У С Т А В О Б О Н Т А Д І Н І

(1903-1990)

 

“Неокласиком”, а не “неотомістом” називав себе Ґуставо Бонтадіні (Gustavo Bontadini), знавець метафізики, про що свідчать самі його твори: Saggio di una metafisica dell’esperienza (1935); Dal problematicismo alla metafisica (1952); Conversazioni di metafisica, у двох томах (1971); Metafisica e deellenizzazione (1975).

Вихідною точкою для Бонтадіні служить ідеалізм, який хибно розчиняє буття в думці, а тому слід перейти ідеалізм і повернутися до Парменіда. Питання про можливість переходу від свідомости до буття було, за своїм визначенням, основане на порочному колі: воно передумовлювало таке буття яке дане поза пізнавальним обрієм і таким чином закінчувалось із ствердженням того, що в жодний спосіб не могло би бути визнаним. А тому заключувалась досконала непереходимість свідомости, що являється потім новим ствердженням єдности або первинної відповідності мислення із буттям.

 

Повернення до Парменіда означає повернення до абсолютної очевидності і незаперечності буття: бо насправді ж, буття не може не мислитись як буття.

Тоді Бонтадіні залишає Парменіда і звертається до св. Томи до його теореми про сотворення (покликання до буття з нічого), яка твердить: «Нерухоме творить рухоме, або те, що є рухомим розуміється як помислене, тобто непротирічним, тільки якщо воно помислене як сотворене нерухомим» [974]. Тобто, Абсолют має бути нерухомим, і як такий, має переступати мінливу реальність досвіду.

У стінах католицького університету в Мілані розгорілася жвава дискусія із падуанською школою у 1964 році, про те, що поставання – це лише поява (Е. Северіно); поставання не є протирічним (П’єр Фаджотто), на противагу до Бонтадіні, який вважав, що поставання – це протирічне, і що воно являється ефектом безчасового акту Творення, і що існує одинока можливість усунути протиріччя цією “теоремою про сотворення” згідно якої випливало, що Бог існує.