(бл. 330-379)
Св. Василій Великий[244] як і його ближчі друзі по каппадокійській школі багато чого перейняли від філософії давньої Греції та неоплатонізму зокрема, для вироблення християнської філософії у морально-аскетичній площині. Практично вони проповідували “філософію” Ісуса Христа, давши приклад, якою має бути моральна філософія християн, філософія християнського життя, а, особливо, філософія чернечого життя. В останній має переважати дух молитви, аскези та споглядання. Так, св. Григорій Назіянзин відбирав все те, що корисне для ведення такого праведного життя, радивши уникати всього того, що не приводить до віри[245]. Тож якою каппадокійські отці могли бачити філософію?
Перш за все – як загальне знання, яке вони називали філософією, тоді, – мудрість та моральне знання, наголошуючи на тому, що моральні потреби є зобов’язуючими для всіх людей, оскільки вони створені на образ і подобу Божу.
На думку Мелінґрея, таке “поняття “філософія” Григорій Назіянзин та Григорій Ніський використовували для пояснення етапів розвитку релігійної свідомости. Саме вони ввели в обіг це слово, сповнивши його цим значенням у всій його повноті”[246]. Вони додавали до понять з площини етики епохи еллінізму нові, намагаючись виразити через них новий спосіб християнського життя на шляху до досконалости. Каппадокійські отці називали це нове знання hè emè philosophia (“наша філософія”), he alethès philosophia (“істинна філософія”) та he katà Kristòn philosophia (“філософія Ісуса Христа”).
Тож єпископ Кесарії Каппадокійської (370) відомий як ревний поборник православної віри, ворог аріанства та засновник форми чернечого життя на Сході. Його перу належать численні проповіді, богословські трактати, серед яких виділяється твір “Шестиднев” (дев’ять проповідей) та “Правила віри” для ведення Богопосвяченого життя. До догматичних творів слід віднести: “Проти Евномія” (у трьох книгах – христологічний трактат) та трактат “Про Святого Духа” (пневматологічний твір). У “Зверненні до юнаків щодо підходів до читання язичницької літератури” св. Василій Великий показує своє позитивне ставлення до гуманістичних творів дохристиянської доби. На його думку, в них містяться зразки зображення чеснотливого життя, тож твори Гомера, Гесіода, Евріпіда та Платона слід сприймати як вид літератури, що підготовлювала прихід справжньої філософії.
В екзеґетичному творі “Шестиднев” мисленник відстоює християнську тезу про сотворення світу Богом “з нічого”. Сотворення відбувається в часі, включно з матерією.
В аскетичних та моральних творах в центрі уваги св. Василія Великого перебуває Бог – найвище Благо, остаточна ціль людського життя. Святий Дух своєю любов’ю оживляє, Син Божий приноситься в дар Богом Отцем, тож у Христі слід жити, наслідуючи Його життя у Пресв. Трійці.
М І С Т И Ч Н Е Б О Г О П І З Н А Н Н Я
С В. Г Р И Г О Р І Я Н І С Ь К О Г О
(335-394)
В тому, що єпископ Нісси[247], молодший брат Василія Великого був більше філософом дають змогу пересвідчитися його вирази, стиль мислення, що близький до філонівського та плотинівського. На цей факт звернув увагу ще Барденгевер[248]. Але все ж апофатичне богослов’я св. Григорія базується на екзегетичних і аскетичних творах. Осердям його вчення є некінченна Божа любов (agape).
Важливим кроком у Богопізнанні стало обґрунтування Божої нескінченности. Приводом для цього послужила хибна точка зору Евномія, який навчав, що людина може досконало пізнати саму сутність Бога через атрибут “ненароджености” (aghennesia) , що є виключно властивістю Бога, адже ненародженість не передається. Звідси Евномій робив висновок, що Син, будучи народженим, не може бути Богом. Таке формулювання утруднювало подальшу розробку тринітарного таїнства. Тож Григорій Ніський висунув зустрічну тезу щодо абсолютної непізнавальности і невимовности Бога. Вона не була новою, бо вже Філон та Климент – олександрійські мислителі – покликалися на підставу Божественної ономатології – трансцендентність. Згодом Плотин наголошував на простоті Єдиного. У свою чергу Григорій подав обґрунтування безконечности або нескінченности Божества (apeiria). Тепер Бог не сприймався як щось невизначене, недосконале а, як щось цілковито позитивне, як те, що містить вид будь-якої досконалости, будучи самим “океаном” досконалости.
“Величі Бога немає меж”, – пише Григорій Ніський, – а “те, що не має ні величини, ні ширини, як можливо зміряти?”[249]. Отож, Бог є нескінченний, а нескінченне неможна описати.
Згідно Ніського, є три шляхи сходження до Бога, проте жодний не проливає світло на природу Бога.
Перший шлях. Ним слідують нерозумні, коли очищуються від зла і гріхів.
Другий шлях. Коли розумні, які перебувають під пеленою, тобто набувають пізнання прихованих речей, приводять душу через видимі речі до відкриття невидимої природи[250].
Третій шлях. Ним здіймаються досконалі, коли перебувають у темряві, а саме там і відбувається сходження душі до Бога[251].
Другий аргумент, який дає змогу свідчити про невимовність і незбагненність Бога, – це якісна онтологічна відмінність, що відрізняє створіння від Творця. Бо сотворене має свою власну структуру як і несотворене. Проте між ними немає прямого відношення, як немає нічого спільного.
Ось свідчення св. Григорія Ніського:
“Найбільш типова властивість Бога є та, що його природа перевищує будь-яку форму думання”[252].
Неспроможність душі досягнути Бога своїми розумовими силами подана у Проповіді VII “Коментаря на Еклезіаста” (In Ecclesiasten Solomonis). Їй залишається мовчати про природу Бога.
Душа завжди є в єдності з природою і бачить саму себе.
“Хоч ніколи наше бажання пізнати Бога не увінчується успіхом, все ж ніколи не поменшується пал бажання, бо властиво, ми очікуємо оте, що є завжди більш прославлене і Божественне від того, що є предметом медитування”[253].
Мисленник підтверджує ці слова прикладом з життя Мойсея. Так, Бог сприймається більше любов’ю, ніж пізнанням[254].
Св. Григорій Ніський приходить до такого трактування завдяки правді про сотворення світу. Не лише тому, що ми належимо до чуттєвого світу а він до умовидного, як твердять неоплатоніки, а тому, що ми належимо до світу, сотвореного Ним, а не несотвореного. Людський розум, будучи сотвореним не може цього не пізнати.
У святого є ще два висновки, які заслуговують уваги. Перший стосується до відношення між вченням Ніського про незбагненність Бога і аристотелевою логікою, а другий – аналогії.
Згідно канону Аристотеля, Григорій Ніський правий, коли вказує на непізнавальність і невимовність Бога. Так, вже Аристотель наголошував, що “неможливо вести мову про безконечне”[255]. Тож мисленник спирається на це формулювання Стагирита.
Щодо другого висновку – принципу аналогії – то св. Григорій Ніський її не виключає, але вважає, що завдяки їй можна прийти тільки до відкриття динамічного аспекту Божества і Його дії, а не Божої сутности. Від краси і величі світу ми можемо виводити красу і велич Творця: від роздумування над мудрістю Творця, а не від Його природи[256].
Д У Х О В Н А П О Е З І Я
Б О Ж Е С Т В Е Н Н О Г О С В І Т Л А
С В. Г Р И Г О Р І Я Н А З І Я Н З И Н А
(326/30-389/390)
Каппадокійський отець Церкви має відношення до нашої теми з багатьох причин. Насамперед тому, що він провів навчання філософії (риторики, софістики та ін.[257]) і літератури в Атенах (350-356/358), після того як закінчив школу в Кесарії Каппадокійській. Православний богослов Іларіон (Алфеєв) зауважив: “Любов Григорія до вченості, особливо до філології та філософії, була не менш палка, ніж його відданість християнській вірі”[258]. Справді, сам Григорій теплими словами згадуватиме про дружбу з св. Василієм Великим і їхнє “прагнення посвятити життя філософії”[259]. Батько Григорія був епископом місцевої церкви на південному заході Каппадокії, недалеко від м. Назіанз. Будучи одним із співучнів[260] свого друга, св. Василія Великого, Григорій, за глибину думки названий “Богословом”[261], довший час жив чернечим життям, а згодом очолив дієцезію в поселенні Сасіми (372). Цій події передувало “насильницьке” свячення на священика батьком Григорія[262], який прагнув зберегти любов до мовчанки і споглядального життя. Тож друга причина, яка спонукає нас говорити тут про Григорія Богослова – його любов до контемплятивного життя і мовчанки на самоті з Богом. Тут не місце ширше висвітлювати біографію святого, тож тільки пригадаємо, що упродовж екуменічного Константинопольського собору в 381 році (2-ий Вселенський) св. Григорій відмовився від патріаршого титулу по причині внутрішніх колізій і оселився в містечку свого народження, Аріанзі (383-389)[263]. Там він провів останні дні свого життя, присвятившись творчості та умовидному спогляданню.
Коли говорити про характер творів св. Григорія Богослова, то це проповіді (Oraziones, збереглося тільки 27), листи (249, хоч і не всі можна вважати автентичними) та поетичні твори. Сюди слід додати “Богословські роздуми” св. Григорія з Константинопольського періоду 380 р. Поетичний доробок Григорія Богослова заслуговує особливої уваги. Згідно патристичного корпусу, це: Carmina dogmatica, moralia, historica та Epigramma. Книга “Про себе” (AgDÂ ©"LJ@Ø) містить 99 віршованих творів, поему “Про своє життя” (De vita sua). Але довіримось слову самого Григорія: “Понад усе я поставив філософію, яка полягає у тому, щоб впасти ниць перед Богом”[264], маючи на увазі вести напівчернечий спосіб життя. Тож загалом мисленника Григорія можна розглядати як співця Божого таїнства.
Коли і можна сказати, що богослов’я – це людський логос у служінні Божественному Логосу, то, на думку св. Григорія, її слід доповнити важливими елементами: служінням, контемплятивним життям, чистотою душі і плоті та практикою сповіді[265]. Він правий, коли говорить, що до богословського життя слід ставитися серйозно і грунтовно до нього готуватися: молитвою, спогляданням, бо це таїнство Христової віри. Його пафосна думка вражає: “Думати про Бога є важніше ніж дихати, тож Богопізнання має стати ціллю життя”. Цей самий уривок проповіді служить закликом думати про Бога і вдень і вночі, говорити про Нього ввечері і вранці і в полудень, славлячи Господа. “А тому я не забороняю мислити про Бога, а дискутувати про Нього. Та навіть дискутувати не забороняю, коли дискусія ведеться побожно, а забороняю вступати в суперечку, коли вона даремна і до нічого не приводить”[266]. Тож тільки фахівці, священнослужителі мають право бути експертами, коли вони можуть належно присвятитися Богопізнанню, без якого будь-яка розмова про Бога буде неповною.
Св. Григорій Богослов не поділяє хаос думок, який приводить до суперечок між віруючими, що зовсім не означає заборону вільно шукати нових стежок у Богопізнанні. Зрозуміло, чому так гостро перед ним стояла ця проблема свободи у Богомисленні. Він сам пережив досвід, коли очолив дієцзію в Константинополі, вщент спустошену аріанством, вченням, яке підтримував імператор Валент. Тож загал віруючих, на думку св. Григорія, “має триматися подалі від безплідних балачок, які свідчать про хворобливе ставлення” до Богопізнання. Мисленник радить таким віруючим зберігати чесноту, бо вона менш небезпечна, ніж безплідні балачки[267]. Слід зауважити, що ця порада актуальна в сьогоденні, коли в колі самих теологів зауважується сходження наманівці і катма шукати в пустослівних доктринах “системних теологів” правдивого світла Богопізнання. Св. Григорій насамперед мав на увазі христологічне та тринітарне розходження, тож звертав увагу на оборону христологічного вчення від єресі аріанства та евноміанства. Коли й можливі паралелі з сучасним “теологознавством”, то нутром його є “теологія без Бога або поставшвіцу”.
Мова св. Григорія нагадує стиль платоніків та неоплатоніків, тож за визначенням його Богомислення є радше християнським платонізмом, який виразно проглядається у його ангеології, коли він говорить про духовні субстанції, перші після Бога. Вони сотворені Красою, тож є й вони світлі, що просвічують інші, завдяки посиланню світла, що походить від джерела – Бога[268].
Розглянемо декілька прикладів з Богомислительної творчости св. Григорія – вжиток мови неоплатоніків: hypostasis, ekporeusis, anarchos. Він ретельно підбирав термінологію, яка найвідповідніше підходила для формулювання таїнства Пресв. Трійці. Три іпостасі або особи єдиносущні, рівні, тієї ж волі, ума і дії.
Ще з дитячих років Григорій вважав себе “новим Самуїлом”, оскільки його мати, на ім’я Нонна, палко благала появи на світ сина і бачила його у сні[269]. Тож, присвятившись Чистоті (agneia) і обравши безженний стан мисленник крок за кроком сходив до “сяйва Пресв. Трійці”, світлішої (phaónteron) від Якої не міг нічого іншого й уявити, невимовне сяйво (sélas). Отець відмінний від інших Осіб, бо немає народження (aghennesia), Син – бо народжений (ghennesia) а св. Дух – тому що походить від Них (ekporeusis).
Цей текст проповіді св. Григорія слід читати дуже уважно, бо в ньому глибина думки чудового мислителя:
“Бог Отець є ненародженим Батьком, бо в Нього немає народження. Бог Син є Сином але Він не є без народження, бо походить від Отця. Але коли ти розумієш народження у часовому значенні, то й Він немає початку (безначальний), бо є автором часу і не підлягає часу. Бог Дух Святий є воістину Дух (тобто тільки дух), що сходить від Отця, але не шляхом народження чи синівства, а за походженням (ekporeusis), якщо це у випадку застосування слова з метою пояснити думку. Влада Отця бути не-народженим не залежить від самого факту, що Він народжує, ні від того факту, що Син стає народжений, оскільки походить від не-народженого, і навіть Дух є в Отці і в Сині, бо походить, або тому, що є Бог, навіть коли так не здається з точки зору атеїста”[270].
Що ж тут з філософської тематики, скажемо ми? Справді, св. Григорій Богослов у цьому тексті наголошує на вищості Отця, який є “ненароджений” (anarchos). “Ім’я Бога Отця походить від “безначальности”; Сина – від Начала; а Того, хто (“собезначальний”) з Началом є Дух Святий”[271].
“Природа, яка є одна у трьох, є Божа; але те, що творить їхню єдність є Отець, від Якого залежать інші Особи, не тому, що Вони змішані з Ним, а тому, що перебувають в Єдности”[272].
Доказом того, що отець Церкви вживає образний стиль можуть служити приклади: струмок, сонце, проміння, світло тощо. Проте мисленник наголошує, що ці образи є невідповідними або неточними і тільки служать для пояснення таїнства. Він підкреслює нашу безсилість проникнути в саму суть природи народження, походження та відмінностей між Особами.
Якими таємничими є народження і походження від ненародженого Отця, таємні та відмінні одне від одного процеси, які відділені від них часом[273].
Теандричною є христологія св. Григорія Богослова. Подивляємо захист ним Божества Святого Духа.
Цікавим є один поетичний спогад Григорія, епізод з пережитого, в якому він зауважує, що “страх – найбільш переконливий урок”, щоб повірити в Бога[274]. Але не страх перед смертю, а від того, що зветься духовною смертю, бо він ще не був охрещений. Тоді-то він дав обіцянку присвятити своє життя Богові, коли Він врятує йому життя, кажучи: “Ти втратиш Свого служителя, коли не врятуєш мене!”[275].