Р Е Л І Г І Й Н И Х М И С Л И Т Е Л І В – П О Е Т І В

У цьому розділі ми поведемо мову про пережиття досвіду Бога у релігійних мислителів-поетів, адже відомо, що у багатьох філософів виникала необхідність у написанні поезій “зізнань” про Бога, а це їхній живий досвід. Парменід, Клеанф, Емпедокл, Платон, Сковорода, Новаліс, Кант, Фіхте, Тютчев, Соловйов, Флоренський, Лосєв, Антонич, Щурат – перелік імен може бути значно довшим, але тут ми обмежимось тими іменами, у яких зауважується суто теодицейна тематика у їхньому містико-філософському сприйнятті.

Про геніального поета і мислителя всіх часів і народів, автора “Божественної комедії” Данте Аліґ’єрі написано сотні монографій з філософської точки зору. Присвячували йому свої наукові статті та книги відомі філософи. Його щаблями-колами до Бога разом з ним пройшло не одне покоління творчої інтелігенції. Поет Юрій Клен терцинами прагнув відтворити долю українського народу у поемі “Попіл імперії”. Упродовж нашого трактування теодицеї ми приділяємо певну увагу думкам Данте, тож пригадаємо інші, можливо менш відомі постаті.

 

ДЖОН ДОНН ТА ШКОЛА АНГЛІЙСЬКИХ ПОЕТІВ-МЕТАФІЗИКІВ

 

До релігійних мислителів-поетів безперечно належить школа англійських поетів-метафізиків на чолі з Джоном Донном (John Donne, 1572 -1631) священиком і настоятелем собору св. Павла, капеланом у короля Якова І, доктором богослов’я Кембриджського університету, професором теології в Лінкольнз-Інні.[1052] Теми життя і смерті постійно перехрещуються у творчості поета. Але те, що змушує нас говорити про нього у теодицеї, так це не просто любов як земне кохання, а справді незвична любов, його “любов до смерти”, в якій душа зустрічає свого люблячого нею Бога. До кола друзів-поетів Джона Донна слід віднести й блискучого поета Джорджа Герберта (Донн присвятив йому поезію про перстень-печать), або ж Бен Джонсона та Томаса Керью. Герберт, як і Донн, правда на п’ятнадцять років пізніше від нього, теж облечеться у священичі ризи.[1053] Тогочасних поетів об’єднувала тематика земного кохання, культ Прекрасної Дами, яка стає предметом численних поезій. Та його позиція над ліричними героями, на боці духа Любові, а не душі та плоті, що, врешті й робить поета Донна великим мистцем. Любов у апофатичному вимірі, все те, чого не посідає людина, яка її шукає і не знаходить, може викликати спробу її відтворення у великій поезії (Ніщо, Алхімія любові, Прощавання з любов’ю тощо).

 

За рік до смерті Джон Донн став єпископом. 25 лютого 1631 р. у Першу п’ятницю Великого посту він виголошує останню проповідь при дворі “Дуель із смертю”, за п’ятнадцять років прочитавши їх надхненно велику кількість (збереглося тільки сто шістдесять) та підготовивши їх у своїй редакції до друку. Перед смертю, настоятель храму позує перед художником, у савані. 3 квітня – він був похований в соборі св. Павла. 1632 р. – на меморіальній скульптурі Джон Донн зображений загорнутим у саван. Ця статуя зберігається в соборі і сьогодні. Поета Джона Донна сучасники називали “королем метафор”, “королем всесвітньої монархії Ума” (a monarch of wit, “умовидних парадоксів”, за Томасом Керью[1054]).

Адже у його поезії зустрічаються не тільки віршовані форми, а й елементи проповіді, анатомії, географії, молитви тощо.

 

Священні сонети Донна пов’язані між собою мотивом духовного споглядання та за силою думки наближуються до Духовних вправ (1521-1541) єзуїта Ігнатія Лойоли. Ця медитативна техніка покликана викликати жаль чи радість з приводу певної сцени, зображеної у Євангелії, чи певної догматичної теми, наприклад – Страшного Суду. Фактично, сонети є розмовою з Богом Творцем. Джон Донн і в Священних сонетах залишився вірним своїй Музі і зобразив конфлікт в душі ліричного героя та нічим не прикрашені сцени духовної кризи. По індивідуальному почерку у зверненні до Бога сонети Донна можна співставити з Великою гармонією Б.-І. Антонича у ХХ ст. Відвертість, відчуття страху, суцільна непостійність у житті та нерішучість перед зреченням земного кохання, неповторна інтонація та enjambement (перенос слів з рядка в рядок, що пов’язані між собою за змістом однією думкою), такий промовистий у цьому плані 19-ий сонет циклу. І все це в ім’я відкриття тільки “себе самого”, адже на дворі коґітувала картезіанська епоха з гаслом нової парадигми – cogito, ergo sum.

Ведучи мову про Донна-метафізика та богослова, щоб не бути голослівним, слід пригадати його метафізичний твір-требник “Звернення до Господа під час страждання та скрут” (Devotions upon Emergent Occasions, and Severall Steps in my Sickness, 1623 р.) та “Поєдинок зі Смертю, або Розрада душі, з огляду на смертне життя і живу смерть плоті” (Deaths Duel, or a Consolation to the Soule, against the Dying Life, and Living Death of the Body, 1631 р.). що постав як остання проповідь Донна перед початком Великого Посту 25 лютого – Слово до самого себе в годину смерті, справжнє ars moriendi. У першому творі, написаному за один місяць, фіксується похвилинний опис свого згасання. З таким ентузіазмом до дослідницько-філософського пізнання загадки смерті до Донна підходив тільки Леонардо да Вінчі (1452-1519) – символ схрещення сил протиставлення, характерних людині епохи Відродження. На щастя смерть, перед лицем якої стояв Донн, відійшла. Мабуть, допомогла звичка до апеляції (у Донна ж була позаду юридична освіта) за прикладом біблійного Йова. Ось приклад-відповідь запропонована Донном палачеві на погрози – “Ти завтра помреш!” А у відповідь почулося б : “Пробач, та я помер ще вчора...і так було кожної миті, перш ніж ти мені це промовив”. Все ж смиренний Донн визнавав правоту Господа і схиляв перед нею голову. Під смертю ж автор розумів могутнього лицаря, який, попри своє панування над Всесвітом, складе свою владу в день Страшного суду.[1055] Складаючи стрункий ланцюг доказів, що будувався із протиставлень, парадоксів і порівнянь Донн шляхом навігації здіймався до меж, за якими відкривалася споглядальна метафізична дійсність. В її центрі криється Першоначало, в яке впирається кожна конкретна життєва неповторність. Поетом вела потреба наводити зв’язки між явищами, в чому й, за крок до метафізики, допомагали метафори, курсиви, барокові конструкції та типові стилізації (тобто наслідок уточнює причину). Але не тільки вони. Захоплення натурфілософією в часи Донна було сумісне з пошуком “філософського каменя”, що потребувало особливих навиків, які для нашого техногенного часу, практично, втрачені. Свідченням цього ще й те, що Донн своєю творчістю промовляв до людей своєї епохи цілком вирозуміло, мовою вищеозначених засобів, і отримував схвальні відгуки. Насправді ж, таких ускладнень вимагала сама доба в яку жив поет – протиставитись Великому світу можна було тільки шляхом побудови фортеці своєї душі. В цьому й полягало мистецтво самозахисту від загрозливої дійсності смерті, привчаючи себе до “щоденного вмирання” (Ап. Павло: 1 Кор 15, 31), як колись у Великодній проповіді 1619 р. поет зауважив: “Немає нічого ближчого до безсмертя, як щоденне вмирання, адже несприйняття смерті є безсмертям”. Отож, і сучасній людині, яка відчуває потребу у надійному захисті від посягань на її гідність з боку ірраціональної сили обставин, творчість великого поета Джона Донна покликана стати у пригоді.

Українською поезії Джона Донна перекладали В. Коптілов – три поезії та два сонети; по одному сонетові – Д. Павличко (До смерті), Л. Череватенко та Гімн до Бога-Отця є у перекладі Олени О’Лір[1056]: