рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Теодицея Дунса Скота

Теодицея Дунса Скота - раздел Религия, БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога. (1266-1308)   Дунс Скот[606] Визначає...

(1266-1308)

 

Дунс Скот[606] визначає Бога як Нескінченне Суще в Дії (ens infinitum in actu). З усіх схоластів цей мислитель палко захоплювався наведенням доказів на існування Бога, а особливо, підтвердженням того, що Бог є Нескінченний. Обґрунтування Дунса Скота є суто метафізичного характеру і торкаються перших принципів. А тому, аргументи у цього мислителя не стосуються чистих понять, як це було в онтологічному аргументі св. Ансельма, і не потребують емпіричних фактів, як цього вимагає космологічний шлях.

 

Згідно Дунса Скота, всемогучий і досконалий Бог пізнається вірою, а раціональне обґрунтування існування Бога покликане служити релігії:

 

“О, Господи, дай мені розумом обґрунтувати те, що я вже найпевніше осягнув вірою”[607].

 

Є чимало спільних моментів твору “Про Начала” з твором Soliloqui св. Авґустина та Proslogion св. Ансельма саме в тому, що й у ньому відбувається сходження розумом до Бога (elevatio mentis in Deum). Дунс Скот визнає Першоначало як Боже Ім’я Книги Виходу – Ego sum qui sum, як істинне та цілісне Буття (tu es verum esse, tu es totum esse), Першобуття і Остаточне, необхідне буття всього (primum efficiens, primum eminens finemque ultimum, ex te necesse esse), кого сутністю є саме Буття.

Захоплюючі сторінки Трактату про Першоначало розкривають глибоку любов до Бога з боку мислителя:

 

“Господи, Боже наш, католики можуть так чи інакше зробити висновок із промовленого про велике число досконалостей, які відомі про Тебе філософам.

Ти – Перше Сотворительне Начало (Tu Primum Efficiens);

Ти – Остання ціль (Tu Finis Ultimus);

Ти – Вищий із досконалостей, який перевищує усі інші (Tu supremus in perfectione, cuncta transcendis);

Ти – цілковито неспричинений, а тому – не наражений на виникнення і знищення; більше того, Ти жодним чином не можеш не бути, оскільки Ти є від себе необхідне буття (quia ex te necesse esse);

І тому то Ти вічний, бо Ти володієш безмежною довготривалістю без потенції до послідовності, бо послідовність може бути тільки у безперервно спричиненому від іншого, а ця залежність є далекою від необхідності від себе у існуванні.

Ти живеш найвеличнішим життям, оскільки мислиш і волиш (vita nobilissima, quia intelligens et volens).

Ти блаженний (beatus);

Більше того, Ти – блаженство по сутності, оскільки Ти є пізнання Самого Себе.

Ти є чітке бачення Себе Самого і найрадісніша любов (dilectio iucundissima); і хоча Ти блаженний у Собі одному і вищою мірою задовільняєшся Собою, однак, Ти, актуально і відразу мислиш все інтелегібільне.

Ти можеш відразу вільно і довільно волити все що спричинене і, по велінню, спричинювати; найістинніший (verissime), а тому володієш нескінченною могутністю.

Ти невимовний (incomprehensibilis), нескінченний, бо ніщо те, що є всезнаюче не є скінченне...”[608].

 

Тож крок за кроком ціпке і “кропітке” логічне сходження до Бога у Дунса Скота торкається таких щаблів, як: а) обґрунтування дієвої, неспричиненої причини, найвищої остаточної причини всього та найвищого досконалого буття, б) обґрунтування того, що найвища дієва причина ототожнюється з найвищою остаточною, доцільною причиною, будучи самим єдиним найвищим буттям і в) обґрунтування того, що Бог є вічним Умом і Волею у Дії, Всемогутнім, Істиною, Добром і Досконалістю, яка не знає меж.

За точку виходу Дунс Скот обирає “можливе”, а не реальне явище земного світу. За його словами, щось є можливе у здійсненні і має можливість бути утворене (є “утвориме”). Адже не можна мати сумніву у існуванні принципу континґентності сущого, тоді коли можна сумніватися в існуванні конкретного фізичного явища. Принципи, як ми вже зазначали, носять метафізичний характер, а явища – фізичний.

 

“Перший висновок із дев’яти полягає в тому, що щось твориме безумовно буде першим так, що воно не є утвориме, ні твориме в силу чогось іншого, відмінного від нього самого.

Доказ: Певне суще існує як утвориме, тож воно утвориме або самим собою, або нічим, чиж чимось іншим. Однак воно не може бути утворене нічим, оскільки ніщо не є причиною чогось; і не може бути утворене собою, адже жодна річ не творить або не породжує саму себе, як пише св. Авґустин у творі “Про Тройцю” (кн. І, р. 1). Отож, воно утвориме іншим.

Нехай це інше буде “А”. Якщо “А” є першим, у той спосіб, що понад ним немає іншої причини, то це і буде висновок. Якщо не є першим, виходить, воно є наступне, утвориме, або утворене іншим, або творить в силу іншого, оскільки заперечення заперечення означає ствердження.

Нехай буде дане оце інше і воно буде “В”, відносно якого обґрунтування проходить так само, як і відносно “А”, і, таким чином, ми або приходимо до нескінченности, коли кожне “твориме” стосовно до попереднього буде другорядним, або зупиняємося на чомусь, що не має попереднього. Однак нескінченність неможлива у сходженні, значить, виникає необхідність в Першоначалі, бо, не маючи попереднього для чогось наступного за ним не буде й послідуючим, оскільки не личить кружляти по колу у причинах”[609].

 

 

Теодицея Вільяма Оккама

(1280/5-1349/50)

Згідно Оккама[610], існування Бога не може бути доказане апріорним шляхом, а тільки – апостеріорним. Те, що апріорний шлях не є переконливий, ще зрозуміло, оскільки людина не знає про Божу сутність абсолютно нічого. Проте, й апостеріорний доказ має тільки припустиму, а не абсолютно переконливу цінність. З доказів, що ґрунтовані на принципі причинності, Оккам обирає доказ на основі збереження Богом сотворінь (conservatio). Будучи континґентним, світ потребує когось, хто б зберігав і підтримував його у існуванні. А те, що суще таки зберігається, це більш ніж очевидно, що дозволяє зробити висновок про ряд “зберігачів” і про остаточну причину їхнього “підтримування” у бутті. Проте, оскільки в ряді “зберігачів” не можна йти до нескінченности, то тоді випливає, що Бог є:

 

“Non est ponere processum in infinitum in conservantibus, quia tunc aliqua infinita essent in actu, quod est impossibile”[611].

 

Бог філософів є тільки досконалим буттям, яке перевищує будь-яке інше можливе суще. Такий Бог наділений рядом “безумовних, або чистих досконалостей” (perfectiones simpliciter), як вважав Дунс Скот. Проте, про Нього як про досконалого і всеблагого Бога ми довідуємося з Об’явлення.

Щоправда, Оккам не змішує поняття “філософського Бога”, отриманого внаслідок обґрунтування, з Богом Об’явленим. На його думку, можна точно довести, що є така природа, але чи вона одна така, чи ні? Той факт, що така природа є найдосконаліша або перша у існуванні, ще не доказує, що вона одна така у своїй винятковості. Адже в нескінченному ряді причин, кожна виявляється діючою причиною стосовно до тої, що слідує за нею. Про неможливість проходити до нескінченности в ряді причин свідчив бл. Дунс Скот, роблячи висновок, що перша діюча і доцільна причина є Богом. Оккам вважає, що це неможливо обґрунтувати, оскільки можна припустити сам ряд нескінченно діючих причин:

 

“Однак слід знати, що можна доказати, що Бог існує, при розумінні Бога у другому вказаному вище значенні: бо інакше, якщо серед сущих немає якогось сущого, що було б першим і досконалішим від усього, то ряд потягнеться до нескінченности. Але з цього не випливає, що можна доказати, що таке суще є тільки одне: цього ми тримаємося тільки вірою [...]”[612].

 

Тож філософам, на думку Оккама, доводиться задовільнятись можливим характером відкриття існування Бога, непорівнянно біднішим від того, як сам Бог об’являється людині.

 

 

Про природу Бога ми не маємо відповідних понять, а тільки – загальні (спільні для створіння і Бога). Ці поняття нічого не можуть сказати про Божу сутність (quid rei), і володіють тільки номінативною (унівокативною), а не реальною цінністю (quid nominis). Проте, вони можуть служити натяком на Боже існування, вказуючи на те, що Він є, хоч і не презентують Його. Коли і може бути щось спільне між Богом і творінням, то цим спільним виявиться загальне поняття. Натомість у реальності між ними немає нічого подібного. Таке трактування унівокативного поняття дозволяє оправдати раціональний тип Богопізнання.

Як відомо, на думку францисканських мислителів (найбільше, таких як Дунс Скот), слід розрізняти у Бозі дві Його властивості: розум і волю, наголошуючи на пріоритеті останньої. І Оккам не виняток. Тож, згідно логіки Оккама, найдосконалішою властивістю Бога є Його воля. Оскільки, у Бозі не існує жодних обмежень, то Він не обмежений змінювати свої рішення. Так, Оккам виділяє у Бозі дві сили: абсолютну і підпорядковану. Згідно абсолютної сили, Бог робить те, що волить, а згідно підпорядковуючої сили – робить те, що найбільш потрібне сотворінню.

 

Д О М І Н І К А Н С Ь К А Т Е О Д И Ц Е Й Н А

Т Р А Д И Ц І Я

 

 

Еспанському каноніку Домініку (нар. 1170) завдячує Вселенська Церква заснування на початку ХІІІ ст. ордену в якому поруч з споглядальним та аскетичним життям багато часу відводиться вишколу в царині католицького знання. Щоб протистояти єретикам, справді, необхідний солідний багаж знань, осягнути який можна тільки за умови наявності бібліотек, келій і монастирів. Тож в основу свого ордену Домінік поклав устав св. Авґустина, доповнивши який, зумів створити умови для ведення саме такої форми чернечого життя. На відміну від Сен-вікторців, змушених віддавати багато часу ще й фізичній праці, домініканці мають змогу більше присвятитись інтелектуальній підготовці, і стали невдовзі відомі в Европі як орден проповідників. В кожному їхньому монастирі було своє studium particulare, а щоб завершити вишкіл з 1248 року були введені studia generalia. Для Прованса було обрано м. Монпельє, для Італії – Болонья, для Германії – Кьольн, а для Англії – Оксфорд. Коли в 1259 році було завершено організацію навчального процесу на загальному соборі домініканців, стало обов’язковим для кандидатів перші два роки навчатись філософії[613], наступні два – фундаментальній теології, історії Церкви та праву, а два останні роки присвячуються спеціалізації, тобто поглибленому вивченню теології. З цією метою професори домініканці – Альберт Великий та Тома Аквінський ревно і наполегливо працювали над посібниками для студій, які лягли в основу написання учнем Альберта Томою Аквінським фундаментальної праці Summa theologica. Для інтелектуального росту домініканцями було запропоновано найздібнішим братам освоювати кар’єру викладача (lectores), для чого треба було завершити шестилітнє навчання, а з освітою у сім років можна було стати магістром студій (magistri studentium). Неодмінною умовою отримання звання magistri theologicae було тринадцятилітнє навчання. Це звання дорівнювало сану praedicator generalis – яким відзначалась двадцятип’ятилітня праця на проповідницькій ниві[614].

 

 

Т Е О Д И Ц Е Я А Л Ь Б Е Р Т А В Е Л И К О Г О

(бл. 1200-1280)

 

Знаний, головним чином, як коментатор Аристотеля св. Альберт Великий[615] є одним із головних творців відновлення богословської, філософської і наукової культури яке мало місце на Заході упродовж ХІІІ століття. Разом з переосмисленням внеску у філософію думки арабів Альбертові вдалось створити новий синтез між аристотелізмом, платонізмом і християнством.

 

Якщо коротко, то про його інтелектуальний вишкіл слід згадати наступне. У 1220 році Альберт потрапив до Італії, де завершив свої перші правничі та природничі університетські студії, можливо у Болоньї, але точно, що в Падуї, хоч і не посів там жодного академічного звання, зате став домініканцем у 1223 р. Окрім філософії навчався медицини і вперше познайомився з етичними і фізичними творами Аристотеля. Природничі науки швидко стали полем знання у якому він глибоко розбирався і був краще обізнаний за всіх своїх колег і, таким чином, негайно ж заробив собі прізвисько філософа, що дорівнювало назві науковця чи фізика.

У 1228 році Альберт стає lector богословії, спершу у своєму монастирі, а згодом у Фрайбурзі та Регенсбурзі, де в 1236 році написав свій перший трактат, De natura boni.

У 1242 році запрошений до Парижа для отримання академічного звання: «demum missus Parisius ad legendum Sententias». Коментар Альберта на чотири книги Сентенцій Льомбардського складався з шести томів (у виданні Борґнета). На той час Паризький науковий світ жив повноцінним життям: єпископ Парижу Гійом Овернський мав чималі напрацювання в царині філософських досліджень; Жан з Ля Рошелю обіймав другу францисканську катедру, а Олександр Гельський торував шлях до майбутніх Сумм теологічних; на факультеті мистецтв вчителювали знавці філософських дисциплін;.

У 1245 році мислитель стає magister theologiae і на протязі трьох років посідає одну з двох катедр богословії, які мали домініканці в Паризькому монастирі Saint-Jacques. Плодом навчання цього періоду є Summa de creaturis, яка поділена на шість частин: De quattuor coequavis, De sacramentis, De incarnatione, De resurrectione, De homine, De bono. В Парижі Альберт мав честь рахувати між своїми молодими студентами Тому з Аквіну.

Коли в 1248 році, генеральна капітула домініканців, яка мала осідок в Парижі, вирішує відкрити нову studium generale в Німеччині, а точніше в Кьольні, то управу довірено вже затвердженому і авторитетному вченому, яким був Альберт.

В 1257 році, повернувшись до Німеччини і заступивши до управи на посаді провінціала, Альберт продовжує студії і навчання в Кьольні, де залишається до 1260 року, інтенсивно працюючи над своїми аристотелівськими переказами.

Після декількох років, закінчився його термін перебування на посаді управителя. Від 1262 по 1263 рік пройшли два роки, спершу в папській курії у Вітербо, де в цей період знаходився теж Тома Аквінський і Гульєльмо з Мьорбеке (Moerbeke), та наступний рік – у Орв’єто, укладаючи перекази Етики, Других Аналітик і Політики.

Ще кілька років Альберт викладає у різних монастирях Чину. В 1269 році він поселяється в домініканському монастирі Heilige Kreuz у Кьольні, де його і спіткала смерть.

Альберт написав дуже багато творів, і володіючи енциклопедичним умом писав про: богословію, філософію, науку, екзеґетику та містику. Перше видання Opera omnia, здійснене П. Джаммі (P. Jammy, Ліон 1651), містить 21 том in folio; друге, здійснене абатом Борґне (Borgnet) і розпочате в 1890 році містить 38 томів, тоді коли нове видання під керівництвом Б. Ґайєра (B. Geyer) передбачає більш як 40 томів (ще триває робота над цим виданням).

 

У письменницькій діяльности Альберта Ф. ван Стенберґен (F. Van Steenberghen) розрізняє чотири періоди: 1) Перший теологічний період (1236-1248), до якого належать фундаментальні вже цитовані писання: De natura boni, Summa de creaturis i Коментар на Сентенції П’єра Ломбардського. 2) Містичний і діонісійський період (1248-1254), який співпадає з другим циклом викладання Альберта у Кьольні. Він складається з коментаря на цілий діонісівський corpus і першого пояснення Етики до Нікомаха які він створив упродовж перебування у Кьольні. 3) Філософський чи аристотелівський період (1254-1270) присвячений складанню великих парафраз Аристотеля, які простягаються майже на весь аристотелівський corpus і які містять окрім того писання на Боеція (De divisione, De syllogismo) i De causis. У цих парафразах можна розрізнити три частини: philosophia rationalis (Organon Аристотеля і трактати на Боеція), philosophia realis (libri naturales Аристотеля, твори з астрономії, Metafisica, De causis et processu universitatis) та philosophia moralis (Етика і Політика). 4) Другий теологічний період (1270-1280): він позначений написанням Summa theologiae, яка залишиться незавершеною і яка буде невідома Суммі Богословській св. Томи.2

Ось що пише про особу Альберта проф. Мондін:

 

“У сторіччі багатому на величезні особистості у всіх площинах культури – досить пригадати імена Інокентія ІІІ, Григорія ІХ та Боніфація VIII для уряду Церкви, св. Франциска і св. Домініка для відновлення релігійного життя, Фрідріха ІІ для політики, Данте для поезії, Джотто для мистецтва, Бонавентури і Томи для теології – зірка Альберта Великого ясно засяяла в унікальний спосіб, всюди викликаючи величезне подивляння. Він по праву звався Doctor Universalis, тому що його заслуги як мислителя і письменника сягають усіх сфер священних і світських студій, у такий спосіб що коли би загинула вся наука його часів, то він був би в змозі сам її відновити скарбом свого ума.”[616]

 

Але ми не маємо змоги тут детальніше зупинятись на біографічних даних мислителя, тож приступимо до висвітлення його теодицейних уподобань.

 

 

Як відомо, тези авероїзму походили від основ аристотелівської філософії. Тож, не озираючись на учительський уряд Церкви, святий Альберт, подаючи філософію Аристотеля, з особливою наполегливістю торкався тих пунктів, де догмат віровчення відрізняється від філософських висновків. Звідси і виникла необхідність розмежування філософії і релігії, щоб залишити за ними свою власну сферу дії.

Проведене Альбертом Великим розмежування філософії і теології, вперше в середньовіччі надало філософії незалежність. Проте ця незалежність не допускає висловів і затверджень, які б суперечили вірі. Альберт Великий приймає те, що обидва ці види пізнання – філософський і теологічний мають своє спільне джерело в Бозі, з чого випливає, що обидва ці види істини не можуть один одному суперечити, але повинні бути у згоді.

Принцип «Бог існує» для Альберта не очевидний сам по собі. Не тільки одкровення, але і розум приводять нас до пізнання того, що Бог існує. Святий Альберт представляє ряд аргументів на користь буття Бога, взяті ним в Отців Церкви і в Аристотеля. Щоправда, до них він додав і свої власні. Тож розглянемо найважливіші з них.

1) Причинність, яку ми знаходимо в явищах, схиляє нас погодитися з тим, що світ як ціле повинен мати свою причину. Ця причина не може бути укладена в світі, світ не може сам створити себе, значить повинна існувати загальна діюча причина (Causa universalis efficiens), яка є першопричиною. Це і є Бог.

2) Інший аргумент, взятий ним у св. Авґустина, говорить нам про те, що розглядаючи мінливе і непостійне, ми повинні дійти до Першого незмінного, як незмінне, повинне бути нематеріальним. Це і є Бог.

Цікавий сам пошук цього Першого, запропонований Альбертом. З нашого особистого досвіду ми бачимо, що речі в природі слідують одна за одною в порядку причинної залежності і стоять у відносній підрядності одна до одної. Нам необхідно знайти щось Перше, з якого починається ряд. Розділимо все існуюче на тілесне і безтілесне: тілесне не може бути Першим, тому, що воно складне і припускає в собі буття простого. Отже, перший член ряду повинен відноситися до безтілесної, духовної природи.

Тоді все існуюче безтілесне можна розділити на змінне і незмінне:

Змінне. Воно приводиться в рух чимось вищим і отже, теж не може мати необхідної першості. І душа людини і ангели хоча і безтілесні, проте змінні.

Незмінне. Отже, цю незмінну і безтілесну природу, яка здіймається над усім сущим, ми й називаємо Богом.

3) Міркування Аристотеля про рух приводить до поняття „Першодвигуна”, який сам не може знаходитися в русі, а отже, є чистим актом.

4) Відмінність між єством та існуванням (quod hoc est і esse) схиляють нас прийняти правду про те, що є щось, в чому єство тотожне існуванню, тобто вони є чимось єдиним і повністю тотожними, а це – Бог.

Фактично, Альберт Великий пригадав космологічний аргумент доказу існування Бога, яким нехтували багато філософів попередніх поколінь.

В протилежність поглядам крайніх агностиків, що стверджують що Бог – поза межами нашого людського пізнання, св. Альберт вважає, що ми можемо осягнути Бога розумом, хоч і не повністю. Розум не може охопити повноти Божества. Але в його силі, втім, пізнати ряд ознак (прикмет) Бога, як позитивних, так і негативних.

Ряд позитивних тверджень, що стосуються до Божих прикмет, дозволяє відносити також і себе до самого Бога, але слід пам'ятати, що вони відносяться до Бога поза сумнівом, в більш дивовижній ступені, ніж до створіння. Таким чином, ми повинні абсолютно усунути з поняття Бога все те, що є недоліком і недосконалістю в створених речах.

Враховуючи все зазначене вище , можна стверджувати, що буття Бога не може залежати від чого-небудь. Воно – безумовне. Там, де існування (тобто дар буття) було дане, або, краще сказати, дароване, там буття і єство різні. Дар буття в творіннях з'єднується з єством. У Бога ж, буття і єство повинні бути одним і тим же. Сам Бог є буттям. Бог є чистий акт (асtus purus). З поняттям чистого акту не можна поєднати поняття існування, чи не існування.

Метафізично, Бог безумовно простий. Коли б Він був “складений”, то складові його елементи повинні були б бути раніше Нього. З цього випливає, що будь-який вислів про Бога зобов'язаний виявляти Його єство. «Отже, все, що є в Бозі є Він Сам. Будь-яка досконалість виражає все його єство».

Бог не може бути матеріальний, бо Він є Чистий Розум і може бути тільки Розумом Діючим (intellectus universaliter agens). Він повинен бути Розумом, в якому те, що пізнає і пізнаване стають єдиними. Бог пізнає не тільки Себе, але і все те, що Ним створюється. В цьому випадку Він подібний до художника, у відношенні до свого твору. Його пізнання – зразок, виходячи з якого Він творить і формує речі.

Богові властиве не тільки пізнання, але і досконала воля. Оскільки Він сам для себе є причиною своєї дії, то Він – безумовна воля.

Бог безумовно незмінний, оскільки в Ньому немає нічого від потенційності, натомість кожна зміна вимагає переходу від потенційности до актуальности. Бог – вічний і всемогутній. А всемогутність його виявляється в трьох особливостях:

I. Він все може.

II. Він все робить з легкістю.

III. Він самодостатній, тобто не потребує нічого, а значить ні в матерії, ні будь-якого посередництва, або чого-небудь для здійснення чи створення Ним задуманого.

Не варто, звичайно ж, вважати, що Бог був для Альберта «об'єктом» метафізичних і діалектичних досліджень. Ревно люблячий Христа чернець ордену проповідників зовсім не відійшов від відношення до Бога, яке можна б було умовно назвати «авґустинівським», тобто від відношення глибокого особистого переживання зустрічі з Господом. Він виявляє нам гармонійну єдність інтелекту і одкровення в душі зрілого, люблячого християнина.

Приведені уявлення про Бога і його атрибути, містять в собі більше елементів Святого Письма і платонізму, ніж аристотелівського підходу до цього питання. Те ж саме можна сказати про відношення Бога до світу, в розкритті цієї теми св. Альбертом. Тут він опирається на Олександра Гельського[617], продовжувача платонівської традиції в XIII столітті.

Згідно Альберта, Бог, як активний і діяльний Розум, є істинна причина світу, бо в Його свідомості містяться ідеї всього. Все було створено відповідно до цих ідей. Ці первинні ідеї творять у співпраці з Божим задумом, і утворюють єдність, в якій, поза сумнівом, прихована множинність, тому, що одна думка Бога охоплює різнорідність і множину. Бог – причина, яка будує світ, оскільки Він його Творець. Процес творіння – діяльність не тільки Його розуму, але також і волі. Оскільки Божа воля безумовно вільна, значить і створення світу є актом абсолютної свободи. Бог є безперечна причина всього.

Отже, поняття приховано в предметі особливим чином, проте розум надає йому загальне значення, охоплюючи безліч об'єктів одним поняттям. Отже, загальні поняття є in re, тобто в предметах і в думці людини, є вони і ante rem – умі Бога. Бог створив світ за ідеальним зразком, що міститься в Його умі.

 

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога.

БОГДАН ЗАВІДНЯК... Щаблі любови до Бога Містично досвідна філософія Бога...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Теодицея Дунса Скота

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Богдан Завідняк. Щаблі любови до Бога. Містично-досвідна філософія Бога. - Львів: Місіонер, 2010.- 1001 с.
  Діалектика любови, засвідчена святоотцівською та схоластичною думкою у цій монографії, є спробою побудови містично-досвідної теодицеї у її класичному вираженні. Не спираючись на упо

В І Д А В Т О Р А
  Віддаючи на суд читачеві цю книгу з теодицеї, і перш ніж почую його думку про неї, вважаю за потрібне подати декілька зауваг. Шлях до Істини пролягає через самозаглиблення,

УВІЙШОВ У НЕЗНАНЕ
  Entreme donde no supe...   Ступив колись-то, навмання, В незнане я котрогось дня, Що вище всякого знання.

ТЕМНА НІЧ ДУШІ
  Noche oscura del alma...   Ніч яка була темна, Де сум і тендітна любов паленіла – О, в щасті б

ТА ЇЇ Т И П О Л О Г І Я
  Німецький філософ Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716) ввів назву Teodicea щоб вказати на цю частину філософської теології, яка веде мову про “право і оправдання бога” (t

Енріко Берті Джованні Реале
Отож, у ХХ столітті з боку прихильників аристотелівської системи, і тих, які визнають за Аристотелем високий авторитет науковця, висувається думка про те, що Бог у Аристотеля володіє всіма ознаками

Б О Г У Д А В Н Ь О Г Р Е Ц Ь К О М У М И С Л Е Н Н І
  Звичайно, тут ми не зможемо приділити увагу всім школам античного полісу, а тільки основним теодицейним побудовам філософії Давньої Греції, не наважуючись на детальний огляд теорети

Т Е О Г О Н І Я” Г Е С І О Д А
  Вести мову про світ давньогрецької думки слід починати з міфології і Олімпу грецьких божеств. Давні греки вважали, що перші чотири начала: Хаос, Земля, Тартар і Любов паную

У І О Н І Й С Ь К И Х Ф І Л О С О Ф І В
  Стародавній Мілет, столиця острова Самос у Еґеї, став колискою натуралістичної думки Давньої Греції. З ним ми пов’язуємо ім’я великого природознавця Талеса Мілетського (638-548 до Р

Г А Р М О Н І Я С Ф Е Р” У В Ч Е Н Н І П І Ф А Г О Р А
(бл. 570-498 до Р. Хр.)   Про життя засновника назви “філософія” існують три біографії авторів III-IV ст. після Хр.: Діогена Лаертського, Порфірія і Ямвліха.

Чи існував Піфагор?
  Про Піфагора виразно говорить Геракліт, коли той виступав проти біціпітів (тобто проти тих філософів, які припускали дуалізм між найвищим Принципом і чуттєвою реальністю); Емпедокл

Піфагорейське вчення
  Вчення Піфагора можна відновити за допомогою Анаксімена і Філолая. Можливо, що Анаксімен був вчителем Піфагора; а Філолай – був тим учнем, який мабуть першим популяризував вчення св

Л О Г О С Г Е Р А К Л І Т А
(бл. 540-бл. 480 до Р. Хр.) На думку К. Ясперса, Геракліта з Ефесу[69] слід віднести до “найбільших філософів” людства. Його життя майже постійно проходить під па

Вчення Геракліта
  Геракліт був пізнім іонійським філософом (народився два роки перед смертю Анаксімандра). Про його філософію ми довідуємося завдяки збереженим фрагментам його творів і різноманітним

Б О Г О П І З Н А Н Н Я В Ш К О Л І Е Л Е А Т І В
  Школа елеатів походить від назви міста Елея, що було засноване близько 540 року перед Хр. у південній Італії (100 км на південь від Неаполя) греками. Римлянами це місто звалося Вель

К С Е Н О Ф А Н З К О Л О Ф О Н У П Р О Б О Г А
(540-450 до Р.Хр. по Дільсу, 565-473) Мислитель Ксенофан[71] відомий як поет і філософ елейської школи. Із дев’яносто років життя, провівши мандрівне життя рапсода, 67 про

У Е М П Е Д О К Л А
(бл. 483-423 до Р. Хр.) Як відомо, Емпедокл[75] є автором поеми “Про природу” (Peri physeos), проникливої і сповненої глибокого філософського змісту про два “божест

Г О М Е О М Е Р І Я” Т А “Н У С” У А Н А К С А Г О Р А
(бл. 500-428 до Р. Хр.)   Засновник антиантропоморфного вчення про Бога, Анаксагор[90] народився в іонійському місті Клазомені, що в Малій Азії. Написав твір

Д Е М О К Р І Т І “А Т О М І С Т И Ч Н Е” Б О Ж Е С Т В О
(бл. 470/469-395/IV ст. до Р.Хр.)   “Велику радість викликає споглядання прекрасного, що міститься в речах”. Демокріт[91]

Б О Г М Е Т А Ф І З И К И “Л Я М Б Д А” У А Р И С Т О Т Е Л Я
(384-322 до Р. Хр.)   Торкаючись корпусу творів Аристотеля[110] слід мати на увазі що перу цього великого і знаного філософа належать різножанрові трактати[1

Джованні Реале
Тепер ми безпосередньо підійшли до розгляду Теоса, що займає центральне місце “Метафізики” Лямбда. Ось це захоплююче безсмертне міркування Аристотеля про Бога:   “Так

Б О Г С Т О Ї К І В
Антична Стоя[120] для европейського дослідника була відкрита щойно в ХІХ ст. завдяки працям К. Ваксмута (Wacksmuth K., Commentationes I et II de Zenone Citiensi et Cleanthe Assio, Götti

У А П О С Т О Л А П А В Л А
  Всі отці Церкви і великі богослови надають великого значення окресленим нижче словам апостола Павла у посланні до Римлян (1, 18-23):   “18. Бо гнів Божий відк

Ф І Л О Н А О Л Е К С А Н Д Р І Й С Ь К О Г О
(20/10 до Р. Хр. – 40 після Р. Х.) Важливу справу, щодо пояснення Старого Завіту в ключі висновків давньогрецької філософії, яку ще на зорі християнства розпочав Філон Юде

Про мотив “переселення” у Філона
  На думку Філона, Мойсей усвідомлював, що “у порядку всесвіту існує активна і пасивна причини, де під активною розуміється універсальний розум, цілковито чистий і відсторонений, який

Є Д И Н Е І Б О Г П Л О Т И Н А
(204/5-270) Такого впливу, якого справив на всю християнську містику Плотин, не справив, мабуть, жодний інший мислитель до нього, ні Платон, ні Аристотель. Після теодицейн

У О Р І Г Е Н А
(бл. 185-254/5)     Слідуючи у теодицейній проблематиці за великими олександрійцями Філоном та Климентом, Оріген[241] обминав одну з головних ї

І “Н О В А Ф І Л О С О Ф І Я” Л Ю Б О В И
(бл. 330-379)   Св. Василій Великий[244] як і його ближчі друзі по каппадокійській школі багато чого перейняли від філософії давньої Греції та неоплатонізму

М І С Т И Ч Н О Г О Б О Г О С Л О В ’ Я
Цей розділ міг би служити замінником теорії агностицизму, якому приділяється чимало уваги у підручниках з теодицеї. Але з огляду на те, що під агностицизмом у філософії прийнято розуміти відмову у

С В. М А К С И М А І С П О В І Д Н И К А
(бл. 580-662)   Уродженець Константинополя, з родини аристократів, “вчитель молитви” св. Максим[281] отримав добру філософську освіту, вступивши на службу се

Сан Хуан де ла Крус
  Такою є мудрість “таємничого богослов’я” і аргументи, які воно висуває. Здавалося б вирок його величності розуму підписано раз і назавжди Хуаном де ла Крусом. Але слід зважити на то

М І С Т И Ч Н А Л Ю Б О В Д О Б О Г А
У “П І С Н І П І С Е Н Ь” (VI-IV ст. до Р. Хр.[294]) Література: Ширшу бібліографію див. Le Cantiqu

Проблема зла
  Бог не є причиною зла, зауважує св. Авґустин. За Плотином (Енеад., І, 8) він визнає першу частину його обґрунтування, але не ототожнює зло з матерією, адже й вона сотворена Б

С Е В Е Р И Н А Б О Е Ц І Я
(480-526)   Or se tu l’occhio della mente trani Di luce in luce dietro alle mie lode, Già dell’ottava con sete ri

Особа Боеція
Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій[324] народився в Римі близько 480 року, Походив із відомого роду Аніціїв які ще в ІV столітті прийняли християнство. Його батько, Флавій Нарсет Манлій, займав в

Характеристика богословських трактатів Боеція
Богословські трактати Боеція постали від 519 по 523 роки[338], про які пригадував Кассіодор. На думку св. Томи ці трактати слід подавати в такій систематичній послідовності:  

Трактат: De Trinitate: тринітарна онтологія
Передісторія тринітарного таїнства. Основною тайною християнської віри є Таїнство Пресвятої Тройці[342]. Перш ніж відстоювати цю таємницю від єретичних поглядів[343] і завдяки велик

Трактат: De hebdomadibus
Третій, справді більш метафізичний трактат Боеція, нам відомий під різними назвами. Окрім найчастіше вживаної, якою є De hebdomadibus (Гебдомади), до нас дійшли наступні: Quomodo s

Трактат: De fide catholica
  На даний час існує сумнів щодо авторства Боеція, проте, саме в цьому творі подається загальна картина християнського догматичного вчення і його богослов’я. Тут він не проводить розр

Філософія саме християнська?
  Справді, на думку Л. Обертелло[403] її направленість є християнською; А. Лосєва[404] – Боецій “світський християнський філософ”; Б. Мондіна – «мова йде про зразковий твір християнсь

Авґустин і Боецій
  Мабуть доречно торкнутись теми висвітлення впливів через пролиття світла на твір який ми довго обминали, але без якого християнська інтелектуальна концепція Боеція була б неповною і

Існування Бога
  У богословських трактатах, як ми вже згадували, Боецій тим чи іншим міркуванням зауважував потребу у доведенні існування Бога, проте строго аргументованих доказів там не наводить. З

Висновок
  Боецій – останній з римлян і перший із схоластів. Він справді являється останнім представником класичної і християнської філософії в латинському світі. Після нього, на Заході, який

Історія читання Боеція у середньовіччі
  Тему впливу Боеція на літературу Середніх віків детально висвітлював Голєніщев-Кутузов[422]. Натомість, в цьому розділі нас цікавить розгляд впливу “Opuscula Sacra” на розвит

Витоки і джерела філософського мислення на Русі
Подібно до того, як антична культура стала першоосновою європейської цивілізації, так само „золотим віком” і фундаментом існування як нації українського народу, на думку М. Грушевського, була доба

Проблема Віри і Розуму
  Два шляхи могла обирати людина на шляху до Богопізнання – шлях, запропонований папою Григорієм Великим: «Та віра не має ціни, якій людський розум приносить докази», – тож головна ро

Теодицейні погляди
  В ключі святоотцівської традиції підходили до вирішення проблеми Богопізнання і в часи Київської Русі. Елементи апофатизму, трансценденталізму та іманентизму знаходимо на сторінках

Критика св. Томою Аквінським аргумент св. Ансельма
  Як відомо, в Суммі Богословській св. Тома вказує на слабі сторони формулювання св. Ансельма[503]: а) не всі ті, що вимовляють слово «Бог» думають, що воно оз

Е Т А П И С Х О Д Ж Е Н Н Я Д О Б О Г А
У Р І Ш А Р А С Е Н - В І К Т О Р С Ь К О Г О [505]   (1123-1173) Перш ніж розпочати знайомство з мислителем, чиє ім’я ми винесли у

Рішар Сен-Вікторський
(Фрагм. мініатюри Джованні ді Паоло)   І ось чому. У Рішаровому трактаті De Trinitate зустрічається концепція rationes necessariae (необхідних

Баварська державна бібліотека. Мюнхен.
На питання “Особа Пресв. Трійці” – якою вона є” (quale quid sit, буквально “що це таке”) можна відповісти, якою є вона по сутності. На питання: з якого джерела вона бере своє існування, слід з’ясов

Гуго Сен-Вікторський
  Ведучи споглядальне життя вікторіанці зуміли пережити глибоке єднання з Богом не тільки у memoria Dei. Справді, концентруючи свою увагу на Бозі, вони проводили релігійне, гли

Б О Г У А Л А Н А Л І Л Л С Ь К О Г О
(1120/30-1202/03)   На самоочевидних аксіомах визнаний мудрець, професор Паризького університету Алан Ліллський[558] зумів, відштовхуючись від поняття “Монад

С В. Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
(1225-1274) Обійти увагою славні “quinque viae” св. Томи Аквіната[618] не посміє жодний фахівець теодицеї, і ми не будемо робити винятку. Література щодо ц

Св. Томи Аквінського. Ілюстрація фраґменту енцикліки папи Лева ХІІІ “Aeterni Patris”. Галерея Канделябрів. Ватикан.
  “Людський розум для пізнання істини віри, яка може бути цілковито відома тільки тим, хто бачить божественну сутність, може зібрати якісь правдоподібні докази. Проте їх зовсім не дос

Фра Бартоломео. Портрет св. Томи Аквінського.
  Та все ж, коли б ми слова св. Томи про те, що є щось найправдивішого, найгарнішого і найшляхетнішого (як найвищий ідеальний рівень у даному описі) прийняли у планівському значенні,

Джессі. Спокушання св. Томи Аквінського.
  Окрім трансцендентальних понять, які служать за опертя для доказу, можна ще скористати з прикмет, які наближені до цих понять; н.пр. життя, віра, сила і з ними злучена активність не

П О Н Я Т Т Я Б У Т Т Я
Св. Тома Аквінський є великим систематиком всього попереднього християнського мислення, яке заявило про себе до часу в якому йому довелось жити і вести осмислене та боговгодне чернече життя. До так

Алегорія Богословського Диспуту із словами Ісуса Христа, зверненими до св. Томи Аквінського: “Томо, ти добре про мене написав”.
    “Наш розум у процесі думання може простягатись до нескінченности. Про це свідчить те, що якої б кількости не було задано, наш розум завжди може подумати про щось біл

Б О Г У Ф Р А Н Ц И С К А С У А Р Е С А
(1548-1617) Тоді, коли у середньовіччі теологія не розлучалася з містикою, а, навпаки, черпала з неї надхнення, у “другій схоластиці”, з появою творів Франциско Суареса, м

У Н І К О Л А Я К У З А Н С Ь К О Г О
(1401-1464)   У книзі “De docta ignorantia” (“Про вчене незнання”[672]) Кузанський[673] виводить існування чистого, невизначеного буття, як абс

О Б Ґ Р У Н Т У В А Н Н Я Р Е Н Е Д Е К А Р Т А
(1596-1650) З “Метафізичними розмислами” (1641, 1649) Рене Декарта[675] теодицея отримує нового апологета доказів на існування Бога і творця метафізики як філософії

Б О Г Б Е Н Е Д И К Т А С П І Н О З И
(1632-1677) На початку ХХ ст. німецький філософ Р. Ойкен так оцінив вчення видатного голандського мислителя Баруха Бенедикта Спінози[678]:   “Може у

А Р Г У М Е Н Т Б Л Е З А П А С К А Л Я
  (1623-1662)   Як відомо Блез Паскаль[685] відмовився мислити як Декарт, хоч сам теж був математиком і філософом[686]. Декартівське “cogito er

Deum meum et Deum vestrum [690].
“Твій Бог буде моїм Богом”[691]. Забуття світу і всього, окрім Бога. Його можна знайти тільки шляхами, вказаними Євангелією. Велич душі людської. “Праведний Отче

О Т Ф Р І Д А В І Л Ь Г Е Л Ь М А Л Я Й Б Н І Ц А
(1646 – 1716) Згідно Ляйбніца[706], існування Бога пізнається апріорним шляхом, тож за точку виходу мислитель обирає розум:   “Тільки сам Бог або не

А К А Д Е М І Ї X V I I С Т.
В українській історіографії доволі цілісно і всебічно висвітлена золота сторінка діяльности професорів Києво-Могилянської академії та їхні філософські погляди, щоб спинятись на них окремо. Дослідни

С Т Е Ф А Н А Я В О Р С Ь К О Г О
(1658-1722) Отож, розвиток природної теології на Україні неможливо собі уявити не врахувавши досвід попередників, а вони були і писали філософські трактати також і з цієї

В Т Е О Ф А Н А П Р О К О П О В И Ч А
(1677-1736)   На думку Теофана Прокоповича, Бог є в природі та речах, як зберігаюча причина всього, як Предічний Ум, Вічна Істина, Першопричина і Творець сві

В Г Е О Р Г І Я К О Н И С Ь К О Г О
(1717-1795)   У другій книзі “Філософія надприродна, або метафізика” Георгій Кониський[719] сформулював наступні чотири докази існування Бога:  

Г Р И Г О Р І Я С К О В О Р О Д И
(1722-1794)   Знанням текстів Святого Письма відзначається творчість самобутнього і непересічного українського мислителя Григорія Саввича Сковороди[723]. В.

Д О К А З І М М А Н У Ї Л А К А Н Т А
(1724-1804) У творі письменника Михайла Булгакова в ході дискусії на Патріарших ставках Михайло Олександрович Берліоз відкидає всі існуючі докази існування Бога, яких, на

С. К’єркеґор
  Данський релігійний мислитель Сьорен К’єркеґор[783] народився в Копенгагені, як він писав у “Щоденнику”, “всупереч Божій волі та внаслідок злочину”. Зворушлива любовна драма з нареч

Філософські крихти”. Факсиміле К’єркеґора.
  Стрибок, який сповнює метафізика був йому відомий не з чуток. Тож не дивно, що історики християнської філософії присвячують йому окремі розділи, як, н. пр., о. Б. Мондін у своїй мон

Виступ К’єркеґора за катедрою
  Як суперечить його екзистенціалізм із духом систематичного теологічного екзистенціалізму К. Барта та П. Тілліха, з одного боку, а з другого – світському характеру філософського екзи

Феномен любови у К’єркеґора
  У багатьох своїх творах данський філософ не обминає увагою феномен любови, надаючи йому два виміри: психологічний і Божественний. У першому, людина яка любить іншу намагаєт

П Р О Д О С В І Д М І С Т И К І В
(1859-1941) Після прочитання автобіографічної книги про св. Терезу Авільську філософ Едіта Штайн (1891-1942) відкрила для себе одну істину: справжніми експертами у вірі є

D E U S S E M P E R M A I O R” Е Р І Х А П Ш И В А Р И
(1889-1972) Еріх Пшивара (Przywara)[829] народився в польському місті Катовіце 12 жовтня 1889 р. В дев’ятнадцять років він вступив до новіціату отців єзуїтів в Екзатені (E

Н О В О Г О Б О Г О П І З Н А Н Н Я
(1889-1973) Уродженець Парижа Ґабріель Марсель[833] навчався філософії в Сорбоні (1906-1909). Під керівництвом Л. Лєві-Бруля захистив тезу “Метафізичні ідеї Кольріджа по в

O R D O A M O R I S” М А К С А Ш Е Л Е Р А
(1874-1928) Видатний німецький філософ-аксіолог Мак Шелер[837] був відомим захисником ідеї християнської любови.   Згідно Шелера, філософський метод

У Н І К О Л А Я Б Е Р Д Я Є В А
(1874-1948)   Примат свободи над буттям, на думку видатного російського мислителя Бердяєва[841]слід вважати точкою виходу його філософії. Ось як він

У П ’Є Р А Т Е Й Я Р А Д Е Ш А Р Д Е Н А
(1881-1955) У ХХ ст. вчення французького богослова П’єра Тейяра де Шардена[843] нагадує грандіозну по духу і задуму систему, рівну творчому задуму св. Томи Аквінського.

У П Е Р С О Н О Л О Г І Ї Р О М А Н О Ґ В А Р Д І Н І
(1885–1968)   У віці чотирьох років свого життя, уродженець м. Верони (Італія) Романо Ґвардіні[849] разом з батьками виїхав до Німеччини, де й отримав освіту

Об’явлення
  У творі “Релігія і об’явлення” Ґвардіні показує, що без божественного об’явлення існування людини є неповне. Він висуває різні напрямки в яких людина може набувати досвід обмежень (

Р О М А Н А І Н Ґ А Р Д Е Н А
(1893-1970)   Учень Едмунда Гуссерля, оригінальний польський мислитель-онтолог, автор відомого трактату “Спір про існування світу” Р. Інґарден[863] ба

І М О В Ч А Н К А П Р О Б О Г А
(1889-1976)   Перш ніж говорити про теодицею найбільшого метафізика ХХ століття Мартіна Гайдеґґера[866], розумно було б зняти усі звинувачення у атеїзмі, яки

Д І Т Р І Х А Ф О Н Г І Л Ь Д Е Б Р А Н Д А
(1889-1977) Гільдебранд[880]народився в Італії у Флоренції в родині відомого німецького скульптора Адольфа фон Гільдебранда. Вивчав філософію у Мюнхенському та Ґьотінґенсь

Едітою Штайн
Згідно Штайн, перш за все існує суттєве погодження між Гуссерлем і св. Томою, у спробі практикування філософії як строгої науки: обидва вважали, що завдання філософії було б невичерпним, як

Едіта Штайн. Наука Хреста.
    Життя і творчість двох святих – Хуана де ла Круса і Терези Авільської стали для Едіти Штайн – св. Терези Бенедикти від Хреста, предметом глибинних роздумів над зв’яз

У П А В Л А Є В Д О К І М О В А
(1901-1970)   Православний богослов і філософ Павло Миколайович Євдокімов[915] народився 2 серпня 1900/1901 р. в Санкт-Петербурзі в родині військового. Навча

Твори Ганса Урса фон Бальтазара
  ТРИЛОГІЯ (TRILOGIE): (Herrlichkeit. Eine theologische Ästhetik; I. Schau der Gestalt; II. Fächer der Stile: 1. Klerikale Stile. 2. Laikale Stile; III/1. Im Raum der Metaph

Т А Н Е О Т О М І С Т І В
  У ХХ-му столітті серед багатьох великих відкриттів, розщеплення ядра і освоєння космосу, було здійснене не менш важливе відкриття – оригінальність метафізики св. Томи, як нової мета

С В. Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
(1884-1878)   У філософії Жильсон зосередив свою увагу на св. Томі Аквінському, який у світі християнської думки був визнаний найбільш представовим. Вже у 19

Б О Г О П І З Н А Н Н Я У Ж А К А М А Р І Т Е Н А
(1882-1973)   Марітен був найбільш авторитетним представником неотомізму: хоча сам називав себе томістом, і був тим, хто наважився у світському середо

А Н Т О Н І Н А С Е Р Т І Я Н Ж А
(1863-1948)   Справжнім томістом був домініканин Антонін-Далмас Жільберт Сертіянж (Antonin-Dalmace Sertillanges). Він розпочав свою філософську кар’єру у 190

Режіналь Ґарріґу-Ляґранж
  Сорок років пропрацював на “Анжелікумі” в Римі (з 1909 р.)отець Ляґранж (Réginald Garrigou-Lagrange)[953], домініканин, проф.догматичногобогослов’я. Перші дві його праці нося

Р Е Ґ І С А Ж О Л І В Е
(1801-1966)   Отець Реґіс Жоліве (Régis Jolivet) проживав і працював у Ліоні. Жоліве був великим знавцем творчости як св. Авґустина, так і св. Томи. Щ

Т О М І З М А Й М Е Ф О Р Е С А
(1898-1983)   Форес (Aimé Forest) був президентом філософської спілки у Лангедоку, членом філософської спілки у Лювені. Його головні твори, які розгля

Т О М І З М Ж О З Е Ф А Д Е Ф І Н А Н С А
(1904-2000)   Отець Де Фінанс (Joseph De Finance) у 1955 році був покликаний викладати на Ґреґоріанському університеті в Римі загальну етику (до 1974 року) і

Н Е О Т О М І З М Д Е З І Р Е М Е Р С Ь Є
(1851-1926)   Кардинал Дезіре Жозеф Мерсьє (Desiré Mercier) збудував три важливі установи: “La société de philosophie de Louvain”

А Г Н О С Т И Ц И З М У
(1878-1944)   Одним із найбільш типових представників неотомізму перших десятиліть ХХ століття був отець Жозеф Марешаль (Joseph Maréchal), який вбачав

Ф Е Р Н А Н Д В А Н С Т Е Н Б Е Р Ґ Е Н
(1904-1993)   ОтецьФернанд Ван Стенберґен(Fernand Van Steenberghen) так само, разом із Де Вулфом, один із найбільших тлумачів філософії Середньовіччя (Класич

Л У Ї С Д Е Р Е Й М Е К Е Р
(1895-1970)   Бельгієць Луїс де Реймекер (Louis de Raeymaeker) очолював Institut Supérieur de Philosophie (від 1949 по 1965 рік), де займав каф

В Ц А Р И Н І П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
  Неотомізм в Італії шириться Католицьким університетом св. Серця в Мілані. Метафізика буття розкривалася у дослідженнях Амато Масново і Софії Ванні Ровіґі. Але головна заслуга у відк

А М А Т О М А С Н О В О
(1880-1955)   Отець Амато Масново не прагнув ототожнювати істину із вченням, яке б її містило всередині томістичних текстів. На його думку там містяться деяк

С О Ф І Я В А Н Н І Р О В І Ґ І
(1908-1990)   Будучи найбільш яскравим асистентом Масново, Софія Ванні Ровіґі (Sofia Vanni Rovighi) була яскравим дослідником середньовічної філософії, але й

Ф Р А Н Ч Е С К О О Л Д Ж Я Т І
(1886-1962)   Отець Франческо Олджяті (Francesco Olgiati) і отець Августин Джемеллі у 1920 році заснували католицький університет св. Серця в Мілані, на взір

У С Т А В О Б О Н Т А Д І Н І
(1903-1990)   “Неокласиком”, а не “неотомістом” називав себе Ґуставо Бонтадіні (Gustavo Bontadini), знавець метафізики, про що свідчать самі його твори: S

У К А Р Л А Р А Н Е Р А
(1904-1984) Професор теології в Інсбруку, Мюнхені та Мюнстері, єзуїт Карло Ранер[975] був автором низки філософських творів, таких як Дух у світі (1939) та Слуха

У Б Е Р Н А Р Д А Л О Н Е Р Ґ А Н А
(1904-1984) Канадський філософ і теолог, який належав до ордену єзуїтів у англосаксонському світі Бернард Лонерґан[977] справив неабиякий вплив на формування сучасної теол

Ф Р Е Д Е Р І К А К О П Л С Т О Н А
(1907-1994)   Філософ, неотоміст, отець-єзуїт Фредерік Коплстон[978] – історик філософії та відомий західний теолог ХХ ст. Нам випадає тут вести мову про ньо

У К О Р Н Е Л І О Ф А Б Р О
(1911-1995)   Отець Корнеліо Фабро (Cornelio Fabro[983]) відомий своїми метафізичними трактатами, якому належить заслуга у відкритті оригінальності онтософії

К А Р О Л Я В О Й Т И Л И
(1920-2005) Папа Іван Павло ІІ був не тільки видатним теологом, а й філософом і поетом. Талант лірика доказує його цикл “Пісня про Таємного Бога” з якого приведемо тільки

Папа Іван Павло ІІ і отець Корнеліо Фабро. 1985 р. Б.
  Польський філософ Тадеуш Штіцен, один із упорядників видання папи, який перейняв кафедру моральної філософії Люблінського католицького університету, на презентації цього видання у В

У Ц А Р И Н І П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
(нар. 1926)   Автор трьохтомного видання[988], яке побачило світ у видавництві отців домініканців у Італії, не потребував би якогось особливого знайомства з

Відзначення наукової діяльности отця Баттісти Мондіна урядом Італії.
  До метафізики проф. Мондін має особливий пієтизм. Ось як він сам зізнається в цьому у передмові до книги:   «Між філософськими предметами метафізика, разом із

Й О З Е Ф А З А Й Ф Е Р Т А
(нар. 1945) Професор Йозеф Зайферт (J. Seifert)[990] – представник австрійської філософії, член Папської академії, засновник Інтернаціональної філософської академії

У Г А Р В Е Я К О К С А
(нар. 1929) Ціною відмови від традиційного Богопізнання мислителі “теології смерти Бога” (death-of-God-Theology) такі як Дітріх Бонгеффер (1906-1945), Джон Робінсон

Р У С Ь К О Ї Ф І Л О С О Ф І Ї Х Х С Т О Л І Т Т Я
  У руській філософії теодицея сприймається як шлях Боголюдства, оскільки включає у Богопізнавальну сферу антроподицею. Серцевиною руського мислення у ХХ столітті явля

Володимир Соловйов
  Ось характерні риси цієї «нової» метафізики. Панування зовнішнього досвіду має змінитись пануванням внутрішнього досвіду. Прийняття за точку відліку всього конкретний

Про Абсолютне Буття у Семена Франка або містичний реалізм
(1877-1950)   Семен Людвигович Франк[996], за визначенням історика філософії В. Зеньковського – найвидатніший руський філософ і зірка першої величини світово

Свобода Абсолюту
  Свобода Абсолюту проявляється на рівні двох скінчених форм, які протистоять одна одній. Первинна свобода – якій характерна непередбачувальність, притаманна безпосередньому са

Проблема зла
  Саме «тріщини у Всеєдинстві», що приводять до протистоянь окремих його елементів, є джерелом і причиною зла. Тут Франк повторює Соловйова. Натомість Бердяєв вважав, що не прийнявши

І С Н У В А Н Н Я Б О Г А
  Коли професори Києво-Могилянської академії схилялися до традиційних доказів існування Бога, то творчість Григорія Савича Сковороди може служити містком до побудови самобутньої місти

Р Е Л І Г І Й Н И Х М И С Л И Т Е Л І В – П О Е Т І В
У цьому розділі ми поведемо мову про пережиття досвіду Бога у релігійних мислителів-поетів, адже відомо, що у багатьох філософів виникала необхідність у написанні поезій “зізнань” про Бога, а це їх

ГІМН ДО БОГА-ОТЦЯ
  Чи Ти пробачиш гріх моїх батьків, Що є моїм, хоч не моя вина є? Чи Ти пробачиш гріх, в якім я жив І ще живу, хоч сам себе картаю

БОГ У НІМЕЦЬКІЙ РЕЛІГІЙНІЙ ПОЕЗІЇ ХІХ-ХХ СТ.
  Тепер познайомимося із німецькомовною релігійною поезією в контексті теодицейних поглядів, а їх чимало. Так, відомий поет Фрідріх Шіллер в 1798 році створив поезію “Щастя”,

Пензля Йоаннеса Шпріка (1838).
  Тож, щоб краще запізнатись з її досвідом Богоспілкування, як авторки релігійного циклу “Духовний рік”, познайомимось глибше з традицією, з якої вона вийшла. Як вже зазначал

О мука без передиху
Від задоволення й гордині, Як тихо гризе і стиха Червоточить, як в деревині.   Свідоме поетичне “нерозпізнавання” Новалісом (на приклад

І невимовний неба солод
В душі моїй постав повік.[1078]   Низку релігійних віршів залишили сучасники Дросте – Клеменс Брентано (1778-1842), у циклі Недільні Євангелія [1079]

Зсилаєш нас сюди й не подаєш
Своєї цілі. Хто збагнути в силі? А все ж твоя це воля, щоби йшли ми, З чим доля нас влаштовує, авжеж.[1092]   чи  

НІЧОГО БІЛЬШЕ
(Nic więcej)   Napisał “Moj Bóg” ale przekreślił, bo przecież pomyślał ...   Написав “Мій Б

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги