К А Р О Л Я В О Й Т И Л И

(1920-2005)

Папа Іван Павло ІІ був не тільки видатним теологом, а й філософом і поетом. Талант лірика доказує його цикл “Пісня про Таємного Бога” з якого приведемо тільки дві поезії[986]:

Uwielbiam cię, siano wonne, bo nie znajduję w tobie ...

 

Люблю тебе, пахуче сіно, не знайшовши в тобі

Пихи зрілих колосків.

Я люблю тебе, жмут пахучого сіна, що в собі

Дитинку босу зігрів.

Люблю тебе, строге дерево, бо не знаходжу скарг

За впалим листям твоїм.

Люблю тебе, ти ж таїло опліччя Його й тягар

В гроні кров’янім.

Люблю я тебе, пшеничного хліба світло бліде,

Де вічність замешкує,

До нашого берега воно, підпливаючи, йде

Таємною стежкою.

 

* * *

Kiedy smutek się zmiesza z wieczorem ...

 

Печалі й вечору, злившись обом,

Вподібнитись барвам не важко,

Й зустрінувшись, стати дивним питвом,

Що до губ схиляю боязко.

Щоб у неспокої тому не мав

Я самотність стрічати завше,

Від вечора Ти жахіття відняв,

Присмак хліба вічності давши.

А коли з безміру час розгорнув,

З другого берега той постав;

Ти сам мій віддалений плач почув,

А навіщо? – од віку Ти знав.

Бачив Ти, що такої печалі,

Яка з віч Твоїх плинула мить,

Не наситять і сонячні далі, –

Мов на вінцях троянд закровить.

 

Про талант філософа свідчать трактати[987]: “Вчення про віру у св. Хуана де ла Круса”, “Оцінка можливості побудови християнськох етики на основі системи Макса Шелера”, “Любов і відповідальність. Статева мораль і міжособове життя”, “Особа і дія”, “Людина в площині відповідальности” та десять статей, що написані між 1975 і 1978 р. (“Суб’єктивність та ірредуктивність людини”, “Особа: суб’єкт і спільнота”, “Співучасть чи ал’єнація?”, “Трансцендентність особи в діянні та автотелеологія людини”, “Інтенціональний акт і акт людини. Дія і досвід”, “Рівні буття з точки зору феноменології акту”, “Проблема побудови культури шляхом «праксису» людини”, “Сім’я як «Communio personarum»”, “Батьківство-материнство і «Communio personarum»”, “Людина проспективи: цілісний розвиток і есхатологія”.

 

Про папу Івана Павла ІІ як ориґінального філософа-персоналіста українському читачеві відомо з публікації окремих його праць у Антології персоналістичної думки, що вийшла друком у Львові і була предметом розгляду за “круглим столом” у стінах Українського католицького університету у Львові. Енцикліка “Віра і розум”, книга “Пам’ять та ідентичність” теж належно презентують думку папи-філософа.

Тож, коли в італійському видавництві Бомп’яні з’явилося повне видання філософських творів і досліджень під назвою “Метафізика особи” (у перекладах італійською), сучасник отримав змогу запізнатися з доробком справжнього, одного з найбільших мислителів ХХ ст.

Ця подія сталася на двадцять п’ятому році понтифікату Івана Павла ІІ. Відомо, що з такою повагою до філософії, як К. Войтила, ставився папа Лев ХІІІ, чия діяльність викликала справжню “моду” на християнську філософію на початку ХХ ст. Практично, через сто років історія повторюється, тільки говорить про філософію слов’янин, ставши на прю із “світовим злом” – марксизмом. Не скажу, що відхід у забуття антиперсоналістично налаштованого “продукту” Маркса можна завдячувати одному папі, але в тому є і його чимала заслуга. Але ця заслуга має й інший бік медалі. Папа привернув увагу розум людини до Бога, збагнувши, що людина – це крокуюча Церква, і дорога цієї людини простує аж до Хресної смерти. Про це, до-речі, папа говорив ще в першій енцикліці “Redemptor hominis” від 4 березня 1979 р. Не становить виняток і людина, сповнена глибоким умом і довіри до наукового прогресу. Показовим у цьому плані є висновок папи у віршованій формі, який він сформулював у вірші про Людину Інтелекту (Człowiek intelektu): “Кожніська дорога людини приводить до думки” (З циклу “Профілі Киринеянина”).