Тепер познайомимося із німецькомовною релігійною поезією в контексті теодицейних поглядів, а їх чимало.
Так, відомий поет Фрідріх Шіллер в 1798 році створив поезію “Щастя”, в якій виклав ряд думок, що мали, по його задуму, лягти в основу книги “Теодицея”. Ця книга мала б служити відповіддю на “Теодицею” Ляйбніца. Відомо, що Шіллер є автором праць філософського змісту, таких, зокрема, як: “Філософські листи”. В них поет подав, так звану, “Теософію Юлія”, в якій знайшли місце думки і переконання Спінози:
“Природа (дозволь мені вжити це образне вираження), природа є нескінченно поділений Бог. Подібно до того як в призмі білий промінь поділяється на сім більш темних променів, так божественне Я переломилося на безчисленні субстанції, що мають здатність відчувати. Подібно до того як сім темних променів знову зливаються в один світлий промінь, так із поєднання всіх цих субстанцій мало б виникнути божественне Суще. Існуюча форма побудови природи є оптичне скло, а вся діяльність духів є тільки нескінченною грою фарб простого божественного променя. Коли б Всемогучому Богу спало на думку розбити цю призму, то гребля між ним і всесвітом була б знищена, всі духи позникали б у нескінченному, всі акорди злилися б у єдину гармонію, всі струмки розчинилися б у єдиному океані”[1059].
Тож ця книга мала б зняти з Бога звинувачення в нерівномірному а тому несправедливому розподілі тілесних та духовних благ. Таку думку висловив Шнорр фон Карольсфельд. В поезії “Щастя” Шіллер спершу висунув звинувачення, але згодом його рішуче спростовує, кажучи, що краса тіла викликає захоплення не тільки в його носія, але ще більше – в тому, хто насолоджується її спогляданням. “Не Бог винен в тому, що насолода прекрасним у природі та мистецтві не існує для тебе, а тому виною твоя власна нечутливість”[1060]. Щастя – це диво, яке нам не дано збагнути, адже ми не бачимо його так само, як не бачимо мить народження краси і істини. “Де дива не було, там годі шукати й щасливця... Та щастя й краси в дозріванні ніколи не бачим”. Бог для Шіллера відкривається у його творіннях: всесвіт є думкою Божою. Ми не знаємо в чому полягає всемогутність Бога: “Якщо б ми збагнули реальну ідею Його всемогутності, то стали б творцями, як і Він”[1061]. Проте нам відомо, в чому полягає досконалість: “Досконалість в природі не є властивістю матерії, а властивістю духових істот. Всі духи щасливі через свою досконалість”[1062]. До духовного світу належить любов “всемогутній магніт у світі духів”, “відображення тієї одинокої сили, притягання найдосконалішого, що базується на миттєвому обміні особи, і змішання істот”. Любов виникає тільки між тими душами, які перебувають в гармонії. Тут немає жодного егоїзму суб’єктивістської думки, яку Шіллер рішучо не сприймав і піддавав критиці. Він писав: “Я щиро зізнаюсь, що вірю в реальність самовідданої любови. Я пропав, якщо вона не існує, бо тоді я відмовляюсь від божества, безсмертя і чесноти”[1063]. Мислитель переконаний, що “надія на винагороду в майбутньому виключає любов”. Смерть не може бути засобом для побільшення суми наших насолод, адже, не може припинення існування єства, узгоджуватись із збагаченням цього єства. Тож, коли й можна шукати надію і віру в безсмертя, то має спершу бути віднайдена така чеснота, яка не має боятися приносити жертву і під загрозою смерти. Чимала кількість баляд поета присвячена саме цій героїчній темі. Любов є щаблями, по яких ми сходимо до Богоподібности, але непомітно навіть для нас самих. Насаджуючи красу і радість, пожинаємо теж красу і радість. Будемо мислити чітко і виразно, тоді й ми буде палко любити. В цьому й полягає суть євангельських слів: “Будьте досконалі, як Отець небесний”, і “любіть один одного”. Тож Шіллер знаходить палкі слова для вираження суті Любови:
“Lockte sie uns nicht hinein,
Möchten wir unsterblich sein?
Suchten auch die Geister
Ohne sie den Meister?
Liebe, Liebe leitet nur
Zu dem Vater der Natur,
Liebe nur, die Geister“.
“Чи без неї в смертну мить
Невмируще будем жить?
Не знайти відмови
У Творці з Любови?
По Любов, одну Любов
До Отця природи йшов
Тільки б дух в Любови”[1064].
Пісню прослави Любови поет проспівав ще в 1781 р. в однойменній поезії “Der Triumph der Liebe”:
“Selig durch die Liebe
Götter – durch die Liebe
Menschen Göttern gleich!
Liebe macht den Himmel
Himmlischer – die Erde
Zu dem Himmelreich“.
“Щастя є в богове,
Бо живуть в любови,
Люд – рівня богам!
Небо все небесніш
Від любови й землю
Дано небесам”.
Блискучим є виклад Шіллера про творчу силу задуму Творця:
“Сонце по різному відображається в ранкових краплях роси і в величному дзеркалі океана, який омиває сушу! Та соромно замуленому, нечистому болоту, яке ніколи його не сприймає і не віддзеркалює. Мільйони рослин всмоктують в себе з чотирьох елементів природи. Для всіх них відкриті скарби природи, але вони змішують її соки і повертають їх мільонами різних способів. Прекрасне розмаїття вказує на багатого Господаря дому. Чотири елементи, з яких черпають всі духи – це: їхнє Я, природа, Бог і майбутнє. Все це змішується в них на мільйони різних ладів а також в них проявляється, але одна єдина правда, подібна на міцну вісь, проходить крізь всі релігії та всі системи: «Прагніть наблизитися до Бога, в якого ви вірите»”[1065].
Поет Шіллер був вірний трьом суттєвим поняттям його творчости: свободі, чесноті і Богові, ставши великим класиком світової літератури.
Але найбільшою релігійною поетесою ХІХ ст. у Німеччині визнана Аннета фон Дросте-Гюльсгоф[1066]. Її “Духовний рік” – своєрідний Іtinerarium mentis in Deum – перлина німецької релігійної поезії , яка не має жодних паралелей у чужих мовах, хоч напрошується порівняння з “Недільними і святковими сонетами” Андреаса Ґрифіуса /1616-1664/. Відомі теми циклів Василя Щурата “Із глибини воззвах” та “Велика гармонія” Б.-І. Антонича – прикрас української духовної лірики – невеличкі за розміром, напрочуд схожі вірші духовного переживання з дростевим “Духовним роком”.
Спершу поетеса керувалась Маріїнською тематикою і культом Дитятка Ісуса. Але згодом народжується програма розширити твір подіями літургійного року як етапом історії душі. Бути християнином – це не значить користуватися привілеєм, це завдання проявляти себе в кожній хвилі життя. Віра – це усвідомлення того, що в нас живе Бог. Коли згасає це усвідомлення, гасне й віра. Головний мотив твору “Духовний рік” – це пошук Бога. Історія Марії і Йосифа, які паломниками до Єрусалиму загубили хлопчика Ісуса та віднайшли в храмі, коли він дискутував з вченими (Лука, 2, 42-52), спонукує до роздумів: Аннета теж губила Христа, адже, вважала вона, не можливо знайти його в серці, ні в роздумуваннях над природою, що дає лише порожню світську науку, а тільки у вірі. Треба вийти з темряви, в якій душа, як паралічна, гризеться своєю виною, піднятися до сонячного світла, сповіщати життєдайність Христової благовісти, повернути до Бога загублену вівцю. Власне від Євангелія про Доброго Пастиря (Йо. 10, 11-16) Дросте виступає проти поганих “пастирів”: можновладців і політиків, що провадять духовне виховання народу; батьків, які шукають для дітей тільки світське; батьків сімейства, які занедбують свої обов’язки; вчителів, які вчать занепалим доктринам.
Духовний рік складається із 72-ох пісень на щонедільні і святочні Євангелія, в однім непорівняннім і гармонійнім різновиді метру. Це – титанічна боротьба за віру героїчного серця проти геніального розуму. Але просто сказати, що ця грандіозна поема це боротьба за віру, ще не розкриває суті: це боротьба за “віру любови”, тобто за Любов. Полум’я лілеї засвічене серцем Христовим. Велика поетеса була однією з тих вишуканих душ, які здатні Його любити істинною любов’ю. Спершу так солодко відчувала Його кожної години і слідувала за Ним крок за кроком зі “слухняною недбайливістю”. Потім стіна сумніву між нею і Коханим зменшується. Настає її “зимовий час”. Тепер її невмируща любов сяє, як засліплюючий світоч поза темрявою. Вона побивається і волає, закрита у сліпому ув’язненні підвалля душі. Це побиття її жахає і підносить, руйнує і мучить. Сила почуттів викликає трагедію.