На питання “Особа Пресв. Трійці” – якою вона є” (quale quid sit, буквально “що це таке”) можна відповісти, якою є вона по сутності. На питання: з якого джерела вона бере своє існування, слід з’ясовувати її походження. – буквально, доказувати її існування. Це співвідношення, на думку Рішара, настільки важливе, що дозволяє глибокодумно відповісти на питання, як існування, так і сутности. “Існування є нічим іншим, як сутність у її відношенні зі своїм джерелом”.[547] Саме цим шляхом підуть творці Сумм у золотій добі схолястики, натрапивши на нерв доказів існування Бога (Ол. Гельський[548], св. Тома Аквінський та ін.). Адже дізнавшись про те, що таке існування (existentia), відпадає будь-яка необхідність торкатись другого, зв’язкового питання: а що ж таке сутність Божа (essentia)?, позаяк відповідати на нього навіть у світлі Таїнства Божого, ґрунтованого на вірі, – справа безкомпромісна. “Existere означає sistere ex (бути ззовні), де sistere означає сутність, а ex – її джерело”.[549] “Nomen existentiae significat essentiam cum ordine originis”[550] (“Існування – це сутність взята разом з порядком свого походження”) – зробить висновок Рішар Сен-Вікторський.
Отож, формулювання Рішара найбільш відповідають духу теоретизування, яке проходить від Ансельма до Томи Аквінського, будуючи доказ існування Бога одночасно на абстрактуванні і на емпіризмі. Центром споглядання у Рішара залишається Істина. Його думка вплине на формулювання доказу у св. Бонавентури, в якого зауважуються паростки майбутнього методу Декарта, “чіткої і виразної істини” (Див. тут розділ хрестоматійна антологія: Бонавентура, “Про таємну Пресв. Тройцю”). Небезпідставною буде й думка про те, що діалектика виступала в якості помічниці теології, на чому, особливо наголошував П’єтро Даміані (1007-1072), автор твору “Про Божественну всемогутність”.
Вікторіанці не були тільки містиками, у вузькому значенні, а торкались всіх видів людської діяльності: духовного життя з любов’ю до споглядання Бога у філософсько-богословському синтезі, містичної і розумової рівноваги у теоретизуванні і спогляданні Мудрости Бога.
Вагомий вплив на них справила творчість Авґустина, спадкоємця неоплатонівської традиції, без якої не можна собі уявити філософську систему жодного великого християнського мислителя, тим більше, у теодицейних питаннях: існування Бога, оправдання Божого добра та висвітлення проблеми зла. Як зауважив Баттіста Мондін:
“Через спекулятивне мислення вікторіанців авґустинівська позиція з іммедіатичної (безпосередньої) перетворилась у іннатистичну, і цей іннатизм вів до психології та містики: до психології, оскільки мав на увазі цілісний аналіз людської душі, в якій знаходяться підстави певности; а до містики, – через те, що аналіз пізнання знаходив у Бозі остаточну гарантію, а в самому пізнанні, в певний спосіб, доказ існування Божого Буття, його найвище вираження. Таким чином, раціональне пізнання стало настільки повноцінним, що у вірі та в Божій ласці само набувало змісту передумови, оскільки тільки в Бозі і від Нього воно й отримує власну цінність.”[551]