Тож, щоб краще запізнатись з її досвідом Богоспілкування, як авторки релігійного циклу “Духовний рік”, познайомимось глибше з традицією, з якої вона вийшла.
Як вже зазначалось, на поставання німецькомовної духовної літератури в першу чергу мала вплив містика: твори Мейстера Екгарта та жіноча монаша містика в лиці: Гільдегарди Бінгенської, Елізабет із Шенау, Мехтгільди Магдебурзської, Мехтгільди Гакенборнської, та Гертруди Великої. А від часів бароко ця література утворила високопоетичну атмосферу стилю, форми та молебного настрою поетичних текстів цієї доби: “Захисти мене від мене”,[1067] чи “Дай мені волю, хочу вічно хвалу воздавати Тобі”,[1068] Роздуми на кладовищі та Недільні сонети Андреаса Ґрифіюса, твори Анґелюса Сілезіуса (Йогана Шеффлера, 1624-1677), Антона Ульріха, герцоґа фон Брауншвайґа (1633-1714), Катаріни Реґіни фон Ґрайфенберґ (1633-1694), Авраама а Санкта Клари (Йогана Ульріха Меґерле, 1644-1709), Ніколауса Людвіґа фон Цінцендорфа (1700-1760), Фрідріха Ґоттліба Клопштока (1724-1803, “Geistliche Lieder”) та багатьох інших, – навічно залишаться зразком високомайстерного контемплятивного духу писемности цих часів. Мабуть мали вплив на поставання “Духовного року” Дросте й “Духовні пісні” Ґеллєрта, перегук з якими відчутний у її відомій новелі “Єврейський бук”. Крістіан Фюрхтеґотт Ґеллєрт (1715-1769) був удостоєний увагою Людвіґа ван Бетховена, який поклав на музику шість його пісень з цього циклу. “Духовні пісні” (1757) цього популярного поета включались у всі збірники церковних гімнів[1069], а сам поет втішався лаврами слави аж до сходження зорі Шіллера. Насправді за силою вислову ці пісні не дорівнюють вищеназваним поетам попередникам Дросте. З великим розділом: “Духовні пісні”, виступив і поет Хрістіан Фрідріх Даніель Шубарт (1739-1791). Та творчість Новаліса [1070] (барон Фрідріх Леопольд фон Гарденберґ, 1772-1801) – через авторство “Geistliche Lieder” (“Духовних пісень”), найбільше перегукується із світоглядом Дросте й по відношенні до природи, перестороги у посяганні на неї з боку цивілізації (в повісті “Учні в Саіссі”) [1071] . Слід було би більше зупинитись на порівнянні духовної поезії Новаліса і Дросте. Пішовши з життя у двадцятидев’ятилітньому віці, Новаліс залишив значно менше віршів духовного змісту, ніж Аннета Дросте. Всього п’ятнадцять пісень, викликані раптовою смертю його чотирнадцятилітньої нареченої Софії фон Кюн, у березні 1797 року. Їм передували “Гімни ночі”, з палкою вірою у Спасителя та прагненням пришвидшити настання смертної години.
Візьми мене, любови Сине!
Ти – все життя моє, мій світ,
Хай плоть земна мене покине,
Я знаю, хто зітре мій гніт.
Ти повернеш любов у горі,
Ти – вірний Спас, хай мчать роки,
Схилилось небо у покорі,
Ти будеш в мені на віки! [1072]
Низка незавершених прозово-поетичних творів Новаліса-мислителя довела Німеччині одну істину – якого великого свого поета вона втратила навіки. Невелика стаття “Die Christenheit oder Europa” (“Християнство або Европа”, 1799 [1073]) сповнена глибокого переконання у переможній силі і славі Христової Благовісті. У “Духовних піснях” поет підходить до християнства як до “поетичної релігії”: те, що в ньому є найвищим, невидимим, божественним, стає видимим у формах та явищах земної дійсности: “В нас і в кількох інших місцях є вічність з усіма своїми хвилями, минулим і майбутнім”.
Смерть коханої Софії не покидала уяви Новаліса, який задля “таїнства любови” міняв місцями образ Христа і померлої нареченої. На думку поета, Софія не мала померти, оскільки світ і обставини мали підпорядковуватись людині. Такий висновок зробив для себе Новаліс внаслідок ознайомлення з філософією Фіхте. Та, мабуть, не слід перенаголошувати на певному впливі на поставання цих пісень релігійних тез Шляйєрмахера (“Мова про релігію”, 1799), чи якогось іншого філософа, свідченням чого служать рукописи Новаліса.[1074] Поет – правовірний католик, хоч офіційно залишився протестантом. Той, хто мав вплив на творчість Новаліса, без перебільшення, це Ґете. Цікаво, що вже Новаліс не сприймав ґетевого “Вільгельма Мейстера”, висунувши проти нього свого анти-Мейстера – Гайнріха фон Офтердінґена, з простої причини, – не сприйняття переваги інтелекту над почуттям “таємничого”[1075]. Інтелект розглядався ним як форма “мистецького атеїзму”. Отож, поезія у Новаліса промовляє метафізичним голосом, оскільки в ній людина не лежить тільки в площині іншої людини, а є дотичною до Божественної сфери: є людиною-пророкуючою новий “золотий вік”. Поет є “божественним співцем на землі”. З його уст лунає голос Божий.[1076]
Поет Новаліс віддає перевагу Софії як теоніму Божому, під якою вбачає земну Софію – наречену. Софія-філософія стане серцем його поетичної творчости. Аннета Дросте дорожила цією ж темою – Поезії-Правди (див. вірші “Поезія”, “Поет”), Поезії-Містичного Досвіду, – продовжуючи цю тему і віддаючи свою Музу на служіння Ісусові Христові, заради Нього навіть відмовляючись від неї, ставлячи вище релігію над політичними уподобаннями тогочасних літераторів. Її поезії “Безсонна ніч”, як і “Створіння, що стогне” просякнуті священним жахом перед холодом буття містичної Ночі Новаліса, який писав:
Бува жахливо часом,
Так все ляка кругом,