Проблема Віри і Розуму

 

Два шляхи могла обирати людина на шляху до Богопізнання – шлях, запропонований папою Григорієм Великим: «Та віра не має ціни, якій людський розум приносить докази», – тож головна роль відводилась акту віри, та св. Ансельма Кентерберійського: «Не лише вірити, а й розуміти!»

Проблема співвідношення розуму і віри у процесі пізнання, окрім віруючих Західної Європи, також хвилювала й давньоруські уми. Загалом, для характеристики інтелектуалізму київської давньоруської школи у С. Авєрінцева, підібрана навіть назва: „сакральний інтелектуалізм”[456]. «Серед відомих нам діячів, які торкалися цієї проблематики були: Феодосій Печерський, літописець Нестор, митр. Никифор, кн. Володимир Мономах і ін.»[457]. Цікавились нею й митрополити Іларіон, Клим Смолятич та єп. Кирило Турівський. Проте, наперед треба сказати, що, будучи представниками києво-руської духовності з яскраво виявленою тенденцією до інтелектуалізму, їм був притаманний другий принцип з акцентуванням ролі розуму у пізнавальній діяльності людини. Зокрема:

“Іларіон Київський у своєму «Слові про Закон і Благодать», відповідаючи на питання, як на Русі пізнали Христа, і більш конкретно, як таке рішення прийняв князь Володимир, підкреслює, що він здійснив це, керуючись тільки здоровим глуздом і «возсіявшим» у ньому гострим розумом”[458].

«... Споглянуло на нього всемилостиве око благого Бога і возсіяв розум у серці його, щоб зрозуміти суєту ідольської омани, відшукати єдиного Бога, який сотворив усяке створіння, - видиме і невидиме»[459].

 

Щодо Климента Смолятича, то у нього, як зауважує А. Замалеев,

“розум представляється як активний фактор пізнавальної діяльності, який даний людині для «розуміння» волі Божої, під якою він розумів закономірність розвитку довколишнього життя, та Істини, даної у Божественному Одкровенні. А саме прилучення до них виступає актом інтелектуальним, як розумне діяння. Тобто, для того, щоб розуміти, слід розумувати і пізнавати, - ось позиція Климента”[460].

Цю пізнавально-інтелектуальну діяльність, спрямовану на виявлення волі Божої та Істини, Климент, як бачимо із його «Послання», порівнює з дією вогню, в якому золото або срібло очищується від всіляких домішок, виступаючи в усій своїй справжній цінності.

“... Будь-яка, у людському творенні найчистіша річ, кинута у вогонь, очищається; так золото чи срібло, якщо містить у собі брудні домішки, поміщене у вогонь творення, випалюється вогненним полум’ям, і так очищається внесене золото і срібло, повертаючись тому, хто поклав його, чистим, непорушним, тоді як непотрібні домішки безслідно зникають”[461].

Завершуючи міркування щодо вогню, який все очищає, мислитель особливо підкреслює, що той вогонь був створений «на служіння розумній і розсудливій, обдарованій словом людині»[462].

Цікавою в тому плані є думка М. Бичварова, який, досліджуючи вплив Костянтина-Кирила Філософа на філософську думку Київської Русі, відзначив близькість цього образу до кирило-методіївської традиції. Адже, «цей відповідний фрагмент „Послання” виявляється надзвичайно подібним до тексту „Пространного житія Костянтина-Кирила Філософа”, досить поширеного в Київській Русі»[463].

Визначаючи провідну роль розуму, Климент вказує також на роль чуттів у пізнанні, як опори душі, керівником якої виступає розум. Бо «хоч душа і розумна, –зазначає автор „Послання”, – але все чим вона володіє, надають їй чуття»[464]. Витлумачуючи притчу про самарянку, Климент зазначає, що «самарянка – це образ душі, п’ять чоловіків її – це образ п’яти відчуттів, а шостий чоловік – це розум, який вищий від чуттів, оскільки керує душею»[465]. На думку Л. В. Полякова,

“таке коментування притчі Климентом, було з його боку невизнанням містично-аскетичного протиставлення розуму і чуттів. Він вважав, що хоч розум і чуття нетотожні – розум вище чуттів: «розум їм являється керівником», – але вони разом допомагають душі в чуттєвому пізнанні світу”[466].

Ось такою позитивною була гносеологія у митрополита Климента, який ставив в загальному завдання зміцнити церковну теологію за допомогою співпраці розуму і віри.

Подальший свій розвиток гносеологічна тема співвідношення розуму і віри знайшла у дослідженні єп. Туровським духовних здібностей людини, до якого він вдається у деяких своїх творах, зокрема у «Притчі про тіло і душу», у «Повісті про білоризця і монаха» і у «Слові про Премудрість». Так, мислитель у своїх роздумах складає глибоку пошану розуму. Це добре видно у його «Слові в пам’ять святим отцям Нікейського Собору», де «Кирило хвалить учасників Собору за те, що вони „благий розум виховують у кожній людині...”»[467]. «Ви – продовжує він – є ріки розумного раю, що напоїли увесь світ спасенним вченням і гріховну скверну омили струмками своїх проповідей»[468]. Такі додаткові поняття як ум, мисленне, внутрішнє, розумне тощо, дають змогу розкрити природу функції розуму, який прагне до знань.

 

“Давайте не просто промовимо язиком написане, кажучи, - підкреслює Кирило у «Притчі про душу і тіло», - але з роздумами вчитавшися, постараємося справою наповнити те. Бо солодкий – медовий щільник, і добрий – цукор, за обидвох же найкраще книжне пізнання: тому що воно – скарб вічного життя”[469].

 

Справжній розум – це розум, який вміє мислити чітко і послідовно. “Але важко стає моєму неясному розуму, – пояснює далі Кирило, – слабкий глузд маючи, не може потрібних слів у порядку викласти, і подібний до сліпого стрільця, з якого сміються, бо негоден потрапити у свою ціль”[470].

Бо, справді, “тільки крила розуму спасають людину від незнання і від гріха, які неминуче ведуть у «море любостяжательства», туди, де торжествують огидні вчинки”[471]. На цьому шляху віри неодмінним помічником є книга і читання: систематичне, бажане, наполегливе, з розумом, щоб нічого не залишилося незрозумілого[472]. Тож розум є вірний вірі і допомагає збагнути її приховані сторони, які, хоч і незавжди, мають своє пояснення.

Продовжуючи свої міркування над метою розуму і пізнання, Кирило, як і його попередник Климент, вдається до з’ясування питання про співвідношення у процесі пізнання розуму і чуттів. Для цього він «використовує у „Повісті про білоризця і монаха” притчу про мудрого царя, у якій за допомогою символічно-алегоричних образів висвітлює це співвідношення»[473].

Так, розкриваючи значення символічних образів у притчі, Кирило роз’яснює, “що місто – це людське тіло, якого творцем і опікуном є Бог. Люди, що живуть у ньому – називаються чуттями; слух, зір, нюх, смак і дотик. Цар – це розум, що володіє усім тілом. Радник – мудрість, яка навчає смиренню і безкорисливості, а дочка – це душа людська”[474]. Тож „благий і милостивий” цісар, будучи “розумом”, може легко забути про душу, коли його серце зайняте розкішними одежами і догоджає тілу. Тому ідеальним місцем для ведення розумового життя, на думку Кирила, є чернеча обитель.