Боецій – останній з римлян і перший із схоластів. Він справді являється останнім представником класичної і християнської філософії в латинському світі. Після нього, на Заході, який паде під навалою варварів, самі корені не лише філософії але й культури загалом будуть зруйновані. Ще трапиться коротеньке відродження із Карлом Великим, але у ІХ і Х століттях Захід знову постане перед владарюванням варварів, які прийдуть зі сходу, перед мадярами, а з півночі, – вікінґами. Відновлення культури побачить свої зірниці лише в ХІ столітті, і буде тим відродженням, яке стане підтверджене в ім’я Боеція, бо цьому століттю буде дана назва “боеціанська доба”.
Тому що справді, як у школах абатств, так у школах при єпископських катедрах, вчителі та учні
«знаходили у боецієвих заняттях над вільними мистецтвами і над діалектикою силу і надхнення, потребу у якій направду відчували. Без нього їхня навчальна програма не мала би помітного поступу. Від дев’ятого століття і далі писалися коментарі для пояснення того, що було неясним у богословських трактатах і у Consolatio. Від діалектичних і математичних трактатів читачі Боеція переймали уточнення і порядок: Боецій навчатиме середньовічних мислителів досліджувати перші принципи, бути уважними у вживанні слів, пробувати наводити обгрунтування до аксіом і до засновків, які складають основу. Принципи аксіоматичного формулювання у третьому трактаті із оpuscula sacra [420] (De hebdomadibus – Б.З.) становитимуть ту основу, на якій у дванадцятому столітті Алан Лілльський перейметься побудовою всієї теології, як виведенням від одинокої самоочевидної істини».[421]
В цьому головна заслуга Боеція: у перенесенні цілого культурологічного світу до своїх середньовічних послідовників.