Антонович Володимир Боніфатійович (1834–1906) –видатний український історик, археолог, етнограф, Один з ініціаторів і керівників Київської Громади. Належав до угрупування "хлопоманів". У 1881 році очолив Історичне товариство Нестора Літописця при Київському університеті. Автор багатьох праць з історії України. Представник народницької школи в українській історіографії. Його учнями були видатні українські історики М. Грушевський, Д. Багалій та ін.
Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) – відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Активний діяч Київської (Старої) Громади. У 80-х роках XIX ст. очолив перший український гурток соціалістичного спрямування. Відзначався радикальними поглядами. Був прихильником ідей демократизму та федералізму. Один із засновників і редакторів першого українського політичного часопису "Громада". Вважав себе соціалістом, але заперечував марксистську теорію як помилкову, утопічну і шкідливу для українського політичного життя. Діяльність Драгоманова мала значний вплив на розвиток політичного життя в Україні, особливо в її західних регіонах.
Капніст Василь Васильович (1758–1827) – відомий український письменник, громадсько-політичний діяч кінця XVIII – початку XIX ст. Писав вірші, оди, елегії. Його "Ода на рабство" (1806) засуджувала колоніальну політику самодержавства в Україні і запровадження кріпосного права на Лівобережжі та Сложанщині. У 1791 році вів переговори з представниками пруських урядових кіл про надання допомоги українському національно-визвольному руху у випадку відкритого збройного виступу проти "російського ярма". Добивався відновлення козацьких полків в Україні. Переклав "Слово о полку Ігоревім". У спеціальному коментарі твору доводив, що "Слово" має українське походження і українські особливості.
Каразін Василь Назарович (1773–1842) – український громадський діяч, вчений, винахідник. Засновник Харківського університету (1805), автор ліберальних проектів зміни державного ладу на засадах конституційної монархії та народного господарства. За багатогранну наукову діяльність сучасники називали В. Каразіна "українським Ломоносовим ".
Кирпичов Віктор Львович (1845–1913)– видатний вчений у галузі механіки, народився в селі Бардіно Псковської губернії. У 1868 р. закінчив Михайлівську артилерійську академію, викладав там же У 1870–1884 рр. працював у Петербурзькому технологічному інституті (з 1876 р. – професор). У 1885–1898 рр. – засновник і перший директор Харківського технологічного інституту. Праці стосуються теоретичної механіки, опору матеріалів, теорії механізмів. Видатний педагог, теоретик вищої освіти.
Костомаров Микола Іванович (1817–1885) – видатний український історик, етнограф, письменник. Із сім’ї кріпаків (позбувся кріпацької залежності в 1832 році). Закінчив історико-філософський факультет Харківського університету. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів. Очолював ліберальне крило організації. Відстоював ідею української культурно-національної автономії. У 1860–1885 роках – член-редактор Петербурзької Археологічної комісії, з 1876 член-кореспондент Російської академії наук. Основні історичні праці, присвячені вивченню історії українських земель ХVІ–ХVІІІ ст.: монографії "Богдан Хмельницький", "Руїна", "Мазепа", "Останні роки Речі Посполитої" та ін. У своїх працях відстоював ідею самобутності української нації.
Максимович Михайло Олександрович (1804–1873) – видатний український природознавець, історик, фольклорист, філолог, член-кореспондент Петербурзької АН (1871). Професор, перший ректор Київського університету. Автор праць з історії України (XVI–XVIII ст.). Видав альманахи "Киянин", "Українець", збірки українських пісень.
Пильчиков Микола Дмитрович (1857-1908)– видатний фізик, народився в Полтаві. Закінчив Харківський університет (1880 р.). У 1894–1902 рр. професор Новоросійського університету. В 1902–1908 рр. – професор Харківського технологічного інституту. Наукові праці присвячені оптиці, земному магнетизму, електро- і радіотехніці. Збудував у Харківському технологічному інституті першу в місті радіостанцію. Заснував журнал «Известия Харковского технологического института».
Франко Іван Якович (1856-1916) – видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч. Автор численних історичних праць. Захистив докторську дисертацію і здобув ступінь доктора філософії. Брав активну участь у політичному та громадському житті. Проводив соціалістичну пропаганду серед робітників та селян Галичини. За революційну агітацію чотири рази був заарештований і перебував у тюремному ув'язненні. Разом з М. Павликом та іншими однодумцями в 1890 році заснував Русько-Українську радикальну партію і став її першим головою. З 1899 року став дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. З 1904 року відійшов від радикального руху і від активного політичного життя. І. Франко був організатором української преси в Галичині, автором численних літературних творів.
Шевченко Тарас Григорович (1814–1861) – видатний український поет, прозаїк, художник, символ українського національного відродження. У трагічному становищі поневоленої України Т. Шевченко звинувачував царську Росію та колонізаторську політику російських імператорів. У своїх творах закликав до національного і соціального визволення, будив національні почуття і змальовував прекрасне майбутнє вільної України.
Чубинський Павло Платонович (1839-1884)– етнограф, фольклорист, поет. У 1861 р. захистив в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержав вчений ступінь кандидата правознавства. У 1862 р. написав вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу. У 1872 р. заснував Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства.