.

У другій половині XIX ст. на розвиток політико-правових концепцій у Росії значно вплинула ідеологія народництва, що виникло наприкінці 60 — на початку 70-х pp. серед різночинної інтелігенції. Згодом народництво розділилося на течії, найбільш впливовою серед яких виявився анархізм. Сутність теоретичної концепції анархізму полягала в запереченні держави, державної влади, приватної власності, права й зовнішнього примусу. Держава, за цим ученням, є насиллям над людиною, а влада — джерелом нерівності, несправедливості в суспільстві.

Ідеологом російського анархізму був Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876). Він брав участь у Дрезденському повстанні 1848—1849 pp., був членом 1-го Інтернаціоналу, з якого 1872 р. його виключили за критику насильницької концепції держави К. Маркса і Ф. Енгельса.

У працях "Державність і анархія", "Федералізм, соціалізм і антитеологізм" він зазначав, що жодна форма держави та правління не має права на існування. Держава з її надбудовою — політичними й правовими інститутами обмежує, пригнічує людину, накидає їй свою волю, тому єдиним способом для порятунку суспільства від неволі є зруйнування держави. Знищити її, на думку М. О. Бакуніна, в спромозі всесвітній бунт, який має спалахнути в Росії, Італії, Іспанії та країнах Латинської Америки, де більшість населення — селяни, котрі й повинні стати рушійною силою.

За концепцією анархізму, державу та її владні структури має заступити громада, утворена на засадах добровільності, федералізму й самоуправління.

Перегодом ідеї анархізму поширилися в Україні, але жодна з його течій не мала українського характеру, залишаючись явищем, імпортованим із Росії.

Перші гуртки анархістів з'явилися наприкінці XIX ст. в Одесі, потім у Харкові; більшість їхніх членів було страчено.

Жовтневий переворот 1917 р. в Російській імперії стимулював відродження анархістської державно-правової ідеології в Україні. Селянський анархістсько-партизанський рух очолив Нестор Іванович Махно (1889—1934). Цей рух було ліквідовано більшовицькою владою.

XIX ст. характеризувалося більш інтенсивним розвитком учень про державу і право в Росії. Дослідження сутності держави і права набули професійного характеру; вчені Росії продовжували розробляти відомі концепції, започатковуючи нові підходи в з'ясуванні філософської сутності права.

Зокрема, викладач природного права Санкт-Петер-бурзького університету Олександр Петрович Куни-цин (1783—1840), поділяючи погляди І. Канта, розглядав право як частину моральної філософії. Він зазначав, що "...моральна філософія є наука, що викладає закони, які є приписами для волі розуму...". Вона поділяється на дві частини. У першій викладаються закони внутрішньої свободи, яка зветься моральним вченням, а в другій — "...закони права, яке тому й зветься правовченням, або просто правом".

Правовчення мислитель пропонував назвати природним, оскільки воно розглядає закони, що випливають із природи людського розуму, і відрізняти від нього позитивні закони, основою яких є свавілля законодавця.

Природне право поділяється на два види: "право чисте" і "право прикладне". Перше визначає права, що природно належать людині, а також права, що їх люди можуть набувати й поєднувати з правами, які випливають із природних прав.

Призначення "прикладного права" полягає в пристосуванні "чистого права" до відносин людей.

Розрізняючи моральне вчення і природне право, О. П. Куницин уважав, що предметом морального вчення є внутрішня свобода людини, а предметом природного права — зовнішня.

Позитивне право слід приймати стосовно до приписів природного права, а пізнання сутності останнього має сприяти досконалості, справедливості позитивного законодавства.

Від кінця XIX — початку XX ст. розвиток державно-правових концепцій у Росії продовжили В. С. Со-ловйов, Б. М. Чичерін і П. І. Новгородцев.

Правова крнцепція Володимира Сергійовича Соловйова (1853—1900) тісно зв'язана з його вченням про моральність. У мислителя можна вирізнити два відмінні розуміння сутності права. Перше розуміння зводиться ним до розгляду права як негативного розмежування свободи людей у суспільстві, а друге — до визначення права як мінімуму моральності.

За концепцією В. С. Соловйова, право, під формальним кутом зору, — це свобода, обумовлена рівністю. Вона є основою людського існування, а рівність визначає її форму. Об'єднуючись, свобода і рівність складають суспільство як "правомірний порядок"[38].

Водночас необхідно зазначити, що під рівністю мислитель розумів лише формальну рівність усіх перед законом, "розподіл інтересів" або справедливість. Але формальний підхід до розуміння права, що його використовував В. С. Соловйов, виключав можливість пошуку творчої ролі права і не дозволяв зробити висновків про його позитивний зміст.

Згодом В. С. Соловйов, як і багато його попередників, з'ясування сутності права почав із запитання про його ідейні підвалини. Він уважав, що підвалини цього суспільного феномена знаходяться у сфері моральності. Порівнюючи моральність із правом, мислитель зазначав, що право є визначеним мінімумом моральності. Крім того, важливою якістю права є вимога його зовнішньої реалізації, реалізації визначеного мінімуму добра, зовнішнім утіленням якого є прямий або непрямий примус.

Виходячи з цього, В. С. Соловйов у творі "Виправдання добра" визначає право як "...примусову вимогу реалізації визначеного мінімуму добра або порядку, що не припускає проявів зла"[39].

Принцип права, за вченням філософа, — це справедливість. Вимога особистої свободи є умовою, без якої неможливі людська гідність і високий моральний розвиток. Але людина, на думку мислителя, може розвивати свою свободу тільки в суспільстві. Тому особиста свобода не повинна вступати в протиріччя з умовами життя суспільства. Позаяк існування суспільства залежить не від досконалості окремих людей, а від безпеки всіх, то цю безпеку захищатимуть не моральні імперативи, а юридичні закони, які мають характер примусу, сили для тих, хто вчиняє протиправні дії.

Далі у "Виправданні добра" В. С. Соловйов писав, що там, де стикаються особистий інтерес і загальне благо, там і зароджується право у його філософському розумінні. Вчений мав на увазі право в його ідеї або природне право. Останнє, якщо розглядати його в контексті реалізації, стає позитивним правом. Відтак В. С. Соловйов дійшов висновку, що право є історично рухомим визначенням необхідної рівності двох протилежних інтересів — особистої природи й загального блага.

Конкретизуючи свою концепцію, філософ зазначав, що право не втручається у вільний вибір людей між добром і злом, воно не втручається у сферу мотивів, воно тільки не дозволяє людям практично вчиняти злі дії.

Отже, філософським синтезуючим підґрунтям права є рівність, що передбачає поєднання індивідуальної свободи й загального права — безпеки й добробуту. З порушенням одного з цих компонентів порушується природна рівновага, що призводить до тієї чи іншої крайності — анархії чи деспотизму.

Зазначена рівновага формально може розглядатися як поєднання рівності й свободи, оптимальне розмежування свободи, а в матеріальному аспекті — як поєднання особистих і суспільних інтересів задля реалізації найвищих вимог моральності.

Дещо інший підхід у з'ясуванні сутності права застосовував російський юрист, почесний член Петербурзької Академії наук Борис Миколайович Чичерін (1828—1904). Дослідження цього суспільного феномена вчений починав із з'ясування категорії "особистість". Цю обставину він обумовлював тим, що особистість є найпростішим елементом суспільства як цілого, його "атомом"; не розібравшись у його сутності, не можна зрозуміти цілого.

Людина є істотою духовною; володіючи розумом і волею, вона виступає суб'єктом. Реальна сутність суб'єкта полягає в акті самосвідомості, що надається кожному його власним "я".

Погляди на суб'єкт, зазначав Чичерін, знаходять своє застосування в такому важливому, що лежить в основі права й моральності, питанні, як питання про свободу волі.

З цього приводу він розмірковував, що юридичні закони всіх країн спрямовані на людину як на вільну істоту, котра повинна їх виконувати, але, користуючись незалежною волею, може їх і не виконувати. На визнанні свободи волі грунтуються поняття "вина" й "відповідальність". Без поняття "свобода волі" повністю втрачають сенс такі поняття, як "моральність" і "право", руйнується вся система духовного світу людини. Ідея свободи здатна здійснити будь-яку дію, якщо вона не просто ілюзія, а дещо реальне. Усвідомлення свободи та можливість діяти відповідно до цього усвідомлення, за вченням філософа, є факт, що не підлягає сумніву; отже, свобода волі є реальною належністю суб'єкта.

З'ясування суттєвих підвалин права поставило мислителя перед необхідністю проаналізувати поняття "свобода волі". Він зазначав, що, перебуваючи в зовнішньому світі, воля повинна залишатися незалежною, визначатися власними внутрішніми спонуканнями. У цьому полягає вищий принцип свободи. Вищим щаблем незалежної волі є узгодження її внутрішніх аспектів із зовнішніми, перенесення її внутрішнього змісту в зовнішній світ, підкорення зовнішніх аспектів внутрішньому змістові.

Визначаючи внутрішній зміст незалежної волі, Б. М. Чичерін писав, що заперечення волею всього поодинокого та умовного, котре виходить за всяку дану межу, приводить до поняття безумовного, що складає притаманну розумові ідею Абсолютного, яке не набувається ніяким досвідом, а притаманне розумові од природи і є його власним змістом. Мислитель зазначав, що від цієї ідеї отримує своє право на існування сама ідея свободи. Щоби діяти в зовнішньому світі, необхідно від Абсолютного перейти до відносного, визначитись у цьому зовнішньому світі. Тут знаходиться момент відокремлення від Абсолютного і тут же знаходиться основа зла, яка полягає в порушенні зовнішнього закону. Цей перехід здійснюється в акті свободно! волі людини. Разом із розвитком свободи людина починає розуміти різницю між добром і злом. Вона розуміє, що є добро, але через обмеженість своєї природи підкоряється зовнішньому впливові та скоює зло.

Вибір між добром і злом людини полягає в тому, що вона підкоряє свої зовнішні прояви розумному законові, здійснює вимоги розуму в зовнішньому світі. Свобода, скерована на здійснення абсолютного закону в діяльності людини, за вченням Б. М. Чиче-ріна, є моральною свободою. Вона поєднує в собі два протиріччя, грунтуючись і на усвідомленні Абсолютного, і на свавіллі. Людина криє в собі ці протиріччя, свобода добра поєднана в ній зі свободою зла.

Кожна людина мріє розширити межі своєї свободи; оскільки так діють багато людей, їхні устремління схрещуються, стикаються, що потребує узгодження. Виникає потреба визначити, що належить кожному, і запровадити загальні правила для вирішення суперек[40].

Якщо духовна природа людини прагне свободи, то суспільні засади полягають в обмеженні цієї свободи, що знаходить своє втілення в законі.

Б. М. Чичерін зазначав, що на відміну від фізичного світу, де закон має необхідну, безперечну силу, в людському світі закон не є імперативом. Оскільки людина — вільна істота, вона може коритися або не коритися законові. Вимоги закону до людини як до вільної істоти можуть мати характер примусу або не мати його. Перше стосується зовнішніх вчинків та дій людини, що складають сферу його зовнішньої свободи, друге випливає з внутрішньої свободи. З першого, зазначав Б. М. Чичерін, виникає право; друге є основою моралі[41].

Право мислитель пропонував розглядати в об'єктивному й суб'єктивному сенсі. Суб'єктивне право — це спонукання, "законна свобода" робити що-небудь. Об'єктивне право — сам закон, що визначає свободу. Звідси право, за вченням філософа, — це "зовнішня свобода людини", що визначається загальним законом".

Важливим кроком у з'ясуванні сутності права як рівноваги індивідуальної свободи та загального блага була державно-правова концепція професора Московського університету Павла Івановича Новгородце-ва (1866—1924). Мислитель зазначав, що право досягло свого найвищого рівня на зламі XVIII — XIX ст., у період Великої французької революції та подій у Європі, причиною яких вона стала.

Проводячи історичну аналогію, П. І. Новгородцев звернувся до подій у Стародавній Греції, кризи давньогрецької демократії IV ст. до н. е. Він зазначав, що жителі Афін небезпідставно пишалися тим, що в їхній державі-полісі було створено такі устрій і правопорядок, які значною мірою забезпечували свободу громадян. Але з часом афінська демократія зазнала поразки внаслідок того, що дух індивідуального інтересу та індивідуальної свободи переміг загальний інтерес.

Тільки з огляду на це, на думку П. І. Новгородце-ва, у Платона та Аристотеля з'явилися сумніви стосовно демократії та думки про пошуки досконалішого державного устрою. У своїх вченнях вони дійшли висновку про недостатність свободи й рівності для встановлення гармонійних суспільних відносин та необхідність пошуку глибших єднальних чинників суспільного життя, в основі яких — підкорення особистих інтересів загальним моральним ідеалам.

Так само на межі XIX — XX ст. вичерпалася віра в загальну силу правових засад, у їхню здатність затвердити на землі царство розуму.

П. І. Новгородцев зазначав, що право як таке не може здійснити позитивні зміни у суспільстві. Правова держава не є вінцем історії чи останнім ідеалом морального життя. Право є підлеглою частиною, що входить до ширшого складу моральних сил.

Царство свободи, зауважував мислитель, — це царство безмежного індивідуалізму, "царство сильних", у якому за бездіяльності держави кожен хапає, що може. Згідно з вимогами нового лібералізму держава не повинна залишатися нейтральною; "вільна держава не є стан, у якому сильні роблять, що хочуть, у міру своєї сили, це — стан справедливості, у якому суспільство стримує свободу деяких для того, щоби зберегти свободу всіх"[42].

Філософ гадав, що від суто зовнішнього розуміння свободи і рівності необхідно здійснити перехід до розуміння більш глибокого — до ідеї цілісної організації людської особистості в кожній людській істоті.

Право неможливе без рівності й свободи. Але між цими поняттями існує протиріччя. Безмежний розвиток свободи міг би привести, зазначав П. І. Новгородцев, до загальної рівності; безумовне здійснення рівності мало б своїм наслідком повне придушення свободи. Встановлення рівності між цими двома аспектами, на думку мислителя, є важливим компонентом права.

Право виконує в суспільстві важливу функцію, воно готує інституціональні структури для різноманітних форм людських відносин. Воно прагне стати таким порядком, якого будуть дотримуватися не зі страху покарання, а з розуміння його необхідності й слушності. Зміст природного права може змінюватися, але завжди залишається незмінним його принцип — припис у формі регулятивної ідеї або категоричного імперативу.

Здійснюючи свою соціальну й політичну діяльність, люди можуть віддалятися від приписів природного права, порушувати їх, але інститути, утворені ними, не можуть ні змінити, ні скасувати цих приписів. Різноманітність життєвих ситуацій породжує плюралізм правових і державних форм, але в них є щось стале, вічне. З огляду на це природне право є здійсненням належної, абсолютної правди в досвіді суспільного життя. Воно повинно вбирати в себе максимальний розумний за даних умов порядок, що відповідає сутності людини.

Узагальнюючи основні ідеї державно-правових концепцій того часу в Росії, необхідно зазначити, що сутність природного права мислителі вбачали в устремлінні до більш адекватного узгодження засад свободи й солідарності, до затвердження такого суспільного устрою, за якого індивідуальна особа не заходитиме в суперечність із необхідною для соціуму солідарністю, а суспільна впорядкованість не здійснюватиметься за рахунок обмеження індивідуальної свободи.

У цілому ж російська філософія права на зламі XIX — XX ст. сприйняла та засвоїла досвід мислителів Заходу, але не зупинилася на висновках німецької класичної філософії, а поставила проблему суттєвих підвалин права, зв'язавши їх із суттєвим виміром людини. Погоджуючись із висновками своїх попередників про те, що для з'ясування підвалин права необхідно визначити його ідею, вони обґрунтовували останню як рівновагу між свободою людини і суспільним благом або солідарністю, яка необхідна для гармонійного, впорядкованого існування соціуму.

ЛІТЕРАТУРА

Десницкий С. Е. Слово о прямом и ближнем способе к научению о юриспруденции. — М., 1768.

Злотницкий В. Т, Сокращение естественного права, выбранное из разных авторов для пользы Российского общества. — М., 1764.

История политических и правовых учений: XVII— XVIII вв. / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1989.

Куницин А. П. Право естественное. — М., 1818.

Нерсесянц В. С. История политических и правовых учений. — М., 1983.

Нерсесянц В. С. Соотношение исторического и логического в процессе познания и развития права // Закономерности возникновения и развития политико-юридических идей и институтов. — М., 1986.

Новгородцев П. И. Кризис современного правосознания. — М., 1909.

пивгородцев П. И. Нравственный идеализм в философии

права. — Спб., 1902. Новгородцев П. И. Об общественном идеале. — М., 1911.

Семенов В. Г., Шаповал В. Н., Шульженко Ф. Ф. К вопросу о философских основаниях права. — К., 1995.

Соловьев В. С. Оправдание добра // Сочинения: В 2 т. — М., 1988. — Т. 1.

Татищев В. Н. Разговор двух приятелей о пользе наук и училищ. — М., 1987.

Чичерин Б. Н. Философия права. — М., 1900. Ященко А. С. Философия права В. Соловьева. — М., 1912.