Джованні Реале

Тепер ми безпосередньо підійшли до розгляду Теоса, що займає центральне місце “Метафізики” Лямбда. Ось це захоплююче безсмертне міркування Аристотеля про Бога:

 

“Так ось, від якого начала залежать небеса і [вся] природа. А його життя – маєстатично найкраще, яке в нас буває дуже коротку мить. В такому стані Воно завжди (в нас цього бути не може), бо його діяльність є теж задоволення (тому чування, відчуття, мислення – приємніші за все, а лише завдяки ним, і тільки ним – надії і спогади).

Тепер же, думання, яким є воно по собі, звернене на те, що саме по собі краще, а вище думання – на найвище. А ум через співпричетність до предмету думки мислить себе самого: він стає предметом думки <інтеллігібільним>, єднаючись з ним і думаючи його, так що ум і його предмет – це одне й те саме. Бо те, що здатне приймати в себе предмет думки і сутність, є умом; а діяльним він є тоді, коли володіє предметом думки; так що божественне в ньому, слід вважати, радше саме володіння, ніж здатність до нього, а умовидність <споглядальну діяльність> (º 2gTD\") – найприємнішою і найкращою.

Коли ж Богові так завжди добре, як буває нам лиш інколи, то це подиву гідне; коли ж Йому краще, то це, в чудесний спосіб гідне ще більшого подиву. А саме так Він найдійснішим чином і перебуває. А життя воістину Йому притаманне, бо діяльність ума – це життя (<@Ø ¦<XD(g4" .f0), а Бог і є властиво цією діяльністю; і діяльність Його, якою є вона по собі, є найкращим і вічним життям. Тому ж ми і кажемо, що Бог є вічне, найкраще живе Єство, так як Йому притаманне невпинне та вічне життя: а, отже, саме це є Богом”[116].

 

Це місце важливе ще й тому, що дає підстави вважати Теоса Першоначалом найшляхетнішого руху, якому дозволено пустити в рух небесний зорезвід:

 

“А саме, начало і оте перше серед сущого є нерухоме ні абсолютно саме по собі, ні відносно, а само викликає перший – вічний і єдиний рух. А оскільки рухоме має чимось приводитися у рух, а перше рухоме – бути нерухомим саме по собі, причому вічний рух необхідно викликається тим вічним началом, і один рух – чимось одним, і тому, що окрім простого просторового руху світового цілого, руху, який, як ми вважаємо, викликаний першою і нерухомою сутністю, ми бачимо інші просторові рухи – вічні рухи планет (бо вічне і не знає спокою тіло, яке звершує колобіжний рух; це висвітлено у книгах про природу <Фізиці>), - то необхідно, щоб і кожний із цих рухів викликався самою по собі нерухомою і вічною сутністю. Бо природа світил вічна, будучи певною сутністю (і нерухома по сутности, коли не відносно), і те, що їх рухає, має бути вічним і передувати тому, що ним приводиться у рух, а те, що передує сутності, саме має бути сутністю (субстанцією). Таким чином, очевидно, що має існувати стільки ж сутностей, [скільки є рухів світил], і що вони по своїй природі вічні, самі по собі нерухомі (коли не відносно) і не мають (згідно вказаної вище причини) величини”[117].

 

Проте не тільки доказ існування нерухомого Першорушія лежав в полі уваги Стагирита. Він не обминув увагою здобуток своїх попередників. Так, до доказу Анаксагора про існування Бога на основі космічного порядку вже прихильно поставився Платон. Тож Аристотель пробує підсилити цей доказ думкою Піфагора та Емпедокла:

 

“Слід ще розглянути, яким із двох способів природа Всесвіту посідає добро і найблагодатніше: (а) як щось, що є відділене і саме і саме по собі, (б) чи як порядок, (в) чи тим та іншим способом, як це проходить у війську. Бо, справді, добро війська полягає у порядку, але і у воєводі: навіть більше у ньому, аніж у війську, тому що воєвода не існує в силу порядку, а порядок залежить від нього. У світі всі речі певним чином підпорядковуються загалом, але не всі в той самий спосіб; риби, птахи і рослини; і справа виглядає не так, що, нібито, одне не має ніякого відношення до іншого, а в такий спосіб, що існує відношення між ними. Бо всі речі підпорядковані до одної мети. Так, у хаті, вільним мешканцям не доводиться робити що заманеться, навпаки, всі чи майже всі їхні дії впорядковані, тоді коли праця рабів і дії тварин мало що має до загального блага, і тому, радше їм доводиться виконувати що прийдеться: бо, справді ж, це таке начало, яке становить природу кожного. Я хотів би сказати, що всі речі, необхідно, прагнуть посісти своє місце; а з огляду на інші аспекти, натомість, виглядає, що є і друге, в кому всі беруть участь для [добра] цілого”[118].

 

Аристотель здійснює справжню революцію в природній теології своїх попередників, спростовуючи думку Емпедокла про першоначало як дві протилежності, Піфагора – як число, і Платона – як Ідеї. Він відводить стерновому всесвіту почесне місце, змусивши заговорити про себе як про прибічника монотеїстичних поглядів.