Тему впливу Боеція на літературу Середніх віків детально висвітлював Голєніщев-Кутузов[422]. Натомість, в цьому розділі нас цікавить розгляд впливу “Opuscula Sacra” на розвиток філософської думки. VI століття відоме в історії філософії як певна межа яка ознаменовує собою кінець античної і початок середньовічної культури. Схожий боецієвський шлях “теоретизуючого християнського мислителя” у Візантії обрав його сучасник, а можливо й однокласник по школі Аммонія олександрійський граматик Йоанн Філопон, який у своїх догматично-богословських творах (“Про вічність світу проти Прокла”, коментар “Про сотворення світу”, “Про Пасху”, “Світовий суддя”) залишався філософом з елітарним світоглядом. У нього на першому місці були апорії та силогізми, і прославився він своїми тритеїстичними творами[423] та коментарями на Аристотеля. Міркування Філопона про теорію пізнання додають цікаві штрихи до методу філософської рефлексії яка є прямим і безпосереднім сприйняттям умовидного світу. Адже цим “внутрішнім” методом послуговувався Боецій, Розкриття цього сприйнятя проходить у прихованих глибинах свідомості – скарбниці “філософської мудрости” і є шляхом до “істинного Я” людини.
Ознайомлення з Боецієм у Європі почалось від ІХ століття, коли Алкуін доставив до двору Карла Лисого (Великого) шедевр Боеція “De Consolatione Philosophiae” і його богословські трактати[424]. Дослідження рукописів, що проводила Mарґарет Ґібсон[425], показує, що боецієвські богословські трактати, і зокрема “Про Тройцю”, що укладений між 519 і 523 роками, розглядалися як auctoritates, “авторитетні” тексти з богословських дисциплін, як і Авґустина, Амврозія, Іларія з Пуатьє. Дослідження Ґібсон засвідчує, що упродовж дев’ятого століття трактати цитувалися і вживалися у школах Реймсу та Оксеру[426] (Reims i Auxerre), наприклад, у Герберта з Реймсу, і що Йоанн Скотт Еріуґена (бл. 810-бл. 877 рр.), звідки перебрав аналіз аристотелівських категорій на богословське дослідження[427], відсилає до “Величного Боеція”. Боецій (як і Псевдо-Діонісій Ареопаґіт), вплинув на твір Еріуґени “Про розподіл природи”, в якому останній латинський отець Церкви намагався вжити у богослов’ї раціоналізований неоплатонізм.
Таким чином, за Боецієм закріпилося визначення “перший із схоластів”[428]. Боецієвський “Орґанон” став досяжним для дослідників у ХІІ столітті, коли його вживали П’єр Абеляр, Отто фон Фрейзінґ, Джон із Солсбері (“Metalogicon”).
І, якщо в ХІ столітті Ансельм знає і цитує його твори, то властиво aetas boetiana, згідно інтуїції отця Шену (Chenu[429]), надалося наступному століттю коли помножувалися коментарі на “Богословські трактати” (Opuscula sacra) Боеція, зокрема в середовищі школи Шартру творами Теодориха [Тьєррі] Шартрського[430], Кларембальда з Аррасу[431], Алана Лілльського[432], Бернарда Сільвестра, Гільйома де Конша, та особливо Жільберта Порретанського, єпископа з Пуатьє і автора наукових коментарів на всі богословські трактати Боеція[433], одним з яких ми послуговувались при висвітленні чотирьох значень “природи” у трактаті “Проти Євтихія і Несторія”.
Ця солідна герменевтична традиція по-суті призупинилася у ХІІІ столітті[434] а тому не випливає у викладі св. Томи з Аквіну[435] коли той, одинокий у своїм поколінні, коментує два боецієвські тексти: De Trinitate якого нам дістався автограф, і трохи пізніше De Ebdomadibus. Вибір св. Томи покликається на теоретичний богословський клімат ХІІІ століття, яке має нове коло зацікавлень і живиться іншими текстами та джерелами. Слід зауважити, що у творчості Боеція залишаються цікавими для молодого св. Томи проблема людського пізнання у його вартості і його обмеженнях та епістемологічне обгрунтування науки (які висуваються, не будучи центральними темами, у “Про Тройцю”). А для зрілого св. Томи – герменевтика фундаментальної онтологічної відмінності esse-quod est, що приховується у таємничому формулюванні “De Ebdomadibus”[436].
Мовчанка св. Томи щодо останніх полемік тринітарного трактату Боеція є свідомим еґзеґетичним вибором[437]. Не випадково свій коментар він залишив незавершеним.
Щож, твори Боеція читаються не легко, адже автор пропонує ряд обгрунтувань християнського віровчення. Чи не застарілий підхід до раціонального осягання Божественних сфер завдяки прийомам логіки та онтології, який прослідковуватиметься нами у цих трактатах людьми третього тисячоліття? Трактатах які покликані донести до нас чітку правду про потребу пізнавати Бога якнайправдивіше, двома крилами людського духа – вірою та розумом, молитвою і ділом. Кожна людина у нашому вибухонебезпечному світі спроможна поставити перед собою такі питання і винести свій вердикт розуму. Аналізуючи історичний шлях людини у Всесвіті можна справді висловити сумнів, чи справді людина homo sapiens? Питання яке має слушність. Адже з ростом розуму не зростає мораль, і ніщо з того, що витворила людина не пішло їй на користь. Коли ж усьому приходить кінець, то чи може людство спасти від загибелі його величність Розум? Залишаються у пораді тільки молитва і віра у воскресіння. Нарікання на розум виникає тоді, коли людина забуває за Бога. Саме це забуття і зветься відсутністю розуму. Справді ж, розум, коли він безбожний, здатний вмертвляти оберігаючі інстинкти людини, губити собі подібних, схиляти думку до ненароджуваності і до небуття, задля вигод цьогочасного земного життя. Чого не роблять істоти які не посідають скарбу розуму. Боецій зауважував цю гармонію між розумом і потребою віри. Ось звідки слід починати, з потреби у діалозі з Богом. Якщо коли й загине людство, то не в результаті вселенських катастроф, а катастрофи постануть внаслідок людських діянь.
Не слід винити Боеція за довіру до розсудливости, яка зроджуватиметься у великих схоластах, а опісля продовжуватиме жити у прозріннях Канта та Геґеля. Віра – не розсудок, який є нижчим щаблем. Живе відчуття буття в Бозі, у просвітку Божого Буття, ось де живе справжня віра. Часом надмірна розсудливість у богословських трактатах нагадує “переступ” за тайну, за межі дозволеного, за що звинувачувався західний католицизм Достоєвським. Ця розсудливість, нехай вона чи у постаті “Великого інквізитора” чи Родіона Раскольнікова, полемізує з живою вірою в Бога. Адже безбожний розум шукає небуття, як зауважуватиме Достоєвський, у шляху без віри свого героя Раскольнікова. Боецій не тільки не був безбожним, а й прославився як невтомний оберігач античної спадщини, як зв’язковий між нею і християнським латинством середньовічного Заходу, і не нам вимірювати глибини його живої віри. Віруючій людині залишається проявляти свою віру тільки сьогоденням. Коли вона житиме вірою минулого чи майбутнього, то оминатиме живий смисл віри.
Коли зважити, що будь-яка людина сприймається як не тільки те, що вона говорить (loquens), читає (legens), слухає музику[438] тощо, але, і як те, на щó вона дивиться, н.пр., любить оглядати величні твори мистецтва, храми, має на них смак, а відвертає свої очі від потворних речей, тоді то й подиву гідне, як погляд Боеція у любові до міркування заповзявся споглядати божественну сутність і утворити щодо неї свій естетичний критерій бачення. Тим-то й приманлива ця богословська тематика якщо вона зуміла задати тон саме всьому подальшому онтологічному пошуку. Одне лиш бажання, щоб він не вщухав. Адже, на думку відомого дослідника теми відношення між християнством і філософією Вернера Байєрвальтеса, сьогодні завдання філософії має полягати у спробі модифікувати у конструктивний та іноваційний спосіб сучасне мислення засобом минулого[439].
Боецій – метафізик до глибини серця, опальний філософ, той, хто зумів передати естафету від античної епохи середнім вікам, і, фактично, зумів їх самих пережити, завдяки трактатам з формальної логіки у християнській філософії аж до наших часів включно. Адже вжиток цих трактатів надто вже нагадує боецієвський стиль. Виразно зауважується передача цієї естафети від Аристотеля схоластам. Головним чином св. Томі Аквінському, який її перейняв від нього з цілковитою довірою до “мудрости буття” – Носія і Подателя Життя. Відгомін цього критерію в приповідках на наших вустах: “Життя навчить”, “Життя покаже”, “Життя направить” тощо. Треба тільки вчитись прислухатись до нього своїм серцем. І коли християнство так дорожить життям, вкладаючи його зміст у Бога, тоді-то бачиться вся прозорливість думки Боеція яка обирає Буття здатним бути Богоносієм, бути Велемудрим.
Т Е О Д И Ц Е Й Н І П О Г Л Я Д И М И С Л И Т Е Л І В
Д А В Н Ь О Ї Р У С І