Своєї цілі. Хто збагнути в силі?
А все ж твоя це воля, щоби йшли ми,
З чим доля нас влаштовує, авжеж.[1092]
чи
Часто вслухаючись, мусим збагнути
Знічений голос, який відчуваєм,
Та до війни зве один в гніві й люті,
Інший видзвонювать мир прочуває,
Та блуд лиш це, та болісна омана;
Кожен закриті врата добачає,
Й вірить - до чистої правди пристанув.
- Та що ж в словах наших Бог прочуває?[1093]
Все до могили йдуть наші шляхи,
Знову більше вже їх не постане,
Те, що було в минулім зістане,
Й лист не проб’ється з сухої клюки.
Жоден мрець ще не вернувся звідти.
В скрутах й небезпеках йти бо іншим.
Їхній шлях не стане значно легшим.
- Тихо, треба млу сердець відбити.[1094]
Власне стисло-незвична монобарва проходить чернечою постаттю Хрестоносної лірики Бекер попри наше довкілля.
“Духовний рік” Аннети фон Дросте-Гюльсгоф деякими німецькими літературознавцями став розглядатися радше як твір, що укладений за певними канонами і є композитивно структурований. З відкриттям явища “підсвідомого” методики дослідження літературних творів у ХХ столітті зазнали як поступу, так і відхилення від класичних норм їхнього сприйняття. Якщо якусь з них вдається застосовувати під час з’ясування одних творів, то інші методики не тільки не дають бажаного результату, а радше ведуть по хибному шляху. Доказом того, що Аннетин цикл “Духовного року” не був надуманим і “замаскованим” під релігійні почуття може служити факт публікації віршів після смерти авторки (вид. 1851 р.), та й сама тривалість їхнього поставання (на протязі близько двадцяти років). Навіть якщо вірші цього циклу укладені згідно календарного подання церковного свята, все ж ця цілісність утворилась вже опісля, як отримана змога укомплектувати їх видавцями, про що свідчить і розбіжність цієї подачі у подальших (після 1851 р.) виданнях[1095]. Поетичним джерелом є сама християнська душа; її серце – налаштоване на гармонію з Творцем, а вірші – це радше реакція на посягання і втручання у сприйняття душею Божественної мелодії. З чого зроджується почуття невдоволення, потреба в опрацюванні поетичного тексту який все таки є, як у випадку з дростевим циклом, молитовним.
Так щире і глибоко-релігійне надхнення молодого Василя Щурата дарувало світові молитовник у поетичній формі, в якому він кладе в рядки своє серце в довірі й упованні на Бога, на Його Пресвяту Матір, до св. Покровителя:
“Навчиш мене смутному слези втерти;
Навчиш мене в любови жити, вмерти;
Навчиш мене, як зберегти побожність,
А в рухах чемність; в мові осторожність;
Навчиш людей судити обережно,
Прощати всім як Ти прощав безмежно, -
І ворога приймати все прихильно;
Навчиш трудитись терпеливо, пильно, -
Слівцем найменшим, думкою одною
Не провинити ся перед Тобою...”.
“Молитва до Ісуса Христа”
“Небесний Царю, гостю духа мого!
З Тобою я веду розмови зе́мні,
Коли крім журб і каяня німого
Все охоронить ніч у тіни темні.
Веду розмови без слівця одного,
А все таки розмови не даремні.
Цар в мому серці, на хресті, на небі
З глибин почує кожду мисль в потребі.
І кожда добра мисль, як світло ясне,
До дже́рела, до сонця йде, до Тебе.
Йдучи, Тебе освічує, не гасне.
Блиск шлю, беру, за гонця маю в себе.
Мій кождий добрий намір – скарб Твій власне.
За все мені платиш Ти, в час потреби.
Як Ти на небі, на небес блакиті, -
Най сяє так Твоє дитя на світі!”
“Молитва до Ісуса Христа”.
В українській літературі з давніх давен можна натрапити на релігійну поезію, а в часи бароко віднайти споріднених з европейськими поетами віршописців [1096]. Інколи вона писана латиною, інколи старослов’янською мовою, проте українською, у ближчому до нас варіанті, – теж чимало. Так, “Сад Божественних пісень” Григорія Савича Сковороди найбільше відповідає духу релігійної лірики Аннети Дросте, адже у своїй христоцентричній направленості муза мандрівного філософа справді звучить по-небесному зворушливо. “Серед поетів чистої духовости слід виділити щонайменше три імени: Тарас Шевченко, Юрій Клен, Михайло Орест...”, – зауважив І. Качуровський, обираючи найкращих представників української “релігійної та релігійно-містичної поезії”[1097]. Рівень цих поетів справді вражаюче високий, якщо зважити на їхній профетизм для української нації. Проте, торкаючись рівня поодиноких творів, це коло можна було б поширити завдяки таким іменам, як Богдан-Ігор Антонич, який у 1932 році створив “Велику гармонію”, чи нашої сучасниці – Віри Вовк – завдяки її раннім релігійним творам та особливо, у ближчому до нас часі, “Молебню до Богородиці” (1998). Українцями укладено дві великі ліричні антології з релігійної тематики (одна – І. Качуровським, друга – Т. Салигою), які засвідчують різнобарв’я віршованих циклів. Це, як вищезгадані поетичні перлини В. Щурата та Б.-І. Антонича в яких душа поетів сходить не лише до молитовного спілкування з Богом, а й до висот ліричного надхнення, так і молодші за віком самобутні цикли, серед яких промовляють високо-християнські “Прочанські пісні” Олени О’Лір (Київ, 2006), варті особливої уваги прочанами справжньої, досвідченої поезії:
І все, що знаю я про гріх,
Жар покаянних молитов, –
В очах я прочитала в тих,
Хто до воріт святині йшов.
І хоч я не була в раю,
Не бачила його принад, –
Я рай в очах упізнаю
Тих, хто вертається назад.
Та вертаючись до творчого доробку Аннети Дросте слід відзначити у її творчости тонке, майже містичне відчуття Бога, адже Його прояви у душах літературних героїв відтворені нею з особливою майстерністю у новелі “Єврейський бук”, драматичних творах, баладах тощо. Див.: у додатку баладу “Відплата”.
Знайомство з думкою мислителів-поетів про Бога надзвичайно захоплююча справа, але ми не маємо змоги більше зупинятись на їхньому внеску у теодицею. Але недавно відійшов у вічність польський мислитель, священик Ян Твардовський (1915-2006), якого не можна не пригадати у цьому розділі, тож наостанок приведемо його думку: