Як відомо, в Суммі Богословській св. Тома вказує на слабі сторони формулювання св. Ансельма[503]:
а) не всі ті, що вимовляють слово «Бог» думають, що воно означає те, про кого не можна нічого мислити більш вищого, бо дійсно, існують особи, які вважають, що Бог є тілесний (н. пр. стоїки); а тому, навіть вихідна точка у доказі є несприйнятлива;
б) припускаючи те, що всі вважають за Бога, так як це стверджує ансельмівське визначення, ще не випливає, що ця помислена сущість розуміється як існуюча реально, а тільки в понятті розуму;
в) не вдасться навіть показати те, що існує в дійсности, чи принаймні припустити, що існує реально Той, про кого нічого не можна помислити вищого, а таке припускають ті, що дотримуються тези про неіснування Бога: загалом, атеїст заперечив би саму передумову від якої відштовхується Ансельм.
У Суммі проти язичників (гл. Х-ХІ) критика більш аргументованіша:
«Немає необхідности вважати, що пізнавши поняття ‘Бог’ буде безпосередньо очевидним те, що Він є [...]. Насамперед тому, що не є для всіх очевидним, – ба навіть для тих, що допускають існування Бога, – що Він був би найбільш досконалим, що можна було б помислити, оскільки чимало стародавніх мислителів вважали, що Богом є цей світ. [...]. Окрім того, теж допускалися й іншої думки і з того, що Він був би найбільш досконалим, що тільки можна помислити, ще не випливає необхідним чином те, що Він існує реально. Їм назва речі обов’язково мусила б відповідати названій речі. І від самого факту, що ми на рівні розуму збагнемо значення слова ‘Бог’ ще не випливає те, що Він існує, окрім розуму; а значить не є необхідно, щоб найбільш досконале буття, яке можна було б помислити, існувало б поза розумом (тобто реально) ...».
Агапічна теодицея св. Ансельма
Неоплатонівські погляди св. Ансельма цікаві тим, що автор починає сходження до Бога від Любови і повертається до Нього в Любови – до повноти Божого Буття.
Захоплюючі рядки Прослогіону свідчать про живу віру Ансельма, коли він зізнається про Бога:
“Intra me et circa me es, et non te sentio” (“Ти в мені і довкола мене , а я тебе не чую”. Гл. XVI).
Спершу credo а вже тоді intelligo. Тож вираз Credo ut intelligam – “вірю, а вже тоді розумію” св. Ансельма нагадує вираз пророка Ісаї: “Nisi credideritis, non intelligetis” (“А як не вірите, не встоїтеся”. Іс. 7, 9). Тож без віри немає розуміння.
Для св. Ансельма важливіше знайти Бога, ніж доказати Його існування. Можна визнати слушність протестантського теолога Карла Барта в тому, що св. Ансельм творить теодицею у богослов’ї, бо в часи, коли жив творець онтологічного аргументу, ще не було розмежування на філософію і теологію. Тож вбачати філософську нотку у Богопізнанні західного зразка теологи стали завдячуючи Барту, але не слід дивитися на цю проблематику, як на щось святотацьке. Під сутністю Бога Ансельм бачить Його існування, а не “сутність” на рівні якоїсь конкретної речі, онтологічну трансцендентність, а не іманентність.
Але Ансельм вдається до формулювання існування Бога не так задля самого аргументу, як задля обґрунтування Божої Любови. Від взаємної любови між Отцем і Сином походить св. Дух. Прес. Трійця живе духом любови, який супроводить пізнання, а не походить від нього.
Сутністю Бога є Любов. Бог Отець любить Сина, тож Йому належить Любов. Син любить Отця – тож і Йому належить Любов. Св. Дух зроджується внаслідок любови між Отцем і Сином, тож і Йому теж належить Любов. Любов між Особами Пресв. Трійці є рівноцінна і єдиносуща. Див. гл. 5.
Завдяки феномену любови св. Ансельм наводить докази існування душі:
“Душа створена для любови вічної сутности. Але це було б неможливе для неї, коли б вона не жила вічно. Отож, душа створена для того, щоб жити вічно і щоб могти сповнити те, задля чого вона створена” (гл. 69).
Так само, агапічним волюнтаризмом відзначається думка св. Ансельма про Божу Волю, яка знає але не визначає якусь подію, нехтуючи свобідною волею. Так, Бог знає про те, що має наступити майбутнє, проте, хоч майбутнє й наступає, Він не привів до визначення події, які можуть відбуватися в межах цього майбутнього. Необхідне має відбутися необхідно – як н. пр., майбутнє, а свобідне – свобідно. Так Бог сотворив світ, і що в ньому є місце для майбутнього, а в цьому проявилася творча воля Бога. Але є й інше. Бог хоче, щоб свобода людини теж могла себе виявити. Тож необхідно, щоб воля людини була вільною і могла сповнити свої дії. Невелика вправа бажання людини підтверджує це правило блискавично[504].