Entreme donde no supe...
Ступив колись-то, навмання,
В незнане я котрогось дня,
Що вище всякого знання.
Було собі блукаю,
Та лиш вже коло цілі,
Он просвіток, та скраю
– Глибини онімілі,
Тому й слова не смілі,
Незнання ж-бо осіня,
Що вище всякого знання.
Дізнав певні дороги
Побожности й спокою,
Я не зазнав тривоги
На самоті з собою.
Як з тайною такою,
Навмання шлях осіня,
Що вище всякого знання.
Поглинув я настільки,
У верхи, до забуття,
От втратив лишень тільки
Свідомости відчуття.
Бо зазнав блаженство я:
Незбагненне ж осіня,
Що вище всякого знання.
Ввійде хто в ці глибини,
Той упаде безсило –
Зусилля дум, – як кпини ,
Ніщо йому не мило.
Що й думу вже безкрилу
Падаючу осіня,
Що вище всякого знання.
Хто в далеч линуть в стані,
Той розум забуває,
Бо це є блиск в тумані,
Що світлом ніч осяє.
Хто все ж його пізнає,
Того лиш ум осіня,
Що вище всякого знання.
Це дивних сил пізнання
Такую силу має,
Що й мудреців зізнання
Йому не дорівняє.
Бо ж їх знання блукає
В незнанні, що осіня,
Що вище всякого знання.
За обрієм, на шпилях
Жить мудрості заземній,
Де й всі чуття не в силах
Сягнуть його, – даремні.
Та хто закрився в темні,
Як незнáння осіня,
Той зрить понад всяке знання.
Де ж джерело ховає
Шлях мудрости в тім знанні?
– В Божій суті нам сяє,
В таємному, в вишині.
Божа ж ласка сприяє
Як в незнанні осіня,
Це й є найвище знання.
Вести мову про життя і чернечу діяльність видатного містика, святого патрона еспанських поетів (але й усіх поетів) можна довго, оскільки це невичерпна тема. Досить тільки пригадати його славний твір “Сходження на гору Кармель” (Subida al monte Carmelo), щоб збагнути глибину його містицизму, в якому розкривається подорож душі (“нареченої”) до Бога (“Нареченого”) із “Пісні Пісень”, коли відбувається єднання душі з Богом. А пояснюється видатним поетом тільки ось ця невелика поезія: