рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Лекція 1

Лекція 1 - раздел История, Лекція 1. Історія україни Законодавство України Про Збройні Сили 1.1. Історія Українського Вій...

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ЗБРОЙНІ СИЛИ

1.1. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

Україна відроджується, стає незалежною державою. Винятково важливе значення в цьому процесі має проблема розбудови власних Збройних Сил, які створюються на багатовікових військових традиціях. Про це свідчать славні й трагічні сторінки історії українського війська. А вона, як стверджують історики, починається з далеких княжих часів.

Військо Княжої доби. Наші предки, слов'яни, ввійшли в історію як плем'я вояків-завойовників. Протягом кількох століть вони пробивалися до Чорного моря та дійшли до неприступних тоді Карпат. Але їх військова організація була недосконалою, а зброя примітивною.

Першу справжню українську армію створили київські князі-завойовники Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав. Це ті могутні велетні, які випустили українські кораблі на Чорне море, повели свої полки на Кавказ і Каспій, досягли Дунаю та Балканських гір. Ядро їхнього війська складали сканди­навські варяги, закуті в залізо лицарі з двосічними мечами, які були відваж­ними й рішучими і становили велике воєнне братерство. Вони дали нам перший зразок війська, яке знало сувору дисципліну - найважливішу з військових чеснот. За їхнім прикладом створили дружину, лицарське військо князів.

Коли ж Українська держава сконсолідувалася за часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого та їхніх наступників, коли встановили кордони й усе державне життя стало на спільні підвалини, наше військо на кілька століть набуло постійної організаційної форми. У боротьбі зі степовими ордами розвивалося лицарство його воїнів, тих, хто, за свідченням істориків, "під трубами повиті, під шоломами виколихані, кінцем коня годовані", склалися військові звичаї, виникло свідоме національне військо, яке проіснувало майже шість століть. Пізніше Східноукраїнська держава серед міжусобних чвар та непосильної боротьби зі Степом почала занепадати. Під ударами татарських таранів у 1240 р. були знищені старий Київ і над­дніпрянські князівства.

Через сто років катастрофа спіткала й західні землі. Почалася довголітня боротьба за Галичину та Волинь.

Запорозька Січ. Нова доба в історії українського війська розпочалася з появою козаків (1492 р.). До перших козацьких ватаг входили люди різного походження, різних станів і навіть різних народів.

Ідея створення самостійного козацького війська зародилася на Запоріжжі. Там, далеко за межами людських осель, серед степів і диких полів, на неприступних дніпровських островах, добувачі й вояки з України зорга­нізувалися в незалежне військо. У ньому виник своєрідний козацький побут, були вироблені нові способи ведення війни. Цим окремим, самобутнім життям козаччина жила більше трьох століть.

Із Запоріжжя поширилась назва козаччини - Військо Запорозьке.

На Запоріжжі були створені козацькі укріплення - січі. Від слова січ пішли назви січові козаки, січовики.

Першу січ (поселення) на Запоріжжі заснував князь Дмитро Вишне-вецький. Саме він пізніше очолював боротьбу січових козаків із татарами вище Хортиці й під час походу на Молдову, де потрапив у турецьку неволю та був страчений у Царгороді.

Подальший розвиток і слава Війська Запорозького пов'язані з іменами славних гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного (1616-1622), Михайла Дорошенка (1625-1628) та інших, їх чорноморські походи сприяли розвитку українського флоту.

На новий щабель козацтво піднялось за часів гетьманства Богдана Хмель­ницького (1648-1657), Івана Виговського (1657-1659), Юрія Хмельницького (1659-1663), Петра Дорошенка (1665-1676), Івана Мазепи (1687-1709), Пилипа Орлика (1710-1742) та інших.

Військо цього періоду стали називати малоросійським Військом Запо­розьким, бо офіційною назвою Гетьманщини, заведеною російським урядом, була Мала Росія. Ця назва не набула популярності в народі. Гетьманщину називали Україною, а військо - українськокозацьким, або українським.

Після Полтавської катастрофи козацька держава, а з нею й козацьке військо, потрапили в повну залежність від Московщини.

Керувати українським військом, замість гетьмана Мазепи, Петро І призначив гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722), але фактично розпоряджався ним сам. Проти царської військової політики з рішучим протестом виступив наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724), за що й був знищений царською владою в Петропавлівській фортеці.

Потім (1670-1673) найвизначнішим представником запорозької козаччини і противником Московщини став кошовий отаман Іван Сірко, ініціативний, енергійний, шанований запорожцями, незрівнянний вояка й полководець.

Запорозьке козацтво стало перешкодою для військових та політичних цілей Росії, тому цариця Катерина II у 1775 р. своїм указом остаточно зруйнувала січову організацію.

Січові Стрільці та військові сили часів Центральної Ради. У 1914 р. у Львові та інших містах Західної України почали формувати загони українських Січових Стрільців з метою підготовки до збройної боротьби в складі військ Австрії проти Росії в період світової війни.

Пізніше Січові Стрільці відіграли також велику роль у боротьбі з австрійсько-угорською армією на Західній Україні.

Потім з'явилися військові сили часів Центральної Ради та Української Народної Республіки, які взяли на себе основний удар більшовиків у період 1917-1918 рр.

Війська Української держави за Гетьманату. У квітні 1918 р. в Україні за участю німецьких військ гетьман Павло Скоропадський, нащадок брата гетьмана Івана Скоропадського, здійснив державний переворот.

Із цього періоду почалася в Україні доба Гетьманату (29.04.1918-14.12.1918).

Захопивши владу, Скоропадський наказав далі формувати регулярну армію, що було намічено ще за Центральної Ради. Однак організація війська за весь час Гетьманату не вийшла за межі підготовки кадрів. Створення української армії гальмували призначені гетьманом вищі військові начальники, а також німецьке військове командування. Могутня українська армія була їм не потрібна.

Наприкінці 1918 р. спалахнули збройні повстання проти Гетьманату, внаслідок яких влада в Україні перейшла до Директорії. Було відновлено й Українську Народну Республіку (УНР).

Армія Директорії УНР. Ядром військових Збройних сил Директорії УНР стали Запорозький корпус та корпус Січових Стрільців. Але і цей період тривав недовго. У грудні 1918 р. Україну з усіх боків оточили вороги. Найнебезпечнішими з них були більшовики та поляки. Ця українсько-більшовицька війна закінчилася розгромом української армії.

Об'єднані українські армії УНР (1920). У цей час Збройні сили Директорії УНР становили об'єднані українські армії, куди належали, зокрема, Галицька Армія, яка відіграла велику роль в українсько-польській війні, Наддніпрянська Армія, до якої ввійшли група Січових Стрільців, Запорозька, Волинська та інші групи.

Головою Директорії УНР у цей період був отаман Симон Петлюра. Він доручив виконувати обов'язки головного коменданта Наддніпрянської Армії своєму заступнику - наказному отаману генералу Осецькому. Начальником булави штабу став полковник А. Мельник.

Історики пишуть, що Наддніпрянська Армія до походу на Київ була не великою, але добре організованою. В її лавах залишались здебільшого національно свідомі люди. Правда, чимало частин Наддніпрянської Армії були малодисциплінованими й невишколеними. До складу її старшинського корпусу входило багато людей авантюрної вдачі й військово невишколених. У зв'язку із цим, Наддніпрянська Армія була значно слабшою за Галицьку. Але обидві армії, Галицька й Наддніпрянська, хоч які відмінні між собою були організаційно, мали різні політичні переконання, проте однаково сумлінно виконували все для збереження державності й незалежності України. Однак об'єднані українські армії проіснували недовго й розпалися.

Українські військові організації після розпаду армії. Після вста­новлення у Східній Україні більшовицької влади невелика група українських офіцерів-емігрантів підпільно заснувала у Празі 1920 р. Українську військову організацію (УВО) з метою продовження збройної боротьби проти польської окупації Західної України. її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця - галичанина, який раніше очолював загони Січових Стрільців у східних українських арміях.

Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною струк­турою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до антипольського пов­стання. Але в 1923 р. через нові обставини її становище різко змінилось. У 1929 р. представники УВО та численні львівські й празькі студентські групи української націоналістичної молоді заснували у Відні Організацію україн­ських націоналістів (ОУН), яка мала набагато вищу мету, ніж УВО, хоч це була також "підпільна партія".

Карпатська Січ. У 1938 р. на Закарпатті, в Карпато-Україні, як тоді офіційно називали цю автономну Українську державу, сформувалась Кар­патська Січ - військова організація чисельністю близько 5 тисяч бійців. її створення було зумовлене постійною загрозою угорського нападу на цю молоду державу.

14 березня 1939 р. за змовою з німцями в цей край все ж прийшли угорські війська. Поступаючись чисельністю та озброєнням, Карпатська Січ чинила відважний, але безнадійний опір. 15 березня символічно проголошена незалежною Республіка Карпато-Україна була знищена.

Українська повстанська армія (УПА). Це відоме в Україні військове формування за часів радянської влади було створене організаціями україн­ських націоналістів для боротьби з польськими й німецькими загарбниками та більшовицькою владою.

Перші такі партизанські загони виникли на Поліссі й Волині. Як тільки почалась Друга світова війна, місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, який перебував тоді у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою "Поліська Січ" (пізніше перейменовану на УПА). У 1941 р. після спроби німців розпустити цю частину вона пішла "в ліси".

У 1942 р. такі невеликі підрозділи виникли й на Волині. Наприкінці 1942 р. організацією ОУН-Б (бандерівців) було вирішено сформувати великі партизанські сили, які б поклали початок регулярній українській армії для захисту населення від німецьких та більшовицьких репресій. Саме ця організація, за свідченням канадського історика Ореста Субтельного, в 1942 р. силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М (мельниківців), давши їм назву УПА. Головнокомандувачем цих об'єднаних сил було призначено члена проводу ОУН-Б, високопоставленого україн­ського офіцера із щойно розформованого загону "Нахтігаль" Романа Шухевича (генерала Тараса Чупринку). Протягом 1943-1944 рр. ця орга­нізація швидко розрослась до кількох десятків тисяч бійців.

УПА боролась не лише проти німецьких нацистів та більшовиків, а й проти польських окупантів на Волині, Поліссі та Холмщині.

Прихід у Західну Україну Червоної Армії поставив перед УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими силами. Вона очікувала, що розбиті німці вступлять у союз із західними державами, щоб запобігти радянській експансії, й саме ці хибні сподівання значною мірою спонукали провід УПА вести боротьбу з більшовиками, здійснюючи численні акції проти НКВС, командирів Червоної Армії та ін. Для ліквідації УПА радянські війська провели ряд винищувальних заходів та активну анти-пропагандистську кампанію. Боротьба виявилась запеклою і кровопролит­ною. 9 травня 1945 р. війна закінчилась, але радянському режимові було ще далеко до цілковитого контролю над деякими регіонами Західної України.

Історія Чорноморського флоту. Мореплавання в Україні було розвинене з найдавніших часів. За наявності великої мережі річок слов'яни здавна виготовляли собі річні човни.

Великий вплив на розвиток і поліпшення плавання в нас мали варяги. Вони були найславетнішими мореплавцями середніх віків.

На Чорному морі українці ознайомилися з грецькими кораблями та дос­відом мореплавання греків.

Особливо був розвинений український флот на Дніпрі. Наші кораблі вперше з'явилися на Чорному морі між VIII і IX століттями. У 860 р. відбувся великий похід на Царгород під проводом київських князів Аскольда й Діра, а в 907 р. сюди ж ходили князі Олег та Ігор.

У 941 р. князь Ігор задумав похід на Візантію. Український флот тоді нараховував близько тисячі кораблів.

Як було розвинуте наше мореплавання на Чорному морі в ті часи, свідчать договори українських князів із Візантією: Олега - від 907 і 911 рр., Ігоря-від 944 р., Святослава - від 971 р.

Новий військовий похід на Царгород, останній за княжих часів, підготував Ярослав Мудрий у 1043 р. На чолі походу стояли його син Володимир і воєвода Вишата.

Крім Чорного моря, українські князі ходили на Каспій.

Особливо швидкого розвитку набув український військовий флот із вибухом революції в Росії. Найбільш сприятливі умови для цього були на Чорноморському флоті, де серед особового складу нараховувалось понад 75 % українців, а в Севастополі, головній базі Чорноморського флоту, ще з 1905 р. існував український гурток "Кобзар", який під час революції став провідником усього українського руху на Чорноморському флоті. Важливу виховну роль тут відіграла й Чорноморська Рада.

Одним із перших кораблів Чорноморського флоту, який тоді підняв український прапор, був міноносець "Завидний" (липень 1917 р.). Після цього стали плавати під національними українськими прапорами й інші

За Гетьманату подальший розвиток українських морських справ проходив так, як і слід було чекати у великій державі Україні.

У 1919 р. частину кораблів Чорноморського флоту Антанта вивела до Стамбула (Константинополя), де було створено "Базу Російського Чорно­морського флоту" під андріївським прапором.

Незабаром цю частину кораблів знову перевели до Севастополя під командування генерала Врангеля, й вона брала участь у боротьбі з біль­шовиками. Деякі з них разом із біженцями армії Врангеля потім повернулися до Стамбула й французького порту Бізерта в Північній Африці. Інша частина, що залишилася на Чорному морі, ввійшла до складу більшовицького флоту.

Радянська влада вимагала видати їй усі кораблі Чорноморського флоту з Бізерти, але Уряд УНР, що перебував тоді в еміграції, запротестував, звернувшись до Ліги Націй та французького уряду, вважаючи всі ці кораблі власністю УНР, їх так і не було віддано більшовикам. Французи передали ці кораблі на металобрухт.

Збройні сили сучасності. Після розпаду Радянського Союзу й прого­лошення в 1991 р. незалежності Україна успадкувала одне з найбільш потужних угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю і в цілому відносно сучасними зразками звичайного озброєння та військової техніки.

На території України на той час дислокувалися: ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони (ППО), Чорноморський флот.

Усього угруповання військ і сил нараховувало близько 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисяч танків, по­над 7 тисяч бойових бро­ньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічні ядерні боєголовки міжконтинентальних балістичних ракет та понад 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.

Проте це не були ще Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова, Україна отримала лише окремі фрагменти військової машини Радянського Союзу.

Тому 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію всіх розташованих на українському терені військових формувань Збройних Сил колишнього СРСР та про створення одного з ключових відомств - Міністерства оборони України.

З цього часу наша країна стає лідером серед колишніх радянських республік у справі створення власної армії, вбачаючи в ній основу і гарант реальної державності. Уряд України приступив до створення Збройних Сил та інших військових формувань. Процес військового будівництва в державі умовно можна поділити на три основні етапи:

Перший (1991-1996 роки) - формування основ Збройних Сил України. Другий (1997-2000 роки) - подальше будівництво Збройних Сил України. Третій (з 2001 року) - реформування та розвиток Збройних Сил України. Характерними ознаками першого етапу були: одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.

При цьому становлення Збройних Сил України у згаданий період супроводжувалося значним скороченням військових структур, зменшенням чисельності особового складу, кількості озброєнь і військової техніки.

Так, на кінець 1996 р. було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків - на 600 одиниць, вертольотів - майже на 250 одиниць, парк танків і бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно.

 

В основу процесу створення власного війська було покладено політичне рішення керівництва України стосовно без'ядерного й позаблокового статусів Г держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов'язані з ратифікацією Договору "Про звичайні збройні сили в Європі" та виконанням Ташкентської угоди 1992 р., якою встановлювалися максимальні рівні озброєння не тільки для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого "флангового району". В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим.

У стислі терміни Верхов­ною Радою України був прий­нятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і бу­дівництва Збройних Сил України, Постанова "Про Раду оборони України", Закони України "Про обо­рону України", "Про Збройні Сили України", Воєнна доктрина України тощо.

На підставі розширення функцій Збройних Сил України в Державній програмі конкретизовано їхні завдання. їх суть полягає в досягненні Зброй­ними Силами спроможності нейтралізувати воєнний конфлікт низької інтенсивності складом військ (сил) мирного часу та забезпеченні мобіліза­ційної готовності до ведення локальної або регіональної війни. Одночасно Збройні Сили повинні бути постійно готовими до участі в миротворчих та гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій силами до однієї бригади (чисельністю 2-3 тис. чоловік).

Відповідно до завдань Збройних Сил, у Державній програмі уточнено їх структуру, встановлено раціональне співвідношення між видами Зброй­них Сил та родами військ. Так, структура Збройних Сил України вклю­чає:

- Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади й військового управління, в його підпорядкуванні перебувають Збройні Сили України;

- Генеральний штаб Збройних Сил України як основний орган військового управління;

- види Збройних Сил України: Сухопутні війська, Військово-Повітряні Сили, Війська Протиповітряної оборони, Військово-Морські Сили;

- об'єднання,'з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України.

Співвідношення чисельності особового складу між видами Збройних Сил складає:

- Сухопутні війська України - до 54 %;

- Військово-Повітряні Сили України - до 16 %;

- Війська Протиповітряної оборони України - до 13,5 %;

- Військово-Морські Сили України - до 4,5 %;

- Інші з'єднання, військові частини та установи, які не входять до видів
Збройних Сил України, - до 12 %.

Таке співвідношення зумовлюється, перш за все, обсягом завдань, які покладаються на види Збройних Сил, а також тим, що сучасні економічні умови держави не дають можливості реалізувати досягнення воєнно-технічної революції за всіма напрямами. Однак якщо в чисельності особового складу пріоритетність надається Сухопутним військам, то стосовно розробки оз­броєння і військової техніки перевага надається розвитку перспективних систем, які б максимально відповідали вимогам сучасної збройної боротьби. Як відомо, види Збройних Сил виконують свої завдання в тісній взаємо­дії між собою, застосовуючи відповідні їм засоби збройної боротьби, форми й способи ведення бойових дій, а також беруть участь у проведенні заходів правового режиму воєнного й надзвичайного стану, ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру, наданні військової допомоги іншим державам у заходах міжнародних миротворчих операцій.

1.2. ВОЄННА ДОКТРИНА УКРАЇНИ.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАКОНІВ УКРАЇНИ ПРО ЗБРОЙНІ СИЛИ

Після проголошення державного суверенітету перед Україною постала проблема створення комплексної системи національної безпеки. Як політо­логічна категорія національна безпека характеризує такий стан країни, який дозволяє зберегти національно-державну цілісність, суверенно вирішувати політичні, економічні, екологічні, валютно-фінансові, соціальні та культурні проблеми розвитку і бути самостійним суб'єктом міждержавних відносин. Для молодої української держави національна безпека стала насправді мірою відсутності Загрози правам і свободам людини, базовим, життєво важливим інтересам і цінностям нашого народу. Концепція національної безпеки України знайшла своє відображення в прийнятті ряду законів з військових питань.

Складовою частиною концепції національної безпеки стала Воєнна доктрина України, яка була прийнята Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р. Вона являє собою систему офіційних поглядів і ставлення політичного керівництва нашої держави до війни, підготовки країни, населення та Збройних Сил до війни, захисту від агресії.

Розглядаючи воєнно-політичні, воєнно-технічні та воєнно-економічні аспекти оборонного будівництва, Воєнна доктрина розкриває стратегічні завдання України в галузі оборони, ставлення держави до війни, причини можливої війни, джерела воєнної загрози, шляхи забезпечення воєнної без­пеки на місцевому, національному, двосторонньому, регіональному і глобаль­ному рівнях, завдання країни в мирний та воєнний часи, завдання Збройних Сил, принципи будівництва військ (сил), ставлення держави до ЗМЗ, спрямованість будівництва воєнної організації держави, мету і завдання воєн­но-економічної та воєнно-технічної політики, порядок формування воєнного бюджету, фінансування програм матеріального і соціального забезпечення військовослужбовців, шляхи своєї реалізації.

У Доктрині зазначається, що стратегічними завданнями України в галузі оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів. Голов­ними цілями воєнної політики нашої країни проголошено гарантування її національної безпеки від зовнішньої загрози, відведення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки. Україна категорично виступає проти розмі­щення іноземних військ на своїй території. Своїм потенціальним противником вона вважає державу, політика якої становить воєнну загрозу для України, призводить до втручання у внутрішні справи, претендує на її територіальну цілісність і національні інтереси. Головними цілями України в можливій війні будуть відсіч збройній агресії, захист державного суверенітету, полі­тичної незалежності та територіальної цілісності, якнайшвидше припинення політичними та дипломатичними засобами воєнних дій. У Доктрині чітко визначено: "Україна засуджує війну як засіб національної політики, притри­мується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати усі міжнародні суперечки та конфлікти виключно політичними методами".

Говорячи про воєнно-технічні аспекти безпеки та беручи до уваги, що виробництво всіх необхідних сучасних та перспективних систем озброєння в Україні не лише економічно недоцільне, але і практично неможливе, Доктрина містить установку на забезпечення військ сучасними системами озброєння і військовою технікою шляхом власного виробництва, виробництва в кооперації з іншими державами та торгівлі із закордоном. При цьому пріоритет віддається технологіям подвійного призначення, які дозволяють виробляти продукцію для військових і цивільних цілей, а серед систем озброєння перевага надається бойовій техніці високих технологій.

У Доктрині сформульовано мету воєнно-економічної політики України - підтримання незалежної обороноздатності держави при раціональному обсязі воєнних витрат. Визначено основні принципи цієї політики: забез­печення максимальної ефективності воєнного виробництва за умови обме­женості фінансових і матеріальних ресурсів, застосування конкурсного підходу до розробки та виробництва нових систем озброєння і військової техніки, використання контрактного підходу до виконання замовлень Міністерства оборони, досягнення високої технологічності систем озброєння і потрібного рівня уніфікації їх елементів, екологічно безпечна та економічно вигідна утилізація систем озброєння і військової техніки, що підлягають ліквідації, раціональна конверсія воєнного виробництва.

У Воєнній доктрині на перший план висувається проблема забезпечення власної воєнної безпеки, яка, у свою чергу, складається з космічної, наземної та морської безпеки. Вирішувати її покликані, перш за все, Збройні Сили України, високого сумарного воєнного потенціалу яких необхідно досягти виключно якісними параметрами. А тому вони повинні бути сучасними з усіх точок зору: організаційно, якісним станом, технічним оснащенням, рівнем бойової готовності та військової дисципліни, за поглядами на ведення воєнних дій, методами підготовки до війни. Збройні Сили зобов'язані забезпечити українському народу стійку і тривалу воєнну безпеку, а у випадках агресії - збройний захист держави. Саме тому основним їх завданням у Доктрині є захист незалежності, територіальної цілісності й недоторканності України. Ряд якісних вимог висувається до Збройних Сил, серед яких слід виділити боєздатність, бойову ефективність, бойову стійкість, мобільність, керованість, живучість, готовність до відмобілізування і виконання бойових завдань.

У Воєнній доктрині сформулювано основні принципи будівництва Збройних Сил: проведення оперативно-тактичної, мобілізаційної, бойової, морально-психологічної підготовки особового складу з урахуванням законів збройної боротьби і принципів воєнного мистецтва; комплектування їх як на основі загального військового обов'язку, так і за контрактом із поступовим переходом до професійної армії; військово-патріотичне виховання допризовної та призовної молоді, особового складу на національно-історичних традиціях; вирішення комплексу питань, пов'язаних із соціальним захистом військово­службовців; повна департизація (заборона військовослужбовцям брати участь у діяльності політичних партій і рухів). Якісні параметри Збройних Сил спрямовані на практичну реалізацію принципу оборонної достатності, який є наріжним каменем, закладеним у військове будівництво України і провідних держав світу. Проте необхідно врахувати, що оборона зовсім не абсолю­тизується нашою Воєнною доктриною. Збройним Силам може бути надано право на застосування всіх форм і методів воєнних дій, які є в їх арсеналі, для виконання свого призначення. Оборонна спрямованість військового будів­ництва визначає Збройним Силам не лише готовність до ведення оборонних дій, а й проведення в мирний час ряду підготовчих заходів: ведення постійної розвідки, несення бойового чергування, відпрацювання прийомів оборони та контрнаступу і т. д. Таким чином, Воєнна доктрина України стала основою її військового будівництва.

Воєнна доктрина реалізується в правових документах, які приймаються Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів, Мі­ністром оборони України (законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів, наказах Міністра оборони України).

Основними правовими документами, якими керуються Збройні Сили України, зараз є:

1. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про оборону України" (від 5 жовтня 2000 р.), що встановлює засади оборони країни, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання
органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони.

2. Закон України "Про Збройні Сили України" (від 6 грудня 1991 р. зі змінами і доповненнями від 5 жовтня 2000 р.), в якому визначено функції, склад Збройних Сил України, правові засади їх організації, діяльності, дис­локації, керівництва та управління ними.

3. Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. (1996 р.).

4. Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (від 18 червня 1999 р.), що здійснює правове регулювання стосовно загальновійськового обов'язку у військовій службі з метою виконання громадянами України конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни.

5. Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (від 18 лютого 1999 р.), що визначає організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою, відповідно до Конституції України, необхідно замінити виконання військового обов'язку, якщо воно суперечить релігійним переконанням громадянина.

6. Положення "Про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками, солдатами і старшинами ЗСУ" (Указ Президента України від 7 листопада 2001 року).

7. Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"(від 20 грудня 1991 р.).

8. Військові статути Збройних Сил України (затверджені законами України 24 березня 1999 р.). До них належать Статут внутрішньої служби, Дисциплінарний статут, Стройовий статут і Статут гарнізонної та вартової служб.

Витяги із законів наведено в додатках, а основні положення військових статутів - у главах 2, 3.

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Лекція 1. Історія україни

На сайте allrefs.net читайте: Лекція 1.

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Лекція 1

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Лекція 2
Військова присяга та військова символіка України Ритуал прийняття військової присяги як клятви воїна на вірність своєму народові, Вітчизні існує з давніх-давен. На території сучасно

Лекція 3
Глава 2. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ СТАТУТУ ВНУТРІШНЬОЇ СЛУЖБИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ Питанням упорядкування життєдіяльності війська, підтримання міцної військової дисципліни в усі часи приділялася о

Лекція 4
РОЗМІЩЕННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ. ОБОВ'ЯЗКИ ТА ДІЇ ДНЮВАЛЬНОГО РОТИ Розміщення роти. Солдати і сержанти строкової служби розміщуються у казармах. Для розміщення особового складу в спальних п

Лекція 5
ВОГНЕВА ПІДГОТОВКА Влучний і дієвий вогонь під час бою в поєднанні з майстерним маневром є однією з основних умов успішного виконан

Лекція 6
Глава 2. ОСНОВИ СУЧАСНОГО ЗАГАЛЬНОВІЙСЬКОВОГО БОЮ Характер сучасного загальновійськового бою вимагає від офіцерів, зокрема від офіцерів медичної служби, глибоких знань сучасних засобів і с

Лекція 7
ОЗБРОЄННЯ ТА ЕКІПІРОВКА СОЛДАТА Для успішного ведення бою солдат озброюється та екіпірується (мал.132—135). Особистою зброєю солдата є: автомат (АКМ), ручний кулемет (РКК), ручний про­тита

Лекція 8
ВІЙСЬКОВА ТОПОГРАФІЯ Топографія — наука, що вивчає засоби вимірювання місцевості і відображення її на папері у вигляді планів і карт. Військова топографія — розділ топографії, що

Лекція 11
ЗАВДАННЯ ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ УКРАЇНИ Завданнями Цивільної оборони України є: запобігання виникненню надзвичайних ситуацій те­хногенного походження і здійснення заходів, спрямо­ваних

Лекція 12-14
ЦИВІЛЬНА ОБОРОНА «Цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від на­слідків надзвичайн

Лекція 15-16
ЗАХИСТ НАСЕЛЕННЯ У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ 25. Прилади радіаційної, хімічної розвідки і дозиметричного контролю Для організації захисту населення від уражальної дії зброї ма

Лекція 17-18
ОРГАНІЗАЦІЯ ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ В НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ Цивільна оборона в навчальних закладах організо­вується за тим самим принципом, що й на об'єктах народного господарства, але з навчально

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги