В душі моїй постав повік.[1078]
Низку релігійних віршів залишили сучасники Дросте – Клеменс Брентано (1778-1842), у циклі Недільні Євангелія [1079], Йозеф фон Айхендорф (1788-1857, “Духовні вірші”) та Іда Ган-Ган (1805-1880). Остання [1080], серед поетичних збірок опублікувала свій віршований “Церковний рік” (Das Jahr der Kirche. In Gedichten, 1854). Перейшовши із протестантизму на католицизм, вона сприяла заснуванню монастира у Майнці. В 1903 році вийшло її Зібрання творів (Ida Hahn-Hahn, Gesammelte Werke, Regensburg 1903). Проте не вона одна прокладала шлях до образу католицької письменниці. Першопрохідцями можна було б вважати авторку духовних пісень з кола пізніх романтиків які слідували у руслі Клеменса Брентано – Луїзу Гензель (1798-1876), та ґрафиню Луїзу цу Штольберґ (1788-1868) які вже у тридцяті і сорокові роки стали улюбленими католицькими поетесами. “Побожне самозаглиблення” і пієтизм Л. Гензель у свою чергу мали помітний вплив на духовну творчість Брентано. Трохи згодом, у творчости Райнера Марія Рільке (1875-1926) слід пригадати, концептуально дуже схожу до дростевого “Духовного року”, його “Книгу Годин” (“Часослов”, 1901 р.), в якій ми знаходимо не тільки подібні образи, вжиті Рільке, а й розгорнуту цілісну розмовно-мислительну епопею душі з Богом [1081]. Рільке неначе переймає смолоскип, запалений Аннетою Дросте у її вірші “Поет”, репрезентативному прикладі поезії перед 1848 р.[1082]
Коли ми вчитуємося у релігійну лірику, подання ремінесценцій із Святого Письма – неминуче, оскільки воно властиво і є палітрою для духовного вираження почуттів: таких запозичень чимало і у Дросте, світло від яких “розблискує” по строфах, як вогники коштовних камінців на ювелірних виробах [1083]. Але спромогтися на малярську композицію, “соковито” зобразити кількома словами цілу біблійну сцену, треба бути художником слова “від Бога”[1084]. Та й сам образ “вежі” з книги пророка Авакума, – такий характерний у творчости Дросте, дозволяв вистоювати смерчі історії, особливо войовничого, по відношенню до Бога, ХХ століття.
Саме воно, найбільш безбожніше з усіх попередніх, дозволило мобілізувати приспані зусилля людини-християнина і явити світові образи, мабуть, сильніші за ґетевого “героя у сімніві” – богошукача Фавста. Так у Бориса Пастернака, по суті не зустрінемо жодного богопошукового твору. Його герої не приходять до віри – вона їм дана. На прикладі Духовного року Дросте бачиться до чого приводить слідування “розуму, який має довіру тільки до себе самого”. Спасіння від нього тільки у християнській любові до ближнього і у покорі до Бога. Корені внутрішнього роздвоєння Аннети в цьому творі полягали саме в цьому: у сповіді, що служить бичуванням її самої: віра в Бога і сумнів перебувають у вічному протиріччі (“О сором:/ Мої знання вб’ють в мені Бога!”). Дросте закликала молоде покоління віднаходити опору у вірі в той час, коли Фойєрбах і тенденції “Молодої Німеччини” висували критику релігії. Отож, Юрій Живаго не шукає Бога, зауважує сучасний письменник Д. Биков [1085], – він його знає і плаче від щастя, з думкою про Нього, адже тому, в кому живе джерело благодаті, не має потреби шукати його ззовні; для нього “розсудок” – як місяць для сомнамбули. Знання про Бога – це апріорне знання про життя, про те, що світ тримається на більш міцніших і надійніших основах. Це не можна передати комусь іншому або осягнути через досвід. Це знання дається. Слід вчитися не життя, а, властиво, саме життя є вчителем. Зрештою, кожна людина не в силі любити себе саму так, як вона є любленою життям. Творець все зробить краще за людину.[1086]
Сприйняття у поетичному Всесвіті важливіше від дійства, тому що Творець все зробить краще: “Сама ця сила [Божа] сумує про той нанесений нею удар який вам наносить, відчуває вашими почуттями, і задумує вихід із цих пут і здійснює його” (Б. Пастернак. 1914 р., з листа до батьків). Щоб знову народитись, слід загинути. Жар творчих рук охоплює ліричного героя віршів Юрія Живаго: “Я чую рук твоїх пал”. Тут – богорівність і влада над світом – але завжди ціною втрати, близькість до Бога – але завжди ціною жертви. Тільки будучи відкинутим він всемогутній, тільки будучи знеславленим – всесильний. Оце і є християнство Живаго. Все життя заганяти себе у той стан, який будь-якою тверезодумаючою людиною розумівся б як згубний: “Я ними всіми переможений, і тільки в цьому моя перемога”. Чи ж не пролунало тут заклику до припиненння дій з боку волі? Вона є всім, тільки не втручанням у Вищу Волю. Чим геніальніше, тим вірніший поклик до поетичного слова: “Порядок творіння оманливий, / Мов казка, що добра в кінці”, “Та диво є диво, і диво є Бог”. Борис Пастернак – це тільки одна постать, а скільки їх у ХХ сторіччі вийшло до людських сердець під ореолом “християнського поета”.
В 1937 році Ганс Франк (1879-1964) виводитиме пером один з кращих своїх романів “Аннета”, що зображував життєвий портрет Дросте (“Annete”, ein Lebensbild der Droste-Hülshoff nachzeichnend), в час, коли на небі “Заходу Європи” спалахнули поетичні зорі таких християнських імен як: Леон Блуа, Пауль Клодель, Франсіс Жам, Шарль Пеґі, Франсуа Моріак, Жорж Бернанос, Жюльєн Ґрін, Сімона Вайль – над Францією; Жерард Гопкінс, Жільберт Честертон, Томас Еліот, Клайв Левіс, Евелін Воґ, Ґреґем Ґрін – над Англією; Ернст Барлах, Людвіґ Дерлет, Ґертруда фон Ле Форт, Рудольф Шрьодер, Конрад Вайс, Іна Зайдель, Ернст Віхерт, Франц Верфель, Вернер Берґенґрюен, Райнгольд Шнайдер, Йохен Клеппер, Стефан Андрес, Едзард Шапер, Гайнріх Бьоль – над Німеччиною.
Аннета Дросте стала у своїй країні своєрідним еталоном ‘релігійної поетки’, мірою якости виразу пережиття, до якої прирівнюють схожих за тематикою поетів. Мається на увазі Конрада Вайса (Weiß, 1885-1940) [1087] , що у XX столітті перший був прирівняний до такого ранґу духовного поета завдяки Дросте, та Іну Зайдель (Seidel, 1885-1974), – християнську письменницю лютеранського віросповідування (Зайдель наголошувала на присутності у Дросте великого духовного досвіду, позначеного винятковою самотністю [1088]). В XIX столітті і по сьогодні постала обширна католицько-християнська поезія та література. Йоганна Шомерус-Ваґнер (Schоmerus-Wagner)[1089] нараховує у своїй книзі "Німецькі католицькі поети сучасности" ("Deutsche Kathоlische Dichter der Gegenwart") (1950) понад п’ятдесять авторів. В ній, дослідник Отто Ман зауважував, що католицьких поетів від протестантських відрізняє ясність і міцність релігійної позиції. В цьому діалозі між віросповідуваннями важливим був голос баронеси Ґертруди фон Ле Форт (Gertrud von Le Fort, 1876-1971), авторки більш як двадцяти книг – віршів, романів та новель. Лавреат численних літературних премій (серед яких і премія Аннети-фон-Дросте-Гюльсгофф, 1948 р.), вона – перша жінка, яка стала почесним доктором теології Мюнхенського університету (1956); “великий поет трансцендентности нашого часу” (так називав її Карло Цукмайєр).
Зумисне обминаючи широковідомих студіями про таких як – Рільке, в першу чергу, ми думаємо, що слід пригадати маловідому нині поетесу, яка культурою вірша, елегійно-стриманою розмовою заявила про себе як релігійно-промовиста письменниця. Її “Вибране” приготувала в українському перекладі Віра Селянська-Вовк. Так звані Хрестоносні пісні (“Der Kreuzzug”) Марти Еллен Бекер (1907) заслуговують на таку паралель як з Аннетою так і з Марселіною Деборд-Вальмор[1090] (Debоrdes-Valmоre), зрештою, на думку професора поетики Андре Йоллеса (Jоlles, 1874-1946), що слідкував за її зростанням як поетеси. Віра Вовк подала докладнішу характеристику творчости та постаті Бекер[1091], та оскільки і мною було інтерпретовано кілька її поезій, то наважуся запропонувати кілька своїх перекладів цієї поетеси:
Не треба тобі зріть нас в жебрах, ради
Тебе, як вірим залюбки. Хто же ж
Тобі потрібний? Нас сюди ти шлеш,
Як буть нам, щоб ми з ближнім дійшли згоди?