Саме «тріщини у Всеєдинстві», що приводять до протистоянь окремих його елементів, є джерелом і причиною зла. Тут Франк повторює Соловйова. Натомість Бердяєв вважав, що не прийнявши ніщоту, не можна вирозуміло пояснити проблему зла. Франк усвідомлював, що раціональним шляхом зло не пояснити, а от, трансраціональним – що служить ключем для будь-яких загадок і таємниць буття, це під силу зробити. Слід визнати в структурі реальности певну ірраціональність, яка не підвладна раціональному началові і не зводиться до нього, а це буде витоком «тріщин» у всеєдинстві та служитиме причиною зла. Згідно Франка, досвід темних сторін буття так само очевидний як і світлих.
Ось як Франк пояснює причину виникнення зла: «в останній глибині відбувається щось цілком незбагненне і його не пояснити, бо воно не випливає з жодного «підгрунтя»»[1032].
Філософ прагне до послідовного монізму і до заперечення онтологічного значення ірраціонального начала (темряви).
Тож Абсолют (буття як таке, абсолютне буття) у філософії Франка пізнається інтуїтивно. Інтуїція розуміється не як акт свідомості, а як бутнісне відношення, що лежить в основі самої свідомості, бо вона є основою людської особи.
Західна філософія втратила не лише здатність до інтуїтивного схоплення містичного змісту Буття, а в значній мірі втратила і ту безумовну культуру точного мислення, що була головним досягненням новоєвропейського раціоналізму. А Франк виявився недостатньо послідовним, і не зумів створити цілісну філософську систему нового типу. Це в деякій мірі вдалось зробити Гайдегґґерові. Трансраціональне, у Франка, стало розумітися як “узагальнення” звичайного раціонального мислення. А поєднання з першоосновою” і Святинею постає як акт “чистої” містичної інтуїції, а тому – це справа релігії, а не філософії. Бо псевдораціональні побудови, які його описують, - це звичайні богословські побудови, які далекі від тої строгости, на яку претендує філософія.
Справжня основа буття людини – це той глибинний прошарок, який ми звемо духовним життям [1033]. Чим це не авґустинізм?
Франк фактично вводить два Абсолюта[1034] (так як і Соловьйов): перший – вічний, надбуттєвий і повністю добрий (Бог), а другий – той, що постає, що володіє реальним буттям, що породжує світ, і який несе в собі джерело зла (“реальність”, по Франку). Реальність слід розуміти не як статичне буття, а як динамічне, як творче начало, як “життя”. Реальність, яка творить себе самого, це ніщо інше, як творчість[1035]. А це, що має бути ціллю творчости, вже наперед присутнє у всій актуальности (Логічний розвиток Абсолютної Ідеї у Гегеля). Ціль співпадає із самим її творцем, кінець із началом[1036]. Творчість людини – це відтворення вже напередіснуючих у надемпіричній царині зразків. «Це, чого нам ще бракує – це в готовій повноті присутнє в реальности»[1037]. Реальність – це трансраціональна єдність актуальности і потенційности, яку Франк вживає для пояснення причин виникнення зла і гріха у світі (по Соловьйову). Зло виникає тоді, коли сама людина розриває зв’язок з першим Абсолютом, тобто Богом. Тож Бог відкривається тільки у складі нероздільного єдинства «Бог і я». Єдиним, але цілком правдивим «доказом буття Бога» є буття самої людської особи... яка трансцендує себе саму... Метафізичний досвід Бога є, врешті, сприйняття абсолютної глибинної основи самого людського духа – основи, яка по своїй абсолютности трансцендентна емпіричному єству людини»[1038].
Яке ж тут може зауважитись протиріччя? Бо якщо ми знаходимося в глибокому і нерозривному єдинстві з абсолютною досконалістю, то стає непоясненими і незрозумілими виразна недосконалість нашого буття і трагізм нашого життя. Примара «метафізичного оптимізму», яка була присутня у всіх працях Франка тут матеріалізується, а переконання, що ми живемо «в кращому із світів», виступає як очевидний наслідок філософських позицій[1039].
Благість і святість світу і людини вже реалізовані, а як наслідок, заклик до «непорушного блаженного спокою» в повноті і досконалости Бога. Боротьба людини у світі і зі світом набуває ілюзорного змісту і втрачає своє значення.
Таким чином, після окреслення всієї метафізичної будівлі системи С. Франка, висновок напрошується сам по собі. Це типова антроподицейна форма мислення, яка не відбулася б як філософське novum без спроби обґрунтування теодицеї, і навпаки.