рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

ТА ЇЇ Т И П О Л О Г І Я

ТА ЇЇ Т И П О Л О Г І Я - раздел Религия, БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога.   Німецький Філософ Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716) Ввів ...

 

Німецький філософ Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716) ввів назву Teodicea щоб вказати на цю частину філософської теології, яка веде мову про “право і оправдання бога” (theos= Бог + dikaia/ dikaiosyne= справедливість), супроти тих, хто заперечували провидіння по причині існування у світі зла.[39] (Ляйбніц покликався частково на позицію Байля (1647-1705), який свої докази базував на факті існування зла); у другій половині XVIII ст., після землетрусу у Лісабоні в 1755, ця позиція знайшла інше застосування: Вольтер, іронізуючи відносно виразу Ляйбніца, висловився наступним чином: “принаймні вже те добре, що наш світ є кращим із можливих світів”!).

У самого ж Ляйбніца оригінальний виклад цієї тези проходив наступним чином: Бог допускає зло, тому що воно приводить до добра, а тому і зло теж служить на добро, отож, цей світ є найкращим із можливих світів; саме в такому значенні він використав наступні схоластичні принципи: bonum ex integra casua, malum ex quolibet defectu; malum causam habet non efficientem, sed deficientem.[40]

Звичайно, Ляйбніц обрав антропоморфний спосіб представлення сотворюючого акту Бога. Справді, говорячи абсолютними поняттями, Бог міг би сотворити світ ще більш досконалий від того, що він реально сотворив (світ сотворений є більш досконалим для нас, але не стосовно до абсолютної здатности і сили Бога); Бог не сотворював світ який би Його влаштовував, тому що Бог ні в чому немає потреби. Так, св. Тома заувавжує:

 

“Слід сказати, що всесвіт сотворений Богом є кращим по відношенню до реальності яка вже існує, але не є все ж кращим, якщо його розглядати по відношенню до того, що Бог може творити у своїй сили”.[41]

 

Враховуючи зазначене вище, у теодицеї ми змушені піднімати гостру проблему: відношення Бога до зла. Як відомо, ще в античності Епікур висував розрізнення між існуванням зла та існуванням Божого Провидіння.

Лактанцій, у критиці цього філософа наводить наступний хід логіки, говорячи, що за словами Епікура:

 

“Або Бог хоче усунути зло, але не може,

або може, але не хоче;

чи ж не хоче і не може,

або хоче і може.

Якщо Він хоче, але не може – то Він є не спроможний (безсилий), що не личить богові.

Якщо ж Він може, але не хоче – є поганий (заздрісний), що так само є далеким від бога.

Якщо не хоче і не може – то Він є поганий (заздрісний) і неспроможний (безсилий).

Якщо ж Він і хоче і таки може, що тільки і личить богові – тоді чому ж існує зло і чому Він його не знищує?”[42]

 

Отож, Епікур сформулював цю проблему, яка, згідно Г’юма, ще немає розв’язки.[43]

На що можна тільки спробувати відповісти: Бог може усунути моральне зло, але не хоче уневажнити свободу людини; тобто він допускає зло поки людина сама може апелювати до своєї свободи і нею послуговуватись (бути попросту вільною). Оскільки, не мати змоги впадати у гріх є властиво той випадок, зарезервований за Богом, коли Він є, як найдосконаліша свобода, яка завжди діє у Добрі; або, у негативний спосіб, так можуть чинити тільки ірраціональні істоти, які не мають свободи а отже, не можуть відповідати за якесь моральне зло. Людська свобода існує реально (і в цьому випадку людина відрізняється від тварин) але є недосконалою (а в цьому випадку людина не є Богом). Недосконалість людської свободи властиво й полягає у можливості скоєння гріха.

Щодо ж фізичного зла, то Бог може його усунути, кажучи в абсолютний спосіб; та все ж, оскільки фізичне зло походить від неуникненної і властивої скінченності сотворінь, усунути цілковито фізичне зло означало б усунути і будь-яку різницю між Творцем і сотворіннями, а, отже, – усунути й самі сотворіння.

Однак, справді, Бог може отримати добро від зла, шляхом приведення до добра також і найтрагічніші події: віра здатна бачити також і в цих подіях присутність Любови Божої, тоді коли філософський ум в силі тільки висувати спроби хоч щось прояснити довкола цієї нелегкої проблеми.

Оскільки прпонована назва “теодицея” має апологетичний відтінок, то вона не є найкращою.

Отож, слідом за нею науковці послуговуються наступними: “раціональна теологія” (гр. theós – Бог, lógos – наука, лат. ratio – розум); “природна теологія”, назва якої вжита в XV ст.[44]

Тепер сформулюємо визначення теодицеї:

 

Теодицея – це наука про існування Бога і Його природу, і яка базується на фактах, пізнаних шляхом спостереження, але з’ясованих у світлі законів нашого розуму (н.пр. на законі достатньої підстави).

 

Коли й можна ставити дошкульне питання виправдання Бога, то Він сам зняв з себе усі звинувачення у Хресній смерти, довівши свою любов до людини. З філософської точки зору тематика “оправдань” насправді може бути доволі широка: оправдання перед тим, що Бог не творить смерть, а панує над нею, – є безсмертний Бог, не творить зло – а є абсолютне Добро, не чинить розбрату і ворожнечі , а є Вічною Любов’ю тощо, тож саме на ці питання у нашому трактаті з теодицеї ми намагатимемось знайти вирозумілі відповіді.

Ще Філон Олександрійський зауважив, що всі питання щодо Бога можна поділити на дві групи: про існування і про природу Бога. Саме так вестимуть мову про Бога великі християнські мислителі, включно з арабо-юдейською філософською традицією. Зрозуміло, що в завдання теодицеї не входить Богомислення Тринітарного богослов’я, позаяк і в ньому зустрічається багато правд про Бога, проте Триіпостасного, у Трьох Особах. Це значно вищий злет віруючого серця, опроміненого сяйвом віри, тож на наших сторінках ми обмежимось суто класичною теодицейною методологією. Оскільки християнські автори, тут представлені, є й авторами трактатів “Про Пресв. Трійцю”, в разі необхідності неможливо не пригадати їх теодицейний доробок у цих творах і не зробити його предметом розгляду (н.пр. св. Авґустина, Гуґо Сен-Вікторського, св. Бонавентури та ін.).

Типологія теодицеї може бути така ж сама як у метафізиці: есенціалістична та екзистенційна, згідно Етьєна Жільсона, та іманентиська і трансцендентиська, за класифікацією метафізики Енріко Берті. Проте об’єктом метафізики не може бути Бог (як у метафізиці Суареса), а суще, або буття, тож і підходи мають бути глибоко відмінні. Та коли у теодицеях з метафізичним ухилом і є певна подібність (а прикладом такої може бути томістична теодицея), то не може бути нігілістичної теодицеї, позаяк у такій існує атеїстична чи агностична позиція (сюди належить думка позитивізму та неопозитивізму, лінгвістичного аналізу філософів “Віденського гуртка” тощо). Тим не менше цілком можливо творити досвідну теодицею, тобто трансцендентиську, або теодицею участі (єднання з Богом у містичній злуці). Саме такою й буде філософія Бога у нашому викладі.

Ми наважимось запропонувати типи теодицеї, шляхами якої може рухатись філософія Бога. Звичайно цей розподіл умовний, оскільки в того чи іншого філософа зауважуються різні підходи до питання доказу існування Бога, або Його атрибутів. Типовим прикладом може бути позиція св. Ансельма Кентерберійського у його творах “Монологіон” (апостеріорний шлях) та “Прослогіон” (апріорний). Особливістю такої гіпотетичної типології є ще й той факт, що вона, будучи “сповідувана” у арабо-юдаїстичній традиції та у християнських конфесіях як ортодоксальна теодицея, не є такою у системах деїзму, – неортодоксальній теодицеї. Саме такого поділу на ортодоксальну та неортодоксальну філософії не вимагається у типології метафізики. Отож, є такі типи теодицеї:

 

Класична ортодоксальна теодицея

А) Космологічна теодицея (у античності та Середньовіччі):

а) Теодицея елеатів (Ксенофана з Колофону);

б) Платонівська та аристотелівська теодицея (Бог Деміурґ у Платона та

Нерухомий Першорушій у Аристотеля);

в) Гностична теодицея (езотерична або орфічна);

г) Креаціоністична теодицея (Бог як Творець світу з нічого:

філософські погляди на проблему творення і визнання Творця світу)

г) Еманативна теодицея неоплатоніків (Бог у Плотина, Прокла;

тріадичність та “система кіл” у Орігена);

ґ) Космологічні та телеологічний шляхи св. Томи Аквінського;

 

Б) Онтологічна теодицея (або есенціалістична чи іманентиська) (св. Ансельма Кентерберійського та його послідовників);

а) Алетологічна теодицея (Бог Істина у св. Авґустина)

б) Онтологічний аргумент св. Ансельма: прихід до визнання існування

Бога, відштовхуючись від Його сутности (теодицея

св. Бонавентури, бл. Дунса Скота);

в) Ідеологічна теодицея (логіко-дискурсивна) Декарта, Ляйбніца,

Суареса, С. Яворського, Гегеля, Малколма, Плантінги;

г) Евдемонологічна теодицея (Бог як Щастя. Див. розділ та твір

Про щастя” у В. Татаркевича)

ґ) Каритативна теодицея (Теодицея Любови, або кордоцентрична,

“милосердя”, де суттю Бога – Любов): теодицея “Пісні Пісень”,

Апостола і євангелиста Йоана Богослова, Апостола Павла;

“діалектика любови” Рішара Сен-Вікторського, Блеза Паскаля,

о. Павла Флорєнського чи наша, тут представлена;

д) Люмінативна теодицея (Бог як Світло у Йоана Богослова,

Філона Олександрійського, Роберта Ґросетести)

 

В) Трансцендентиська теодицея (участи та досвіду, включно з досвідом містиків): Гуго та Рішара Сен-Вікторських, Алана Лілльського, св. Томи Аквінського та ін.

а) Ягвестична теодицея Філона Олександрійського;

б) Апофатична теодицея (Псевдо Діонісія Ареопагіта, св. Йоана

Дамаскина та св. Хуана де ла Круса);

в) Ономастична теодицея Аль-Газалі та Мойсея Маймоніда;

г) Споглядальна теодицея або “діалектика любови” (“щаблі любови” у

Рішара Сен-Вікторського, тож його теодицея може

бути виразно онтологічно-трансцендентиською);

ґ) Онтософічна теодицея Альберта Великого, Гійома Овернського,

св. Томи Аквінського та П’ять томістичних

апостеріорних шляхів;

 

Некласична (неортодоксальна) теодицея (епохи Просвітництва)

А) Екзистенційна теодицея ХІХ-ХХ ст.;

а) Теодицея “боязкого індивіда” у Сьорена К’єркеґора;

б) Теодицея “без Бога” у А. Камю;

Б) Теодицея Абсолюту (у німецькій класичній філософії Гегеля);

В) Теодицея фізиків (Бог як константа);

Г) Теодицея деїзму (Бог, котрого треба створити, у Вольтера; Бог

Критики Практичного Розуму або Релігії в межах одного розуму

у Канта).

Ґ) Постмодерністична теодицея(її розгляд див. у книзі

архиєп. Ю. Жицінського[45]).

 

Відмінність між некласичною неортодоксальною теодицеєю та системами атеїзму у філософії (Бог “Антропос” у Фойєрбаха) полягає в тому, що у такій неортодоксальній теодицеї проблема Бога є ключовою, хоч на рівні парадоксальної думки, тож з певною умовністю можна застосувати до неї назву “Парадоксальна теодицея”. Тримаючись думки, що про Бога можна і слід говорити відверто, все ж мова про Нього не має виходити за рамки законів логіки та гносеології, а, оскільки “царицею наук” визнана метафізика, то філософія Бога левовою часткою лежить у її компетенції. Проте Бог, будучи “специфічним” об’єктом такої філософії, звісно ж не може розглядатися тільки у філософських колах, а є досяжний для віри в Нього будь-якою людиною, незалежно від віку, статі, раси, віровизнання. Тут типологія може сходитись із класифікацією доказів на існування Бога, про що ми говоритимемо у окремому розділі.

Оскільки чітка філософська позиція може бути краще з’ясована у діалектичній парі, то у нашій типології ця відмінність між двома великими поглядами на Бога у класичну та в постмодерну добу зовсім не покликана дистанціюватись чи опозиціонуватись з тою чи іншою філософською позицією. Глибинна велич і святість Бога – це настільки тонка і щемлива тема, що й на думці не має бути якихось роз’єднань чи “привласнень Бога” у цій царині мислення. Тож позиції онтологізму, фідеїзму, традиціоналізму, агностицизму, позитивізму, неопозитивізму, релігійного прагматизму та атеїзму теж можуть бути предметом окремого розгляду, але тут ми не наважуємось піднімати дискусію про їхню роль у теодицеї, позаяк Церковний уряд неодноразово висловлювався про них і ця позиція є відома через численні документи Вселенської Церкви[46]. Завдяки обґрунтованій позиції природної теології можна уникнути небезпек не тільки щойно вищезгаданих підходів до Бога, а з ними й суб’єктивізму та релігійного фанатизму, але й релігійної байдужости в душах тих, хто ослабнувши у вірі, віддалився у своїм серці від Бога і став черствий до свого ближнього.

Натомість, особливої уваги заслуговує Бог Воплочений, який показує Себе у таїнствах Христової Церкви, яка складає Йому найщиріше почитання і ретельно оберігає ортодоксальність мислення у науці християнської патристичної філософії. Заслугою Отців Церкви є те, що замислюючись над таїнством Пресвятої Тройці вони прокладали стрімкі маршрути до Бога на висотах Його слави і створили “канон” християнської філософії. Саме завдяки їхній філософській творчості є змога говорити про ортодоксальну класичну теодицею, якою буде й наша. Але спершу слід поставити під сумнів саму можливість Бога філософів, хоч статус християнської філософії мав би розвіяти такий сумнів. Тим не менше зараз у нас на розгляді саме це дошкульне питання.

 

 

“Ф І Л О С О Ф С Ь К И Й Б О Г”

 

“Нащо здається велика мудрація над недовідомими тайнами, за які ніхто не буде нас винувати на страшнім суді, що ми їх не знали?”

“Тоді чиста, праведна совість більше буде радуватися, ніж учена філософія”

 

Тома Кемпійський,

Наслідування Христа” кн. І, 3; 24

 

 

Зрозуміло, що філософія – теоретична наука, скерована до віднаходження правди, і подеколи, в цьому її перевага над практичними дисциплінами та, навіть, живою релігією (якщо вона неправдива), – між якими чимало спільного. Адже для стародавніх філософських систем саме філософія послужила шляхом спасіння, що виплило із цікавості дошукуватись правдивого Бога. Але, що головне, так це те, що у релігії ініціатива належить Богові, а не людині, як це зустрічається у філософії, яка шукає остаточної причини (чи причин), якій у релігії може відповідати Бог.

 

“Те, що існує в метафізиці, є онтологічною епіфанією, яка сприймається не інтуїтивно, а розумом, на основі принципу причинності. Натомість те, що існує в релігії, є священною епіфанією (ієрофанією), у якій божественна дійсність сприймається інтуїтивно: об’явлення, яке стає видимим і виражене символічно, а не концептуально”.[47]

 

Філософія і релігія – є двома проявами духу людини: розуму і волі, з тією відмінністю, що підвалиною релігії є сам Бог, а філософії – розум людини. Одна одну доповнюючи, релігійна людина усвідомлює, що їй назустріч виходить Бога, а філософ “навпомацьки” йде до Нього, як міг би сказати ап. Павло (Діяння 17, 27).

Історія знає чимало конфліктів між філософами та релігійними опонентами, з метою приборкати інакомислячих, що виливалось у оскарження розуму з боку мислительних кіл. Але ніщо не стоїть на перешкоді бути як віруючою людиною, так і цікавитись проблемною філософією, що тільки свідчитиме про високий рівень інтелектуальної культури віруючого. Сьогодні вже не вдасться уникнути питання про зміст життя, не давши на нього християнської відповіді. Сьогодні не достатньо однієї простоти віри, за якою криється звичайна духовна байдужість, незнання філософсько-богословської думки, і нерозуміння її присутності в Церкві. Інколи, несумісні з правдивим богослов’ям доктрини філософських шкіл, довший час не можуть бути подолані істинним богослов’ям.

Отож, дуже легко, на перший погляд, охарактеризовувати “Бога філософів”, зауважити Його відмінність від Бога великих релігій, проте важко тепер Його розпізнати у християнській вірі, яка пройшла шлях інкультурації, і “з погордою” ставиться до висновків тих філософів, які пробують вести міркування в руслі стандартів високого мислення (Декарта, Спінози, але й Гайдеґґера, Камю та Бога постмодернізму).

Справді, Йосиф Рацінґер у відомій книзі “Вступ до християнства” (перше вид. 1967 р.) та в інших своїх теодицейних творах пробував співставити два види розуміння Бога: філософського та християнського (Бога любови).

На його думку, за своєю сутністю філософський Бог є самодостатній, який є мисленням, що споглядає себе. Очевидно, це Бог у Аристотеля, Бог Метафізики Лямбда (Див. тут розділ Хрестоматійна антологія). Він існував у середньому роді, і був неособовим Богом, оскільки в античній парадигмі не існувало поняття особи (що не заважає Дж. Реале зауважити в аристотелівському Бозі елементи особи: мислення і волю. Див. нижче). Натомість, Бог віри – є Богом відношення. З другого боку, філософський Бог виступає чистим мисленням і нічим іншим, але й Бог віри є думкою, проте – творчою, первинно-творчою у задумі творення світу, і який з глибини свого таємничого Буття промовляє Слово, через яке можна бачити Бога Отця. Отож, ця думка є любов’ю, “а як любов – думкою”.[48]

Можна додати, що в символі віри, саме який пояснює у вищезгаданій книзі Йосиф Рацінґер, справді є елементи філософської концепції – християнського неоплатонізму, зокрема, у формулюванні “Світло від Світла, Бога Істинного, від Бога Істинного”, що означає: відділити “Бога філософів” від Бога Ісуса Христа, Бога Пресв. Тройці і знехтувати Ним, буде невдячною справою. Позаяк людина переживала велетенську еволюцію розуміння цього слова: від мітології до усвідомлення Бога Любови, але спершу треба було їй для цього підійти до порогу Нового Завіту. Тож, обравши у “провідники” до християнства вчителя Аристотеля Платона, для Отців Церкви на Сході критерієм його ортодоксальности мислення стало інтуїтивне бачення надраціонального світу, що у християнському неоплатонізмі мислиться під іпостассю Єдиного (н. пр. у Плотина).

Але що дивно? Філософський Бог упродовж християнської доби вкотре пробує бути пояснений філософами, і в цій другій еволюції розуміння такого Бога схиляється в сторону людини, яку Л. Фойєрбах уповноважує взяти сутність Бога на себе: людину, яка мислить, любить і страждає. Ще філософський Бог доживатиме останні хвилини у ніцшеанській моделі Голготи, у “Смерті Бога”, і воскресатиме в теології “без Бога” (у Альбера Камю, Теодора Адорно та ін.). Очевидно, в сьогоднішніх часах слід пильно стежити за рухом філософської тенденції у теодицеї, яка глибоко переживає драму людини у її відношенні до Бога, а це таки відношення, хоч із не надто приємних, проте чесних, про що згадував вище Й. Рацінґер, певно, маючи на увазі складні моделі німецької класичної філософії: Канта, Гегеля, але й Маркса. Релігійна філософія початку ХХ століття теж знає чимало прикладів Богоборства (як і богохульства) з боку мислителів, корені якого не тільки у незадовільних відповідях найвеличніших і благочесніших філософів, а й у слабих метафізичних системах; а вже що-що, а метафізику, яка століттями утримувала форпости віри, підважити не вдається. Та й боротьба з Богом, як ми вже зазначали вище у епізоді з Яковом, приведе до визнання Бога. Ми не думаємо, що якимось чином виступимо апологетами “Бога філософів”, проте, вважали б за потрібне звернути увагу на цю проблему, з якої слід виходити. Адже й філософи вміють захищатися. Приведемо приклад такого захисту з боку деяких італійських філософів, дослідників аристотелівської наукової спадщини.

Очевидно у філософії античного світу важливою була концепція аристотелівського Бога. Отож, стало звичним вважати, що у АристотеляБогявляється нерухомим рушієм, сповненою дієвістю Буття. «Між буттям і Богом у Аристотеля не існує жодного конфлікту, але Бог, у своєму таємничому віддаленні знаходиться у сумарності усіх сущих, є повною дієвістю Буття, і є причиною динамізму усіх сущих» – зауважує провідний сучасний теолог і філософ Б. Мондін[49].

Проте, справді, «як показує Аристотель у книзі L (XII) Метафізики, одинокою активністю, яку розвиває Бог, нерухомий Рушій, це вічне тримання погляду на собі самому, першій субстанції, найдосконалішій, найвищій істині та найвищому добрі. Згідно Джованні Реале:

 

“Бог, про якого говорить Аристотель у А 2, не є одним theion, тобто божественним елементом, безособовим принципом (...) а є живим і мислячим Богом, тобто особовий Бог; справді, Аристотель зауважує, що тільки, або у найвищій мірі Він посідає теоретичне знання. Отже, книга А 2 виражає у всьому тотожню концепцію до тієї, що міститься у книзі L 7 i 9. Книга А 2 навіть подає, цікаву підказку для доповнення книги L 7 i 9. Згідно тверджень L 9 мало би видатися, що божественне пізнання було би обмеженим, згідно Аристотеля, до того пізнання, яке Бог має щодо себе самого; натомість, книга А 2 чітко стверджує, що Бог у найвищій мірі посідає пізнання причин або принципів усіх речей. Отже, Бог пізнає не лише себе самого, а й усі речі у їхніх причинах і перші принципи”[50].

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога.

БОГДАН ЗАВІДНЯК... Щаблі любови до Бога Містично досвідна філософія Бога...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: ТА ЇЇ Т И П О Л О Г І Я

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Богдан Завідняк. Щаблі любови до Бога. Містично-досвідна філософія Бога. - Львів: Місіонер, 2010.- 1001 с.
  Діалектика любови, засвідчена святоотцівською та схоластичною думкою у цій монографії, є спробою побудови містично-досвідної теодицеї у її класичному вираженні. Не спираючись на упо

В І Д А В Т О Р А
  Віддаючи на суд читачеві цю книгу з теодицеї, і перш ніж почую його думку про неї, вважаю за потрібне подати декілька зауваг. Шлях до Істини пролягає через самозаглиблення,

УВІЙШОВ У НЕЗНАНЕ
  Entreme donde no supe...   Ступив колись-то, навмання, В незнане я котрогось дня, Що вище всякого знання.

ТЕМНА НІЧ ДУШІ
  Noche oscura del alma...   Ніч яка була темна, Де сум і тендітна любов паленіла – О, в щасті б

Енріко Берті Джованні Реале
Отож, у ХХ столітті з боку прихильників аристотелівської системи, і тих, які визнають за Аристотелем високий авторитет науковця, висувається думка про те, що Бог у Аристотеля володіє всіма ознаками

Б О Г У Д А В Н Ь О Г Р Е Ц Ь К О М У М И С Л Е Н Н І
  Звичайно, тут ми не зможемо приділити увагу всім школам античного полісу, а тільки основним теодицейним побудовам філософії Давньої Греції, не наважуючись на детальний огляд теорети

Т Е О Г О Н І Я” Г Е С І О Д А
  Вести мову про світ давньогрецької думки слід починати з міфології і Олімпу грецьких божеств. Давні греки вважали, що перші чотири начала: Хаос, Земля, Тартар і Любов паную

У І О Н І Й С Ь К И Х Ф І Л О С О Ф І В
  Стародавній Мілет, столиця острова Самос у Еґеї, став колискою натуралістичної думки Давньої Греції. З ним ми пов’язуємо ім’я великого природознавця Талеса Мілетського (638-548 до Р

Г А Р М О Н І Я С Ф Е Р” У В Ч Е Н Н І П І Ф А Г О Р А
(бл. 570-498 до Р. Хр.)   Про життя засновника назви “філософія” існують три біографії авторів III-IV ст. після Хр.: Діогена Лаертського, Порфірія і Ямвліха.

Чи існував Піфагор?
  Про Піфагора виразно говорить Геракліт, коли той виступав проти біціпітів (тобто проти тих філософів, які припускали дуалізм між найвищим Принципом і чуттєвою реальністю); Емпедокл

Піфагорейське вчення
  Вчення Піфагора можна відновити за допомогою Анаксімена і Філолая. Можливо, що Анаксімен був вчителем Піфагора; а Філолай – був тим учнем, який мабуть першим популяризував вчення св

Л О Г О С Г Е Р А К Л І Т А
(бл. 540-бл. 480 до Р. Хр.) На думку К. Ясперса, Геракліта з Ефесу[69] слід віднести до “найбільших філософів” людства. Його життя майже постійно проходить під па

Вчення Геракліта
  Геракліт був пізнім іонійським філософом (народився два роки перед смертю Анаксімандра). Про його філософію ми довідуємося завдяки збереженим фрагментам його творів і різноманітним

Б О Г О П І З Н А Н Н Я В Ш К О Л І Е Л Е А Т І В
  Школа елеатів походить від назви міста Елея, що було засноване близько 540 року перед Хр. у південній Італії (100 км на південь від Неаполя) греками. Римлянами це місто звалося Вель

К С Е Н О Ф А Н З К О Л О Ф О Н У П Р О Б О Г А
(540-450 до Р.Хр. по Дільсу, 565-473) Мислитель Ксенофан[71] відомий як поет і філософ елейської школи. Із дев’яносто років життя, провівши мандрівне життя рапсода, 67 про

У Е М П Е Д О К Л А
(бл. 483-423 до Р. Хр.) Як відомо, Емпедокл[75] є автором поеми “Про природу” (Peri physeos), проникливої і сповненої глибокого філософського змісту про два “божест

Г О М Е О М Е Р І Я” Т А “Н У С” У А Н А К С А Г О Р А
(бл. 500-428 до Р. Хр.)   Засновник антиантропоморфного вчення про Бога, Анаксагор[90] народився в іонійському місті Клазомені, що в Малій Азії. Написав твір

Д Е М О К Р І Т І “А Т О М І С Т И Ч Н Е” Б О Ж Е С Т В О
(бл. 470/469-395/IV ст. до Р.Хр.)   “Велику радість викликає споглядання прекрасного, що міститься в речах”. Демокріт[91]

Б О Г М Е Т А Ф І З И К И “Л Я М Б Д А” У А Р И С Т О Т Е Л Я
(384-322 до Р. Хр.)   Торкаючись корпусу творів Аристотеля[110] слід мати на увазі що перу цього великого і знаного філософа належать різножанрові трактати[1

Джованні Реале
Тепер ми безпосередньо підійшли до розгляду Теоса, що займає центральне місце “Метафізики” Лямбда. Ось це захоплююче безсмертне міркування Аристотеля про Бога:   “Так

Б О Г С Т О Ї К І В
Антична Стоя[120] для европейського дослідника була відкрита щойно в ХІХ ст. завдяки працям К. Ваксмута (Wacksmuth K., Commentationes I et II de Zenone Citiensi et Cleanthe Assio, Götti

У А П О С Т О Л А П А В Л А
  Всі отці Церкви і великі богослови надають великого значення окресленим нижче словам апостола Павла у посланні до Римлян (1, 18-23):   “18. Бо гнів Божий відк

Ф І Л О Н А О Л Е К С А Н Д Р І Й С Ь К О Г О
(20/10 до Р. Хр. – 40 після Р. Х.) Важливу справу, щодо пояснення Старого Завіту в ключі висновків давньогрецької філософії, яку ще на зорі християнства розпочав Філон Юде

Про мотив “переселення” у Філона
  На думку Філона, Мойсей усвідомлював, що “у порядку всесвіту існує активна і пасивна причини, де під активною розуміється універсальний розум, цілковито чистий і відсторонений, який

Є Д И Н Е І Б О Г П Л О Т И Н А
(204/5-270) Такого впливу, якого справив на всю християнську містику Плотин, не справив, мабуть, жодний інший мислитель до нього, ні Платон, ні Аристотель. Після теодицейн

У О Р І Г Е Н А
(бл. 185-254/5)     Слідуючи у теодицейній проблематиці за великими олександрійцями Філоном та Климентом, Оріген[241] обминав одну з головних ї

І “Н О В А Ф І Л О С О Ф І Я” Л Ю Б О В И
(бл. 330-379)   Св. Василій Великий[244] як і його ближчі друзі по каппадокійській школі багато чого перейняли від філософії давньої Греції та неоплатонізму

М І С Т И Ч Н О Г О Б О Г О С Л О В ’ Я
Цей розділ міг би служити замінником теорії агностицизму, якому приділяється чимало уваги у підручниках з теодицеї. Але з огляду на те, що під агностицизмом у філософії прийнято розуміти відмову у

С В. М А К С И М А І С П О В І Д Н И К А
(бл. 580-662)   Уродженець Константинополя, з родини аристократів, “вчитель молитви” св. Максим[281] отримав добру філософську освіту, вступивши на службу се

Сан Хуан де ла Крус
  Такою є мудрість “таємничого богослов’я” і аргументи, які воно висуває. Здавалося б вирок його величності розуму підписано раз і назавжди Хуаном де ла Крусом. Але слід зважити на то

М І С Т И Ч Н А Л Ю Б О В Д О Б О Г А
У “П І С Н І П І С Е Н Ь” (VI-IV ст. до Р. Хр.[294]) Література: Ширшу бібліографію див. Le Cantiqu

Проблема зла
  Бог не є причиною зла, зауважує св. Авґустин. За Плотином (Енеад., І, 8) він визнає першу частину його обґрунтування, але не ототожнює зло з матерією, адже й вона сотворена Б

С Е В Е Р И Н А Б О Е Ц І Я
(480-526)   Or se tu l’occhio della mente trani Di luce in luce dietro alle mie lode, Già dell’ottava con sete ri

Особа Боеція
Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій[324] народився в Римі близько 480 року, Походив із відомого роду Аніціїв які ще в ІV столітті прийняли християнство. Його батько, Флавій Нарсет Манлій, займав в

Характеристика богословських трактатів Боеція
Богословські трактати Боеція постали від 519 по 523 роки[338], про які пригадував Кассіодор. На думку св. Томи ці трактати слід подавати в такій систематичній послідовності:  

Трактат: De Trinitate: тринітарна онтологія
Передісторія тринітарного таїнства. Основною тайною християнської віри є Таїнство Пресвятої Тройці[342]. Перш ніж відстоювати цю таємницю від єретичних поглядів[343] і завдяки велик

Трактат: De hebdomadibus
Третій, справді більш метафізичний трактат Боеція, нам відомий під різними назвами. Окрім найчастіше вживаної, якою є De hebdomadibus (Гебдомади), до нас дійшли наступні: Quomodo s

Трактат: De fide catholica
  На даний час існує сумнів щодо авторства Боеція, проте, саме в цьому творі подається загальна картина християнського догматичного вчення і його богослов’я. Тут він не проводить розр

Філософія саме християнська?
  Справді, на думку Л. Обертелло[403] її направленість є християнською; А. Лосєва[404] – Боецій “світський християнський філософ”; Б. Мондіна – «мова йде про зразковий твір християнсь

Авґустин і Боецій
  Мабуть доречно торкнутись теми висвітлення впливів через пролиття світла на твір який ми довго обминали, але без якого християнська інтелектуальна концепція Боеція була б неповною і

Існування Бога
  У богословських трактатах, як ми вже згадували, Боецій тим чи іншим міркуванням зауважував потребу у доведенні існування Бога, проте строго аргументованих доказів там не наводить. З

Висновок
  Боецій – останній з римлян і перший із схоластів. Він справді являється останнім представником класичної і християнської філософії в латинському світі. Після нього, на Заході, який

Історія читання Боеція у середньовіччі
  Тему впливу Боеція на літературу Середніх віків детально висвітлював Голєніщев-Кутузов[422]. Натомість, в цьому розділі нас цікавить розгляд впливу “Opuscula Sacra” на розвит

Витоки і джерела філософського мислення на Русі
Подібно до того, як антична культура стала першоосновою європейської цивілізації, так само „золотим віком” і фундаментом існування як нації українського народу, на думку М. Грушевського, була доба

Проблема Віри і Розуму
  Два шляхи могла обирати людина на шляху до Богопізнання – шлях, запропонований папою Григорієм Великим: «Та віра не має ціни, якій людський розум приносить докази», – тож головна ро

Теодицейні погляди
  В ключі святоотцівської традиції підходили до вирішення проблеми Богопізнання і в часи Київської Русі. Елементи апофатизму, трансценденталізму та іманентизму знаходимо на сторінках

Критика св. Томою Аквінським аргумент св. Ансельма
  Як відомо, в Суммі Богословській св. Тома вказує на слабі сторони формулювання св. Ансельма[503]: а) не всі ті, що вимовляють слово «Бог» думають, що воно оз

Е Т А П И С Х О Д Ж Е Н Н Я Д О Б О Г А
У Р І Ш А Р А С Е Н - В І К Т О Р С Ь К О Г О [505]   (1123-1173) Перш ніж розпочати знайомство з мислителем, чиє ім’я ми винесли у

Рішар Сен-Вікторський
(Фрагм. мініатюри Джованні ді Паоло)   І ось чому. У Рішаровому трактаті De Trinitate зустрічається концепція rationes necessariae (необхідних

Баварська державна бібліотека. Мюнхен.
На питання “Особа Пресв. Трійці” – якою вона є” (quale quid sit, буквально “що це таке”) можна відповісти, якою є вона по сутності. На питання: з якого джерела вона бере своє існування, слід з’ясов

Гуго Сен-Вікторський
  Ведучи споглядальне життя вікторіанці зуміли пережити глибоке єднання з Богом не тільки у memoria Dei. Справді, концентруючи свою увагу на Бозі, вони проводили релігійне, гли

Б О Г У А Л А Н А Л І Л Л С Ь К О Г О
(1120/30-1202/03)   На самоочевидних аксіомах визнаний мудрець, професор Паризького університету Алан Ліллський[558] зумів, відштовхуючись від поняття “Монад

Теодицея Дунса Скота
(1266-1308)   Дунс Скот[606] визначає Бога як Нескінченне Суще в Дії (ens infinitum in actu). З усіх схоластів цей мислитель палко захоплювався наведе

С В. Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
(1225-1274) Обійти увагою славні “quinque viae” св. Томи Аквіната[618] не посміє жодний фахівець теодицеї, і ми не будемо робити винятку. Література щодо ц

Св. Томи Аквінського. Ілюстрація фраґменту енцикліки папи Лева ХІІІ “Aeterni Patris”. Галерея Канделябрів. Ватикан.
  “Людський розум для пізнання істини віри, яка може бути цілковито відома тільки тим, хто бачить божественну сутність, може зібрати якісь правдоподібні докази. Проте їх зовсім не дос

Фра Бартоломео. Портрет св. Томи Аквінського.
  Та все ж, коли б ми слова св. Томи про те, що є щось найправдивішого, найгарнішого і найшляхетнішого (як найвищий ідеальний рівень у даному описі) прийняли у планівському значенні,

Джессі. Спокушання св. Томи Аквінського.
  Окрім трансцендентальних понять, які служать за опертя для доказу, можна ще скористати з прикмет, які наближені до цих понять; н.пр. життя, віра, сила і з ними злучена активність не

П О Н Я Т Т Я Б У Т Т Я
Св. Тома Аквінський є великим систематиком всього попереднього християнського мислення, яке заявило про себе до часу в якому йому довелось жити і вести осмислене та боговгодне чернече життя. До так

Алегорія Богословського Диспуту із словами Ісуса Христа, зверненими до св. Томи Аквінського: “Томо, ти добре про мене написав”.
    “Наш розум у процесі думання може простягатись до нескінченности. Про це свідчить те, що якої б кількости не було задано, наш розум завжди може подумати про щось біл

Б О Г У Ф Р А Н Ц И С К А С У А Р Е С А
(1548-1617) Тоді, коли у середньовіччі теологія не розлучалася з містикою, а, навпаки, черпала з неї надхнення, у “другій схоластиці”, з появою творів Франциско Суареса, м

У Н І К О Л А Я К У З А Н С Ь К О Г О
(1401-1464)   У книзі “De docta ignorantia” (“Про вчене незнання”[672]) Кузанський[673] виводить існування чистого, невизначеного буття, як абс

О Б Ґ Р У Н Т У В А Н Н Я Р Е Н Е Д Е К А Р Т А
(1596-1650) З “Метафізичними розмислами” (1641, 1649) Рене Декарта[675] теодицея отримує нового апологета доказів на існування Бога і творця метафізики як філософії

Б О Г Б Е Н Е Д И К Т А С П І Н О З И
(1632-1677) На початку ХХ ст. німецький філософ Р. Ойкен так оцінив вчення видатного голандського мислителя Баруха Бенедикта Спінози[678]:   “Може у

А Р Г У М Е Н Т Б Л Е З А П А С К А Л Я
  (1623-1662)   Як відомо Блез Паскаль[685] відмовився мислити як Декарт, хоч сам теж був математиком і філософом[686]. Декартівське “cogito er

Deum meum et Deum vestrum [690].
“Твій Бог буде моїм Богом”[691]. Забуття світу і всього, окрім Бога. Його можна знайти тільки шляхами, вказаними Євангелією. Велич душі людської. “Праведний Отче

О Т Ф Р І Д А В І Л Ь Г Е Л Ь М А Л Я Й Б Н І Ц А
(1646 – 1716) Згідно Ляйбніца[706], існування Бога пізнається апріорним шляхом, тож за точку виходу мислитель обирає розум:   “Тільки сам Бог або не

А К А Д Е М І Ї X V I I С Т.
В українській історіографії доволі цілісно і всебічно висвітлена золота сторінка діяльности професорів Києво-Могилянської академії та їхні філософські погляди, щоб спинятись на них окремо. Дослідни

С Т Е Ф А Н А Я В О Р С Ь К О Г О
(1658-1722) Отож, розвиток природної теології на Україні неможливо собі уявити не врахувавши досвід попередників, а вони були і писали філософські трактати також і з цієї

В Т Е О Ф А Н А П Р О К О П О В И Ч А
(1677-1736)   На думку Теофана Прокоповича, Бог є в природі та речах, як зберігаюча причина всього, як Предічний Ум, Вічна Істина, Першопричина і Творець сві

В Г Е О Р Г І Я К О Н И С Ь К О Г О
(1717-1795)   У другій книзі “Філософія надприродна, або метафізика” Георгій Кониський[719] сформулював наступні чотири докази існування Бога:  

Г Р И Г О Р І Я С К О В О Р О Д И
(1722-1794)   Знанням текстів Святого Письма відзначається творчість самобутнього і непересічного українського мислителя Григорія Саввича Сковороди[723]. В.

Д О К А З І М М А Н У Ї Л А К А Н Т А
(1724-1804) У творі письменника Михайла Булгакова в ході дискусії на Патріарших ставках Михайло Олександрович Берліоз відкидає всі існуючі докази існування Бога, яких, на

С. К’єркеґор
  Данський релігійний мислитель Сьорен К’єркеґор[783] народився в Копенгагені, як він писав у “Щоденнику”, “всупереч Божій волі та внаслідок злочину”. Зворушлива любовна драма з нареч

Філософські крихти”. Факсиміле К’єркеґора.
  Стрибок, який сповнює метафізика був йому відомий не з чуток. Тож не дивно, що історики християнської філософії присвячують йому окремі розділи, як, н. пр., о. Б. Мондін у своїй мон

Виступ К’єркеґора за катедрою
  Як суперечить його екзистенціалізм із духом систематичного теологічного екзистенціалізму К. Барта та П. Тілліха, з одного боку, а з другого – світському характеру філософського екзи

Феномен любови у К’єркеґора
  У багатьох своїх творах данський філософ не обминає увагою феномен любови, надаючи йому два виміри: психологічний і Божественний. У першому, людина яка любить іншу намагаєт

П Р О Д О С В І Д М І С Т И К І В
(1859-1941) Після прочитання автобіографічної книги про св. Терезу Авільську філософ Едіта Штайн (1891-1942) відкрила для себе одну істину: справжніми експертами у вірі є

D E U S S E M P E R M A I O R” Е Р І Х А П Ш И В А Р И
(1889-1972) Еріх Пшивара (Przywara)[829] народився в польському місті Катовіце 12 жовтня 1889 р. В дев’ятнадцять років він вступив до новіціату отців єзуїтів в Екзатені (E

Н О В О Г О Б О Г О П І З Н А Н Н Я
(1889-1973) Уродженець Парижа Ґабріель Марсель[833] навчався філософії в Сорбоні (1906-1909). Під керівництвом Л. Лєві-Бруля захистив тезу “Метафізичні ідеї Кольріджа по в

O R D O A M O R I S” М А К С А Ш Е Л Е Р А
(1874-1928) Видатний німецький філософ-аксіолог Мак Шелер[837] був відомим захисником ідеї християнської любови.   Згідно Шелера, філософський метод

У Н І К О Л А Я Б Е Р Д Я Є В А
(1874-1948)   Примат свободи над буттям, на думку видатного російського мислителя Бердяєва[841]слід вважати точкою виходу його філософії. Ось як він

У П ’Є Р А Т Е Й Я Р А Д Е Ш А Р Д Е Н А
(1881-1955) У ХХ ст. вчення французького богослова П’єра Тейяра де Шардена[843] нагадує грандіозну по духу і задуму систему, рівну творчому задуму св. Томи Аквінського.

У П Е Р С О Н О Л О Г І Ї Р О М А Н О Ґ В А Р Д І Н І
(1885–1968)   У віці чотирьох років свого життя, уродженець м. Верони (Італія) Романо Ґвардіні[849] разом з батьками виїхав до Німеччини, де й отримав освіту

Об’явлення
  У творі “Релігія і об’явлення” Ґвардіні показує, що без божественного об’явлення існування людини є неповне. Він висуває різні напрямки в яких людина може набувати досвід обмежень (

Р О М А Н А І Н Ґ А Р Д Е Н А
(1893-1970)   Учень Едмунда Гуссерля, оригінальний польський мислитель-онтолог, автор відомого трактату “Спір про існування світу” Р. Інґарден[863] ба

І М О В Ч А Н К А П Р О Б О Г А
(1889-1976)   Перш ніж говорити про теодицею найбільшого метафізика ХХ століття Мартіна Гайдеґґера[866], розумно було б зняти усі звинувачення у атеїзмі, яки

Д І Т Р І Х А Ф О Н Г І Л Ь Д Е Б Р А Н Д А
(1889-1977) Гільдебранд[880]народився в Італії у Флоренції в родині відомого німецького скульптора Адольфа фон Гільдебранда. Вивчав філософію у Мюнхенському та Ґьотінґенсь

Едітою Штайн
Згідно Штайн, перш за все існує суттєве погодження між Гуссерлем і св. Томою, у спробі практикування філософії як строгої науки: обидва вважали, що завдання філософії було б невичерпним, як

Едіта Штайн. Наука Хреста.
    Життя і творчість двох святих – Хуана де ла Круса і Терези Авільської стали для Едіти Штайн – св. Терези Бенедикти від Хреста, предметом глибинних роздумів над зв’яз

У П А В Л А Є В Д О К І М О В А
(1901-1970)   Православний богослов і філософ Павло Миколайович Євдокімов[915] народився 2 серпня 1900/1901 р. в Санкт-Петербурзі в родині військового. Навча

Твори Ганса Урса фон Бальтазара
  ТРИЛОГІЯ (TRILOGIE): (Herrlichkeit. Eine theologische Ästhetik; I. Schau der Gestalt; II. Fächer der Stile: 1. Klerikale Stile. 2. Laikale Stile; III/1. Im Raum der Metaph

Т А Н Е О Т О М І С Т І В
  У ХХ-му столітті серед багатьох великих відкриттів, розщеплення ядра і освоєння космосу, було здійснене не менш важливе відкриття – оригінальність метафізики св. Томи, як нової мета

С В. Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
(1884-1878)   У філософії Жильсон зосередив свою увагу на св. Томі Аквінському, який у світі християнської думки був визнаний найбільш представовим. Вже у 19

Б О Г О П І З Н А Н Н Я У Ж А К А М А Р І Т Е Н А
(1882-1973)   Марітен був найбільш авторитетним представником неотомізму: хоча сам називав себе томістом, і був тим, хто наважився у світському середо

А Н Т О Н І Н А С Е Р Т І Я Н Ж А
(1863-1948)   Справжнім томістом був домініканин Антонін-Далмас Жільберт Сертіянж (Antonin-Dalmace Sertillanges). Він розпочав свою філософську кар’єру у 190

Режіналь Ґарріґу-Ляґранж
  Сорок років пропрацював на “Анжелікумі” в Римі (з 1909 р.)отець Ляґранж (Réginald Garrigou-Lagrange)[953], домініканин, проф.догматичногобогослов’я. Перші дві його праці нося

Р Е Ґ І С А Ж О Л І В Е
(1801-1966)   Отець Реґіс Жоліве (Régis Jolivet) проживав і працював у Ліоні. Жоліве був великим знавцем творчости як св. Авґустина, так і св. Томи. Щ

Т О М І З М А Й М Е Ф О Р Е С А
(1898-1983)   Форес (Aimé Forest) був президентом філософської спілки у Лангедоку, членом філософської спілки у Лювені. Його головні твори, які розгля

Т О М І З М Ж О З Е Ф А Д Е Ф І Н А Н С А
(1904-2000)   Отець Де Фінанс (Joseph De Finance) у 1955 році був покликаний викладати на Ґреґоріанському університеті в Римі загальну етику (до 1974 року) і

Н Е О Т О М І З М Д Е З І Р Е М Е Р С Ь Є
(1851-1926)   Кардинал Дезіре Жозеф Мерсьє (Desiré Mercier) збудував три важливі установи: “La société de philosophie de Louvain”

А Г Н О С Т И Ц И З М У
(1878-1944)   Одним із найбільш типових представників неотомізму перших десятиліть ХХ століття був отець Жозеф Марешаль (Joseph Maréchal), який вбачав

Ф Е Р Н А Н Д В А Н С Т Е Н Б Е Р Ґ Е Н
(1904-1993)   ОтецьФернанд Ван Стенберґен(Fernand Van Steenberghen) так само, разом із Де Вулфом, один із найбільших тлумачів філософії Середньовіччя (Класич

Л У Ї С Д Е Р Е Й М Е К Е Р
(1895-1970)   Бельгієць Луїс де Реймекер (Louis de Raeymaeker) очолював Institut Supérieur de Philosophie (від 1949 по 1965 рік), де займав каф

В Ц А Р И Н І П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
  Неотомізм в Італії шириться Католицьким університетом св. Серця в Мілані. Метафізика буття розкривалася у дослідженнях Амато Масново і Софії Ванні Ровіґі. Але головна заслуга у відк

А М А Т О М А С Н О В О
(1880-1955)   Отець Амато Масново не прагнув ототожнювати істину із вченням, яке б її містило всередині томістичних текстів. На його думку там містяться деяк

С О Ф І Я В А Н Н І Р О В І Ґ І
(1908-1990)   Будучи найбільш яскравим асистентом Масново, Софія Ванні Ровіґі (Sofia Vanni Rovighi) була яскравим дослідником середньовічної філософії, але й

Ф Р А Н Ч Е С К О О Л Д Ж Я Т І
(1886-1962)   Отець Франческо Олджяті (Francesco Olgiati) і отець Августин Джемеллі у 1920 році заснували католицький університет св. Серця в Мілані, на взір

У С Т А В О Б О Н Т А Д І Н І
(1903-1990)   “Неокласиком”, а не “неотомістом” називав себе Ґуставо Бонтадіні (Gustavo Bontadini), знавець метафізики, про що свідчать самі його твори: S

У К А Р Л А Р А Н Е Р А
(1904-1984) Професор теології в Інсбруку, Мюнхені та Мюнстері, єзуїт Карло Ранер[975] був автором низки філософських творів, таких як Дух у світі (1939) та Слуха

У Б Е Р Н А Р Д А Л О Н Е Р Ґ А Н А
(1904-1984) Канадський філософ і теолог, який належав до ордену єзуїтів у англосаксонському світі Бернард Лонерґан[977] справив неабиякий вплив на формування сучасної теол

Ф Р Е Д Е Р І К А К О П Л С Т О Н А
(1907-1994)   Філософ, неотоміст, отець-єзуїт Фредерік Коплстон[978] – історик філософії та відомий західний теолог ХХ ст. Нам випадає тут вести мову про ньо

У К О Р Н Е Л І О Ф А Б Р О
(1911-1995)   Отець Корнеліо Фабро (Cornelio Fabro[983]) відомий своїми метафізичними трактатами, якому належить заслуга у відкритті оригінальності онтософії

К А Р О Л Я В О Й Т И Л И
(1920-2005) Папа Іван Павло ІІ був не тільки видатним теологом, а й філософом і поетом. Талант лірика доказує його цикл “Пісня про Таємного Бога” з якого приведемо тільки

Папа Іван Павло ІІ і отець Корнеліо Фабро. 1985 р. Б.
  Польський філософ Тадеуш Штіцен, один із упорядників видання папи, який перейняв кафедру моральної філософії Люблінського католицького університету, на презентації цього видання у В

У Ц А Р И Н І П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
(нар. 1926)   Автор трьохтомного видання[988], яке побачило світ у видавництві отців домініканців у Італії, не потребував би якогось особливого знайомства з

Відзначення наукової діяльности отця Баттісти Мондіна урядом Італії.
  До метафізики проф. Мондін має особливий пієтизм. Ось як він сам зізнається в цьому у передмові до книги:   «Між філософськими предметами метафізика, разом із

Й О З Е Ф А З А Й Ф Е Р Т А
(нар. 1945) Професор Йозеф Зайферт (J. Seifert)[990] – представник австрійської філософії, член Папської академії, засновник Інтернаціональної філософської академії

У Г А Р В Е Я К О К С А
(нар. 1929) Ціною відмови від традиційного Богопізнання мислителі “теології смерти Бога” (death-of-God-Theology) такі як Дітріх Бонгеффер (1906-1945), Джон Робінсон

Р У С Ь К О Ї Ф І Л О С О Ф І Ї Х Х С Т О Л І Т Т Я
  У руській філософії теодицея сприймається як шлях Боголюдства, оскільки включає у Богопізнавальну сферу антроподицею. Серцевиною руського мислення у ХХ столітті явля

Володимир Соловйов
  Ось характерні риси цієї «нової» метафізики. Панування зовнішнього досвіду має змінитись пануванням внутрішнього досвіду. Прийняття за точку відліку всього конкретний

Про Абсолютне Буття у Семена Франка або містичний реалізм
(1877-1950)   Семен Людвигович Франк[996], за визначенням історика філософії В. Зеньковського – найвидатніший руський філософ і зірка першої величини світово

Свобода Абсолюту
  Свобода Абсолюту проявляється на рівні двох скінчених форм, які протистоять одна одній. Первинна свобода – якій характерна непередбачувальність, притаманна безпосередньому са

Проблема зла
  Саме «тріщини у Всеєдинстві», що приводять до протистоянь окремих його елементів, є джерелом і причиною зла. Тут Франк повторює Соловйова. Натомість Бердяєв вважав, що не прийнявши

І С Н У В А Н Н Я Б О Г А
  Коли професори Києво-Могилянської академії схилялися до традиційних доказів існування Бога, то творчість Григорія Савича Сковороди може служити містком до побудови самобутньої місти

Р Е Л І Г І Й Н И Х М И С Л И Т Е Л І В – П О Е Т І В
У цьому розділі ми поведемо мову про пережиття досвіду Бога у релігійних мислителів-поетів, адже відомо, що у багатьох філософів виникала необхідність у написанні поезій “зізнань” про Бога, а це їх

ГІМН ДО БОГА-ОТЦЯ
  Чи Ти пробачиш гріх моїх батьків, Що є моїм, хоч не моя вина є? Чи Ти пробачиш гріх, в якім я жив І ще живу, хоч сам себе картаю

БОГ У НІМЕЦЬКІЙ РЕЛІГІЙНІЙ ПОЕЗІЇ ХІХ-ХХ СТ.
  Тепер познайомимося із німецькомовною релігійною поезією в контексті теодицейних поглядів, а їх чимало. Так, відомий поет Фрідріх Шіллер в 1798 році створив поезію “Щастя”,

Пензля Йоаннеса Шпріка (1838).
  Тож, щоб краще запізнатись з її досвідом Богоспілкування, як авторки релігійного циклу “Духовний рік”, познайомимось глибше з традицією, з якої вона вийшла. Як вже зазначал

О мука без передиху
Від задоволення й гордині, Як тихо гризе і стиха Червоточить, як в деревині.   Свідоме поетичне “нерозпізнавання” Новалісом (на приклад

І невимовний неба солод
В душі моїй постав повік.[1078]   Низку релігійних віршів залишили сучасники Дросте – Клеменс Брентано (1778-1842), у циклі Недільні Євангелія [1079]

Зсилаєш нас сюди й не подаєш
Своєї цілі. Хто збагнути в силі? А все ж твоя це воля, щоби йшли ми, З чим доля нас влаштовує, авжеж.[1092]   чи  

НІЧОГО БІЛЬШЕ
(Nic więcej)   Napisał “Moj Bóg” ale przekreślił, bo przecież pomyślał ...   Написав “Мій Б

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги