рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Про Абсолютне Буття у Семена Франка або містичний реалізм

Про Абсолютне Буття у Семена Франка або містичний реалізм - раздел Религия, БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога. (1877-1950)   Семен Людвигович Франк[...

(1877-1950)

 

Семен Людвигович Франк[996], за визначенням історика філософії В. Зеньковського – найвидатніший руський філософ і зірка першої величини світової філософії ХХ століття[997]. Народився у Москві. Походив із правовірної юдейської сім’ї. Ще юнаком він захоплювався марксизмом, бо прагнув брати участь в удосконаленні людського суспільства, та швидко в ньому розчарувався. Він був професором Саратовського (1917-21) і Московського (з 1921) університетів, та в 1922 році висланий з радянської Росії. До 1937 року Франк проживав у Німеччині, від 1937 по 45 роки – у Франції, а від 1945 року в Англії. Визнаний як філософ так і психолог. Помер поблизу Лондона.

Персоналістичну, у протиставленні до імперсоналізму, моністичну метафізику Франка можна вважати завершенням системи всеєдинства В. Соловьйова[998], і розглядати її як приналежність до гностико-містичної лінії розвитку європейського світогляду. Тут зауважується поєднання онтологічного монізму із екзистенційним дуалізмом, уявлення про неподоланне протиріччя між Богом-творцем і світом, переконання в неспроможности усунути зло і, водночас, сутнісне розуміння зла, а також розуміння людини як центрального персонажа світової “драми”.

Франк недолюблює “отвлеченные начала” Соловьйова, його раціональні побудови і намагався боротися з ними. Він будував моністичну метафізику і розходився з дуалістичною метафізикою Бердяєва (дуалізму Бога і Ніщоти, духа і світу). Сам Бердяєв визначав систему пізнання Франка як пантеїстичний монізм парменідівського типу.

 

Мисленник пробує збудувати нову метафізику, шляхом повернення до нової віталістичної персоналістичної онтології. За своїми поглядами він дуже близький до філософа Гайдеґґера, оскільки висуває в центр філософії проблему буття і намагається обгрунтувати пізнання обминувши гносеологічне відношення суб’єкта і об’єкта, та наблизившись до онтичного єдинства самого буття, через причетність людини до абсолютного буття. Проте Франк не зміг залишитися послідовним у своєму сорокалітньому дослідженні цієї проблематики заради збереження, як він сам це визнав, – віри.

Поняття особи займає центральне місце у період його ранньої творчости. Завдяки їй він пробує пояснити проблеми суспільства, культури, світобудови, набуваючи грунтовний онтологічний статус. Тож особа виступає як та, що безконечно розвивається в самій своїй сутности, і цей розвиток є єдиною абсолютною цінністю.

Глибина буття безпосередньо відкривається людині з середини в міру досягнення нею єдинства особи. Франк запозичив цю ідею з образу надлюдини у філософії Ніцше, де вона виступає як торжество духовної природи людини[999], на основі боротьби і творчости. Боротьба означатиме і боротьбу зі злом, всупереч “непротивленню злу” у Льва Толстого.

Тобто, на думку Франка, існують відносні ціннощі (примари) і абсолютні (саме творче начало в людині) та ті умови, які гарантують розкріпачення цього творчого начала в людині, і які потребуватимуть заміни, коли вони припинять виконувати свою функцію. Дивно, але до відносних цінностей Франк зараховує такі, як істину, справедливість, красу, які виражають саму суть людської особи. Відомо, що Ніцше спростовував абсолютні цінності (проголосивши “смерть Бога”), тож людині призначено самій заповнювати порожню нішу. Але тут Франк розходиться з Ніцше, вважаючи, що людина має зберегти абсолютні цінності, коріння яких у вічному житті Бога.

Франк недолюблює абстрактне, відречене і однобоке вираження абсолютних цінностей. Він знаходить підставу для нігілізму і радикального скептицизму. Адекватно виразити абсолютні цінності намагається релігія, але там – догматизм, який викривляє правдиву суть релігії. Франк займає критичну позицію по відношенню до догматичного християнства і до Церкви[1000], і наполягає на значенні ірраціонально-містичної інтуїції і чуття (безпосереднє переживання Шляйєрмахера[1001]) у релігійній сфері.

Для обґрунтування буття особи слід визнати глибоку єдність кожної особи з Абсолютом і абсолютними ціннощами, оскільки вони беруть в ньому участь. Релігійна правда розкривається в житті об’єкта, в живому злитті з ним. Франк наполягає на глибоко-особистому відношенні кожної людини до Абсолюту, бо саме через неповторну індивідуальність кожного вона пов’язується з безконечним і істинним буттям і точніше за все його відображає[1002]. Ось як він про це говорить:

 

«Об’явлення не було колись, воно продовжується безперервно, і ми зобов’язані слухатися Бога більше, ніж людське передання [...] А з другого боку, ми не маємо забувати, що всі, навіть найкращі і наймудріші наші думки все ж залишаються суб’єктивними і однобічними і що у традиційній церковній вірі – овоч колективного сприйняття Об’явлення багатьма віруючими душами, в тому числі геніальними, - не дивлячись на всі протиріччя, більше мудрости та істини, ніж в наших уривчастих і слабих думках» [1003].

На думку філософа, життя душі в її цілости є ірраціональним.

Логічна свідомість є лиш невеличкою частинкою алогічної свідомости, світлим жмутком на фоні інстинктивного душевного життя.

Франк відчував на собі численні впливи таких філософів як Ніцше, Шляйєрмахер, Берґсон (статичне і динамічне пояснення єдинства). Мав на нього вплив і німецький філософ Вільям Штерн (Особа і річ, 1906), що зауважується у статті Франка під однойменною назвою (1908). Ключовою думкою є те, що особа протиставиться речі. Різниця між персоналізмом та імперсоналізмом полягатиме в тому, кого обирається в якости універсальної основи всього сущого.

Єдність особи міститься не в її складнику, а в її функціонуванні. Особа може бути також частиною вищої особи і містити у своєму складі велике число нищих осіб [1004]. У концепції Франка неможливо вести мову про окремо існуюче ціле (Бога, Абсолют), ані про самостійно існуючий, роздріблений емпіричний світ. Ціле – це лише своєрідний спосіб “функціонування” кожної окремої особи, воно не може мислитися як існуюче “поза” особою[1005]. Так само і з річчю, яка не може існувати як щось самостійне. Межі цілого і часткового – це лише логічно завершені поняття в чисто ідеальному значенні, до яких не можна прийти емпіричним шляхом.

Як же визначає особу Франк? Особа – це не лише зберігаюча цілісність, це ціле, яке розвивається, це центр творчої активности, який скерований на власне вдосконалення. Іманентними властивостями сущого слід визнати творчість і творчий розвиток, а вищим рівнем творчої активности є свідомість. Натомість, несвідоме – це все те, що досягло досконалої міцности і непохитности. Вся історія – це живий процес розвитку особи, на взір творчої енергії у Берґсона.

Єдність особи з Абсолютом здійснюється лише у формі ірраціонального акту містичної інтуїції і безпосереднього переживання, без жодної можливості раціонального вираження, яке Франк називає догматизмом.

Франк дошукується такої метафізичної парадигми яка урівнювала би окрему особу і “всезагальний” Абсолют, а розвиток особи урівнювала би з розвитком Абсолюту. Тож на поміч приходить Ніколай Кузанський з ідеєю Абсолюту як точки співпадіння всіх протилежностей.

Франк пише працю Предмет знання, своєрідну Критику чистого розуму. В самому предметі вже міститься таємниче х. Незбагненне. Він розглядає інтенціоналізм Гуссерля і інтуїтивізм Н. Лосського, з проблемою трансценденції (присутності у свідомости самого реального предмета, який був би незалежним від неї). І в першій і в другій системі – в обох випадках розмежування відбувається в межах складу свідомости, тобто розрізняється дві сторони свідомости. Так, Гуссерль обмежується аналізом самої направленості на предмет, а у Лосського – предмет повністю поглинається свідомістю, за рахунок її розширення до розмірів цілого буття. «Об’єкт знання є іманентний до процесу пізнання... Знання – це процес дифференціювання дійсности шляхом порівняння»[1006].

Натомість, згідно Франка, «перше, а тому безпосередньо очевидне – не свідомість, а саме понадчасове буття» [1007].

 

Франк використовує субстанцію Спінози за якою вбачає уявлення про абсолютне буття, як містичне знання для акту інтуїції, акту поєднання особи з буттям і “розпізнавання” своєї причетности до абсолютного буття. На це звернув увагу Євлампієв, зауваживши: «Для Соловьйова буття, реальність довкола нас – це немовби прозора вуаль, за якою ми здогадуємось про Абсолют, суще. Для Франка кожний елемент предметного буття, кожна річ – це відкрите “вікно”, через яке ми бачимо світло, яке лине від Абсолюту. Або, ще точніше, кожен елемент буття – це джерело світла, Абсолют – саме світло, яке витікає з цих часткових і обмежених джерел і яке їх пов’язує. Акт інтуїції полягає у вмінні не лише бачити “джерела” світла, але відчути всецілу пройнятість світу речей цим світлом» [1008].

Франк вимагає заглиблення в кожний елемент даного у світі заради вбачання в ньому Абсолюта, всієї повноти буття (у трансцендентно-імманентному акті живого знання) [1009]. Містичну інтуїцію можна описати раціональним шляхом, бо це одна із сторін єдиного життя особи.

В чому ж новизна Франка? У новому способі розкриття змісту містичної інтуїції, тобто здатності збагнення Абсолюту, який можна назвати пізнанням через “самозаперечення”, “самообмеження” розуму. Логічна думка володіє надлогічною, інтуїтивною основою. “Недосяжне досягається за посередництвом його недосягання” сказано Н. Кузанським в його Простюк про мудрість, а Франк візьме цей вислів за епіграф до своєї книги Незбагненне. Звідси, і релігія не може замінитись філософією, бо в жодній системі не виражається адекватно вся повнота, а дається вона лише духовно-історичній інтуїції.

Акт інтуїції – це і є буття особи в самому абсолютному бутті. Інтуїція – це безпосереднє пережиття розвитку в його власній реалізації, в його акті[1010], за допомогою якої можна саме так збагнути рух.

Повторюємо. Методом “самозаперечення” розуму приходиться до необхідності збагнути “глибину”, з якої виникає абстрактне знання надлогічного, чи металогічного єдинства, абсолютно первинного по відношенню до любої визначеності.

Для Франка єдинство-тотожність світу і Абсолюту нерозривні. Це постулат. Абсолют виходить за межі любої визначеності. Це сама абсолютна безконечність. Замало вжити поняття потенційної і актуальної безконечності. Це лише часткові моменти в царині скінченного буття. Для Абсолюту існує лише “заперечливе” визначення, апофатичне. «Поняття потенційної безконечності містить в собі характеристику невпинного поставання, переходу до іншого; а актуальна безконечність виступає як завершене єдинство всього реального, як “повне” всеєдинство. Але завершеність, яка протистоїть поставанню і виключає його з себе, сама виявляється обмеженою і не може претендувати на статус Абсолюту, абсолютного всеєдинства» [1011]. Актуальна безконечність не може розглядатись в якості справжнього начала всього реального. Ним може бути лише абсолютна безконечність.

Абсолютне не є чистою нерухомістю. Це живе єдинство або єдине життя, динамічність і творчість. Про Абсолют міркується з місця людини, з внутрішнього світу людського буття, з тієї царини, де проходить розкриття Абсолюту.

Душевне життя людини присутнє як єдність цілого, адже для того щоб дізнатись про характер якоїсь людини як цілість душевного налаштування, немає потреби знати життя цієї людини від колиски до могили [1012]. Конкретне володіє протяжністю, яка дана відразу, як єдинство.

Душі приписується цілісність і розуміння всієї царини душевного життя як особливої, безконечно багатої реальності, яка незалежна від предметного буття. Саме через розкриття буття сущого, яким є ми[1013], відкривається можливість сповнити новий підхід до онтології, в якій за вихідну точку приймається те, що є вихідним у феноменальній структурі буття. Особа – це “присутність” буття, присутність сущого у бутті, явлення буття як феноменального поля.

Онтологія, як наука про буття, де буття служить вихідною точкою і розкривається лише в царині душевного життя, а тому воно являється вихідним і для онтології, бо саме тут відповідним чином розкривається смисл буття. Те, що ми звемо самим нашим “я”, являється «живим внутрішнім буттям, як остання точка опори для всього, в ньому або для нього сущого» [1014]. Наша душа вища за простір і час, бо вона первинна по відношенню до них. Вона є першою матерією, з якої виникають більш складніші форми предметного світу. Її компонує сукупність всіх пережиттів. Ця “перша матерія” несе в собі потенцію як самосвідомости, так і предметної свідомости.

У Предметі знання Франк описував предметне буття як “прояв” абсолютного буття в царині скінченного. Тут Франк не до кінця подолав класичну концепцію людини, оскільки вона в його баченні онтологічного всеєдинства визнається другорядною по відношенні до Абсолюту, який існує перед людиною, у логічному значенні (це апріоризм, який зустрічається і у Соловьйова). Але, оскільки, Абсолют – це всеєдинство, то саме його існування забезпечується внутрішніми системами відношень, які його проймають і визначають існування Абсолюту як Абсолют[1015]. В Душі людини, натомість, людське буття являється “посередньою” сферою між Абсолютом і предметним буттям, і саме в ній розкривається буття як таке, тобто абсолютне буття. Все, що ми можемо говорити про буття, врешті виходить із феноменологічного аналізу душевного життя. Але, визнаючи реальність Абсолюту, Франк вважає його ніби не цілком абсолютним, а який лише постає, який ще не завершений, тобто, не статичний, що не годиться з тлумаченням Абсолюту у раціоналістичній традиції західної філософії.

Але несподівано у творі Смисл життя Франк говорить про служіння душі вищому і абсолютному добру[1016]. Про абсолютне начало, як вічне життя, абсолютне добро, цілковиту досконалість і вищу істину, співучасть у якому і робить життя людини осмисленим.

Душевне життя – це та точка, в якій відносна дійсність емпіричного змісту нашого життя закріплена в самому абсолютному бутті, і в цій точці саме буття стає внутрішнім буттям, буттям в собі і для себе, самопройнятим буттям. Це не означатиме обоження людини, хоч і розуміється богоподібність людини[1017]. Бо душевне життя є потенційною безконечністю, indefinitum по відношенні до infinitum. Проте, душевне життя сповіщає лише поверхневе вираження абсолютного буття, хоч виражає його внутрішнє багатство, але не цілісність.

Вище, формуюче начало “я”, духовної єдности можна співставити з началом любови у Достоєвського. Тут сама свобода. Формоутворююча сила душі творить внутрішній фонд нашої особи. Це начало помічається як мить світла свідомости, яке відмінне від іманентного пережиття, так «як у полум’ї начало світла відмінне від самого процесу горіння чи внутрішнього жару»[1018]. Тут зауважується виразний платонізм, бо Абсолют містить в собі до будь-якого часового і конечного втілення весь зміст предметного буття у всій його конкретности. Від кого ж виходить це світло знання: з душі чи з абсолютного буття? Франк вважає, що з абсолютного буття, бо у конкретному “я” міститься промінь світла, до якого прилучується, який світить в мені, проходить крізь мене, який не є моїм, не тотожній з моїм “я”: а «відмінна в кожній душевній істоті лише співучасть в цьому світлі»[1019], у надчасовому єдинстві буття.

Тобто, потенційно в нас є весь безконечний зміст абсолютного буття. «Душа – це те, що вона знає і споглядає»[1020]. «Вона є те, що їй відкривається за її власними межами»[1021]. Для нас головне не просто знати про свою причетність до Бога, а реально відчувати цю причетність, щоб радикально змінити своє відношення до життя і змінити саме життя. Смисла життя треба добиватися через подолання зла, заради втілення абсолютного добра, бо смисл життя заданий, а не даний раз і назавжди. «Пошук смисла життя завжди є боротьбою за смисл проти нісенітниці»[1022].

Таким чином, у Франка зустрічається як строго моністична концепція абсолютного реалізму, а з другого боку – персоналізм, який орієнтується на вираження неповторності кожної особи. Творцем і співучасником смисла історії є конкретно-значима особа та кожне покоління. Франк визнає соборне єдинство таким же конкретним як і окрема особа. І саме тому, слід кожному із нас любити оте соборне ціле (сім’ю, церкву, людство) так як ми любимо окрему особу. Тут тотожні ціле і частини, «ми» і «я».

«Незбагненне»

Франк вносив чимало змін у свою метафізику. І ось наступна.

У книзі Незбагненне він підкреслює радикальну відмінність внутрішнього і зовнішнього вимірів реальности, які у своєму єдинстві і узгодженості ні в якій формі не належать самій душі людини, а досягається ця приналежність лише шляхом трансцендування до незбагненної сфери Божества.

Термін Незбагненне Франк вживає на окреслення Абсолюту, який означає неможливість розумного, раціонального його «освоєння», хоч до нього людина причетна і якого їй немає потреби «досягати». Як нам вже відомо, у Кузанського Абсолют виступав як «недосяжне, яке досягається за посередництвом його недосяжності», тож Франк переймає концепцію німецького містика. Саме буття – «невідоме», «неусвідомлене», «незнане», як всеобіймаюче єдинство, як темний океан, «який не лише ззовні оточує все пізнане, але з лона якого пізнане зноситься, наче “острів”, і в глибинах якого воно тому вкорінене»[1023]. А тому питання про Абсолют – це питання про буття як таке, завдяки якому любе суще, будь-який скінченний предмет чи явище існують.

Існує два типи незбагненного: 1) ще не пізнане, але досяжне пізнанню в принципі і 2) незбагненне саме по собі, як та глибина буття, яка не може бути даною за жодних умов у формі раціонального, конечного знання. Якщо буття було б абсолютно незбагненним, то ми про нього нічого б не сказали. Тож Франк вживає для позначення збагнення буття самого по собі, яке виходить за межі раціональності, але яке пов’язане з раціональним пізнанням і виводиться із його структури назви – трансраціональне (спочатку у Франка воно звалося інтуїтивне, надраціональне), металогічне та трансдефінітне. Воно вище будь-яких можливих форм судження і визначення, розуміється як “неведение” – як ведающее, умудренное неведение, яке являється спогляданням, пережиттям (містичною) інтуїцією, і в ньому відкривається причетність нашого мислення до самого буття.

Наше мислення утворює ті умови, в яких має здійснювати свої акти інтуїція; розсудок наче передає естафету інтуїції в процесі збагнення буття як такого[1024]. Акт інтуїції може бути висновком певного пізнавального процесу, який здійснює мислення, а не безпосереднім джерелом і підставою всіх можливих актів збагнення[1025]. «Відмовляючись від послідовного проведення феноменологічного методу і підмінюючи його методом трансраціонального мислення, він робить свою концепцію непослідовною і внутрішньо протирічною»[1026]. Буття є «щось більше і інше, ніж все мислиме: воно є чимось більшим і іншим ніж все те, що воно наче в готовому, завершеному вигляді вже є»[1027]. А тому цю реальність буття можна лише пережити, бо вона недосяжна якому-небудь поняттю і спогляданню.

Ось як Франку вдається сформулювати важливі для життя людини поняття свободи, любові, ніщоти, тривоги, і пов’язати їх у системі всеєдинства.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога.

БОГДАН ЗАВІДНЯК... Щаблі любови до Бога Містично досвідна філософія Бога...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Про Абсолютне Буття у Семена Франка або містичний реалізм

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Богдан Завідняк. Щаблі любови до Бога. Містично-досвідна філософія Бога. - Львів: Місіонер, 2010.- 1001 с.
  Діалектика любови, засвідчена святоотцівською та схоластичною думкою у цій монографії, є спробою побудови містично-досвідної теодицеї у її класичному вираженні. Не спираючись на упо

В І Д А В Т О Р А
  Віддаючи на суд читачеві цю книгу з теодицеї, і перш ніж почую його думку про неї, вважаю за потрібне подати декілька зауваг. Шлях до Істини пролягає через самозаглиблення,

УВІЙШОВ У НЕЗНАНЕ
  Entreme donde no supe...   Ступив колись-то, навмання, В незнане я котрогось дня, Що вище всякого знання.

ТЕМНА НІЧ ДУШІ
  Noche oscura del alma...   Ніч яка була темна, Де сум і тендітна любов паленіла – О, в щасті б

ТА ЇЇ Т И П О Л О Г І Я
  Німецький філософ Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716) ввів назву Teodicea щоб вказати на цю частину філософської теології, яка веде мову про “право і оправдання бога” (t

Енріко Берті Джованні Реале
Отож, у ХХ столітті з боку прихильників аристотелівської системи, і тих, які визнають за Аристотелем високий авторитет науковця, висувається думка про те, що Бог у Аристотеля володіє всіма ознаками

Б О Г У Д А В Н Ь О Г Р Е Ц Ь К О М У М И С Л Е Н Н І
  Звичайно, тут ми не зможемо приділити увагу всім школам античного полісу, а тільки основним теодицейним побудовам філософії Давньої Греції, не наважуючись на детальний огляд теорети

Т Е О Г О Н І Я” Г Е С І О Д А
  Вести мову про світ давньогрецької думки слід починати з міфології і Олімпу грецьких божеств. Давні греки вважали, що перші чотири начала: Хаос, Земля, Тартар і Любов паную

У І О Н І Й С Ь К И Х Ф І Л О С О Ф І В
  Стародавній Мілет, столиця острова Самос у Еґеї, став колискою натуралістичної думки Давньої Греції. З ним ми пов’язуємо ім’я великого природознавця Талеса Мілетського (638-548 до Р

Г А Р М О Н І Я С Ф Е Р” У В Ч Е Н Н І П І Ф А Г О Р А
(бл. 570-498 до Р. Хр.)   Про життя засновника назви “філософія” існують три біографії авторів III-IV ст. після Хр.: Діогена Лаертського, Порфірія і Ямвліха.

Чи існував Піфагор?
  Про Піфагора виразно говорить Геракліт, коли той виступав проти біціпітів (тобто проти тих філософів, які припускали дуалізм між найвищим Принципом і чуттєвою реальністю); Емпедокл

Піфагорейське вчення
  Вчення Піфагора можна відновити за допомогою Анаксімена і Філолая. Можливо, що Анаксімен був вчителем Піфагора; а Філолай – був тим учнем, який мабуть першим популяризував вчення св

Л О Г О С Г Е Р А К Л І Т А
(бл. 540-бл. 480 до Р. Хр.) На думку К. Ясперса, Геракліта з Ефесу[69] слід віднести до “найбільших філософів” людства. Його життя майже постійно проходить під па

Вчення Геракліта
  Геракліт був пізнім іонійським філософом (народився два роки перед смертю Анаксімандра). Про його філософію ми довідуємося завдяки збереженим фрагментам його творів і різноманітним

Б О Г О П І З Н А Н Н Я В Ш К О Л І Е Л Е А Т І В
  Школа елеатів походить від назви міста Елея, що було засноване близько 540 року перед Хр. у південній Італії (100 км на південь від Неаполя) греками. Римлянами це місто звалося Вель

К С Е Н О Ф А Н З К О Л О Ф О Н У П Р О Б О Г А
(540-450 до Р.Хр. по Дільсу, 565-473) Мислитель Ксенофан[71] відомий як поет і філософ елейської школи. Із дев’яносто років життя, провівши мандрівне життя рапсода, 67 про

У Е М П Е Д О К Л А
(бл. 483-423 до Р. Хр.) Як відомо, Емпедокл[75] є автором поеми “Про природу” (Peri physeos), проникливої і сповненої глибокого філософського змісту про два “божест

Г О М Е О М Е Р І Я” Т А “Н У С” У А Н А К С А Г О Р А
(бл. 500-428 до Р. Хр.)   Засновник антиантропоморфного вчення про Бога, Анаксагор[90] народився в іонійському місті Клазомені, що в Малій Азії. Написав твір

Д Е М О К Р І Т І “А Т О М І С Т И Ч Н Е” Б О Ж Е С Т В О
(бл. 470/469-395/IV ст. до Р.Хр.)   “Велику радість викликає споглядання прекрасного, що міститься в речах”. Демокріт[91]

Б О Г М Е Т А Ф І З И К И “Л Я М Б Д А” У А Р И С Т О Т Е Л Я
(384-322 до Р. Хр.)   Торкаючись корпусу творів Аристотеля[110] слід мати на увазі що перу цього великого і знаного філософа належать різножанрові трактати[1

Джованні Реале
Тепер ми безпосередньо підійшли до розгляду Теоса, що займає центральне місце “Метафізики” Лямбда. Ось це захоплююче безсмертне міркування Аристотеля про Бога:   “Так

Б О Г С Т О Ї К І В
Антична Стоя[120] для европейського дослідника була відкрита щойно в ХІХ ст. завдяки працям К. Ваксмута (Wacksmuth K., Commentationes I et II de Zenone Citiensi et Cleanthe Assio, Götti

У А П О С Т О Л А П А В Л А
  Всі отці Церкви і великі богослови надають великого значення окресленим нижче словам апостола Павла у посланні до Римлян (1, 18-23):   “18. Бо гнів Божий відк

Ф І Л О Н А О Л Е К С А Н Д Р І Й С Ь К О Г О
(20/10 до Р. Хр. – 40 після Р. Х.) Важливу справу, щодо пояснення Старого Завіту в ключі висновків давньогрецької філософії, яку ще на зорі християнства розпочав Філон Юде

Про мотив “переселення” у Філона
  На думку Філона, Мойсей усвідомлював, що “у порядку всесвіту існує активна і пасивна причини, де під активною розуміється універсальний розум, цілковито чистий і відсторонений, який

Є Д И Н Е І Б О Г П Л О Т И Н А
(204/5-270) Такого впливу, якого справив на всю християнську містику Плотин, не справив, мабуть, жодний інший мислитель до нього, ні Платон, ні Аристотель. Після теодицейн

У О Р І Г Е Н А
(бл. 185-254/5)     Слідуючи у теодицейній проблематиці за великими олександрійцями Філоном та Климентом, Оріген[241] обминав одну з головних ї

І “Н О В А Ф І Л О С О Ф І Я” Л Ю Б О В И
(бл. 330-379)   Св. Василій Великий[244] як і його ближчі друзі по каппадокійській школі багато чого перейняли від філософії давньої Греції та неоплатонізму

М І С Т И Ч Н О Г О Б О Г О С Л О В ’ Я
Цей розділ міг би служити замінником теорії агностицизму, якому приділяється чимало уваги у підручниках з теодицеї. Але з огляду на те, що під агностицизмом у філософії прийнято розуміти відмову у

С В. М А К С И М А І С П О В І Д Н И К А
(бл. 580-662)   Уродженець Константинополя, з родини аристократів, “вчитель молитви” св. Максим[281] отримав добру філософську освіту, вступивши на службу се

Сан Хуан де ла Крус
  Такою є мудрість “таємничого богослов’я” і аргументи, які воно висуває. Здавалося б вирок його величності розуму підписано раз і назавжди Хуаном де ла Крусом. Але слід зважити на то

М І С Т И Ч Н А Л Ю Б О В Д О Б О Г А
У “П І С Н І П І С Е Н Ь” (VI-IV ст. до Р. Хр.[294]) Література: Ширшу бібліографію див. Le Cantiqu

Проблема зла
  Бог не є причиною зла, зауважує св. Авґустин. За Плотином (Енеад., І, 8) він визнає першу частину його обґрунтування, але не ототожнює зло з матерією, адже й вона сотворена Б

С Е В Е Р И Н А Б О Е Ц І Я
(480-526)   Or se tu l’occhio della mente trani Di luce in luce dietro alle mie lode, Già dell’ottava con sete ri

Особа Боеція
Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій[324] народився в Римі близько 480 року, Походив із відомого роду Аніціїв які ще в ІV столітті прийняли християнство. Його батько, Флавій Нарсет Манлій, займав в

Характеристика богословських трактатів Боеція
Богословські трактати Боеція постали від 519 по 523 роки[338], про які пригадував Кассіодор. На думку св. Томи ці трактати слід подавати в такій систематичній послідовності:  

Трактат: De Trinitate: тринітарна онтологія
Передісторія тринітарного таїнства. Основною тайною християнської віри є Таїнство Пресвятої Тройці[342]. Перш ніж відстоювати цю таємницю від єретичних поглядів[343] і завдяки велик

Трактат: De hebdomadibus
Третій, справді більш метафізичний трактат Боеція, нам відомий під різними назвами. Окрім найчастіше вживаної, якою є De hebdomadibus (Гебдомади), до нас дійшли наступні: Quomodo s

Трактат: De fide catholica
  На даний час існує сумнів щодо авторства Боеція, проте, саме в цьому творі подається загальна картина християнського догматичного вчення і його богослов’я. Тут він не проводить розр

Філософія саме християнська?
  Справді, на думку Л. Обертелло[403] її направленість є християнською; А. Лосєва[404] – Боецій “світський християнський філософ”; Б. Мондіна – «мова йде про зразковий твір християнсь

Авґустин і Боецій
  Мабуть доречно торкнутись теми висвітлення впливів через пролиття світла на твір який ми довго обминали, але без якого християнська інтелектуальна концепція Боеція була б неповною і

Існування Бога
  У богословських трактатах, як ми вже згадували, Боецій тим чи іншим міркуванням зауважував потребу у доведенні існування Бога, проте строго аргументованих доказів там не наводить. З

Висновок
  Боецій – останній з римлян і перший із схоластів. Він справді являється останнім представником класичної і християнської філософії в латинському світі. Після нього, на Заході, який

Історія читання Боеція у середньовіччі
  Тему впливу Боеція на літературу Середніх віків детально висвітлював Голєніщев-Кутузов[422]. Натомість, в цьому розділі нас цікавить розгляд впливу “Opuscula Sacra” на розвит

Витоки і джерела філософського мислення на Русі
Подібно до того, як антична культура стала першоосновою європейської цивілізації, так само „золотим віком” і фундаментом існування як нації українського народу, на думку М. Грушевського, була доба

Проблема Віри і Розуму
  Два шляхи могла обирати людина на шляху до Богопізнання – шлях, запропонований папою Григорієм Великим: «Та віра не має ціни, якій людський розум приносить докази», – тож головна ро

Теодицейні погляди
  В ключі святоотцівської традиції підходили до вирішення проблеми Богопізнання і в часи Київської Русі. Елементи апофатизму, трансценденталізму та іманентизму знаходимо на сторінках

Критика св. Томою Аквінським аргумент св. Ансельма
  Як відомо, в Суммі Богословській св. Тома вказує на слабі сторони формулювання св. Ансельма[503]: а) не всі ті, що вимовляють слово «Бог» думають, що воно оз

Е Т А П И С Х О Д Ж Е Н Н Я Д О Б О Г А
У Р І Ш А Р А С Е Н - В І К Т О Р С Ь К О Г О [505]   (1123-1173) Перш ніж розпочати знайомство з мислителем, чиє ім’я ми винесли у

Рішар Сен-Вікторський
(Фрагм. мініатюри Джованні ді Паоло)   І ось чому. У Рішаровому трактаті De Trinitate зустрічається концепція rationes necessariae (необхідних

Баварська державна бібліотека. Мюнхен.
На питання “Особа Пресв. Трійці” – якою вона є” (quale quid sit, буквально “що це таке”) можна відповісти, якою є вона по сутності. На питання: з якого джерела вона бере своє існування, слід з’ясов

Гуго Сен-Вікторський
  Ведучи споглядальне життя вікторіанці зуміли пережити глибоке єднання з Богом не тільки у memoria Dei. Справді, концентруючи свою увагу на Бозі, вони проводили релігійне, гли

Б О Г У А Л А Н А Л І Л Л С Ь К О Г О
(1120/30-1202/03)   На самоочевидних аксіомах визнаний мудрець, професор Паризького університету Алан Ліллський[558] зумів, відштовхуючись від поняття “Монад

Теодицея Дунса Скота
(1266-1308)   Дунс Скот[606] визначає Бога як Нескінченне Суще в Дії (ens infinitum in actu). З усіх схоластів цей мислитель палко захоплювався наведе

С В. Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
(1225-1274) Обійти увагою славні “quinque viae” св. Томи Аквіната[618] не посміє жодний фахівець теодицеї, і ми не будемо робити винятку. Література щодо ц

Св. Томи Аквінського. Ілюстрація фраґменту енцикліки папи Лева ХІІІ “Aeterni Patris”. Галерея Канделябрів. Ватикан.
  “Людський розум для пізнання істини віри, яка може бути цілковито відома тільки тим, хто бачить божественну сутність, може зібрати якісь правдоподібні докази. Проте їх зовсім не дос

Фра Бартоломео. Портрет св. Томи Аквінського.
  Та все ж, коли б ми слова св. Томи про те, що є щось найправдивішого, найгарнішого і найшляхетнішого (як найвищий ідеальний рівень у даному описі) прийняли у планівському значенні,

Джессі. Спокушання св. Томи Аквінського.
  Окрім трансцендентальних понять, які служать за опертя для доказу, можна ще скористати з прикмет, які наближені до цих понять; н.пр. життя, віра, сила і з ними злучена активність не

П О Н Я Т Т Я Б У Т Т Я
Св. Тома Аквінський є великим систематиком всього попереднього християнського мислення, яке заявило про себе до часу в якому йому довелось жити і вести осмислене та боговгодне чернече життя. До так

Алегорія Богословського Диспуту із словами Ісуса Христа, зверненими до св. Томи Аквінського: “Томо, ти добре про мене написав”.
    “Наш розум у процесі думання може простягатись до нескінченности. Про це свідчить те, що якої б кількости не було задано, наш розум завжди може подумати про щось біл

Б О Г У Ф Р А Н Ц И С К А С У А Р Е С А
(1548-1617) Тоді, коли у середньовіччі теологія не розлучалася з містикою, а, навпаки, черпала з неї надхнення, у “другій схоластиці”, з появою творів Франциско Суареса, м

У Н І К О Л А Я К У З А Н С Ь К О Г О
(1401-1464)   У книзі “De docta ignorantia” (“Про вчене незнання”[672]) Кузанський[673] виводить існування чистого, невизначеного буття, як абс

О Б Ґ Р У Н Т У В А Н Н Я Р Е Н Е Д Е К А Р Т А
(1596-1650) З “Метафізичними розмислами” (1641, 1649) Рене Декарта[675] теодицея отримує нового апологета доказів на існування Бога і творця метафізики як філософії

Б О Г Б Е Н Е Д И К Т А С П І Н О З И
(1632-1677) На початку ХХ ст. німецький філософ Р. Ойкен так оцінив вчення видатного голандського мислителя Баруха Бенедикта Спінози[678]:   “Може у

А Р Г У М Е Н Т Б Л Е З А П А С К А Л Я
  (1623-1662)   Як відомо Блез Паскаль[685] відмовився мислити як Декарт, хоч сам теж був математиком і філософом[686]. Декартівське “cogito er

Deum meum et Deum vestrum [690].
“Твій Бог буде моїм Богом”[691]. Забуття світу і всього, окрім Бога. Його можна знайти тільки шляхами, вказаними Євангелією. Велич душі людської. “Праведний Отче

О Т Ф Р І Д А В І Л Ь Г Е Л Ь М А Л Я Й Б Н І Ц А
(1646 – 1716) Згідно Ляйбніца[706], існування Бога пізнається апріорним шляхом, тож за точку виходу мислитель обирає розум:   “Тільки сам Бог або не

А К А Д Е М І Ї X V I I С Т.
В українській історіографії доволі цілісно і всебічно висвітлена золота сторінка діяльности професорів Києво-Могилянської академії та їхні філософські погляди, щоб спинятись на них окремо. Дослідни

С Т Е Ф А Н А Я В О Р С Ь К О Г О
(1658-1722) Отож, розвиток природної теології на Україні неможливо собі уявити не врахувавши досвід попередників, а вони були і писали філософські трактати також і з цієї

В Т Е О Ф А Н А П Р О К О П О В И Ч А
(1677-1736)   На думку Теофана Прокоповича, Бог є в природі та речах, як зберігаюча причина всього, як Предічний Ум, Вічна Істина, Першопричина і Творець сві

В Г Е О Р Г І Я К О Н И С Ь К О Г О
(1717-1795)   У другій книзі “Філософія надприродна, або метафізика” Георгій Кониський[719] сформулював наступні чотири докази існування Бога:  

Г Р И Г О Р І Я С К О В О Р О Д И
(1722-1794)   Знанням текстів Святого Письма відзначається творчість самобутнього і непересічного українського мислителя Григорія Саввича Сковороди[723]. В.

Д О К А З І М М А Н У Ї Л А К А Н Т А
(1724-1804) У творі письменника Михайла Булгакова в ході дискусії на Патріарших ставках Михайло Олександрович Берліоз відкидає всі існуючі докази існування Бога, яких, на

С. К’єркеґор
  Данський релігійний мислитель Сьорен К’єркеґор[783] народився в Копенгагені, як він писав у “Щоденнику”, “всупереч Божій волі та внаслідок злочину”. Зворушлива любовна драма з нареч

Філософські крихти”. Факсиміле К’єркеґора.
  Стрибок, який сповнює метафізика був йому відомий не з чуток. Тож не дивно, що історики християнської філософії присвячують йому окремі розділи, як, н. пр., о. Б. Мондін у своїй мон

Виступ К’єркеґора за катедрою
  Як суперечить його екзистенціалізм із духом систематичного теологічного екзистенціалізму К. Барта та П. Тілліха, з одного боку, а з другого – світському характеру філософського екзи

Феномен любови у К’єркеґора
  У багатьох своїх творах данський філософ не обминає увагою феномен любови, надаючи йому два виміри: психологічний і Божественний. У першому, людина яка любить іншу намагаєт

П Р О Д О С В І Д М І С Т И К І В
(1859-1941) Після прочитання автобіографічної книги про св. Терезу Авільську філософ Едіта Штайн (1891-1942) відкрила для себе одну істину: справжніми експертами у вірі є

D E U S S E M P E R M A I O R” Е Р І Х А П Ш И В А Р И
(1889-1972) Еріх Пшивара (Przywara)[829] народився в польському місті Катовіце 12 жовтня 1889 р. В дев’ятнадцять років він вступив до новіціату отців єзуїтів в Екзатені (E

Н О В О Г О Б О Г О П І З Н А Н Н Я
(1889-1973) Уродженець Парижа Ґабріель Марсель[833] навчався філософії в Сорбоні (1906-1909). Під керівництвом Л. Лєві-Бруля захистив тезу “Метафізичні ідеї Кольріджа по в

O R D O A M O R I S” М А К С А Ш Е Л Е Р А
(1874-1928) Видатний німецький філософ-аксіолог Мак Шелер[837] був відомим захисником ідеї християнської любови.   Згідно Шелера, філософський метод

У Н І К О Л А Я Б Е Р Д Я Є В А
(1874-1948)   Примат свободи над буттям, на думку видатного російського мислителя Бердяєва[841]слід вважати точкою виходу його філософії. Ось як він

У П ’Є Р А Т Е Й Я Р А Д Е Ш А Р Д Е Н А
(1881-1955) У ХХ ст. вчення французького богослова П’єра Тейяра де Шардена[843] нагадує грандіозну по духу і задуму систему, рівну творчому задуму св. Томи Аквінського.

У П Е Р С О Н О Л О Г І Ї Р О М А Н О Ґ В А Р Д І Н І
(1885–1968)   У віці чотирьох років свого життя, уродженець м. Верони (Італія) Романо Ґвардіні[849] разом з батьками виїхав до Німеччини, де й отримав освіту

Об’явлення
  У творі “Релігія і об’явлення” Ґвардіні показує, що без божественного об’явлення існування людини є неповне. Він висуває різні напрямки в яких людина може набувати досвід обмежень (

Р О М А Н А І Н Ґ А Р Д Е Н А
(1893-1970)   Учень Едмунда Гуссерля, оригінальний польський мислитель-онтолог, автор відомого трактату “Спір про існування світу” Р. Інґарден[863] ба

І М О В Ч А Н К А П Р О Б О Г А
(1889-1976)   Перш ніж говорити про теодицею найбільшого метафізика ХХ століття Мартіна Гайдеґґера[866], розумно було б зняти усі звинувачення у атеїзмі, яки

Д І Т Р І Х А Ф О Н Г І Л Ь Д Е Б Р А Н Д А
(1889-1977) Гільдебранд[880]народився в Італії у Флоренції в родині відомого німецького скульптора Адольфа фон Гільдебранда. Вивчав філософію у Мюнхенському та Ґьотінґенсь

Едітою Штайн
Згідно Штайн, перш за все існує суттєве погодження між Гуссерлем і св. Томою, у спробі практикування філософії як строгої науки: обидва вважали, що завдання філософії було б невичерпним, як

Едіта Штайн. Наука Хреста.
    Життя і творчість двох святих – Хуана де ла Круса і Терези Авільської стали для Едіти Штайн – св. Терези Бенедикти від Хреста, предметом глибинних роздумів над зв’яз

У П А В Л А Є В Д О К І М О В А
(1901-1970)   Православний богослов і філософ Павло Миколайович Євдокімов[915] народився 2 серпня 1900/1901 р. в Санкт-Петербурзі в родині військового. Навча

Твори Ганса Урса фон Бальтазара
  ТРИЛОГІЯ (TRILOGIE): (Herrlichkeit. Eine theologische Ästhetik; I. Schau der Gestalt; II. Fächer der Stile: 1. Klerikale Stile. 2. Laikale Stile; III/1. Im Raum der Metaph

Т А Н Е О Т О М І С Т І В
  У ХХ-му столітті серед багатьох великих відкриттів, розщеплення ядра і освоєння космосу, було здійснене не менш важливе відкриття – оригінальність метафізики св. Томи, як нової мета

С В. Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
(1884-1878)   У філософії Жильсон зосередив свою увагу на св. Томі Аквінському, який у світі християнської думки був визнаний найбільш представовим. Вже у 19

Б О Г О П І З Н А Н Н Я У Ж А К А М А Р І Т Е Н А
(1882-1973)   Марітен був найбільш авторитетним представником неотомізму: хоча сам називав себе томістом, і був тим, хто наважився у світському середо

А Н Т О Н І Н А С Е Р Т І Я Н Ж А
(1863-1948)   Справжнім томістом був домініканин Антонін-Далмас Жільберт Сертіянж (Antonin-Dalmace Sertillanges). Він розпочав свою філософську кар’єру у 190

Режіналь Ґарріґу-Ляґранж
  Сорок років пропрацював на “Анжелікумі” в Римі (з 1909 р.)отець Ляґранж (Réginald Garrigou-Lagrange)[953], домініканин, проф.догматичногобогослов’я. Перші дві його праці нося

Р Е Ґ І С А Ж О Л І В Е
(1801-1966)   Отець Реґіс Жоліве (Régis Jolivet) проживав і працював у Ліоні. Жоліве був великим знавцем творчости як св. Авґустина, так і св. Томи. Щ

Т О М І З М А Й М Е Ф О Р Е С А
(1898-1983)   Форес (Aimé Forest) був президентом філософської спілки у Лангедоку, членом філософської спілки у Лювені. Його головні твори, які розгля

Т О М І З М Ж О З Е Ф А Д Е Ф І Н А Н С А
(1904-2000)   Отець Де Фінанс (Joseph De Finance) у 1955 році був покликаний викладати на Ґреґоріанському університеті в Римі загальну етику (до 1974 року) і

Н Е О Т О М І З М Д Е З І Р Е М Е Р С Ь Є
(1851-1926)   Кардинал Дезіре Жозеф Мерсьє (Desiré Mercier) збудував три важливі установи: “La société de philosophie de Louvain”

А Г Н О С Т И Ц И З М У
(1878-1944)   Одним із найбільш типових представників неотомізму перших десятиліть ХХ століття був отець Жозеф Марешаль (Joseph Maréchal), який вбачав

Ф Е Р Н А Н Д В А Н С Т Е Н Б Е Р Ґ Е Н
(1904-1993)   ОтецьФернанд Ван Стенберґен(Fernand Van Steenberghen) так само, разом із Де Вулфом, один із найбільших тлумачів філософії Середньовіччя (Класич

Л У Ї С Д Е Р Е Й М Е К Е Р
(1895-1970)   Бельгієць Луїс де Реймекер (Louis de Raeymaeker) очолював Institut Supérieur de Philosophie (від 1949 по 1965 рік), де займав каф

В Ц А Р И Н І П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
  Неотомізм в Італії шириться Католицьким університетом св. Серця в Мілані. Метафізика буття розкривалася у дослідженнях Амато Масново і Софії Ванні Ровіґі. Але головна заслуга у відк

А М А Т О М А С Н О В О
(1880-1955)   Отець Амато Масново не прагнув ототожнювати істину із вченням, яке б її містило всередині томістичних текстів. На його думку там містяться деяк

С О Ф І Я В А Н Н І Р О В І Ґ І
(1908-1990)   Будучи найбільш яскравим асистентом Масново, Софія Ванні Ровіґі (Sofia Vanni Rovighi) була яскравим дослідником середньовічної філософії, але й

Ф Р А Н Ч Е С К О О Л Д Ж Я Т І
(1886-1962)   Отець Франческо Олджяті (Francesco Olgiati) і отець Августин Джемеллі у 1920 році заснували католицький університет св. Серця в Мілані, на взір

У С Т А В О Б О Н Т А Д І Н І
(1903-1990)   “Неокласиком”, а не “неотомістом” називав себе Ґуставо Бонтадіні (Gustavo Bontadini), знавець метафізики, про що свідчать самі його твори: S

У К А Р Л А Р А Н Е Р А
(1904-1984) Професор теології в Інсбруку, Мюнхені та Мюнстері, єзуїт Карло Ранер[975] був автором низки філософських творів, таких як Дух у світі (1939) та Слуха

У Б Е Р Н А Р Д А Л О Н Е Р Ґ А Н А
(1904-1984) Канадський філософ і теолог, який належав до ордену єзуїтів у англосаксонському світі Бернард Лонерґан[977] справив неабиякий вплив на формування сучасної теол

Ф Р Е Д Е Р І К А К О П Л С Т О Н А
(1907-1994)   Філософ, неотоміст, отець-єзуїт Фредерік Коплстон[978] – історик філософії та відомий західний теолог ХХ ст. Нам випадає тут вести мову про ньо

У К О Р Н Е Л І О Ф А Б Р О
(1911-1995)   Отець Корнеліо Фабро (Cornelio Fabro[983]) відомий своїми метафізичними трактатами, якому належить заслуга у відкритті оригінальності онтософії

К А Р О Л Я В О Й Т И Л И
(1920-2005) Папа Іван Павло ІІ був не тільки видатним теологом, а й філософом і поетом. Талант лірика доказує його цикл “Пісня про Таємного Бога” з якого приведемо тільки

Папа Іван Павло ІІ і отець Корнеліо Фабро. 1985 р. Б.
  Польський філософ Тадеуш Штіцен, один із упорядників видання папи, який перейняв кафедру моральної філософії Люблінського католицького університету, на презентації цього видання у В

У Ц А Р И Н І П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
(нар. 1926)   Автор трьохтомного видання[988], яке побачило світ у видавництві отців домініканців у Італії, не потребував би якогось особливого знайомства з

Відзначення наукової діяльности отця Баттісти Мондіна урядом Італії.
  До метафізики проф. Мондін має особливий пієтизм. Ось як він сам зізнається в цьому у передмові до книги:   «Між філософськими предметами метафізика, разом із

Й О З Е Ф А З А Й Ф Е Р Т А
(нар. 1945) Професор Йозеф Зайферт (J. Seifert)[990] – представник австрійської філософії, член Папської академії, засновник Інтернаціональної філософської академії

У Г А Р В Е Я К О К С А
(нар. 1929) Ціною відмови від традиційного Богопізнання мислителі “теології смерти Бога” (death-of-God-Theology) такі як Дітріх Бонгеффер (1906-1945), Джон Робінсон

Р У С Ь К О Ї Ф І Л О С О Ф І Ї Х Х С Т О Л І Т Т Я
  У руській філософії теодицея сприймається як шлях Боголюдства, оскільки включає у Богопізнавальну сферу антроподицею. Серцевиною руського мислення у ХХ столітті явля

Володимир Соловйов
  Ось характерні риси цієї «нової» метафізики. Панування зовнішнього досвіду має змінитись пануванням внутрішнього досвіду. Прийняття за точку відліку всього конкретний

Свобода Абсолюту
  Свобода Абсолюту проявляється на рівні двох скінчених форм, які протистоять одна одній. Первинна свобода – якій характерна непередбачувальність, притаманна безпосередньому са

Проблема зла
  Саме «тріщини у Всеєдинстві», що приводять до протистоянь окремих його елементів, є джерелом і причиною зла. Тут Франк повторює Соловйова. Натомість Бердяєв вважав, що не прийнявши

І С Н У В А Н Н Я Б О Г А
  Коли професори Києво-Могилянської академії схилялися до традиційних доказів існування Бога, то творчість Григорія Савича Сковороди може служити містком до побудови самобутньої місти

Р Е Л І Г І Й Н И Х М И С Л И Т Е Л І В – П О Е Т І В
У цьому розділі ми поведемо мову про пережиття досвіду Бога у релігійних мислителів-поетів, адже відомо, що у багатьох філософів виникала необхідність у написанні поезій “зізнань” про Бога, а це їх

ГІМН ДО БОГА-ОТЦЯ
  Чи Ти пробачиш гріх моїх батьків, Що є моїм, хоч не моя вина є? Чи Ти пробачиш гріх, в якім я жив І ще живу, хоч сам себе картаю

БОГ У НІМЕЦЬКІЙ РЕЛІГІЙНІЙ ПОЕЗІЇ ХІХ-ХХ СТ.
  Тепер познайомимося із німецькомовною релігійною поезією в контексті теодицейних поглядів, а їх чимало. Так, відомий поет Фрідріх Шіллер в 1798 році створив поезію “Щастя”,

Пензля Йоаннеса Шпріка (1838).
  Тож, щоб краще запізнатись з її досвідом Богоспілкування, як авторки релігійного циклу “Духовний рік”, познайомимось глибше з традицією, з якої вона вийшла. Як вже зазначал

О мука без передиху
Від задоволення й гордині, Як тихо гризе і стиха Червоточить, як в деревині.   Свідоме поетичне “нерозпізнавання” Новалісом (на приклад

І невимовний неба солод
В душі моїй постав повік.[1078]   Низку релігійних віршів залишили сучасники Дросте – Клеменс Брентано (1778-1842), у циклі Недільні Євангелія [1079]

Зсилаєш нас сюди й не подаєш
Своєї цілі. Хто збагнути в силі? А все ж твоя це воля, щоби йшли ми, З чим доля нас влаштовує, авжеж.[1092]   чи  

НІЧОГО БІЛЬШЕ
(Nic więcej)   Napisał “Moj Bóg” ale przekreślił, bo przecież pomyślał ...   Написав “Мій Б

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги