рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Св. Томи Аквінського. Ілюстрація фраґменту енцикліки папи Лева ХІІІ “Aeterni Patris”. Галерея Канделябрів. Ватикан.

Св. Томи Аквінського. Ілюстрація фраґменту енцикліки папи Лева ХІІІ “Aeterni Patris”. Галерея Канделябрів. Ватикан. - раздел Религия, БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога.   “Людський Розум Для Пізнання Істини Віри, Яка Може Бути Цілко...

 

“Людський розум для пізнання істини віри, яка може бути цілковито відома тільки тим, хто бачить божественну сутність, може зібрати якісь правдоподібні докази. Проте їх зовсім не достатньо для розуміння вищеназваної істини так, начебто вона була б зрозумілою людині безпосередньо або завдяки доказу. Тим не менше дуже корисно для людської душі вправлятися із подібними доказами, нехай навіть і слабими, лиш би вона не приймала це у самонадіянні за розуміння або доказ; адже немає нічого солодкішого, ніж можливість розглянути – нехай і слабо – щось із найвищих речей, як зазначалось раніше. [...] Але не вноси себе самого в цю тайну (Пресв. Тройці, Істини)[621], не втопися сам у невідомій безодні незбагненного Синівства, самонадіяно вважаючи, начебто ти осягаєш вершину ума: пам’ятай, що є незбагненне (sed intellige incomprehensibilia esse).”[622]

 

Ще, коментуючи у ранній період своєї творчости трактат Боеція «Про Прсев. Тройцю» св. Тома близько підійшов до окреслення головних своїх постулатів щодо можливості побудови натуральної теології.[623] Хоч згодом він сам намагатиметься прискіпливо обґрунтувати докази на існування Бога у багатьох місцях своїх творів. Що головне: усвідомлення того, що Бог не є предметом розгляду винятково науковців, а є відомий своїм існуванням будь-якій людині, тож докази існування Божого Буття, заторкнуті ним, становлять мізерну частку із всієї його спадщини, проте саме вони “уславлені” у віках більше, ніж вся його творчість. А дарма. Мало й кому відомо, що св. Тома залишив свою “лебедину пісню”[624] про Бога, яка теж свідчить про його апофатичні уподобання у Богопізнанні:

 

Adoro te devote, latens Deitas ...

 

Уклін Тобі, таємний Боже, й диво,

Що криєшся під видами правдиво;

Хоч моє серце все Тобі віддасться,

Все ж охопить Тебе йому не вдасться!

 

Весь зір, чуття і смак в Тобі вщухають,

Як вірячи, в Тобі надійність мають;

Правдива, вірю, в Бога Сина мова,

Воістину, нема правдивіш слова.

 

Тож хрест ховав лиш Божество, й людини

Ховав природні риси в ті хвилини:

І в те і в друге, вірячи, в зізнанні

Звертаюсь, як розбійник, в покаянні.

 

Та рани, мов Тома, я не вивчаю,

Я Богові всі думи поручаю,

Дай все плекати в Тебе віру й жити

В надії все, і палко все любити.

 

О, пам’ятна Господня смерть ота,

Як хліб живий спав людям на життя:

Дай мені в Тобі силу призадуми,

Про Тебе дай плекать солодкі думи.

 

Ісусе Господи, оплакуваний Сине,

Своєю кров’ю змий мої провини:

Чия одна лиш крапля врятувати

Спроможна світ від злодіянь і втрати[625].

 

Ісусе, Ти таємно зриш, я знаю,

Молю Тебе, дай спраглому, що скраю,

Свій лик об’явлений на світ явити,

Твоєї слави та в блаженстві жити. Амінь[626].

 

 

Отож, докази св. Томи зауважуються у:

Summa Theologiae, Коментарі на Сентенціарум П. Ломбардського (I, d. 3, qq. 1 ss), Summa contra Gentiles (I, cc. 12 ss.), De veritate (qq. 2 i 10), De ente et essentia (c. 4), Compendium Theologiae (cc. 3 ss.), Коментарі на Євангеліє від Івана (Прол.). Окрім них є й справді оригінальні докази шляхом метафізики Акту Буття, про що можна довідатись у книзі Б. Мондіна “Онтологія та метафізика” (пер. Б. Завідняка, “Місіонер” Львів 2009).

Хто ж були попередниками св. Томи, в кого він запозичував матеріал для обговорення?

У Платона – континґентність добрих і красивих речей,

Аристотеля – континґентність поставання і руху,

Авґустина – континґентність правдивих речей,

 

Цю ж лінію продовжать:

Декарт – континґентність скінченних і недосконалих речей,

Спіноза – континґентність способів існування речей,

Ляйбніц – континґентність можливих речей (світів),

Уго фон Балтазар – континґентність свободи,

Тейяр де Шарден – континґентність еволюції та ін.

 

Опираючись на віру, св. Тома пропонує так звані “quinque viae” (п’ять доріг), які можна назвати шляхами:

 

1. “ex parte motus

2. “ex ratione causae efficientis

3. “ex possibili et necessario

4. “ex gradibus qui in rebus inveniuntur

5. “ex gubernatione rerum”.

 

Кожен з цих шляхів у свою чергу слідує п’ятьом головним етапам:

 

1. Встановлюється обране дане явище з нашого земного досвіду: космологічний етап, викликаний здивованістю фактом реальности буття, де питання вже криється в досвіді світу і вимагає відповіді – остаточної підвалини (проте, хто сам абсолютно позбавлений цієї підвалини);

2. Це дане покладається у своєму існуванні на когось, що існує поза ним;

3. Те, що залишається по той бік себе самого, згідно логіки, не може проходити до нескінченности: “regressus in infinitum”;

4. Як наслідок, напрошується й висновок: є якась причина;

5. Той, кого виводиться у четвертому етапі ідентифікується з Богом.

 

Шляхи опираються на досвід віри і розуму, які доповнюють одне одне, проте, коли розум залишається сам на сам, і змушений відступити, щоб визнати існування “підвалини” всього без цієї самої підвалини, то тоді віра може виявитися сліпою. Отож, існує небезпека без розуму сліпо вірити в Бога, що, за св. Томою, теж не є добре.

 

 

а) Перший шлях.

 

Prima et manifestior via est quae sumitur ex parte motus. Certum est enim et sensu constat, aliqua moveri in hoc mundo. Omne autem quod movetur ab alio movetur: nihil enim movetur nisi secundum quod est in potentia ad illud ad quod movetur. Movet autem aliquid secundum quod est actu: mo­vere enim nibil aliud est quam educere aliquid de potentia in actum. De potentia autem nihil potest reduci in actum nisi per aliquod ens in actu; sicut calidum in actu, ut ignis, facit lignum quod est calidum, et per hoc movetur et alterat ìpsum. Non autem est possibile ut idem sit simul in actu et in potentia secundum idem, sed solum secundum diversa. Quod enim est calidum in actu, non potest simul esse calidum in potentia, sed simul frigidum in potentia. Impossibile est ergo quod secundum idem et eodem modo, aliquid sit movens et motum, vel quod moveat seipsum. Omne ergo quod movetur oportet ab alio moveri, et illud ab alio. Hic autem non est pro­cedere in infinitum quia non esset aliquid primum movens, et per consequens nec aliquid aliud movens; quia moventiа secunda non movent nisi per hoc quod est motus a manu. Ergo necesse est devenire ad aliquod primum movens, quod a nullo movetur, et hoc omnes intelligunt Deum (I, q. 2, a. 3; Пор. C.G. I., с. 13 e 15; Sent. I, D. 3, початок; Comp. Theol. гл. 3 In L. Physic. VІІІ, lect. І і 2; Lect. 9 і далі; Met. I, lect. 9 і 10, XI, lect. 7).

 

“Перший і найбільш показовий [очевидний] шлях виводиться з руху (ex parte motus). Є певним і незаперечним відчуття того, що в цьому світі є деякі речі, які рухаються. Тепер, усе те, що рухається є рухоме від іншого; оскільки нічого не рухається, якщо тільки не тому, що воно перебуває у потенції стосовно до того, в напрямку чого рухається; тобто, щось рухає собою, оскільки воно є в акті [в дійсності]. Адже рухати, в дійсності, є нічим іншим, як виводити щось із потенції [можливості] до акту [до дійсності]. Але ж, ніщо не може перейти від потенції до акту, якщо не в силу одного такого сущого, яке вже перебуває у акті; так, як гаряче у акті, яким, наприклад, є вогонь, займає дерево, яке є гарячим лише у потенції, до гарячого актуального стану [у акті], і з чим його зрушує і його перетворює. Але неможливо, щоб одна і та сама річ була б одночасно у акті і в потенції, згідно того самого аспекту [в тому самому відношенні], вона може бути такою тільки згідно відмінних аспектів [тобто, у різних відношеннях]: бо те, що є гаряче у акті, для прикладу, не може бути одночасно гарячим у потенції, а може бути холодним у потенції. Отже, неможливо, щоби згідно того самого аспекту і у цей самий спосіб, щось було б одночасно рушієм [джерелом руху] і руханим [суб’єктом руху], чи щоб рухало себе самого [було саморухомим]. Все те, що рухається, необхідно, щоби було рухане іншим. Але, якщо те, завдяки чому воно рухається є однаково ж руханим, то необхідно, щоби теж і це було б рухане від іншого, а це - від ще іншого. Однак, в цьому випадку неможливо простувати до безкінечности, коли б, отже, не малося б одного першого рушія, а, як наслідок, жодного іншого рушія взагалі; бо другорядні рушії рухають тільки тому, що вони є рухані першим рушієм, так, як наприклад, палиця не рухається, якщо не тому, що вона стає поруханою рукою. Отже, необхідно [подумки] прийти до одного першого рушія, який не був би руханий нічим; а це є той, кого усі сприймають як Бога»[627].

 

Перший шлях дослідники завжди пов’язують з іменем Аристотеля, і не безпідставно, адже мова йде про метафізику Аристотеля (і з таким же успіхом всі томістичні шляхи будуть мати метафізичне підґрунтя, а значить – будуть рефлексивними, споглядальними, медитативними, а ніколи не науковими, емпіричними, дослідними): термінологію акту і потенції та Першорушія – Чистого Акту, який перебуває у найспокійнішому (статичному) стані (див. Арист., Метаф. ХІІ, є мій перекл.).

Проте аргументи св. Томи треба вміти пов’язати з Біблійним Богом – Особовим та трансцендентним, Творцем і Провидінням, наділеним всемогутнім розумом і волею. Перші християни саме тому воліли краще розглядати Бога як “Бога філософів” (строго критичного) – трансцендентного і мудрого як у аристотелівській теології, а не як антропоморфного бога Олімпу. Аргумент Аристотеля справді був добрий, адже засвідчував Незмінного Бога, наділеного розумом і волею, що цілком співпадає з думкою Св. Письма. Не виражаючи, по суті, Божої сутности, факт Нерухомого Першорушія засвідчував перевагу Божого Буття над порядком і поставанням світу.

Цікавими є спротиви з боку фахівців (Шеню / P. P. Genu) визнати Бога Як першопричину:

“...якщо причина руху не є утворюючою причиною руху, то як можна з існування наслідку виводити висновок про існування причини? Коли ж вона є утворюючою причиною, то тоді в чому є відмінність першого шляху від другого (адже св. Тома так і зазначив: “Другий шлях випливає з поняття утворюючої причини”).[628]

 

Жодне філософське поняття в чистому вигляді не в силі адекватно виразити Боже Буття, на відміну від Бога Об’явленого у Св. Письмі.

Ствердити, що людський розум може відкрити існування Нерухомого Першорушія і Першопричину, від факту існування феноменів світу, ще не означає того, що розум людини може пізнати Бога таким, яким Він є насправді. Наше пізнання Бога, слід визнати, є недосконалим і нездатним вичерпати повноту Божого багатства. І св. Тома не наполягає на тому, що висновок співпадає з ідентифікацією Бога досконало: “Отже, необхідно [подумки] прийти до одного першого рушія, який не був би руханий нічим; а це є той, кого усі сприймають як Бога”; “Через що, необхідно припустити одну дієву причину, якій усі дають назву Бога” (див. далі другий шлях).

Бог, якого намагається відкрити св. Тома як Першопричину (філософську) – і є Богом, якому ми поклоняємось у релігійному зворушенні, адже Він не є ідолом, а таки Першопричиною всього.

 

б) Другий шлях

 

Secunda via est ex ratione causae efficientis, Invenimus enim in istis sensibilibus, esse ordinem causarum efficientium: nec tamen invenitur, nec est possibile quod aliquid sit causa efficientis suipsius; quia esset prius seipso quod est im­possibile. Non autem est pos­sibile quod in causis efficientibus procedatur in infinitum, quia in omnibus causis efficientibus ordinatis, primum est causa medii, et medium est causa ultimi, sive media sint plura sive sint unum tantum. Remota autem causa, remove-tur effectus. Ergo si non fuerit primum in causis efficientibus non erit prima causa efficiens et sic non erit nec ultimus ef­fectus nec causae efficientes mediae; quod patet esse falsum. Ergo necesse est ponere aliquam causam efficientem primam, quam omnes nominant Deum. (I. q. 2, a. 3; Пор. C.G. I, 13; Ib. L. II, c. 15; Sent. I. D. 3, початок; De Pot. 3,5).

 

«Другий шлях виходить з підстави дієвої причини. Справді, у чуттєвих речах ми знаходимо порядок дієвих причин; та все ж, не знаходиться, ні що інше, є неможливо щоб щось було б дієвою причиною себе самого, бо, коли б таким було, то було б перше від самого себе, що є неможливо. З другого боку, навіть неможливо, щоб у ряді дієвих причин проходилося до безкінечності, оскільки у всіх дієвих підпорядкованих причинах, перша є причиною посередньої, а вона є причиною останньої, так що можуть бути одна або більше посередніх причин. Тепер, усунути причину означає сказати, що усувається ефект. Причому, якщо між дієвими причинами немає першої причини, то не буде ні посередньої причини, ні останньої. Але, якщо у дієвих причинах було б можливо проходити до безкінечности, то не було б ні першої дієвої причини, ні останнього ефекту, ні посередніх дієвих причин, що є очевидно хибним. Через що, необхідно припустити одну дієву причину, якій усі дають назву Бога»[629].

 

в) Третій шлях

 

Videmus in mundo quaedam quae sunt possibilia esse et non esse, scilicet generabilia et corruptibilia. Omne autem quod est possibile esse, causam habet; quia, quum [cum] de se aequaliter se habeat ad duo, scilicet ad esse et non esse, oportet [quod], si ei approprietur esse, quod hoc sit ex aliqua causa. Sed in causis non est procedere in infinitum, ut supra (c. 13) probatum est, per rationem Aristotelis; ergo oportet ponere aliquid quod sit necesse esse. Omne autem necessarium vel habet causam suae necessitatis alіunde, vel non, sed est per seipsum necessarium. Non est autem procedere in infinitum in necessarіis quae habent causam suae necessitatis aliunde; ergo oportet ponere aliquod primum necessarium quod est per seipsum necessa­rium; et hoc est Deus, quum sit prima causa (C.G. I,15)[630].

* * *

Invenimus in rebus quaedam quae sunt possibilia esse et non esse; cum quaedam inveniantur generari et corrumpti et per consequens possibilia esse et non esse. Impossibile est autem omnia quae sunt, talia esse; quia quod possibile est non esse, aliquando non est. Si ergo omnia sunt possibilia non esse aliquando nihil fuit in rebus. Sed si hoc verum est etiam nunc nihil esset; quia quod non est non incipit esse nisi per aliquid quod est. Si igitur nihil fuit ens, impossibile fuit quod aliquid inciperet esse; et sic modo nihil esset quod patet esse falsum. Non ergo omnia entia sunt possibilia, sed oportet aliquid esse necessa­rium in rebus. Omne autem necessarium vel habet causam suae necessitati aliunde, vel non habet. Non est autem pos­sibile quod procedatur in infinitum in necessariis quae habent causam suae necessitatis; sicut nec in causis efficientibus, ut probatum est. Ergo necesse est ponere aliquid quod sit per se necessarium, non habens causam suae necessitatis aliunde, sed quod est causa necessitatis aliis; quod omnes dicunt Deum (I, 2, 3; in XII Met. Lect. 5 seq.; De Pot., 5, a. 3; C.G. II, c. 15).

«Omne enim quod non semper fuit, manifestum est habere causas» (I, q. 46, a. I, ad 6um: «Бо те, що існує не завжди, набагато очевидніше має причину, ніж те, що існує завжди»).

 

У Summa Theologiae доказ має наступне формулювання:

 

«Третій шлях береться від можливого та від необхідного, і розвивається у наступний спосіб. У природі знаходимо речі, які можуть бути і не бути, бо бачимо, що вони народжуються та руйнуються, а, як наслідок, їм є можливе як буття, так і не буття. Але неможливо, щоб вони завжди існували, оскільки те, що може не бути, у якімсь часі та й не буде. А тому, якщо усе могло б не бути, то в якийсь час не було б нічого існуючого. Тепер, якщо це було б правдиве, то теж і зараз не було б нічого з існуючого, бо те, що не існує починає бути тільки в силу чогось, що вже існує. Тому, якщо в якийсь час не було б нічого з існуючого, то було б неможливо для будь-якої речі починати існувати, і так теж і тепер нічого не було б чогось існуючого, що є очевидною нісенітницею. Тому, не всі сущі є тільки можливими, але мусить необхідним чином існувати щось необхідне. Тепер, всяка необхідна річ має свою спричинену необхідність від іншого, або ж, – ні; і неможливо проходити до безкінечности у необхідних речах, необхідність яких є спричинена, як вже було доказано зглядно дієвих причин. Отож, слід припустити існування чогось, що є необхідним по собі [саме через себе], не маючи причини власної необхідності поза собою, і, що радше спричинює у інших речах їхню необхідність. А це той, кого всі люди звуть Богом»[631].

 

Аналогічні формулювання зустрічаються у св. Авґустина[632] (континґентність правдивих речей) та Авіценни, як і в багатьох інших (Платона – континґентність добрих і красивих речей, Аристотеля – континґентність поставання і руху).

Авґустин зауважував:

 

“Існує небо й земля. Вони твердять, що їх створили, бо ж вони перемінюються, змінюються. А що не було створене, а все ж існує, те не може мати нічого такого, чого не було вже раніше, інакше це вказувало б на непостійність та зміну.

Небо й земля волають також, що не вони самі створили себе: “Якщо ми існуємо, – це знак, що нас створили, бо ж не було нас перед нашим існуванням, отже, ми не могли створити себе”. І цей їх голос – сама очевидність.

Отже, це Ти, Господи, створив їх: Ти гарний, бо ж і вони гарні; Ти добрий, бо й вони добрі; Ти існуєш, бо й вони існують. Але ж вони не є ні красою, ні добротою, ні буттям у такій мірі, як Ти, їх Творець, і в порівнянні з Тобою вони ні гарні, ні добрі, і навіть не існують.

Це ми знаємо, і нехай дяка буде Тобі за це; а наше знання – це невігластво в порівнянні з Твоїм знанням.”

 

Авґустин вважав, що той, хто прагне знайти Бога, лине в глибини абсолютної Реальності всією своєю душею.[633] Навіть речі, які нас оточують, здатні послужити містком, по якому душа зустрінеться з цим Реальним світом Бога (про Авґустина див. також вище у розділі про ап. Павла).

Досвід Авіценни є більш пов’язаний з метафізикою неоплатонізму: поділ на можливе єство та Єство абсолютно необхідне. Ось його доказ:

 

“Те, що є необхідним по собі не має причини, тоді коли те, що є можливим – має. Адже те, що є можливе – може бути, як і не бути. Отож, можливе не є по собі причиною ні свого власного буття, ні свого власного небуття, тому що є індиферентним у обох випадках. Якщо можливе єство існує, то має своє буття завдяки причині, яка є іншою, ніж буття цього можливого єства.

Можливе єство (континґентне) складається з сутності і буття, оскільки воно існує у власній сутності не в силу себе самого, а в силу того факту, що свою сутність отримує від іншого; у тілесних субстанцій принципом потенційності отримувати буття як форму виступає матеріальний субстрат.[634]

Оскільки не можна просуватися до нескінченности у ряді дієвих причин, те, що в першу чергу надає буття континґентним сущим має бути неспричиненим, а, отже, абсолютно простим за своєю природою: а це є Бог.”[635]

 

Справді, у Плотина зустрічаємо відкриття Необхідного Буття:

 

“Але є й інша природа – та, що має буття від себе, і є все істотно Сущим, яке не виникає і не зникає (не руйнується); інакше, всі інші речі вийдуть з дому, і тоді нічого не виникне, якщо воно загине – те, що зберігає всі речі, а особливо – цей Всесвіт, який впорядкований і збережений Душею. Оскільки душа є “початком руху”, подателем руху іншим, постільки вона рухана сама з себе і дає життя одушевленій плоті, сама ж має життя від себе і ніколи його не губить, оскільки має життя від себе. Звичайно, все що існує не може користуватись життям, отриманим ззовні, інакше – ми вийдемо у нескінченне; але має бути якась первинно існуюча жива природа, яка має бути по необхідності незнищимою і безсмертною, оскільки вона теж є і є початком життя інших живих істот. Якщо вона – там і цілковито Божественна, вона теж має бути у Блаженстві, живучи від себе і від себе існуючи; Первинно суща і первинно Жива, вона не причетна до жодних сутнісних перемін, ні до виникнення, ні до знищення.”[636]

 

Подібний аргумент наводитиме Ляйбніц, вживаючи, висунутий ним аргумент “достатньої підстави”:

 

“Достатня підстава має бути теж і у випадкових істинах, або в істинах факту, тобто в ряді речей, які розсіяні у світі творінь, де розклад на частинні підстави міг би йти до нескінченного розмаїття і деталей по причині незмірного різноманіття речей в природі та розмежування тіл до нескінченности. Нескінченна множина фігур і рухів теперішніх і минулих входить до дієвої причини теперішнього процесу мого написання, і нескінченна множина слабких схильностей та настрою їх в моїй душі – теперішніх і проминулих – входить в його кінцеву причину.

А оскільки вся ця багатоманітність приховує в собі тільки інші випадковості, які є попередніми або ще більш складнішими і багатоманітнішими, з яких кожна, щоб знайти підставу для неї, вимагає такого ж обґрунтування, то ми не зробимо поступ в цьому випадку дальше, а отже, достатня, або остаточна, підстава має бути поза ланцюгом, або рядом, цієї багатоманітности випадкових речей, скільки б не був нескінченним такий ряд.

Таким чином, остаточна причина речей має знаходитися в необхідній субстанції, в якій багатоманітність змін знаходиться на найвищому ступені, як у джерелі; і це ми звемо Богом.”[637]

 

г) Четвертий шлях

 

Quarta via sumitur ex gradibus qui in rebus inveniuntur. Invenitur enim in rebus aliquid magis et minus bonum et verum et nobile; et sic de aliis huiusmodi. Sed magis et minus dicuntur de diversis secundum quod appropinquant diversimode ad aliquid quod maxime est; sicut magis calidum est id quod appropinquat maxime calido. Est igitur aliquid quod est verissimum et optimum, et nobilissimum et per consequens maxime vera, sunt maxime entia. Quod autem dicitur maxime tale, in aliquo genere est causa omnium quae sunt illius generis; sicut ignis qui est maxime calidus, est causa omnium calidorum. Ergo est aliquid quod omnibus entibus est causa esse, et bonitatis et cuiuslibet perfectionis; et hoc dicimus Deum (I, q. 2, a. 3; Пор. C.G. I, 28; Comm. in Ev. S. Jo. Пролог).

 

 

«Четвертий шлях береться від ступеневості, яку можна знайти у речах. Між сущими є більш чи менш добрі, правдиві, величні та схожі. Але ‘більш’ чи ‘менш’ стають сповіщені різноманітні речі згідно того, що у різний спосіб наближуються до чогось, що є у найбільшому ступені, бо є більш гарячим те, що більше наближується до того, що є гарячим у найвищій ступені. Оскільки існує щось, що є максимально правдиве, добре, величне, і, як наслідок, щось що є у найвищім ступені сущим; бо те, що є найвище у істині, є теж найвищим у бутті, як це написано у II книзі Метафізики. Тепер, те що є найвище у одному роді є причиною усього того, що належить до цього роду: як наприклад, вогонь, який є найвищим у теплі, є причиною усіх гарячих речей, як це сказано у тій самій книзі. Тому, має бути щось [якась сутність], що є для всіх сущих причиною їхнього буття, їхнього блага та всякої іншої досконалості, і ми його звемо Богом»[638].

 

Доказ[639] називається генологічним, бо від різноманітності речей здіймаємося до Одного буття (ª<). Зустрічаються різні назви: доказ клімакологічний, де він нібито драбина (i8Ã:">) до Бога; деякі називають його доказом знесення або сходження (argumentum eminentiae), чи просто доказом зі ступеневості речей.

Справді, коли ми говоримо про щось відносне, то повинні опиратись на щось Абсолютне, щоб знати, що є щось відносне, а щось менш відносне, а значить, відносно чогось. Наприклад, грація краси проявляється в окремих речах або живих істотах, яку можна виявити тільки з позиції чогось найпрекраснішого.[640]

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога.

БОГДАН ЗАВІДНЯК... Щаблі любови до Бога Містично досвідна філософія Бога...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Св. Томи Аквінського. Ілюстрація фраґменту енцикліки папи Лева ХІІІ “Aeterni Patris”. Галерея Канделябрів. Ватикан.

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Богдан Завідняк. Щаблі любови до Бога. Містично-досвідна філософія Бога. - Львів: Місіонер, 2010.- 1001 с.
  Діалектика любови, засвідчена святоотцівською та схоластичною думкою у цій монографії, є спробою побудови містично-досвідної теодицеї у її класичному вираженні. Не спираючись на упо

В І Д А В Т О Р А
  Віддаючи на суд читачеві цю книгу з теодицеї, і перш ніж почую його думку про неї, вважаю за потрібне подати декілька зауваг. Шлях до Істини пролягає через самозаглиблення,

УВІЙШОВ У НЕЗНАНЕ
  Entreme donde no supe...   Ступив колись-то, навмання, В незнане я котрогось дня, Що вище всякого знання.

ТЕМНА НІЧ ДУШІ
  Noche oscura del alma...   Ніч яка була темна, Де сум і тендітна любов паленіла – О, в щасті б

ТА ЇЇ Т И П О Л О Г І Я
  Німецький філософ Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716) ввів назву Teodicea щоб вказати на цю частину філософської теології, яка веде мову про “право і оправдання бога” (t

Енріко Берті Джованні Реале
Отож, у ХХ столітті з боку прихильників аристотелівської системи, і тих, які визнають за Аристотелем високий авторитет науковця, висувається думка про те, що Бог у Аристотеля володіє всіма ознаками

Б О Г У Д А В Н Ь О Г Р Е Ц Ь К О М У М И С Л Е Н Н І
  Звичайно, тут ми не зможемо приділити увагу всім школам античного полісу, а тільки основним теодицейним побудовам філософії Давньої Греції, не наважуючись на детальний огляд теорети

Т Е О Г О Н І Я” Г Е С І О Д А
  Вести мову про світ давньогрецької думки слід починати з міфології і Олімпу грецьких божеств. Давні греки вважали, що перші чотири начала: Хаос, Земля, Тартар і Любов паную

У І О Н І Й С Ь К И Х Ф І Л О С О Ф І В
  Стародавній Мілет, столиця острова Самос у Еґеї, став колискою натуралістичної думки Давньої Греції. З ним ми пов’язуємо ім’я великого природознавця Талеса Мілетського (638-548 до Р

Г А Р М О Н І Я С Ф Е Р” У В Ч Е Н Н І П І Ф А Г О Р А
(бл. 570-498 до Р. Хр.)   Про життя засновника назви “філософія” існують три біографії авторів III-IV ст. після Хр.: Діогена Лаертського, Порфірія і Ямвліха.

Чи існував Піфагор?
  Про Піфагора виразно говорить Геракліт, коли той виступав проти біціпітів (тобто проти тих філософів, які припускали дуалізм між найвищим Принципом і чуттєвою реальністю); Емпедокл

Піфагорейське вчення
  Вчення Піфагора можна відновити за допомогою Анаксімена і Філолая. Можливо, що Анаксімен був вчителем Піфагора; а Філолай – був тим учнем, який мабуть першим популяризував вчення св

Л О Г О С Г Е Р А К Л І Т А
(бл. 540-бл. 480 до Р. Хр.) На думку К. Ясперса, Геракліта з Ефесу[69] слід віднести до “найбільших філософів” людства. Його життя майже постійно проходить під па

Вчення Геракліта
  Геракліт був пізнім іонійським філософом (народився два роки перед смертю Анаксімандра). Про його філософію ми довідуємося завдяки збереженим фрагментам його творів і різноманітним

Б О Г О П І З Н А Н Н Я В Ш К О Л І Е Л Е А Т І В
  Школа елеатів походить від назви міста Елея, що було засноване близько 540 року перед Хр. у південній Італії (100 км на південь від Неаполя) греками. Римлянами це місто звалося Вель

К С Е Н О Ф А Н З К О Л О Ф О Н У П Р О Б О Г А
(540-450 до Р.Хр. по Дільсу, 565-473) Мислитель Ксенофан[71] відомий як поет і філософ елейської школи. Із дев’яносто років життя, провівши мандрівне життя рапсода, 67 про

У Е М П Е Д О К Л А
(бл. 483-423 до Р. Хр.) Як відомо, Емпедокл[75] є автором поеми “Про природу” (Peri physeos), проникливої і сповненої глибокого філософського змісту про два “божест

Г О М Е О М Е Р І Я” Т А “Н У С” У А Н А К С А Г О Р А
(бл. 500-428 до Р. Хр.)   Засновник антиантропоморфного вчення про Бога, Анаксагор[90] народився в іонійському місті Клазомені, що в Малій Азії. Написав твір

Д Е М О К Р І Т І “А Т О М І С Т И Ч Н Е” Б О Ж Е С Т В О
(бл. 470/469-395/IV ст. до Р.Хр.)   “Велику радість викликає споглядання прекрасного, що міститься в речах”. Демокріт[91]

Б О Г М Е Т А Ф І З И К И “Л Я М Б Д А” У А Р И С Т О Т Е Л Я
(384-322 до Р. Хр.)   Торкаючись корпусу творів Аристотеля[110] слід мати на увазі що перу цього великого і знаного філософа належать різножанрові трактати[1

Джованні Реале
Тепер ми безпосередньо підійшли до розгляду Теоса, що займає центральне місце “Метафізики” Лямбда. Ось це захоплююче безсмертне міркування Аристотеля про Бога:   “Так

Б О Г С Т О Ї К І В
Антична Стоя[120] для европейського дослідника була відкрита щойно в ХІХ ст. завдяки працям К. Ваксмута (Wacksmuth K., Commentationes I et II de Zenone Citiensi et Cleanthe Assio, Götti

У А П О С Т О Л А П А В Л А
  Всі отці Церкви і великі богослови надають великого значення окресленим нижче словам апостола Павла у посланні до Римлян (1, 18-23):   “18. Бо гнів Божий відк

Ф І Л О Н А О Л Е К С А Н Д Р І Й С Ь К О Г О
(20/10 до Р. Хр. – 40 після Р. Х.) Важливу справу, щодо пояснення Старого Завіту в ключі висновків давньогрецької філософії, яку ще на зорі християнства розпочав Філон Юде

Про мотив “переселення” у Філона
  На думку Філона, Мойсей усвідомлював, що “у порядку всесвіту існує активна і пасивна причини, де під активною розуміється універсальний розум, цілковито чистий і відсторонений, який

Є Д И Н Е І Б О Г П Л О Т И Н А
(204/5-270) Такого впливу, якого справив на всю християнську містику Плотин, не справив, мабуть, жодний інший мислитель до нього, ні Платон, ні Аристотель. Після теодицейн

У О Р І Г Е Н А
(бл. 185-254/5)     Слідуючи у теодицейній проблематиці за великими олександрійцями Філоном та Климентом, Оріген[241] обминав одну з головних ї

І “Н О В А Ф І Л О С О Ф І Я” Л Ю Б О В И
(бл. 330-379)   Св. Василій Великий[244] як і його ближчі друзі по каппадокійській школі багато чого перейняли від філософії давньої Греції та неоплатонізму

М І С Т И Ч Н О Г О Б О Г О С Л О В ’ Я
Цей розділ міг би служити замінником теорії агностицизму, якому приділяється чимало уваги у підручниках з теодицеї. Але з огляду на те, що під агностицизмом у філософії прийнято розуміти відмову у

С В. М А К С И М А І С П О В І Д Н И К А
(бл. 580-662)   Уродженець Константинополя, з родини аристократів, “вчитель молитви” св. Максим[281] отримав добру філософську освіту, вступивши на службу се

Сан Хуан де ла Крус
  Такою є мудрість “таємничого богослов’я” і аргументи, які воно висуває. Здавалося б вирок його величності розуму підписано раз і назавжди Хуаном де ла Крусом. Але слід зважити на то

М І С Т И Ч Н А Л Ю Б О В Д О Б О Г А
У “П І С Н І П І С Е Н Ь” (VI-IV ст. до Р. Хр.[294]) Література: Ширшу бібліографію див. Le Cantiqu

Проблема зла
  Бог не є причиною зла, зауважує св. Авґустин. За Плотином (Енеад., І, 8) він визнає першу частину його обґрунтування, але не ототожнює зло з матерією, адже й вона сотворена Б

С Е В Е Р И Н А Б О Е Ц І Я
(480-526)   Or se tu l’occhio della mente trani Di luce in luce dietro alle mie lode, Già dell’ottava con sete ri

Особа Боеція
Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій[324] народився в Римі близько 480 року, Походив із відомого роду Аніціїв які ще в ІV столітті прийняли християнство. Його батько, Флавій Нарсет Манлій, займав в

Характеристика богословських трактатів Боеція
Богословські трактати Боеція постали від 519 по 523 роки[338], про які пригадував Кассіодор. На думку св. Томи ці трактати слід подавати в такій систематичній послідовності:  

Трактат: De Trinitate: тринітарна онтологія
Передісторія тринітарного таїнства. Основною тайною християнської віри є Таїнство Пресвятої Тройці[342]. Перш ніж відстоювати цю таємницю від єретичних поглядів[343] і завдяки велик

Трактат: De hebdomadibus
Третій, справді більш метафізичний трактат Боеція, нам відомий під різними назвами. Окрім найчастіше вживаної, якою є De hebdomadibus (Гебдомади), до нас дійшли наступні: Quomodo s

Трактат: De fide catholica
  На даний час існує сумнів щодо авторства Боеція, проте, саме в цьому творі подається загальна картина християнського догматичного вчення і його богослов’я. Тут він не проводить розр

Філософія саме християнська?
  Справді, на думку Л. Обертелло[403] її направленість є християнською; А. Лосєва[404] – Боецій “світський християнський філософ”; Б. Мондіна – «мова йде про зразковий твір християнсь

Авґустин і Боецій
  Мабуть доречно торкнутись теми висвітлення впливів через пролиття світла на твір який ми довго обминали, але без якого християнська інтелектуальна концепція Боеція була б неповною і

Існування Бога
  У богословських трактатах, як ми вже згадували, Боецій тим чи іншим міркуванням зауважував потребу у доведенні існування Бога, проте строго аргументованих доказів там не наводить. З

Висновок
  Боецій – останній з римлян і перший із схоластів. Він справді являється останнім представником класичної і християнської філософії в латинському світі. Після нього, на Заході, який

Історія читання Боеція у середньовіччі
  Тему впливу Боеція на літературу Середніх віків детально висвітлював Голєніщев-Кутузов[422]. Натомість, в цьому розділі нас цікавить розгляд впливу “Opuscula Sacra” на розвит

Витоки і джерела філософського мислення на Русі
Подібно до того, як антична культура стала першоосновою європейської цивілізації, так само „золотим віком” і фундаментом існування як нації українського народу, на думку М. Грушевського, була доба

Проблема Віри і Розуму
  Два шляхи могла обирати людина на шляху до Богопізнання – шлях, запропонований папою Григорієм Великим: «Та віра не має ціни, якій людський розум приносить докази», – тож головна ро

Теодицейні погляди
  В ключі святоотцівської традиції підходили до вирішення проблеми Богопізнання і в часи Київської Русі. Елементи апофатизму, трансценденталізму та іманентизму знаходимо на сторінках

Критика св. Томою Аквінським аргумент св. Ансельма
  Як відомо, в Суммі Богословській св. Тома вказує на слабі сторони формулювання св. Ансельма[503]: а) не всі ті, що вимовляють слово «Бог» думають, що воно оз

Е Т А П И С Х О Д Ж Е Н Н Я Д О Б О Г А
У Р І Ш А Р А С Е Н - В І К Т О Р С Ь К О Г О [505]   (1123-1173) Перш ніж розпочати знайомство з мислителем, чиє ім’я ми винесли у

Рішар Сен-Вікторський
(Фрагм. мініатюри Джованні ді Паоло)   І ось чому. У Рішаровому трактаті De Trinitate зустрічається концепція rationes necessariae (необхідних

Баварська державна бібліотека. Мюнхен.
На питання “Особа Пресв. Трійці” – якою вона є” (quale quid sit, буквально “що це таке”) можна відповісти, якою є вона по сутності. На питання: з якого джерела вона бере своє існування, слід з’ясов

Гуго Сен-Вікторський
  Ведучи споглядальне життя вікторіанці зуміли пережити глибоке єднання з Богом не тільки у memoria Dei. Справді, концентруючи свою увагу на Бозі, вони проводили релігійне, гли

Б О Г У А Л А Н А Л І Л Л С Ь К О Г О
(1120/30-1202/03)   На самоочевидних аксіомах визнаний мудрець, професор Паризького університету Алан Ліллський[558] зумів, відштовхуючись від поняття “Монад

Теодицея Дунса Скота
(1266-1308)   Дунс Скот[606] визначає Бога як Нескінченне Суще в Дії (ens infinitum in actu). З усіх схоластів цей мислитель палко захоплювався наведе

С В. Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
(1225-1274) Обійти увагою славні “quinque viae” св. Томи Аквіната[618] не посміє жодний фахівець теодицеї, і ми не будемо робити винятку. Література щодо ц

Фра Бартоломео. Портрет св. Томи Аквінського.
  Та все ж, коли б ми слова св. Томи про те, що є щось найправдивішого, найгарнішого і найшляхетнішого (як найвищий ідеальний рівень у даному описі) прийняли у планівському значенні,

Джессі. Спокушання св. Томи Аквінського.
  Окрім трансцендентальних понять, які служать за опертя для доказу, можна ще скористати з прикмет, які наближені до цих понять; н.пр. життя, віра, сила і з ними злучена активність не

П О Н Я Т Т Я Б У Т Т Я
Св. Тома Аквінський є великим систематиком всього попереднього християнського мислення, яке заявило про себе до часу в якому йому довелось жити і вести осмислене та боговгодне чернече життя. До так

Алегорія Богословського Диспуту із словами Ісуса Христа, зверненими до св. Томи Аквінського: “Томо, ти добре про мене написав”.
    “Наш розум у процесі думання може простягатись до нескінченности. Про це свідчить те, що якої б кількости не було задано, наш розум завжди може подумати про щось біл

Б О Г У Ф Р А Н Ц И С К А С У А Р Е С А
(1548-1617) Тоді, коли у середньовіччі теологія не розлучалася з містикою, а, навпаки, черпала з неї надхнення, у “другій схоластиці”, з появою творів Франциско Суареса, м

У Н І К О Л А Я К У З А Н С Ь К О Г О
(1401-1464)   У книзі “De docta ignorantia” (“Про вчене незнання”[672]) Кузанський[673] виводить існування чистого, невизначеного буття, як абс

О Б Ґ Р У Н Т У В А Н Н Я Р Е Н Е Д Е К А Р Т А
(1596-1650) З “Метафізичними розмислами” (1641, 1649) Рене Декарта[675] теодицея отримує нового апологета доказів на існування Бога і творця метафізики як філософії

Б О Г Б Е Н Е Д И К Т А С П І Н О З И
(1632-1677) На початку ХХ ст. німецький філософ Р. Ойкен так оцінив вчення видатного голандського мислителя Баруха Бенедикта Спінози[678]:   “Може у

А Р Г У М Е Н Т Б Л Е З А П А С К А Л Я
  (1623-1662)   Як відомо Блез Паскаль[685] відмовився мислити як Декарт, хоч сам теж був математиком і філософом[686]. Декартівське “cogito er

Deum meum et Deum vestrum [690].
“Твій Бог буде моїм Богом”[691]. Забуття світу і всього, окрім Бога. Його можна знайти тільки шляхами, вказаними Євангелією. Велич душі людської. “Праведний Отче

О Т Ф Р І Д А В І Л Ь Г Е Л Ь М А Л Я Й Б Н І Ц А
(1646 – 1716) Згідно Ляйбніца[706], існування Бога пізнається апріорним шляхом, тож за точку виходу мислитель обирає розум:   “Тільки сам Бог або не

А К А Д Е М І Ї X V I I С Т.
В українській історіографії доволі цілісно і всебічно висвітлена золота сторінка діяльности професорів Києво-Могилянської академії та їхні філософські погляди, щоб спинятись на них окремо. Дослідни

С Т Е Ф А Н А Я В О Р С Ь К О Г О
(1658-1722) Отож, розвиток природної теології на Україні неможливо собі уявити не врахувавши досвід попередників, а вони були і писали філософські трактати також і з цієї

В Т Е О Ф А Н А П Р О К О П О В И Ч А
(1677-1736)   На думку Теофана Прокоповича, Бог є в природі та речах, як зберігаюча причина всього, як Предічний Ум, Вічна Істина, Першопричина і Творець сві

В Г Е О Р Г І Я К О Н И С Ь К О Г О
(1717-1795)   У другій книзі “Філософія надприродна, або метафізика” Георгій Кониський[719] сформулював наступні чотири докази існування Бога:  

Г Р И Г О Р І Я С К О В О Р О Д И
(1722-1794)   Знанням текстів Святого Письма відзначається творчість самобутнього і непересічного українського мислителя Григорія Саввича Сковороди[723]. В.

Д О К А З І М М А Н У Ї Л А К А Н Т А
(1724-1804) У творі письменника Михайла Булгакова в ході дискусії на Патріарших ставках Михайло Олександрович Берліоз відкидає всі існуючі докази існування Бога, яких, на

С. К’єркеґор
  Данський релігійний мислитель Сьорен К’єркеґор[783] народився в Копенгагені, як він писав у “Щоденнику”, “всупереч Божій волі та внаслідок злочину”. Зворушлива любовна драма з нареч

Філософські крихти”. Факсиміле К’єркеґора.
  Стрибок, який сповнює метафізика був йому відомий не з чуток. Тож не дивно, що історики християнської філософії присвячують йому окремі розділи, як, н. пр., о. Б. Мондін у своїй мон

Виступ К’єркеґора за катедрою
  Як суперечить його екзистенціалізм із духом систематичного теологічного екзистенціалізму К. Барта та П. Тілліха, з одного боку, а з другого – світському характеру філософського екзи

Феномен любови у К’єркеґора
  У багатьох своїх творах данський філософ не обминає увагою феномен любови, надаючи йому два виміри: психологічний і Божественний. У першому, людина яка любить іншу намагаєт

П Р О Д О С В І Д М І С Т И К І В
(1859-1941) Після прочитання автобіографічної книги про св. Терезу Авільську філософ Едіта Штайн (1891-1942) відкрила для себе одну істину: справжніми експертами у вірі є

D E U S S E M P E R M A I O R” Е Р І Х А П Ш И В А Р И
(1889-1972) Еріх Пшивара (Przywara)[829] народився в польському місті Катовіце 12 жовтня 1889 р. В дев’ятнадцять років він вступив до новіціату отців єзуїтів в Екзатені (E

Н О В О Г О Б О Г О П І З Н А Н Н Я
(1889-1973) Уродженець Парижа Ґабріель Марсель[833] навчався філософії в Сорбоні (1906-1909). Під керівництвом Л. Лєві-Бруля захистив тезу “Метафізичні ідеї Кольріджа по в

O R D O A M O R I S” М А К С А Ш Е Л Е Р А
(1874-1928) Видатний німецький філософ-аксіолог Мак Шелер[837] був відомим захисником ідеї християнської любови.   Згідно Шелера, філософський метод

У Н І К О Л А Я Б Е Р Д Я Є В А
(1874-1948)   Примат свободи над буттям, на думку видатного російського мислителя Бердяєва[841]слід вважати точкою виходу його філософії. Ось як він

У П ’Є Р А Т Е Й Я Р А Д Е Ш А Р Д Е Н А
(1881-1955) У ХХ ст. вчення французького богослова П’єра Тейяра де Шардена[843] нагадує грандіозну по духу і задуму систему, рівну творчому задуму св. Томи Аквінського.

У П Е Р С О Н О Л О Г І Ї Р О М А Н О Ґ В А Р Д І Н І
(1885–1968)   У віці чотирьох років свого життя, уродженець м. Верони (Італія) Романо Ґвардіні[849] разом з батьками виїхав до Німеччини, де й отримав освіту

Об’явлення
  У творі “Релігія і об’явлення” Ґвардіні показує, що без божественного об’явлення існування людини є неповне. Він висуває різні напрямки в яких людина може набувати досвід обмежень (

Р О М А Н А І Н Ґ А Р Д Е Н А
(1893-1970)   Учень Едмунда Гуссерля, оригінальний польський мислитель-онтолог, автор відомого трактату “Спір про існування світу” Р. Інґарден[863] ба

І М О В Ч А Н К А П Р О Б О Г А
(1889-1976)   Перш ніж говорити про теодицею найбільшого метафізика ХХ століття Мартіна Гайдеґґера[866], розумно було б зняти усі звинувачення у атеїзмі, яки

Д І Т Р І Х А Ф О Н Г І Л Ь Д Е Б Р А Н Д А
(1889-1977) Гільдебранд[880]народився в Італії у Флоренції в родині відомого німецького скульптора Адольфа фон Гільдебранда. Вивчав філософію у Мюнхенському та Ґьотінґенсь

Едітою Штайн
Згідно Штайн, перш за все існує суттєве погодження між Гуссерлем і св. Томою, у спробі практикування філософії як строгої науки: обидва вважали, що завдання філософії було б невичерпним, як

Едіта Штайн. Наука Хреста.
    Життя і творчість двох святих – Хуана де ла Круса і Терези Авільської стали для Едіти Штайн – св. Терези Бенедикти від Хреста, предметом глибинних роздумів над зв’яз

У П А В Л А Є В Д О К І М О В А
(1901-1970)   Православний богослов і філософ Павло Миколайович Євдокімов[915] народився 2 серпня 1900/1901 р. в Санкт-Петербурзі в родині військового. Навча

Твори Ганса Урса фон Бальтазара
  ТРИЛОГІЯ (TRILOGIE): (Herrlichkeit. Eine theologische Ästhetik; I. Schau der Gestalt; II. Fächer der Stile: 1. Klerikale Stile. 2. Laikale Stile; III/1. Im Raum der Metaph

Т А Н Е О Т О М І С Т І В
  У ХХ-му столітті серед багатьох великих відкриттів, розщеплення ядра і освоєння космосу, було здійснене не менш важливе відкриття – оригінальність метафізики св. Томи, як нової мета

С В. Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
(1884-1878)   У філософії Жильсон зосередив свою увагу на св. Томі Аквінському, який у світі християнської думки був визнаний найбільш представовим. Вже у 19

Б О Г О П І З Н А Н Н Я У Ж А К А М А Р І Т Е Н А
(1882-1973)   Марітен був найбільш авторитетним представником неотомізму: хоча сам називав себе томістом, і був тим, хто наважився у світському середо

А Н Т О Н І Н А С Е Р Т І Я Н Ж А
(1863-1948)   Справжнім томістом був домініканин Антонін-Далмас Жільберт Сертіянж (Antonin-Dalmace Sertillanges). Він розпочав свою філософську кар’єру у 190

Режіналь Ґарріґу-Ляґранж
  Сорок років пропрацював на “Анжелікумі” в Римі (з 1909 р.)отець Ляґранж (Réginald Garrigou-Lagrange)[953], домініканин, проф.догматичногобогослов’я. Перші дві його праці нося

Р Е Ґ І С А Ж О Л І В Е
(1801-1966)   Отець Реґіс Жоліве (Régis Jolivet) проживав і працював у Ліоні. Жоліве був великим знавцем творчости як св. Авґустина, так і св. Томи. Щ

Т О М І З М А Й М Е Ф О Р Е С А
(1898-1983)   Форес (Aimé Forest) був президентом філософської спілки у Лангедоку, членом філософської спілки у Лювені. Його головні твори, які розгля

Т О М І З М Ж О З Е Ф А Д Е Ф І Н А Н С А
(1904-2000)   Отець Де Фінанс (Joseph De Finance) у 1955 році був покликаний викладати на Ґреґоріанському університеті в Римі загальну етику (до 1974 року) і

Н Е О Т О М І З М Д Е З І Р Е М Е Р С Ь Є
(1851-1926)   Кардинал Дезіре Жозеф Мерсьє (Desiré Mercier) збудував три важливі установи: “La société de philosophie de Louvain”

А Г Н О С Т И Ц И З М У
(1878-1944)   Одним із найбільш типових представників неотомізму перших десятиліть ХХ століття був отець Жозеф Марешаль (Joseph Maréchal), який вбачав

Ф Е Р Н А Н Д В А Н С Т Е Н Б Е Р Ґ Е Н
(1904-1993)   ОтецьФернанд Ван Стенберґен(Fernand Van Steenberghen) так само, разом із Де Вулфом, один із найбільших тлумачів філософії Середньовіччя (Класич

Л У Ї С Д Е Р Е Й М Е К Е Р
(1895-1970)   Бельгієць Луїс де Реймекер (Louis de Raeymaeker) очолював Institut Supérieur de Philosophie (від 1949 по 1965 рік), де займав каф

В Ц А Р И Н І П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
  Неотомізм в Італії шириться Католицьким університетом св. Серця в Мілані. Метафізика буття розкривалася у дослідженнях Амато Масново і Софії Ванні Ровіґі. Але головна заслуга у відк

А М А Т О М А С Н О В О
(1880-1955)   Отець Амато Масново не прагнув ототожнювати істину із вченням, яке б її містило всередині томістичних текстів. На його думку там містяться деяк

С О Ф І Я В А Н Н І Р О В І Ґ І
(1908-1990)   Будучи найбільш яскравим асистентом Масново, Софія Ванні Ровіґі (Sofia Vanni Rovighi) була яскравим дослідником середньовічної філософії, але й

Ф Р А Н Ч Е С К О О Л Д Ж Я Т І
(1886-1962)   Отець Франческо Олджяті (Francesco Olgiati) і отець Августин Джемеллі у 1920 році заснували католицький університет св. Серця в Мілані, на взір

У С Т А В О Б О Н Т А Д І Н І
(1903-1990)   “Неокласиком”, а не “неотомістом” називав себе Ґуставо Бонтадіні (Gustavo Bontadini), знавець метафізики, про що свідчать самі його твори: S

У К А Р Л А Р А Н Е Р А
(1904-1984) Професор теології в Інсбруку, Мюнхені та Мюнстері, єзуїт Карло Ранер[975] був автором низки філософських творів, таких як Дух у світі (1939) та Слуха

У Б Е Р Н А Р Д А Л О Н Е Р Ґ А Н А
(1904-1984) Канадський філософ і теолог, який належав до ордену єзуїтів у англосаксонському світі Бернард Лонерґан[977] справив неабиякий вплив на формування сучасної теол

Ф Р Е Д Е Р І К А К О П Л С Т О Н А
(1907-1994)   Філософ, неотоміст, отець-єзуїт Фредерік Коплстон[978] – історик філософії та відомий західний теолог ХХ ст. Нам випадає тут вести мову про ньо

У К О Р Н Е Л І О Ф А Б Р О
(1911-1995)   Отець Корнеліо Фабро (Cornelio Fabro[983]) відомий своїми метафізичними трактатами, якому належить заслуга у відкритті оригінальності онтософії

К А Р О Л Я В О Й Т И Л И
(1920-2005) Папа Іван Павло ІІ був не тільки видатним теологом, а й філософом і поетом. Талант лірика доказує його цикл “Пісня про Таємного Бога” з якого приведемо тільки

Папа Іван Павло ІІ і отець Корнеліо Фабро. 1985 р. Б.
  Польський філософ Тадеуш Штіцен, один із упорядників видання папи, який перейняв кафедру моральної філософії Люблінського католицького університету, на презентації цього видання у В

У Ц А Р И Н І П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
(нар. 1926)   Автор трьохтомного видання[988], яке побачило світ у видавництві отців домініканців у Італії, не потребував би якогось особливого знайомства з

Відзначення наукової діяльности отця Баттісти Мондіна урядом Італії.
  До метафізики проф. Мондін має особливий пієтизм. Ось як він сам зізнається в цьому у передмові до книги:   «Між філософськими предметами метафізика, разом із

Й О З Е Ф А З А Й Ф Е Р Т А
(нар. 1945) Професор Йозеф Зайферт (J. Seifert)[990] – представник австрійської філософії, член Папської академії, засновник Інтернаціональної філософської академії

У Г А Р В Е Я К О К С А
(нар. 1929) Ціною відмови від традиційного Богопізнання мислителі “теології смерти Бога” (death-of-God-Theology) такі як Дітріх Бонгеффер (1906-1945), Джон Робінсон

Р У С Ь К О Ї Ф І Л О С О Ф І Ї Х Х С Т О Л І Т Т Я
  У руській філософії теодицея сприймається як шлях Боголюдства, оскільки включає у Богопізнавальну сферу антроподицею. Серцевиною руського мислення у ХХ столітті явля

Володимир Соловйов
  Ось характерні риси цієї «нової» метафізики. Панування зовнішнього досвіду має змінитись пануванням внутрішнього досвіду. Прийняття за точку відліку всього конкретний

Про Абсолютне Буття у Семена Франка або містичний реалізм
(1877-1950)   Семен Людвигович Франк[996], за визначенням історика філософії В. Зеньковського – найвидатніший руський філософ і зірка першої величини світово

Свобода Абсолюту
  Свобода Абсолюту проявляється на рівні двох скінчених форм, які протистоять одна одній. Первинна свобода – якій характерна непередбачувальність, притаманна безпосередньому са

Проблема зла
  Саме «тріщини у Всеєдинстві», що приводять до протистоянь окремих його елементів, є джерелом і причиною зла. Тут Франк повторює Соловйова. Натомість Бердяєв вважав, що не прийнявши

І С Н У В А Н Н Я Б О Г А
  Коли професори Києво-Могилянської академії схилялися до традиційних доказів існування Бога, то творчість Григорія Савича Сковороди може служити містком до побудови самобутньої місти

Р Е Л І Г І Й Н И Х М И С Л И Т Е Л І В – П О Е Т І В
У цьому розділі ми поведемо мову про пережиття досвіду Бога у релігійних мислителів-поетів, адже відомо, що у багатьох філософів виникала необхідність у написанні поезій “зізнань” про Бога, а це їх

ГІМН ДО БОГА-ОТЦЯ
  Чи Ти пробачиш гріх моїх батьків, Що є моїм, хоч не моя вина є? Чи Ти пробачиш гріх, в якім я жив І ще живу, хоч сам себе картаю

БОГ У НІМЕЦЬКІЙ РЕЛІГІЙНІЙ ПОЕЗІЇ ХІХ-ХХ СТ.
  Тепер познайомимося із німецькомовною релігійною поезією в контексті теодицейних поглядів, а їх чимало. Так, відомий поет Фрідріх Шіллер в 1798 році створив поезію “Щастя”,

Пензля Йоаннеса Шпріка (1838).
  Тож, щоб краще запізнатись з її досвідом Богоспілкування, як авторки релігійного циклу “Духовний рік”, познайомимось глибше з традицією, з якої вона вийшла. Як вже зазначал

О мука без передиху
Від задоволення й гордині, Як тихо гризе і стиха Червоточить, як в деревині.   Свідоме поетичне “нерозпізнавання” Новалісом (на приклад

І невимовний неба солод
В душі моїй постав повік.[1078]   Низку релігійних віршів залишили сучасники Дросте – Клеменс Брентано (1778-1842), у циклі Недільні Євангелія [1079]

Зсилаєш нас сюди й не подаєш
Своєї цілі. Хто збагнути в силі? А все ж твоя це воля, щоби йшли ми, З чим доля нас влаштовує, авжеж.[1092]   чи  

НІЧОГО БІЛЬШЕ
(Nic więcej)   Napisał “Moj Bóg” ale przekreślił, bo przecież pomyślał ...   Написав “Мій Б

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги