Післявоєнний швидкий та якісно новий прогрес народного господарства країн знаходив своє відображення в розвитку економічної науки, який не міг не відбити конфліктний, суперечливий і нерівномірний процес становлення нового соціально-економічного механізму, більше того, наука сама стала активною частиною цього процесу. Основними напрямками розвитку світової економічної думки в 50–70 роках ХХ ст. стало неокейнсіанство, неокласика, неолібералізм, інституціоналізм.
Етап 40–60 рр. ХХ століття в історії економічної думки Заходу прийнято іменувати «століттям кейнсіанства», оскільки концепції даного напрямку відігравали домінуючу роль і в академічних, і в урядових колах найбільш потужних, економічно розвинених капіталістичних країн (і, насамперед, у США). Виключенням із цього правила були тільки ФРН і Франція.
Уже в перші післявоєнні десятиліття кейнсіанський напрямок економічної думки відчув значні зміни, перетворившись у неокейнсіанство, де «нео» означає, що послідовники Дж. Кейнса привносять в аналіз нові елементи й підходи, які були не характерні для поглядів самого засновника доктрини. До найбільш важливих новацій потрібно відносити теорії економічної динаміки (або зросту) і циклічного розвитку економіки. Обидві вони стали для кейнсіанців новими, оскільки основна модель економіки Дж. Кейнса є статичною, що зумовлене особливостями депресивної економіки 30 рр. Але в роки другої світової війни і після неї ситуація в економіці розвинених країн кардинально змінюється. Народне господарство, особливо в США, починає бурхливо рости і досягає високих темпів зростання, забезпечуючи високу зайнятість і доходи. Тому для економістів (особливо американських) проблема стійкого зросту економіки стає головним предметом досліджень. Рішення питань економічної динаміки стало своєрідним «викликом часу», і кейнсіанці цей виклик прийняли.
В неокейнсіанстві варто виділити два основних напрямки: американське і європейське.
Представниками американського неокейнсіанства є економісти Гарвардського університету Е. Хансен (1887–1975) і С. Харрис (1897–1974). Вони встановили, що причина циклічності, криз і безробіття – це коливання динаміки інвестицій. Концепція мультиплікатора Кейнса була доповнена концепцією акселератора, що погоджував зростання інвестицій зі зростом національного доходу. Метод перманентного регулювання і напрямку державних і приватних інвестицій був замінений методом маневрування державними витратами залежно від економічної кон'юнктури (незалежно від можливого дефіциту державного бюджету). Він є основної складової концепції «вбудованих стабілізаторів» і неокейнсіанських антициклічних програм.
Серед європейських послідовників Кейнса особливо варто виділити французьких економістів. Деякі з них, зокрема, Ф. Перру (1903–1987), важали, що положення Дж. М. Кейнса про регулювання позичкового відсотка як спосіб стимулювання нових інвестицій є необов'язковим. Визначальним способом забезпечення інвестиційного процесу ними було запропоновано використовувати індикативний метод планування економіки.
Особливо варто виділити неокейнсіанські моделі економічного зростання, головними авторами яких є англійський економіст Р. Харрод (1900–1978) і американський учений російського походження Е. Домар (1914–1997). Харрод поклав в основу моделі ідею рівності інвестицій і заощаджень, а модель Домара виходить із рівності грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиції). У моделях є багато загального:
- врахування системи «мультиплікатора-акселератора» і моделювання економічної динаміки з використанням взаємозв'язку інвестицій і заощаджень;
- визнання незмінності в довгостроковому періоді таких параметрів як частка заощаджень у доходах і гранична продуктивність капіталу;
- висновок про доцільність підтримки постійного темпу економічного зросту як основної умови динамічної рівноваги економіки, при якому досягається повне завантаження виробничих потужностей;
- досягнення динамічної рівноваги і стабільного зросту можливо лише при активному державному регулюванні економіки.
Близькість поглядів при розробці моделей дозволила об'єднати їх у модель Харрода-Домара. Пізніше неокейнсіанцями Е. Хансеном, Д. Хіксом та іншими були запропоновані багатофакторні моделі економічного зросту, що враховують також механізм циклічних коливань, зміни галузевої структури виробництва, вплив науково-технічного прогресу та ін.
Питання економічного зросту цікавили англійську дослідницю Дж. Робінсон (1903–1983), яка у 1956 р. в своїй роботі «Нагромадження капіталу» спробувала виявити основні фактори, що впливають на довгострокове зростання економіки та визначити причини відхилення від стійкого зросту.
Дж. Робінсон розвиває теорію, у якій взаємопов’язаність проблем економічного зросту (нагромадження капіталу) і розподілу здійснюється на основі діючих у реальності інститутів, які визначають прагнення підприємців до нагромадження, з одного боку, і боротьбу робітників за частку продукту в національному продукті – з іншого. Так дослідниця прагне обійтися не тільки без категорії трудової теорії вартості, але й без категорії граничного продукту. Для виявлення закономірностей нагромадження капіталу Дж. Робінсон припускає ряд обмежень: відсутність державного втручання в економіку; наявність тільки класів підприємців і найманих робітників; повну капіталізацію прибутку; заробітна плата як незалежна змінна, величина якої складалася в результаті тривалого історичного розвитку. Аналізуючи процес нагромадження (приросту) капіталу, автор дійшла висновку, що він залежить від двох умов:
1) величини прибутку, що дорівнює річному виробництву інвестиційних товарів за винятком амортизації;
2) прагнення підприємців здійснювати інвестиції.
Звідси Дж. Робінсон робить і другий висновок: капіталістична економіка може відчувати стагнацію двох видів – викликану браком НТП та спричинену апатією і небажанням підприємців вкладати капітал. Це дозволяє сформулювати ідеальні умови економічного розвитку:
- нейтральний НТП, в умовах якого продуктивність праці і заробітна плата на один працюючого і капіталомісткість праці підвищуються в однаковій пропорції, а норма прибутку є постійною;
- гнучкість і динамізм заробітної плати, що зростає відповідно приросту виробництва;
- вільна конкуренція, що забезпечує попередню умову;
- нагромадження капіталу, що залежить від темпів НТП та приросту зайнятого населення.
Крім довгострокових аспектів нагромадження капіталу, Дж. Робінсон включає в аналіз і інші проблеми короткострокового характеру: докладно розглядає роль очікувань і невизначеності, які призводять до циклічних коливань інвестиційної активності, значення фінансів і грошової системи, фактор міжнародної торгівлі, споживання із прибутку та ін.
У післявоєнні роки теорія Дж. Кейнса й неокласична доктрина стали головними напрямками в економічній теорії, які, з одного боку, явно суперечили один одному, але, з іншого боку, відчували гостру потребу один у одному. Тому в економічній теорії з'явилися спроби «синтезувати» ці два вчення, а найактивнішу участь в цьому взяли американські вчені Дж. Хікс, Е. Хансен, П. Самуэльсон, Л. Клейн та інші видатні економісти. Завдяки їм в 60-х роках виникла теоретична система, що одержала назву «неокласичного синтезу».
Засновники цієї теорії вважали, що вчення Д. Кейнса має бути декілька вдосконалено, оскільки порівняно з 30–50 рр. ХХ ст. головною проблемою господарства стало нагромадження ресурсів. Крім того, оскільки підйоми того часу часто супроводжувався інфляцією і мали нестабільний характер, виникла необхідність більш універсальної концепції регулювання, прийнятної не тільки для умов спаду, але і зросту. Тому в ході переробки оригінальної концепції Дж. Кейнса частина його положень була відкинута, а інші одержали розвиток.
Головними ідеями «неокласичного синтезу є:
- розробка «спрощеної» або «урізаної» моделі Кейнса, яку найчастіше пов'язують із ім'ям П. Самуельсона, автора відомого підручника «Економікс» 1948 року;
- система Хікса-Хансена, в якій у модель Д. Кейнса вводяться грошові параметри. У результаті з'явилася схема «прибутки-витрати», що представляє систему Д. Кейнса у випадку концепції загальної рівноваги та вважається тому «квінтесенцією» неокласичного синтезу.
Погіршення світової господарської кон'юнктури в 70–80 рр. XX ст. спровокувало перехід неокласичного напрямку в контрнаступ. Період економічного підйому 60-х років змінився глибокою кризою, якій не завадило активне антициклічне державне регулювання. Особливістю циклічної кризи 70–80-х років стала ситуація стагфляції – одночасного зросту безробіття й інфляції на тлі спаду виробництва, що не тільки не знаходило пояснення в кейнсіанської теорії, але й робило неможливим лавірувати між цими проявами економічної нестабільності. Нездатність пояснити і протистояти цим явищам викликала розчарування в кейнсіанській теорії, а ініціативу перехопили прихильники ідей вільного підприємництва, які попри розходження своїх теоретичних позицій, мали загальну методологічну основу – розвиток ринку вільної конкуренції й обмеження економічних функцій держави роллю арбітра. Тому різні течії і школи, що розділяють принципи економічного лібералізму і протиставляють себе кейнсіансву, поєднались під назвою неолібералізм. Теоретичною основою напрямку залишаються постулати класичної школи, але на відміну від неокласиків припускається певна участь в економічних процесах держави, що методами фіскального й кредитно-грошового регулювання має проводити макроекономічну політику. У цьому зв'язку в сфері їхнього аналізу опиняються проблеми економічного зросту, які традиційно вважалися об'єктом уваги кейнсіанців.
Неоліберали, на відміну від останніх, розглядали економічне зростання як результат змін не одного єдиного фактору – капіталовкладень, а багатьох: праці, природних ресурсів, технічного прогресу, які можуть поєднуватися в різних пропорціях і заміщати один одного. Узагальнене втілення цей підхід знайшов у моделях із застосуванням апарата виробничих функцій, що показують кількісний взаємозв'язок між витратами різних факторів виробництва і отриманим результатом. Оптимальне сполучення факторів у цих моделях забезпечується вільною конкуренцією, внаслідок чого ціни факторів приходить у відповідність із їх граничним продуктом: зарплата дорівнює граничному продукту праці, відсоток – граничному продукту капіталу. Тому в умовах рівноваги має місце оптимальний розподіл доходів, що відповідає внеску кожного фактору. Були запропоновані багатофакторні моделі, що описують стан динамічної рівноваги в умовах вільного формування цін на фактори виробництва. Найбільшу популярність завоювала модель американського економіста Р. Солоу (народ. 1924 р.), що показує як нагромадження капіталу, ріст населення і НТП впливають на обсяги виробництва в часі. Ця модель виявилася зручним інструментом, за допомогою якого можна було досліджувати вплив на економічне зростання різних модифікацій виробничої функції шляхом введення в неї численних аргументів, у тому числі грошової маси.
Ідеї неоліберализма знайшли відбиток також у концепції Фрайбургської школи, що виникла в другій половині 40-х рр. у Німеччині і виступила з теорією соціального ринковому господарстві. Її засновником був В.Ойкен (1891–1950), що зібрав навколо себе групу економістів, правознавців і політиків, куди входили зокрема міністр економіки, а потім канцлер ФРН Людвіг Ерхард (1897–1977), швейцарський економіст Вільгельм Рьопке та інші.
Центральною ланкою концепції було вчення про економічні порядки. Всі відомі в історії варіації господарських систем являли собою різновиди двох основних «ідеальних типів господарства»: централізовано-керованого і ринкового. Хоча ринкове господарство має очевидні переваги, повністю автоматично функціонувати воно не може, оскільки існує тенденція до концентрації, яка породжує монополію і підриває конкуренцію, що є найважливішим інструментом ринку. Крім того, вільний ринок спричиняє небажані соціальні перекоси: нерівність у доходах, незабезпеченість окремих соціальних груп, різкі коливання зайнятості. Все це робить необхідним втручання держави, покликане, по-перше, обмежувати владу монополій, по-друге, забезпечувати соціальну компенсацію незаможним через перерозподіл доходів, бюджетне фінансування соціальних програм і навіть деяке регулювання цін на окремі товари. І все-таки роль держави в економіці бачилася досить скромно, подібно ролі судді на футбольному полі: стежити за дотриманням правил, але в саму гру не втручатися. Головне – забезпечити ціновому механізму здатність безперешкодного функціонування. Тільки добре функціонуючий конкурентний порядок може позбавити людство не тільки від економічного нестатку, але і від загрози тоталітаризму.
В 60-е рр. послідовники В. Ойкена трохи змінили його теорію «конкурентного порядку», у результаті чого склалася модель «соціального ринкового господарства». Один з головних теоретиків його є А. Мюллер-Армак , який не вважав регулювання монополії й конкуренції головними напрямками стабілізації капіталізму. Визнаючи загальні принципи ордолібералізму, він відмовився від спроб відродження вільної конкуренції шляхом «приборкання» монополій, перенісши акцент на питання свідомої соціальної політики. У В. Ойкена ці питання не мали самостійного значення, оскільки він пов'язував соціальну справедливість просто зі свободою ринку. А. Мюллер-Армак вважає, що мета діяльності національної економіки полягає в тому, що на базі високоефективної й гнучкої економічної системи, заснованої на конкуренції, досягти соціального прогресу. Шляхом до цього має стати «соціальне ринкове господарство». Тому А. Мюллер-Армак найважливішою складовою своєї моделі проголошує активну соціальну політику, яка відповідає принципу «соціальної компенсації» і повинна забезпечити «соціальний мир» у суспільстві, атмосферу співробітництва і взаємодопомоги, що є сприятливим для ринкової системи. Головними інструментами такої політики він називає, по-перше, прогресивне оподатковування доходів, що дозволить скоротити розрив між високими й низькими доходами; по-друге, бюджетні дотації малозабезпеченим верствам населення, які гаратують прийнятний рівень життя; по-третє, створення розвинутої системи соціального страхування (через хворобу, безробіття та ін.) і соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я і т. д.).
Серед соціально-економічних концепцій повоєнного періоду важливе місце належить інституціоналізму, що виник у США наприкінці XIX ст. багато в чому на основі критики панівної тоді неокласичної школи. Визначною рисою і майже єдиним об'єднуючим початком для прихильників цього напрямку стала особлива методологія дослідження економічних процесів. В основі цієї методології лежить:
- широкий міждисциплінарний підхід до аналізу економічних процесів і явищ із залученням категоріального апарата соціології, політології, психології, права та інших суспільних наук;
- історичний, еволюційний принцип в аналізі економічних процесів, вивчення їх у розвитку;
- емпіричний підхід, конкретний аналіз із використанням фактичних (статистичних) матеріалів, а не просте абстрактне теоретизування;
- критична спрямованість, вивчення можливих протиріч економічних явищ, їхніх негативних сторін і наслідків;
- використання в якості «одиниці знання» інститутів, які є поняттями, що відображають загальновизнані в суспільстві норми поведінки людей (звичаї, традиції, правові норми), а також суспільними утвореннями, у яких ці норми реалізуються практично (родина, держава, корпорація та ін.).
Інституціоналізм використає для пояснення економічних явищ дуже широкий спектр інститутів (як економічного, так і неекономічного характеру), які сприймаються як аксіома, що не вимагає доказу і пояснень.
На першому етапі розвитку інституціоналізму, в 20–30 рр. ХХ ст., склалися три основних течії інституційної теорії: психологічний або технократичний (Т. Веблен), правовий (Дж. Коммонс) та кон'юнктурно-статистичний (У. Мітчелл). У цей період нова методологія не одержала широкого визнання, тому довго інституціоналізм залишався «у тіні» спочатку неокласичної школи, а потім і кейнсіанства.
Другий етап розвитку інституціоналізму прийшовся на період після другої світової війни (особливо на 50–60-х та 80–90-х рр.), коли інтерес до його методології серед економістів-теоретиків зростав, і позиції в економічній теорії усе більше зміцнювались. У цьому головну роль зіграла науково-технічна революція, що почала активно розвертатися з 50-х рр. і стала дуже швидко й кардинально змінювати не тільки зміст, але і механізми протікання економічних процесів і відбиватися на становищі господарства і суспільства в цілому. Іншим важливим фактором уваги до інституціоналізму стало помітне наростання суперечливості суспільного розвитку, що визначалося не тільки наслідками НТР, але й внутрішньою суперечливістю суспільних відносин.
Інституціональний напрямок і зараз є вкрай неоднорідним і складається з безлічі різних концепцій, що відбивають різні напрямки досліджень. Одними з перших течій сучасного інституціоналізму стали теорії технократичного детермінізму, де досліджувалися в основному наслідки НТР, її вплив на стан економіки і суспільний добробут. Ця течія у 50–70-х рр. була представлена численними теоріями індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства. Поступово ця течія переростає в більш широку (з погляду підходів) – теорію трансформації капіталізму, де обґрунтовуються ідеї спонтанної, якісної трансформації економічної системи капіталізму, насамперед за рахунок зміни природи і ролі великих корпорацій. Вважається, що в результаті цих процесів традиційна система капіталізму (XIX ст.) перероджується в систему «народного капіталізму», «суспільство загального добробуту», «постіндустріальне» суспільство. Це відбувається оскільки впровадження у виробництво й повсякденне життя досягнень сучасної НТР відкриває перед людством величезні перспективи для рішення злободенних економічних і соціальних проблем, стає найбільшим благом, але разом з тим породжує серйозні протиріччя, які іноді ставлять під погрозу саме існування життя на Землі. НТР настільки істотно змінює економічну, соціальну й духовну сферу життя, що ці зміни і їхні наслідки повинні були стати об'єктом аналізу теоретиків-економістів. Саме тому вже з 60-х рр. значне місце в соціально-інституціональному напрямку економічної науки посідають концепції індустріалізму, в яких послідовно і всебічно викладається роль науки й техніки щодо розвитку і функціонування західного суспільства, включаючи економіку.
У 60-ті рр. з'явилася перша хвиля наукових праць (Р. Арон, У. Ростоу, Дж. Гелбрейт), які містили оптимістичні варіанти теорії індустріального суспільства. Основна ідея полягала в тому, що еволюція суспільства здійснюється під сильним впливом НТР, що видозмінює характер і структуру економіки, модифікує структуру інтересів, веде до добробуту. Друга хвиля робіт (80-ті рр.) присвячена проблемам постіндустріального суспільства, у яких більш обережно і менш оптимістично оцінюються наслідки НТР.
Р. Арон розглядав соціальний прогрес як перехід від аграрного до індустріального суспільства. Аграрним він називав традиційне, докапіталістичне суспільство, у якому панує натуральне господарство і класовий поділ. Промислово розвинене суспільство характеризується масовим ринковим виробництвом і буржуазно-демократичним ладом. Перехід від аграрного суспільства до індустріального здійснюється завдяки НТР. У результаті впровадження наукових технологій у виробництво і управляння відбувається докорінна зміна соціальної структури, перехід суспільства на нову, вищу стадію розвитку. Досліджуючи питання перспектив індустріального суспільства, Р. Арон вважає, що максимальне зростання виробництва і споживання не можна розглядати як головну мету індустріального суспільства, а його найближчим майбутнім має стати зближення (конвергенція) двох альтернативних економічних систем (капіталізму і соціалізму) і розпад тоталітарних ідеологій.
У. Ростоу, як одному з перших теоретиків індустріального суспільства, належить концепція «стадій економічного зросту», що одержала поширення в 60-х роках XX ст. Намагаючись створити альтернативу теорії марксистського вчення про суспільно-економічні формації, Ростоу виділяє 5 етапів розвитку суспільства, що різняться за рівнем технологічного розвитку:
1. Стадія «традиційного суспільства» (аграрного), що характеризується примітивним сільськогосподарським виробництвом, ієрархічною соціальною структурою і «доньютоновським» рівнем науки і техніки.
2. На стадії «перехідного суспільства» створюються передумови «зрушення» – переходу до принципово нового типу суспільства, заснованого на технічних новаціях. Серед цих передумов – зріст продуктивності сільського господарства, поява підприємців, виникнення централізованої держави.
3. Стадія «зрушення» – це епоха «промислової революції», коли відбувається швидкий розвиток основних галузей промисловості і радикальна зміна методів виробництва.
4. Стадія «зрілості» – індустріальне суспільство з широким впровадженням досягнень науки і техніки, збільшенням кількості міського населення і частки кваліфікованої праці, зміною структури зайнятості.
5. Стадія «високого масового споживання». Основними проблемами цього суспільства стає споживання, а не виробництво, основними галузями промисловості є сфера послуг і виробництво товарів масового споживання, а не традиційні галузі.
Одна з найвідоміших теорій індустріального суспільства належить американському економісту Д. Гелбрейту, серед основних робіт якого: «Суспільство добробуту», «Нове індустріальне суспільство», «Економічна теорія і суспільні цілі». У своїй концепції автор виділяє такі характерні риси індустріального суспільства, як функціонування «індустріальної системи», заснованої на корпораціях, активна роль держави, використання планування, злиття великих корпорацій з державою.
Гелбрейт вводить поняття «індустріальна система», яку вважає головним елементом західного суспільства і під якою розуміє ту частину економіки, що характеризується наявністю великих корпорацій, які трактуються як олігополії. Саме корпорації розглядається автором як безпосереднє породження «досконалої техніки», а вплив, здійснюваний великими корпораціями на економічне життя суспільства настільки великий, що фактично дорівнює повному пануванню над ним. Характерною рисою «нового індустріального суспільства» виступає також істотне посилення економічної активності держави. Воно регулює сукупний дохід, ціни, заробітну плату, прагнучи забезпечити реалізацію всієї виробленої в країні продукції, впливає на рівень зайнятості. Держава забезпечує рівновагу між заощадженнями і їх використанням, що індустріальна система самостійно не в змозі забезпечити.
Особливістю економіки індустріального суспільства є її плановий характер, необхідний в умовах корпорацій. Гелбрейт розрізняє два види корпорацій: підприємницьку і зрілу. Підприємницька корпорація, типова для старого капіталізму, перебувала під владою ринкової стихії і керувалася метою максимізації прибутку. Сучасна зріла корпорація підкорила ринок новим цілям, які не спрямовані на одержання прибутку. Зріла корпорація сама встановлює ціни, прагнучи до забезпечення автономії, досягнення певних соціальних стандартів, саме вона усуває конкуренцію і стихію ринкових відносин, прагне ліквідувати ринок і забезпечити планове ведення господарства. На чолі зрілої корпорації перебуває не власник, а техноструктура, що складається з вчених, інженерів і техніків, торговельних і рекламних агентів, експертів з суспільних зв'язків, лобістів, адвокатів, людей зі спеціальними знаннями, координаторів, представників виконавчої влади.
Індустріальному суспільству, на думку Гелбрейта, властиве злиття великих корпорацій з державою, яка здійснює значні економічні функції. Саме державне регулювання здатне розв’язати протиріччя ринкової системи, удосконалити її і обмежити роль техноструктури.
У програмі реформ, спрямованих проти монополій і техноструктури, Гелбрейт пропонує такі заходи, як націоналізація ряду багатонаціональних корпорацій і монополій, що входять у ВПК; відсторонення монополій від пануючих позицій у держапараті; забезпечення гарантованого доходу для працівників; істотне поліпшення охорони навколишнього середовища таін.
Відомим дослідником діяльності великих корпорацій у другій половині ХХ ст. став англієць Т. Ніколс, який підкреслював посилення ролі керівників цих структур, збільшення їх влади, водночас зазначаючи, що юридично вони перебувають на службі в акціонерів, але практично їхня позиція не відрізняється від позиції директорів-власників. Стосовно різних підходів до оцінки проблеми «власність-контроль», Ніколс зауважував: «теоретики менеджеризму писали про відокремлення або про «розлучення». Значно правильніше буде говорити про «шлюб з розрахунку» між управляючим і капіталістом».
Теорія постіндустріального суспільства і його численних різновидів (електронного суспільства, цивілізації третьої хвилі, технотронної ери та ін.) поклали початок новому етапу індустріалізму в економічній науці. Особливо відомими стали теорії «постіндустріального» суспільства американського вченого Д. Белла, «суперіндустріального» суспільства Е. Тоффлера та інформаційного суспільства Е.Масуди.
Одним з варіантів інтерпретації інституціональної трансформації суспільства під впливом НТР є концепція Р. Хейлбронера (нар. 1916 р .), за якою на ранніх стадіях розвитку індустріального суспільства основним механізмом розвитку і адаптації був ринок, а з другої половини XIX ст. найважливішим фактором розвитку економіки стає наука і техніка. При цьому більшу роль грає соціальна технологія, під якою він розуміє нові форми організації економічної діяльності (корпорації) і зміни в інституціональній системі суспільства, роль держави і її політика реформ. У майбутньому, на його думку, головним фактором розвитку стане планування, що є ознакою переходу до принципово іншої цивілізації майбутнього.
У концепції Хейлбронера трансформація відбувається через кризи, що викликають якісні зміни в суспільному механізмі, а цивілізація бізнесу приречена на зникнення, оскільки ґрунтується на економічній експансії, що відповідає завданням і функціям ринку. На довгострокову перспективу Хейлбронер прогнозує встановлення контрольованої суспільної системи, позаринкового механізму забезпечення економіки робочою силою, установлення ефективного контролю над розвитком науки й техніки. Перехід до інформаційного суспільства супроводжуватиметься якісними зрушеннями – у потребах, цінностях і мотиваціях соціальної поведінки, яка відбиватиме економічні, технологічні, комунікаційні зміни соціального життя і призведе, в остаточному підсумку, до пріоритету цінностей, які далекі від виробничої діяльності: самовираження особистості, вільний час і дозвілля, приватне життя.
В 90-х рр. ідеї підвищення добробуту, рівня життя і якісних перетворень життєвих стандартів одержують розвиток в роботі американського економіста П. Друкера «Посткапіталістичне суспільство» 1993 р., де він аналізує соціальну сторону постіндустріальних перетворень і характеризує нове суспільство як суспільство знань, що вже не є ні капіталізмом, ні соціалізмом. Знання в цьому суспільстві є перетворюючою силою, відштовхуючи на другий план капітал, працю, землю і інші фактори, створюють найбільше багатство, але вони вимагають і більших витрат ніж традиційні інвестиції в основний капітал.
У цьому суспільстві формується нова соціальна структура, де працівники, що володіють знаннями, є лідируючою силою; вони володіють як засобами виробництва, так і процесом праці. Головними джерелами грошового капіталу стають інституціональні інвестори (у США це пенсійні фонди). Змінюється також спосіб налагодження партнерських відносин, оскільки працівники, що мають знання, не піддаються традиційним формам контролю. Це викликає впровадження нових бригадних методів праці, наділення працівників відповідальністю та контролем над своєю працею.
Діяльність національних держав, на думку Друкера, зайшла в глухий кут, тому потрібне створення транснаціональних органів і нових соціальних форм організації діяльності.
Таким чином, на думку сучасних представників соціально-інституціонального напрямку, новому суспільству властиве величезне підвищення ролі людини і формування нового типу виробничо-економічних і соціокультурних відносин, які визначають його характер в XXI столітті.
Складовим елементом теорії трансформації капіталу можна вважати теорія «революції в доходах, прихильники якої стверджують, що в розвинутих капіталістичних країнах стався принциповий переворот у розподілі національного доходу, суть якого полягає у поступовому зближенні доходів різних верств і класів капіталістичного суспільства. Цю тезу можна знайти в роботах С. Кузнеця, Дж. К. Гелбрейта, К. Боулдінга, М. Сальвадорі, Е. Хансена та ін.
Особливих зусиль для обґрунтування даної концепції доклав американський економіст С. Кузнець, за підрахунками якого питома вага доходів 1 % населення США (найвищої групи) становила у 1919–1938 pp. 13%, a 1948 p. знизилась до 9 %. Частка доходів «верхніх» 5% населення за цей період знизилась з 25 до 18 %. Виходячи з цих показників, С. Кузнець зробив висновок про систематичне зниження доходів вищих груп населення.
Ці розрахунки й висновки широко рекламувались у пресі, проте зазнали серйозної критики з боку багатьох американських економістів і соціологів. Так, В. Перло довів свідому тенденційність обрахунків Кузнеця. Він показав, що Кузнець розраховував питому вагу доходів вищої групи на основі даних податкових органів, тобто на підставі лише заявлених доходів. Між тим у післявоєнний період значно посилилось приховування доходів підприємцями. Крім того, Кузнець не враховував нерозподілених прибутків, тобто тієї частини доходів, яка не розподіляється між акціонерами, а використовується на нагромадження, утворення різних фондів тощо. Між іншим, якщо сума дивідендів з 1939 по 1969 pp. (за даними американської статистики) збільшилась у 4,4 рази, то сума нерозподіленого прибутку – у 86 разів!
Врахувавши ці фактори, В. Перло показав, що доходи вищої групи не скоротились, а зросли вдвоє. Аналогічний висновок на основі аналізу значного статистичного матеріалу було зроблено американським соціологом Р. Міллсом. За сучасних умов, без огляду на зростання заробітної плати, тенденція збільшення розриву у доходах робітників і підприємців посилюється.
Особливим напрямком сучасного інституціоналізму став соціологічний, представники якого намагаються обґрунтовувати необхідність (і пропонують механізми) «широкого суспільного контролю» за розвитком господарства та суспільних процесів, аж до систем індикативного народногосподарського планування. В останні десятиліття ХХ ст. прихильники інституціоналізму стали активніше досліджувати суперечливість сучасної економічної системи розвинених країн (як на мікро-, так і на макрорівні), розпочався своєрідний «синтез» інституціоналізму та неокласичної школи, у результаті якого сформувалась течія «нового інституціоналізму», представники якого особливу увагу надають питанням інституціонального середовища, у якому функціонують господарюючі суб'єкти. Головними напрямками досліджень стали проблеми економічної влади у всіх її аспектах: джерела, масштаби, форми, способи реалізації, наслідки, методи обмеження, влада на макро- і мікрорівні, зв'язок економічної та політичної влади, природа конфліктів інтересів в економіці та ін. Більша частина цих досліджень пов'язана із процесами монополізації (і зі зміною через це традиційних ринкових механізмів) і зростанням втручання (і ролі) держави в соціально-економічні процеси. Ця течія в останні роки настільки бурхливо розвивається, що багато дослідників уже говорять про створення самостійної науки – інституціональної економіки.
Після другої світової війни особливої актуальності набули теоретичні дослідження щодо сутності, напрямків та наслідків інтеграційних процесів. Питання економічної інтеграції аналізували представники цілого ряду теорій, що відзначались різними оцінками інтеграційного механізму. Це неолібералізм, корпораціоналізм, структуралізм, неокейнсіанство, дирижизм та ін.
Представники раннього неолібералізму (наприклад, швейцарський економіст В. Ріпкі та француз М. Алле) під повною інтеграцією розуміли створення єдиного ринкового простору в масштабі декількох країн, функціонування якого здійснюється на основі стихійних ринкових сил та вільної конкуренції незалежно від економічної політики держави та існуючих національних та міжнародних правових актів. Тоді як втручання держави до сфери міжнародних економічних відносин призводить до таких негативних явищ, як інфляція, розбалансування міжнародної торгівлі, порушення платежів.
Однак розвиток міжнародної економічної інтеграції та формування регіональних міждержавних союзів при активному втручанні держав показали неспроможність теорій ранніх неолібералів. Представник пізнього неолібералізму американський дослідник Б. Баласс розглядав проблему інтеграції в декілька іншій площині, а саме: чи призводить економічна інтеграція до більш інтенсивної участі держави в економічних справах? Більша увага приділялась еволюції інтеграції, що відбувалась як на основі економічних, так і політичних процесів.
У середині 60-х років виникає новий напрям економічної думки – корпорационалізм, представниками якого були американські теоретики С. Рольф та Ю. Ростоу, які виявили новий стрижень інтеграції. Вони вважали, що в протилежність ринковому механізму та державному регулюванню функціонування ТНК здатне забезпечити інтегрування міжнародної економіки, її раціональний та збалансований розвиток.
Представники структуралізму – шведський економіст Г. Мюрдаль та інші критично ставились до ідеї повної лібералізації руху товарів, капіталу та робочої сили в інтеграційному просторі, оскільки вважали, що вільне функціонування ринкового механізму здатне призвести до певних диспропорцій в розвитку та розміщенні виробництва, поглиблення нерівності доходів. Економічна інтеграція розглядалась як глибокий процес структурних перетворень в економіці інтегрованих країн, у наслідок чого виникає якісно новий інтеграційний простір, більш досконалий господарський механізм. На їх думку, полюсами розвитку інтеграції є великі фірми, промислові компанії, цілі галузі промисловості.
Широкого розповсюдження набули ідеї неокейнсіанства, представники якого – американський економіст Р.Купер та ін. – вважали, що центральна проблема міжнародного економічного співробітництва полягає в тому, щоб вберегти різноманітні вигоди широкої міжнародної економічної взаємодії від обмежень і одночасно зберегти максимальну для кожної країни ступень свободи.
Різновидом неокейнсіанського напрямку є дирижизм (наприклад, голландець Я. Тимберген), теоретики якого також відмовляються від вирішальної ролі в інтеграційних процесах ринкового механізму та вважають, що створення та функціонування міжнародних економічних структур можливо на основі розробки учасниками інтеграції загальної економічної політики, узгодження соціального законодавства, координації кредитної політики.