(1911-1995)
Отець Корнеліо Фабро (Cornelio Fabro[983]) відомий своїми метафізичними трактатами, якому належить заслуга у відкритті оригінальності онтософії св. Томи з Аквіну, раніше від Етьєна Жільсона. (Див. о. Мондін у розвідці “Пізнання буття у Фабро і Жільсона”).
У свої молоді роки Фабро увійшов до ордену Стигматинців, закінчив Лятеранський універститет, у 1933 році отримав докторську ступінь по філософії з тезою Об’єктивність принципу причиновости і критика Д. Г’юма. Поруч із отриманням вчених ступенів у Анджелікумі, він завершив також природничі студії у Падуанському та Римському університетах, що дозволить йому бути асистентом біології на філософському факультеті Лятеранського університету від 1935 по 1938 рік. В 1938 році – проф. психології на Урбаніяні, і стає проф. метафізики від 1938 року. У 1941 році стає ординарним професором метафізики. Від 1947 року – декан факультету. Обіймав катедру 18 років, аж до 1956 року, коли звільнився по причині переїзду до католицького університету в Мілан. Передчасно завершилася його діяльність в Мілані і Фабро повернувся до Урбаніани. Від 1968 по 1981 рік – ординарний професор теоретичної філософії на філологічному факультеті університету у Перуджі. Помер у Римі 4 травня 1995 року.
Творча спадщина отця професора Корнеліо Фабро приголомшує своїм різнобічним характером. Вона нараховує близько шістдесяти томів оригінальних праць і тринадцять книг-перекладів з данської філософських творів Сьорена К’єркеґора (1948-1990. У трьох товстих томах, які ошатно видані в Італії. Тільки одне окреме італійське видання “Щоденника” К’єркеґора становить дванадцять томів. Див. тут далі). Сюди слід долучити твори такого жанру як посібники для студентів, які він ретельно підготовляв, враховуючи специфіку кола студентів для університетів у Римі (Лятеранського, Урбаніани, Анджелікуму, національного університету “Сап’єнца”, а також для інституту Луїджі Стурцо та маґістратури “Марія СС. Ассунта”), Перуджі, Мілані (Università Cattolica del Sacro Cuore), Вероні (Studentato Internazionale Bertoni) та США (Notre Dame University (Indiana). Науковець Фабро написав близько тисячі статей. Рідко якому науковцеві вдалося б опублікувати 113 статей до Католицької енциклопедії (1948), співпрацювати в редакції енциклопедії Сансоні в якій від першого по дванадцятий том опубліковано його сто тринадцять статей. Окремої уваги заслуговують його статті, присвячені таким темам як: “душа”, “атеїзм”, “Геґель і філософія іманентизму”, “схоластика”, “св. Тома Аквінський” та ін. Отож від 1934 по 1994 роки Фабро опублікував 37 книг (по одній книзі на два роки).
Взірцевими є такі твори Фабро як: Метафізичне поняття участі, згідно св. Томи з Аквіну, Мілан 1939 (2-ге вид., 1950), 383 стор., Феноменологія сприйняття (1941); Від буття до існуючого, Брешья 1957, 521 стор., Участь і причинність, згідно св. Томи з Аквіну, Торін 1960, 693 стор., Коротке введення у томізм, Рим 1960, 147 стор., Томістична екзеґеза, Рим 1969, 448 стор., Томізм і модерна думка, Рим 1969, 469 стор.; Вступ до мислення св. Томи (1983); Міркування над свободою (1983); Загадка Розміні (1988); Докази існування Бога (1989) та ін.
Слід додати, одні тільки статті та рецензії охопили б десять томів.
Отож, вже від одного знайомства з зібранням творів Корнеліо Фабро напрошується висновок – це ж екзистенційний ескапізм – втеча від світу, і це так. Без жертви і самопосвяти немає і не може бути правдивого науковця.
Професор Корнеліо Фабро любив вести діалоги з Мартіном Гайдеґґером, визнаючи, що його звинувачення у забутті буття західною метафізикою оправдана. У характеристиці Етьєна Жільсона відзначав брак критично-теоретичного вивчення джерел метафізики томістичного esse, звідки і виникла його наполегливість у вжитку existence для томістичного esse. Проф. Мондін опублікував у маловідомому епістолярному свідченні Фабро до нього, відомість про те, як здійснювалося відкриття оригінальности метафізики св. Томи:
«Жільсон, лише у 1942 році здається, що трохи збагнув справжню природу томістичного буття. Він знав про те, що моя книга про участь, де, мабуть, вперше знаходиться поняття esse, як окріплюючий акт, вийшла в 1939 році (пор. с. 190 і далі 1-го вид.). Подача була абсолютно новою і звісно що Жільсон її бачив (мав у себе цей том) але не посилається на цю книгу. Схожий випадок з оцінкою IV-го шляху у Прол. на Комент. св. Йоана у св. Томи: помітно відмінний текст від того, що є у Суммі. Ніхто, як мені відомо, ніколи так не говорив. Нижчепідписаний (тобто Фабро – прим. Б. Завідняка) вперше це оцінив на Конференції у Академії св. Томи в 1954 році (опублікований том від Академії). А зараз я вперше бачу цитування Жільсоном у The Elements of Christian Philosophy (пер. на італ., с. 146) без жодної іншої вказівки. На мою думку, такий метод не надто плідний і мені говорять, що випадок зі мною не перший. Св. Тома був обізнаний з джерелами набагато більше ніж він цього потребував: і правда, що я (і ніхто інший сьогодні) можу претендувати на те, щоб бути джерелом, але Жільсонові зробить багато честі бодай трохи наслідувати св. Тому і пригадати сучасників, які також працювали для нього...»[984].
Так, свідчення про оригінальність метафізики св. Томи відбулося, і про цю подію сказав своє похвальне слово папа Павло VI в листі, що був адресований... Жільсону (L’Osservatore Romano, I-9-1975, c. 1).
У Фабро проф. Мондін відзначає прискіпливе очищення томістичної філософії від всіх забруднень і перекручень, особливо з маніпуляцією головної відмінности томістичної метафізики між суттю і актом буття, яка в жодний спосіб не може бути змішана з відмінністю між суттю та існуванням (Історія метафізики, т. 3, с. 710). Зрештою, ця характеристика діяльності о. Фабро, стійка антиатеїстична позиція, подобалася і провідним радянським науковцям, зокрема, М. Желнову, який присвятив Фабро багато місця у своїй монографії Критика гносеології сучасного неотомізму (М. вид. МГУ, 1971, 360 стор.), відзнакою якої є багата ерудованість автора і обізнаність із джерелами (480 позицій, з яких 196 це західні дослідження).
Корнеліо Фабро є автором принаймні чотирьох книг, присвячених суто темі обґрунтування доказів існування Божого буття, що дає підставу говорити про нього як людину, що спеціально вивчала проблематику природної теології: L'uomo e il problema di Dio. L'idea di Dio nella storia della filosofia (1950); Dio. Introduzione al problema teologico (1953); L'uomo e il rischio di Dio (1967); Le prove dell'esistenza di Dio (1989). (“Людина і проблема Бога. Ідея Бога в історії філософії”; “Бог. Вступ до богословської проблеми”; “Людина і ризик Бога”; “Докази існування Бога”).
Отож розглянемо зміст кожної книги окремо.
L'uomo e il problema di Dio. L'idea di Dio nella storia della filosofia (1950);
На думку мисленника, проблема Бога завжди динамічно зустрічається в людській історії і перехрещується з людською свободою. Від неї залежить сам хід історії і напрямок, який добровільно обирає вільна людина. Наука, філософія та теологія – це ті вектори, які стають похідними від проблеми Бога.
Dio. Introduzione al problema teologico (1953)
Корнеліо Фабро вважає, що пошук Бога є найавтентичнішим знаком духовного життя. Навіть атеїзм набирає теологічного виміру, якого він не мав в історії давньогрецького мислення. Чому ж так? Бо атеїстична людина свідомо відкидає скарб власного спасіння, який Син Божий жертовно дарує людині. Натомість дух агностицизму все більше проймає марксистський діалектичний матеріалізм, тому що він боїться втратити привілеї, отримані насильницьким шляхом.
Отець Корнеліо Фабро
L'uomo e il rischio di Dio (1967)
Проблема Бога, яка піднімається в цій книзі, є суттєвою проблемою людини, яка шукає підвалини своєї сутности і від якої залежать інші проблеми пов’язані з існуванням: етичні, правові, економічні та ін.
Le prove dell'esistenza di Dio (1989)
На думку отця Фабро, перший крок, який робить людина має бути певний і безпомилковий. Цим кроком є відкриття назустріч Першоначалу. Що головне, проблема Бога – це проблема, яка торкається всієї людини і є суттєвою проблемою, яка заторкує саму її суть.
La Nozione Metafisica di Partecipazione secondo San Tommaso d’Aquino (2005)[985]
Ведучи мову про томістичні уподобання Корнеліо Фабро, слід сказати наступне: він є першовідкривачем оригінальности метафізики великого домініканця, результатом чого стало написання праці “Метафізика участи, згідно св. Томи Аквінського” (Мілан 1939 (2-ге вид., 1950), 383 стор.). Він зізнавався в тому, що знайомство з мисленням св. Томи допомогло Фабро “назавжди звільнитися від формалізмів і беззмістовности схоластичних контроверсій” а мислення К’єркеґора допомогло йому “звільнитися від комплексу меншовартости перед навалою систем, які зчиняли свій гам у філософії Нового часу та в сучасному мисленні”, а також дало змогу відкрити антилюдський характер цих систем, не кажучи вже про антихристиянський.
На думку Фабро, поняття буття у св. Томи Аквінського не має нічого спільного з аналогічним поняттям у провідних метафізиків історії мислення (Парменіда, Геґеля та Гайдеґґера). У книзі “Метафізика участи” автор намагався дати відповідь на питання пізнання буття і відповісти на глибинне питання – що ж воно собою являє? Мисленник не поділяє думку Жільсона, згідно якого поняття буття мало б бути конфігурацією судження і отримуватися дією розуму. Так, обминаючи увагою підставу пізнавального процесу Жільсон звертає увагу на гносеологічний аспект пізнання буття, тоді коли у Фабро пошук ведеться в екзистенційній площині: Буття не є тільки поняттям, а є актом появи сущого, через яке у свідомості просвітлюється правда про суще, “є глибоким і стихлим актом, незбагненним прямим способом як у сфері сприйняття, так і у формальній сфері, воно властиве для метафізичного розгляду і є винятково у томістичній метафізиці”. Так само, не поділяє й точки зору Марітена, який вважав, що достатньо інтуїтивного акту для сприйняття поняття буття. На думку Фабро, до буття не приходиться шляхом інтенсивного обґрунтування, а тільки до сущого (ens), яке і є першим поняттям у процесі сходження до інтенсивного і динамічного Буття. Тож підставою сущого є буття від якого суще виходить, слідує і повертається до буття. Буття є в основі можливості самого пізнання, бо суще розцінюється як носій буття, а в суті пізнання закладене висвітлення сущого у бутті і повернення до нього. Оце і є метафізичний досвід буття про який вів мову св. Тома Аквінський. “Досвід буття вирішується у досвіді просвіченої відкритості духа”, зауважив Фабро. Оскільки людина не має досвіду Нескінченного, має тільки досвід буття, будучи відкритою до Абсолюту (Буття без предикатів). Цей шлях відомий як резолютивний шлях, який набагато ефективніший ніж шлях абстрагування.
Безумовно, без наукового відкриття, здійснене Фабро, томістична метафізика, ймовірно, ще довго перебувала б у тіні і не викликала б великого зацікавлення з боку філософської еліти. Тож перемогла сумлінність в оцінці і талант науковця помножений на працелюбність.
Натомість переклади Корнеліо Фабро з К’єркеґора є блискучими, свідчать про глибоке проникнення в текстологію данського мисленника. Цьому свідченням є численні вступи, роздуми, примітки та системні покажчики, які можна вважати вікном у світ данського Сократа.
Приведемо тут хронологію цієї перекладацької баталії зі словом, як певний підсумок діалогів Фабро з К’єркеґором.
I. “Щоденник” (1948-1951).
Перекладаючи “Щоденник” з інтеґрального видання у 20 томах (1909-1948), Фабро упорядковував дванадцятитомну італіську версію – найбільшу у світі – перекладаючи з данської і подаючи вступну частину, покажчики та примітки. Сьорен К’єркеґор почав вести “Щоденник” з 21 року і не переривав це заняття аж до смерти. На думку Фабро, немає іншого ключа до творчости К’єркеґора. Див. Diario (Papirer, 1834-1855), tr. Cornelio Fabro (Rizzoli 1995 tr. antologica; ed. Morcelliana 1980-83 tr. integrale in 12 volumi).
II. “Поняття страху”. “Недуга на смерть” (1953)
III. “Філософські крихти” і “Заключна ненаукова післямова до філософських крихт” (1962)
IV. “Вправи у християнстві” (1971)
V. “Євангелія страждань” (1971)
VI. “Твори” (1972) – 10 писань, поділених на чотири частини:
Перша частина: естетико-етичний цикл:
а) “Aut-aut”
б) “Страх і трепет”
Друга частина: філософський цикл:
а) “Поняття страху”
б) Диптих Йоганнеса Клімакуса:
“Філософські крихти” і
“Ненаукова заключна післямова до філософських крихт” (1846) - Opus maximum К’єркеґора, що можна, на думку Фабро, порівняти з Wissenschaft der Logik Геґеля.
Третя частина: Диптих “Анти-Клімакус або про християнство”
а) “Недуга на смерть”
б) “Вправи у християнстві” (1850). Це друга частина твору “Недуга на смерть”.
Четверта частина: Твори, видані безпосередньо під ім’ям К’єркеґора. Це майже половина творчого спадку данського мисленника.
а) “Євангелія страждань” (1846-47). Сім проповідей – “нова теодицея”, яка дає запевнення в тому, що Бог є любов.
б) “До оцінки себе самих, як звернення до сучасників”. Три дискурси на біблійні теми.
в) “Про незмінність Бога”. (Промова 18 травня 1851). Твір опубліковано в серпні 1855.
VII. “Про авторитет і Об’явлення” (“Книга про Адлера”) (1976). К’єркеґор називав цей твір “великою книгою”, та все ж його не опублікував. Теми книги: самотній і суспільство, розум і віра, відношення між філософією і Об’явленням, авторитет і свобода, християнство і християнськість, полеміка проти Геґеля. Книга не менш важлива ніж !Філософські крихти” і “Післямова до них”.
VIII. “Писання про комунікативність” (1979-82).
IX. “Думки, що ранять в спину” (та інші роздуми, видані під ім’ям К’єркеґора) (1982).
X.“Твори любови” (Деякі християнські рефлексії у формі розмислів) (1983). К’єркеґор перераховує “твори любови”, згідно перерахунку ап. Павла у 1 Кор. 13 (1-13) (“Перевага любови”).
“1. Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. 2. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би – ніщо. 3. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи.
4. Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, 5. не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; 6. не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; 7. все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
8. Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне. 9. Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. 10. Коли настане досконале, недосконале зникне. 11. Коли я був дитиною, говорив як дитина, думав як дитина, міркував як дитина. Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче. 12. Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний.
13. Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов”.
Будувати на любови, ось преамбула Євангелія. Без цього все буде марне. Без любови не буде що будувати і не буде кому будувати.