Св. Тома Аквінський є великим систематиком всього попереднього християнського мислення, яке заявило про себе до часу в якому йому довелось жити і вести осмислене та боговгодне чернече життя. До такого синтезу належать і томістичні шляхи доказу на існування Бога, які стали відомі у філософсько-богословському світі саме завдяки імени св. Томи.
Над ними дискутується, їх випробовують і піддають логічному аналізу, підважують і хвалять, відбирають їхнє авторство і висувають як міцний щит перед натиском атеїстичної пропаганди, але одне достовірно відоме – ці шляхи є результатом плідного осмислення всієї попередньої філософсько-теодицейної думки, яку виразив св. Тома у Суммі теологічній та Суммі проти поган. Щоправда, мислитель не обмежився цим строгим і лаконічним синтезом, і не пройшов повз них саме тому, що вони виражені у нього в стилі філософії буття, представленої у зародку Северином Боецієм[656], зміцнілої у трактуванні Гійома Овернського та Альберта Великого, а піднесеної до статусу неповторного християнського вчення самим Томою Аквінським. Цю філософію у ХХ столітті реконструйовували такі мислителі, як: Етьєн Жільсон, Жак Марітен, о. Корнеліо Фабро, о. Луїджі Больйоло, о. Мєчислав Кромпец, о. Баттіста Мондін та багато інших[657]. Як зауважив Мондін, це буття розуміється як actualitas omnium actuum, forma formarum, esse ipsum subsistens. Але як філософія буття може допомогти здійнятись до Бога, не впадаючи у іманентизм і пантеїзм, екзистенціалізм і феноменологію, щоб залишитися християнською, а не аристотелевою чи авіценівською? Справді, Тома починає своє сходження до Бога шляхом природної теології апостола Павла, через аналіз рівнів досконалості сущого і його характеристик: континґентности та крихкости у існуванні, тобто апостеріорним шляхом. Це виразно онтологічний шлях, який, коли і має попередника, то ним може виявитися Парменід, і то тільки у теоретичній площині: ствердження існування буття, і заперечення існування ніщо.
Приведемо фраґментарне свідчення Парменіда з його величного “Гімну буттю”[658], оскільки воно буде корисне і в подальшому нашому обговоренні теодицеї св. Томи (пер. наш):
Залишається ще один шлях лиш тобі цей, духовний ...
Фр. 2 Вдивляйсь несхитно умом в те, чого нема перед нами,
Як на те, що є, бо не можна з буття буття одділить,
Світоустрою не розлучитись цілком, ні злучитись.
Фр. 3 Мені однаково, звідки почати, бо знов повернусь
Я туди.
Парменід
[Шлях Істини]
фр. 4 Нині скажу я, а ти – сприйми моє слово, почувши,
Що це за пошуку шлях можливо помислити тільки.
Перший рече, що є і не бути ніяк неможливо:
Це – шлях Переконання, що Істині буде супутник.
5 Шлях другий – що не є і не буть має буть неминуче;
Ця стежина, кажу я тобі, цілковито незнана:
Бо те, немає чого, неможна пізнати (не вдасться),
Ні уяснити...
Фр. 5 Бо мислити – те ж бо, що бути...
Фр. 6 Необхідно ректи і мислити, є що; буття ж бо Є,
А ніщо не існує; я прошу тебе це обдумай.
Спершу тебе відвертаю од цього шляху досліджень,
А потім од того, де люди, без тями та у незнанні
5 Блукають, мов двоголові. Бо безпорадність в них править
У грудях, заблукалих умом, а вони в здивуванні
Біжать водночас глухі та сліпі: безглузді юрмища,
Оцими буть і не буть одним зізнаються і тим же
І не тим же, та все йде спочатку негайно в цій миті.
Фр. 7 Ні, ніколи не змусити бути: не-сущеє суще.
Та відверни свою думку од цього пошуку шляху,
Хай не спонука тебе багатодосвідчений навик
Оком безтямним глядіти, й слухати вухом шумливим,
5 І відчуть язиком. Розсуди суперечливий доказ
Фр. 8 Розумом, я що кажу. Один тільки шлях позістався,
Є що буття; на ньому – прикмет так багато і різних,
Що ненародженим є воно, але і невмирущим:
Є досконало цілим, нерухомим і нескінченним;
5 І не було, і не буде, раз нині все є одразу
Одно та суцільне. Як же народження знайдеш йому?
Як і звідкіль поросло? З не-сущого? Так не дозволю
Я ні сказати, ні думати: немислимо й мовити
Що не є. Та й що за скрута б його спонукати могла
10 Пізніше радше, аніж раніш, почавши з нічого, з’являтись?
Отож, або бути завжди, або ж не бути ніколи.
Але й із буття не дозволить сила Переконання,
Крім нього самого, нічому й виникати. А тому
Діке* йому не дала зродитись, послабивши пута,
15 Або ж загинути, міцно трима. Та рішення в чому:
Є чи не є? Ось, вирішено, як було необхідно,
Другий покинути шлях як бездумний, бо не годиться
(Хибний цей шлях є), а перший слід визнати як правдивий.
Як в майбутньому бути буттю? Як могло б народитись?
20 Раз родиться – значить не є, й не є, якщо колись буде.
Так згасло народження і безслідно канула згуба.
І неподільне воно, як швидко всеціло подібне:
Тут ось – не більше ніскільки його, а там ось – не менше,
Бо не було б суцільним, та все наповнене сущим.
25 Все безперервно те саме: зімкнулось буття із буттям.
Але воно у межах великих оков нерухоме,
Без початку все та без кінця: бо народження й згуба
Усунені геть – їх певність безпомилкова відбила.
Те ж, [на місці], залишаючись в собі, перебуває
30 І буде воно так постійно: ціпко Ананке** його
Трима у оковах меж, що його довкола стискають,
Бо неможна буттю незавершеним бути – це ж Доля:
В нього немає потреби, а небуттю – все потреба.
Те саме і – думка та те, про що вона виникає,
35 Бо без буття, про яке сповіщають її, не знайти
Думки тобі. Бо нема і не буде більше нічого
Іншого над буттям: Доля його прикувала бути
Цілісним, нерухомим. А тому іменем буде все,
Що прийняли смертні, за правду це може вважаючи:
40 Народжуватись і безслідно зникати, бути й небуть,
Місце змінить і колір міняти сліпучо яскравий.
Але, оскільки є крайня межа, – воно досконале
Є звідусіль, на валун прекруглої Сфери подібне,
Від центру всюди воно рівносильне, бо і не більше,
45 Але й не менше ось тут його має бути, ніж там-он.
Бо нема небуття, що йому помішати могло б
З рівним зійтися, ні буття, так щоби тут було його
Більше, й менше – там, оскільки все воно є невразиме:
Бо ж звідусіль собі рівне, та однорідне у межах.
Можна виділити шість способів пояснення “Буття” Парменіда: містичне, ідеалістичне, матеріалістичне, логістичне, платонівсько-аристотелівське чи категорійне та екзистенціалістичне (метафізичне).
1) Містична інтерпретація запропонована Плотином (204-270 р.); буття Парменіда є нічим іншим, як єдиним Ксенофана, що є Богом. 2) Ідеалістична інтерпретація Геґеля, Стенцеля та ін.: “існуюче” Парменіда ототожнюється з мисленням. “Esse est percipi”, “Cogito ergo sum”. Тут думка творить буття. 3) Матеріалістична інтерпретація (Gomperz, Tanney та ін.): буття Парменіда є схоже на “субстанцію” Спінози, або ж на незмінну матерію, як іонійське “арке”. Ці три інтерпретації, а особливо дві останні надто вже далекі від свого очевидного сенсу текстів.
Згідно логістичної (4) інтерпретації (Riezler, Paci, Calogero, Cappelle, Frankel, Reidel та ін.): буття Парменіда є тим, що виявляється у копулі однієї пропозиції. Буття попередньо до логіки і до граматики не існує. А це значить, що речі є численними (біле, ружа, пес, рудий тощо), але вони об’єднані у вершку судження (ружа є білою, пес є рудий тощо). Граматичне “є” – це речення виняткового випадку (ружа є білою); дієприкметник “ens” (гр. еòn) – це загальна форма для всіх суджень; а тому тут онтологія ототожнюється з логікою та граматикою. 5) Платонівсько-аристотелівська чи категорійна інтерпретація: Парменідівське буття це універсальне поняття яке має різні значення. Напр. колір є, пес є, товщина пса є, місце де спить пес є тощо. Буття кольору є відмінне від буття пса (навіть якщо колір належить до собаки); буття собачої буди не є буттям ночі тощо. 6) Є й екзистенційна (метафізична) інтерпретація (Гайдеґґер[659]). Парменід зауважує: “Est enim esse”, існує буття! Він не твердить, що існує існуюче, а – буття. Отже, буття не є копулою; коли говориться “est” “esse”, то тим самим хочеться сказати, що “є”, а не (як у копулі: пес є рудий) “є” у судженні та у предикаті. Тому буття перш ніж стати концептуалізованим (Платон, Аристотель) є присутнє як цілісність.
Як висновок: Буття Парменіда не є Богом (І), думкою (ІІ), матерією (ІІІ), не є лишень поняттям (ІV), не є копулою (V), а є присутністю і актуальністю існуючого. У творі Парменід промовляє “Estin gar einai”.
Тут не місце вдаватись до ширшої аргументації і коментування епохального твору Парменіда, тож ми піднімемо ще раз цю тему у розділі про пошук Бога у Мартіна Гайдеґґера (1889-1976). Адже, не будучи атеїстом, а радше нігілістом, мислитель намагався мовчати про Бога, і твердити, що “буття – це ніщо”, у діаметрально протилежному формулюванні до томістичного[660].
Як відомо, Св. Тома є засновником “сильного” поняття буття, яке включає інтенсивність, дієвість будь-якої дії, реальність будь-якої реальності тощо.
“Між усіма речами буття є найдосконалішим. Це випливає з того факту, що акт є завжди досконалішим від потенції. Будь-яка часткова форма знаходиться в акті, тільки якщо вона отримує буття. Справді, людськість або вогненність можуть розглядатися як ті, що існують у здатності матерії, або у здатності діяча, у розумі. Дійсно, те що посідає буття, стає актуально існуючим. Як наслідок, те, що ми звемо буттям, є актуальністю всякого акту, а тому досконалістю будь-якої досконалості”13.
Св. Тома за точку виходу бере “життя” сущого, а не “думку” про найдосконаліше буття, реальний досвід і очевидні явища, які супроводжують життя сущого, а не ідею такого досконалого сущого, яке гіпотетично могло б обіймати будь-яку досконалість, і апріорі зватися Богом. На його думку, суще не має сáме повноти буття, якого потребує для свого народження і вдосконалення, але не потребує його по праву, бо це право сущому не належить. Справді, щоб народитись і бути кимось, ніхто цього права немає, бо життя є даром Божої ласки. Як відомо, данський мислитель Сьорен К’єркеґор саме з такою претензією звернувся до Творця: “Чому не спитали мого дозволу, щоб я народився?”[661]. Слід зауважити, що буття не належить до природи (natura), яка є мірою отриманого буття, і зветься більш пізнішим онтологічним терміном – сутністю (essentia). Хто ж тоді є Той, кому це буття належить, коли все ж таки його отримує суще: бо ж від кого? Якщо це буття не сотворене і ніхто з сущого не може на нього претендувати і посідати завжди, то тоді слід визнати, що є таке Суще, сутністю кого є саме Його буття. У разі сформульованого судження і як результат “другої навігації”, висновок напрошується очевидний – таким Сущим виявиться Бог, адже Він і є подателем життя, і звуть Його Життєдавцем.
Справді, коли ми ведемо мову про суще, то ніколи не говоримо про буття цього сущого як буття котрогось іншого сущого. Мова завжди йде про конкретне, фіксоване суще, до визначення якого належить тільки його отримане буття. Проте воно не є сутністю цього сущого, бо, у випадку, коли це суще людина, виявиться, що її сутністю є природа людини. Йдучи цим шляхом, з’ясується й наступне, що, коли цим сущим є особа, то можливість бути особою надана іншою Особою, котра є повнотою буття, буттєвих і особових характеристик, оскільки особа – створена на “образ і подобу Божу”, і вона завжди є у становленні, на шляху до досконалості, коли “ніхто не досконалий, як Отець Небесний”. Тож найкраще і найприродніше Ім’я Бога, на думку св. Томи, є Ім’я Саме Буття. До цієї назви схилявся і св. Йоан Дамаскин, як до “безмежного океану реальности”[662]. Приведемо формулювання томістичного доказу, згідно традиційних правил побудови обґрунтування:
Очевидним є те, що в дійсности всі ми можемо ствердити: суще континґентне має буття, але не є ним. Тож суще є, але не дає підстави задовільно пояснити своє існування. Таке пояснення можна отримати тільки перевищивши суще і здійнявшись до самого буття. Це буття, тому що є самим буттям, в той сам час є достатньою підставою для власного буття і для будь-якого сущого.
Як бачиться, тут немає нічого надуманого, а кожне твердження знаходить свій відповідник у реальності.
Але є ще один привід пригадати тут Парменіда, бо св. Тома є автором ще одного обґрунтування існування Бога на основі гносеологічного шляху, що був пройдений св. Авґустином (див. розділ про доказ Авґустина і його ж твір De libero arbitrio II, 12, 24). Ось це формулювання в якому доводиться нескінченний характер Бога: