Коли професори Києво-Могилянської академії схилялися до традиційних доказів існування Бога, то творчість Григорія Савича Сковороди може служити містком до побудови самобутньої містично-досвідної української теодицеї, в якій евдемонологічний доказ знаходив би міцне підґрунтя у філософії щастя. Це опертя на біблійній основі не слід розглядати як хитке і ненадійне підґрунтя для філософічного дискурсу, – що ми намагалися спростувати у розділах, присвячених мисленню Філона Олександрійського, Рішара Сен-Вікторського та ін., – а навпаки, воно є найстійкішим і глибоким саме з філософської точки зору, адже правдивим щастям у філософії Сковороди виступає сам Бог, і розуміється воно як “царська” дорога Богопізнання. Це далеко не філософія протестантизму на взір філософії Канта, про що ми вже вели мову у розділі, присвяченому теодицейним поглядам Сковороди, і бачили в чому полягає ця відмінність. Тож метою цього розділу є підкреслити важливість і потребу у сучасній Євангелізації, – в часи глибокої філософської кризи, яка привела до ослаблення мислительного процесу у світі – у ренесансі філософсько-богословських поглядів українського мандрівного філософа.
Коли у згаданого вище філософа Д. Чижевського існує точка зору про неоригінальність думок про Бога у Сковороди, то тут, у філософії щастя, самобутність і свіжість цих поглядів більш ніж очевидна і переконлива.
Так, Чижевський наводить достатньо прикладів з творів філософа про феномен Богопізнання і пробує підвести його під основу західноевропейського спекулятивного мислення, що, звісно ж, не вдається ефективно здійснити. Але ж у теодицейній думці філософії Заходу посів своє належне місце евдемонологічний аргумент, про що можна довідатися у нашому хрестоматійному розділі з фрагменту книги польського теолога В. Ґраната. Щоправда, у такому масштабі мислення, який зауважується у Сковороди, ніхто на Заході до нього не писав і не мав змоги розвивати філософію серця. Хоч, дійсно, існує дослідження В. Татаркевича, висновкам якого ми скоро матимемо змогу приділити належну увагу, але тут за основу візьмемо погляди Сковороди, які не лежать на поверхні і стрімнині людського життя, а криються у “печерах” душі. Адже, у таких формулюваннях, на взір: “Любов є насолода чужим щастям”[1040], – як зауважив Ляйбніц, европейський принцип гідности, хоч і проступає, але лежить у площині антропоцентричній, а не метафізичній, як це є у Сковороди.
Тож, доказ із природного прагнення щастя. Сьогодні рідко можна зустріти цей термін, тим більше, у його властивому розумінні, у поясненні античних мислителів. Але “евдаймонія”, про яку поведемо мову у цьому розділі, має пряме відношення до споглядального життя, від якого отримується велика і світла радість як щастя. Античні мислителі міркували про те, який спосіб життя є розумніший, психічні стани – приємні, а які блага здатні зробити людину більш досконалою.
Отож, про сам феномен щастя. Існує чимало трактатів про щастя: Аристотель, “Етика Нікомахова”; Сенека “De vita beata”; Св. Авґустин, “De vita beata”; Св. Тома Аквінський, “Сумма теології”, І-ІІ, 2-5, 31-39 та інші мислителі залишили свої думки з приводу цього невломивого об’єкту прагнення людини. Слід повторити, що існує цікаве комплексне дослідження, яке належить перу польського мислителя Владіслава Татаркевича[1041], своєрідна Summa de beatitudine. У цій книзі автор відштовхувався від думки Аристотеля, про пошук такого виду знань, що не завжди потребує остаточного формулювання: “Достатньо, якщо пояснення дано настільки, наскільки це дозволяє сам предемет, тому що не у всіх міркуваннях слід шукати точності...”. Як ніякий інший феномен, щастя, надається до порівняння з Богом, завдяки “незнанню” про Нього, і приблизному характеру підходів до щастя: як об’єктивно, так і суб’єктивно. На думку італійського поета Джакомо Леопарді “чим би не було щастя, воно недосяжне”, тобто неможливо постійно бути задоволеним життям. Та й самі логіки вважають, що не можна навіть визначити, що ж це таке щастя, оскільки саме слово є багатозначне. Але для відчуття самого щастя не так вже й важливо, чи воно точно окреслене у понятійні рамки, адже до щастя підходиться, а значить достатньо і простіших понять, щоб порозумітися щодо цього предмету та щось таки пр нього сказати. Так, один із літературних героїв Шекспіра (молодий дворянин з Флоренції, Клавдіо), зауважував: “Мовчання – найкращий оповісник радощів. Невелике було б моє щастя, коли б я міг висловити, який я щасливий!”[1042]
1. Крайній песимізм. Вважає що немає щастя, немає щасливих людей, воно просто неможливе. Оптимізм притримується протилежної точки зору: щастя – природний стан людини, а якщо людина й нещаслива, то це тому, що в цьому її вина. Ні одна, ні друга позиція не є правильними.
2.Менш крайня форма. Песимісти вважають, що переважає нещастя, а оптимісти – що перевагу має саме щастя.
Поет Шилер писав: “Коротке страждання, але вічна радість”.
3. Поміркований песимізм.
Щастя як перехідне, епізодичне , оскільки потім приходить нещастя.
С. 215 Рільке називав щастя “передчасною вигодою від близької втрати”.
Епікур вважав, що люди нещасливі тому, що не можуть уявити себе щасливими.