Від задоволення й гордині,
Як тихо гризе і стиха
Червоточить, як в деревині.
Свідоме поетичне “нерозпізнавання” Новалісом (на прикладі Софії та Христа) привилась і в ліриці Дросте: “У мосі” (“Зоря бо наді мною / Була моєю лампою нічною,/ Чи може вічним світлом на могилі”), в поезіях “Безсонна ніч”, “Степ”, “На вежі”, де таких ремінесценцій зустрічається значно більше, на що звертає увагу й Качуровський (див. далі).
Безперечно, творчість Новаліса філософами і літературознавцями буде піднята до висот похвал завдяки присутности у ній глибоких символів: “Голуба Квітка”, “Софія-філософія”, “дитя-Ісус” тощо. Про Новаліса писатимуть поети-символісти (В. Іванов, 1909-1913). Він вважатиметься людиною глибокого внутрішнього релігійного досвіду. “Гімни” поета відкрили собою тему оспівування позагробового, кращого життя порівняно з теперішнім, яка стане стрижнем багатьох романтичних творів, включно з дростевими. Злука поетичного образу з природою героя “Гайнріха фон Офтердінґена” перехопиться лесьмянівськими та антоничевими сюжетними образами. Та все ж Новаліс залишиться в пам’яті нащадків як символ людини-поета, яка знайшла Бога і проспівала Йому пісню Слави.
Твій образ любий, о Маріє,
На тисячах ікон я зрю,
Та хто живописати вміє,
Як душу осяйнеш мою?
І я збагнув лиш, світу холод
Зійшов, мов сон, із під повік,