(1596-1650)
З “Метафізичними розмислами” (1641, 1649) Рене Декарта[675] теодицея отримує нового апологета доказів на існування Бога і творця метафізики як філософії Бога. Так, творця тому, що суб’єктивістичні, антропоцентристські передумови відіграють вирішальну роль в утвердженні правди. Широта і висота розуму (res cogitans) для філософії Нового часу дозволяють на довший час затьмити красоти космосу (res extensa) і диктувати свої ідеалістичні умови. Формулювання sum, ergo cogito (існую, для того щоб мислив) дозволяє з усією очевидністю приступити до панування коґітивного світу над реальним світом існування.
На щастя, у Декарта, це ще благочесне мислення, яке прокладає дорогу до Бога саме тому, що завдячує Йому “вродженими ідеями”, включно з ідеєю Бога та досвідом самосвідомости. Зрештою, сам вислів Cogito ergo sum (думаю, отож існую) є похідний від авґустинівського Si fallor sum (якщо я помиляюсь, то я існую). Згідно Декарта, досвід “ідеї досконалости” служить відправною точкою у досягненні реальности Бога. Адже цей самий досвід підказує людині, що вона, будучи недосконалою, попри будь-який сумнів усвідомлює ідею досконалости, яка стосується до Божого буття[676]. Аналогічно, коли розум усвідомлює свою обмеженість, вміщуючи ідею нескінченного, то як він може бути творцем ідеї нескінченної субстанції? На думку Декарта, таким творцем є нескінченне Боже буття[677].
Бачиться вплив на обґрунтування доказу Декарта думок св. Авґустина, Дунса Скота та Суареса.