Свобода Абсолюту

 

Свобода Абсолюту проявляється на рівні двох скінчених форм, які протистоять одна одній. Первинна свобода – якій характерна непередбачувальність, притаманна безпосередньому самобуттю як стихії душевного життя. Взята ізольовано ця свобода не виражає всієї повноти смисла творчої свободи Абсолюту. Не будучи подоланою і обмеженою, вона веде людину до несвободи, заперечуючи себе. Тільки після подолання безумовности первинної свободи і її підпорядкування другій, організуючій стороні безпосереднього самобуття – “самості” – виникає її перетворення у справжню істинну свободу людини, яка і дає адекватне вираження творчої могутності Абсолюта [1028]. Між цими двома свободами – нерозривне єдинство.

Любов

 

Це не лише почуття та емоції. Любов – це актуалізоване, завершене трансцендування до “ти” як справжньої, я-подібної, по собі і для себе сущої реальности, відкриття і вбачання “ти” як такого роду реальности і отримання в ньому онтологічної опорної точки для мене[1029]. Саме вона реалізує справжню мету трансцендування “ззовні”, у ній здійснюється розширення реальности “я”.

 

Парадокс духовного буття в тому, що його конкретний зміст неможливо зафіксувати незалежно від змісту предметного буття і внутрішнього буття людської душі. Звідси, в духовному бутті ми спостерігаємо саме глибоке і безпосереднє об’явлення незбагненного як такого, абсолютного буття, далі від якого немає просто більше куди йти у філософському аналізі. Це було в Душі людини. У Незбагненному Франк відмовляється від такого висновку і покладає духовне буття лише черговим, але не останнім рівнем реальности. Він вважає, що за ним ми здатні спостерегти ще глибший рівень, який таки допускає якийсь опис. Франк будує ряд “формотворень”, які складають рівень цілости внутрішнього світу людини.

Так, нищий рівень складає “самість”, яку можна ототожнити з “ентелехією” організуючої сили з Душі людини. Найважливішими рівнями організації стають “я” і особа, які принципово відрізняються одне від одного і визначаються у різних співвідношеннях: “я” у співвідношенні “я-ти”, тобто у фері буття “ми”, а особа у співвідношенні “самости” і духовного буття.

«Особа – це самість, оскільки вона стоїть перед лицем вищих, духовних, об’єктивно-значимих сил і разом з тим ними просякнута і їх представляє. Вона – начало надприроднього і надістотного буття, бо воно спостерігається в найбезпосереднішому самобутті»[1030].

Особа – це той стан обґрунтування і вкорінення в об’єктивному, якого безпосереднє самобуття шукало в акті реального трансцендування; цей акт тим самим досягає своєї цілі і долає суб’єктивність самобуття.

Особа сприймається як втілена антиномія, остаточно-крайня форма вираження останньої глибини незбагненности Абсолюту. У феномені особи (людської) Абсолют реалізує свою незбагненну сущість в найбільш адекватній формі, яка тільки може бути можлива для “явленого”, конечного буття.

Особа – це свого роду “іманентне трансцендування” до буття. Франк покладає головною прикметою особи її творчу здатність, яка відображає і виражає безконечну творчу силу самого буття.

Парадокс монодуалістичного характеру особи проявляється тоді, коли виникає розлад трансраціонального співвідношення її автономности і ґетерономности. Спробувавши раз закритись в собі, людина втрачає свою особисту самобутність і свободу (тут посилання на творчість Достоєвського).

Для того, щоб поєднати сферу предметного буття зі сферою безпосереднього самобуття необхідний ще вищий принцип – це і є містична Святиня, царина Божества, яка здіймається не лише над окремими сферами буття, але і над буттям як таким. Фактично – це повторення принципу еманації Плотина. У Франка, ми знаходимо індуїстичне розуміння Абсолюту, яке розвивається в “Упанішадах”, де Абсолют повністю нагадує індуїстського Брахмана і “розчиняє” в собі все часткове і конкретне.

Божество (“першооснова”) – не належить до буття, воно вище буття.

Франк вносить плутанину в систему понять і принципів своєї філософії, протиставляючи “першооснову” всім можливим формам буття – навіть безумовному (абсолютному) буттю. Він ніде точно не визначає, що слід розуміти під “буттям”. В нього – нетрадиційне розуміння абсолютного буття – розуміння його як основи всього конкретного і конечного, як “джерела”, з якого виникають всі елементи “конечного” буття і яке завжди знаходиться “за межею” всього конкретного і конечного, що являється нам у свідомости. У звязку з тим, неможливо зрозуміти, що має на увазі Франк, коли твердить, що “першооснова”, Святина носить “надбуттєвий” характер, обгрунтовує навіть саме безумовне (абсолютне) буття. Це твердження – гра слів, софістика, яка необхідна для узгодження філософії і догматики, щоб створити видимість відокремлености “Бога” від “світу” і вищості Бога над всім існуючим. Надбуттєвий Абсолют, який принципово відособлений від всіх форм свого буттєвого прояву, не може мати жодного феноменального обґрунтування в нашій свідомости (бо “бути” в новій онтології це і означає “бути феноменально явленим”).

Франк все більше відмовляє феноменологічному методу в універсальності, вважаючи його обґрунтованим лише по відношенню до аналізу внутрішнього буття, що розуміється як форма об’явлення Абсолюту собі самому.

Слідуючи за принципом “ціль виправдовує засоби” Франк поставив собі за мету філософське обґрунтування такого ‘розуміння Бога, яке узгоджувалося б із християнською традицією. Твердження про первинність людського буття по відношенню до буття предметного світу і визнання духовного буття вищою феноменально обґрунтованою формою об’явлення Абсолюту, тепер цілковито його не задовільняють, бо їх важко узгодити з ідеєю всемогутнього і всеблагого Бога, яка характерна для ортодоксального християнства.

Та все ж, Франк не може обійтись без духовного буття, вказуючи, що “першооснова” криється в “глибині” духовного буття як його підстава, як завершена правда, яка цінні і істинна в собі самій і обґрунтовує і себе, і все що походить з неї. Це найпервинніша та абсолютно первинна реальність. У ній немає ніякої сліпої необхідности або фактичности – нічого, що неправомірно і просто нагально нав’язувалось би нам і вимагало б нашого визнання.

На думку Євлампієва (сс. 100-101),у Франка, все таки Бог – це абсолютне і незбагненне буття. Але все ж безглуздо твердити, що Божество є вище від буття і носить “надбуттєвий” характер. Все що ми можемо говорити про “першооснову”, пов’язане з аналізом духовного буття, яке обґрунтовує всі елементи скінченного буття і є трансцендентним виміром скінченного буття, актом трансценденції від нього до Абсолюту. В цьому значенні поняття “Бог”, якщо ми вводимо його нарівні з поняттями Абсолюту і абсолютного буття, може відноситися тільки до сфери духовного буття і має більш частинне значення, ніж поняття “Абсолют”. Тоді правильніше буде замінити поняття “Бог” на поняття “Боголюдство”. Але це вже буде конкретне розуміння Бога, а не абстрактне. Таке розуміння Бога, що приймає його за один із “вимірів” духовного буття, буде конкретним, а не абстрактним, і спиратиметься на феноменологічну основу.

Проте у Франка Богопізнання знаходить опертя не тільки в філософії, а й у поетичній творчости. Прикладом може послужити його стаття «Містика Райнера Марії Рільке»[1031], яку Франк написав за 13 років перед «Незбагненним». Він зауважив у Рільке чітке вираження універсального пласту переживань, які лежать в основі любої форми релігійности. Вже сама поезія Рільке – це молитва і сповідь містичного стану духа, де дарується божественне Одкровення. Хоч Франк свідомий того, що «справжня» віра має підпорядковуватись догматичній традиції, і не має права на свободу і «зухвалість».

Так, поміж Богом і світом Франк ухитряється помістити ще якийсь особливий «світ ідей», або «реальність». Реальність у її абсолютности, як вічне і всеохоплююче єдинство, з якого вперше виникає і походить «світове буття», що немовби розташовується між «еманацією» і «творенням» Божества. Вона є божественне у світовому бутті і водночас вічно первинне начало світового Буття в самому Божестві. В цьому й полягає таємниче, безумовно незбагненне і разом з тим явлене у своїй незбагненности єство «переходу» від Бога до світу. Невидимий Бог зодягається в якусь «плоть», в якости «іншого», ніж він сам.