- нерівномірний розвиток у різних регіонах України сільського господарства (Лівобережна, Слобідська, Південна, Правобережна Україна, західноукраїнські землі);
- пануючий зерновий характер землеробства витісняється поглибленням спеціалізації окремих сільськогосподарських регіонів;
- вирощування і поширення нових культур (картоплі, кукурудзи,
технічних культур, цукрового буряку), розширення садівництва, виноградарства;
- нововведення раціонального характеру ведення і обробітку грунту;
- зростання тваринництва, виникнення кінних і овечих заводів;
- зміни в феодальній земельній власності та землеволодінні (посилення політики контролю за розподілом земель з боку царського уряду);
- структурні зміни феодальної ренти (поряд з подальшим посиленням відробіткової ренти поширювалась заміна натуральних оброків грошовими);
- зростання державних податків (натуральні, грошові збори до державної скарбниці з перевагою останніх);
- подальше закріпачення селянсько-козацьких верств України (у 1783 р. Катериною II остаточно заборонено перехід селян, запроваджувалось кріпосне право);
- українська старшина отримала, права російського дворянства (1785 р.), більше привілеїв на відміну від сільського населення отримувало міське. За міськими жителями, які мали рухоме і нерухоме майно, закріплювалось право на це майно і воно охоронялось.
У другій половині ХУІІІ ст. політика царського уряду була спрямована на підпорядкування духовної влади світській - монастирські маєтки підлягали секуляризації. В державну власність перейшла більша частина церковних угідь. Вищеназвані чинники здійснювали зміни суспільного характеру:
- єдина соціальна еліта зазнала розшарування;
- новоутворені панівні верстви населення дбали лише про свої власні інтереси;
- національні інтереси витиснуті на другорядний план;
- українські братства переорієнтовувались у своїй діяльності (від культурницької переходили до торгівлі чи промисловості).