(1401-1464)
У книзі “De docta ignorantia” (“Про вчене незнання”[672]) Кузанський[673] виводить існування чистого, невизначеного буття, як абсолютний максимум, на основі вчення про співпадіння протилежностей. Методичним принципом для нього послужив агностичний рівень богослов’я, адже, засвоївши вчення каппадокійських отців, мислитель і кардинал свідомий того, що Бога неможливо “чітко” відати. Але що саме у Бозі є непізнаваним? На думку Кузанця, як і будь-якого християнського мислителя, непізнаваною є Божа сутність (природа). А тому, одиноке відання про Бога розкривається тій людині, яка свідома власного незнання. Так в історії мислення ще раз повторюється сократівське: “Я знаю, що я нічого не знаю”. Але, так само як у Сократа з цим принципом не закрились назавжди мудрецеві уста, а зайнялось зарево могутньої філософської думки, у Кузанця “docta ignorantia” спонукала да відкриття нового типу мови про Бога. Тож за точку виходу теодицеї у Кузанця послужило знання про власне незнання. Це його методологічний підхід, завдяки якому він зумів розкрити суть “невідання”, так, як до цього підходили великі містики, в першу чергу, Хуан де ла Крус.
Ось коротко хід думок Кузанця.
Кожна скінченна річ має початок і кінець, які самі є або скінченні, або нескінченні.
“Бог є абсолютна точність речей”, а тому, нам ніколи не пізнати нічого точно, оскільки ми не знаєм Бога. Він прихований від нас, але проявляється через все. Проте, якщо все-таки щось пізнається, то Бог необхідно є предметом пізнання. Бог є, коли скінченна річ є вона сама. Це і є “аргумент Кузанського”. Якщо речі загалом є, то їхнє буття є Бог, буття як абсолютність їх обмеженості і небожественності. Кожна річ обмежена тим, що володіє абсолютним буттям, і є собою в силу своєї обмеженості. Це подібність до Бога за видом існування, але не по сутности з Ним.
“Максимальна істина є абсолютний максимум. Але максимально істинне те, що цей простий максимум або інує, або не існує, чи ж існує і, водночас, не існує, та: не існує і таки не існує. Нічого більше тут не можна ні додати, ні придумати. Що би з цього ти не назвав максимально істинним, в моєму судженні воно вже міститься; таким чином, я маю в ньому максимальну істину, а вона є і є максимально просто”.
Жодний аргумент не володіє такою силою, як той, що навіть стверджуючи неіснування Бога, ти засвідчуєш істину, хоч і не розумієш її, бо існування Бога включає в себе і те, що ми називаємо неіснуванням або відсутністю буття. Адже, справді, міркувати про існування чи неіснування можна тоді, коли мислиться певний суб’єкт, відмінний від існування, тим більше, коли суб’єктом є саме існування.
Звідси випливає, що Бог може посідати всі визначення, жодне з яких Йому не належить.
А тому, на думку Кузанця, Бог не є сутність. Він є надбуттєвість. Якщо так, то хто ж тоді Він є? Бог є абсолютний максимум, точніше, чисте Буття, те, що за слоавами св. Ансельма “більше чого не можна собі уявити”. Він означує не тільки буття-в-собі, але й буття в іншому-як-в-собі. Бог не відмінний від жодної речі, ні від світу речей. Він невідрізнимий від світу, а тому, є завжди трансцендентний до нього[674].
Так, абсолютний максимум і абсолютний мінімум (“те, менше чого не можна уявити – єдине”) отримують у вченні Кузанця зважену онтологічну єдність.