Noche oscura del alma...
Ніч яка була темна,
Де сум і тендітна любов паленіла –
О, в щасті блаженна!,
Нишком просіменіла,
Як тиша повна дім мій оповила;
В темінь ночі зупевна
Я сходинками таємними стреміла –
О, в щасті блаженна!
В темноті, що накрила,
Як тиша повна дім мій оповила;
В щасливу ніч глибоку,
Щоб ніхто мене не бачив, крадькома,
Йшла, невловима оку,
Бо не світло ж, а сама
Любов палала в моїм серці з боку.
Так любов вела, яка
Од сяйва полудневого світліша,
Там, де на мене чека
Той, хто од всіх миліше
Там, з боку, де зустріча тільки тиша.
О, ніч, миліш світання!
О, ноче, що проводарем служила!
О, ноче, що в коханні
Коханих оповила,
Й кохану в коханого преобразила!
На моїх грудях в квітках,
Що незаймані для Нього зберегла,
Він залишався у снах,
Я Його пестить могла,
Як вахлярем кедровим свіжість провела.
Війко з-за вежі заграва
Його волосся ніжно розвивала,
Її рука ласкава
Шию оповивала,
Що всі почуття мої повсипляла.
Себе не пам’ятала,
Я личко до Милого притулила,
Я всю себе віддала,
І мука відступила,
– Загублена у ліліях витала.
Окрім доробку великого святого можна було б пригадати твори св. Гільдегарди Бінгенської[5] (1098-1179), Елізабет із Шенау (†1164), Мехтгільди Магдебурзської[6] (1207/10-1282), Мехтгільди Гакенборнської (1241-1299), Гертруди Великої (1256-1302), а в ХІХ столітті – літературну спадщину великої католицької поетеси Аннети фон Дросте-Гюльсгоф (1797-1848), її релігійний цикл “Духовний рік” для того, щоб збагнути яким велетенським зусиллям дозволено людському серцю доторкнутись до таїнства Пресвятого Бога.
Отож, у цьому трактаті ми помандруємо у загадкову країну – “Знань про Бога”, яку назвемо “філософією Бога”.
Але як ми можемо насмілитися говорити про Нього, ми “земля і порох”[7]? Спершу з’ясуємо, які в самих нас існують для цього передумови?
Мислитель Емеріх Корет (Інсбрук) міркував про людину як про трансцендентну істоту, і цій темі присвятив чимало своїх відомих творів.[8] На його думку людина, як особова і духовна істота, живе у світі і зорієнтована до Абсолюту, до Буття по собі (в собі), до Бога. Вона все більш стає людиною тоді, коли все більше робить темою свого життя саме оце скеровування до Того, про Кого завжди свідома атематично – тобто тоді, коли все більше у цілковитій свідомості та свободі виразно переходить до Бога, перевищуючи себе саму.[9] Саме завдяки нашій сутності як скінченного духа (обмеженого) ми вже від самого початку є відкритими до Абсолюту і підпорядковані Богові. Інакше, ми ніколи не зможемо вести вирозумілу мову про Нього, не зможемо запитуватися про Нього, не кажучи вже, щоб Його пізнати. Це є наша якісна характеристика: вже апріорі бути відкритими до Абсолюту, хоч будучи скінченними. В цілому нашому житті, вчинках є передумовлена трансцендентність: як у питаннях, так і в пізнанні, як у бажаннях, так і в прагненнях. Бути направду людьми означає бути перед Богом і бути зверненими до Нього.
Трансценденція є трансцендентальною умовою духовного життя, яке вимагає питання, пізнання і прагнення. Тобто, людина передбачає абсолютне Буття як безумовну умову своєї власної самореалізації і стверджує це атематично у всьому. Самотрансцендентність, яка звернена до Абсолюту, не є чимось доданим і тим, що спадає зверху, до природи, яка вже в собі здійснена в людині, а є головним елементом духовної суті людини.
Враховуючи зазначене вище, замало визначати Абсолют як Необхідне Буття в собі (про що веде мову метафізика), з приналежними до Нього атрибутами Нескінченного, Єдиного і Необумовленого Буття. Відношення з Богом служить фундаментом для побудови людського існування. Множина істот, їхня континґентність та скінченність, включно з людиною, свідчать про те, що Бог не є очевидний, але й не є необхідний саме у цих своїх високих якостях. Самій людині надано “доказ Бога” sui generis, оскільки “трансцендентний рух ума, який завжди сповнюється в атематичний спосіб, підноситься до рівня рефлексивного завершення (до недвозначної певности)”.[10] Саме людині належить потенційна нескінченність (віртуальна), визначена динамічним керунком до Абсолюту. Скінченний ум покладений у відношення з абсолютним і нескінченним Буттям, і завжди оце відношення зауважується в кожній людській дії духовного характеру, як сама умова свого можливого здійснення. Вже саме питання про людину містить в собі апріорну відповідь. Адже сама людина є “самозапитуючою”.
Проте самій людині не слід ставити надто амбітне завдання: охопити самого Бога в Його абсолютній і нескінченній реальности. В неї немає на це змоги, будучи скінченною істотою. Досвід людини показує, що в нас є досвід Бога, який полягає в тому, що ми визнаємо дію Бога в нас, і ця дія служить для нашого блага: налагодити безпосереднє особове відношення з Ним, щоб йти з Ним по житті. Цю дію ми звемо Божою Ласкою і вона викликана “боротьбою” людини з Богом, що стало основою історії спасіння. “Два світи борються в нас од колиски до гробу: світ видимий і світ невидимий, світ тіла й світ духа. Кричіть, безбожники, “нема духа, нема Бога”, а всеж таки будете з Ним боротися до гробової дошки! Така Його сила!”[11] – писав автор “Пісні Богові”.
Отож, людина не турбувалась би про існування Бога, якщо б сам Бог перш за все не потурбувався про людину. І так само, якщо людина навпаки, прагнула б відступити від Бога і турбуватися тільки собою, то не змогла б і цього добитись, а мала б спершу усунути те місце на якому здіймався Той Могутній, який зійшов у висоті задовго до народження будь-якої живої істоти. Людина справді не може не “боротись” з Богом. “Пусти мене, бо вже на світ благословиться.” – чує голос Яків і прагне отримати од Того з ким боровся благословення. Тож перш ніж зазнати фатальної поразки, людина може називати себе “благословенною”. А отже, почути слова, які пролунали на початку історії, яка торкається всіх людей: “Не Яків буде більш твоє ім’я, а Ізраїль, бо ти змагався з Богом і з людьми та й переміг” (Бут. 32, 29).
Той, хто справді веде духовне життя, хто вірить в Бога і в Його Слово, отой і живе в Бозі і має змогу “випробувати” Його і переконатись в Його існуванні у власному житті. Натомість, супроводжуючий це життя релігійний сентимент (зовнішня ознака віри), є зворушливим проявом особи у своєму внутрішньому тремтінні супроти досвіду Всемогучого Бога. Однак, слід завжди мати на увазі, релігійне почуття не є суттю, нормою і остаточною умовою релігійного відношення людини з Богом.[12] Проявом – так. І до цього прояву належать: думка і віра; і завдяки свободі думки, викликаної любов’ю до неї (яку ніщо не зв’язує), позаяк вона дарується людині в цій любові. Досвід Бога передумовлює невститиму спрагу думки: як, по змозі, у площині філософського пізнання Бога, так і в царині богословської віри у Об’явлення та спасительну дію Бога як в самих нас, так і у світі. Тобто віру можна пояснити як дію Бога в нас.
Невситимий ум людини-філософа відчуває глибоку ностальгію за Богом, оскільки вона викликана саме його вибором – важким і наполегливим сходженням до предмету свого покликання, до Богопізнання, а з другого боку – великою насолодою від отриманих результатів – медитації, споглядальної думки, якій дорівнює хіба що “споглядальна молитва”.
Справді, в кожній людині є глибоко вкорінений закон причиновости і тому вона завжди буде запитуватись: звідки взявся світ? Застанова людини над справами сумління є наступним кроком до відкриття дії в нашому сумлінні Бога, причини всякого добра. Мовою поезії такий доказ виразив російський поет Гаврило Романович Державін (1743-1816) у вірші “Бог”.
Ось ця поезія у нашому перекладі.[13]