Проблема зла

 

Бог не є причиною зла, зауважує св. Авґустин. За Плотином (Енеад., І, 8) він визнає першу частину його обґрунтування, але не ототожнює зло з матерією, адже й вона сотворена Богом. Від характеристики речей, які людина називає поганими, мислитель робить висновок, що зло не може існувати, а може бути тільки в якійсь субстанції, яка сама по собі є доброю: зло – це відсутність досконалості якою субстанція мала б володіти, але її не має. Зло є “privatio boni”.

Із падінням душі у гріховний стан і в зло не відбувається переходу від субстанційного добра до субстанційного зла, адже жодна субстанція не є злою, а відбувається перехід від вічного добра до часового, від найвищого до найнижчого. Є тільки одне добро, люблячи яке людина грішить (De vera religione).

На думку Авґустина, існує метафізичне зло, спричинене недосконалою природою сотворінь, які “є, чи можуть бути з вадами з простого факту, що вони сотворені з нічого” (Epist. 118, 3.15) і моральне – яке залежить від того, що людина чинить його свобідно.

Метафізичне зло є причиною всіх фізичних страждань, а моральне – є причиною віддалення людини від Бога з приводу поганого користування свободою вибору грішником (conversio ad creaturas): “Male facimus ex libero voluntatis arbitrio”.

Причиною зла є сотворіння, і зло проявляється у двох формах: як страждання і як провина. Чи ж доброю є свобода? І св. Авґустин запевнює, що доброю, адже вона є умовою моральности. Коли б людська дія не була б свобідною, то тоді вона не зазнавала б випробувань, або – була б тільки тим, чим є зараз. Нічого іншого!

Тільки за умови свободи людини, можливе як добро, так і зло.

Але хіба не під силу було Богові сотворити такий Всесвіт, де б зло було відсутнє? На думку мислителя, в цьому питанні криється певність, начебто нам відомий кращий Всесвіт від самого Бога, і ми претендуємо Його вчити.

Напрошується висновок, що зло є необхідне і входить у Божий порядок?

“Відповідаю: ні гріх, ні грішники не є необхідні для досконалости, а тільки душі, оскільки вони є душами, то вони є такими, що коли хочуть, то впадають у гріх, а якщо грішать, то й стають нещасними.” (De libero arbitrio, III, 13). Проте й зло входить у Божий порядок:

 

“Ніщо не може бути поза Божим порядком, і зло теж, оскільки з походженням було поза цим порядком. Але Божа справедливість не дозволила, щоб воно залишилось поза Божим порядком і привела його до нього, приборкала, ув’язнила до Закону, якому вона є владною.”[318]

 

Підсумовуючи сказане вище слід зауважити, що Бог, згідно Авґустина, відрізняється від Бога Плотина абсолютною досконалістю, буттям, добром і величчю на онтологічному (субстанційному) рівні. У вченні про буття св. Авґустин промостив дорогу св. Томі Аквінському і бл. Дунсу Скоту. Саме таку думку поділяє теж Г. Майоров зауваживши, що “своїм вченням про форму і матерію він [св. Авґустин] передбачив гілеморфізм Томи, а його вчення про буття як метафізичне першоначало і про види буття ставить під сумнів безумовну самобутність теорії трансценденталій Дунса Скота”[319]. Хоч, щоправда, ці християнські мислителі є тою чи іншою мірою речниками філософії буття Книги Виходу, все ж, справді, вчення св. Авґустина мало на них неабиякий вплив.