(1632-1677)
На початку ХХ ст. німецький філософ Р. Ойкен так оцінив вчення видатного голандського мислителя Баруха Бенедикта Спінози[678]:
“Може у жодного з великих мислителей не зустрічається одночасно так багато гострих суперечностей. Для того Спінозу може правдиво цінити тільки той, хто у філософії шукає не тільки закритої доктрини, а глибшого зображення нашої суті, відкриття нових глибин життя. З цього місця належить Спіноза безперечно до ряду великих правдивих мислителів”[679].
Рудольф Ойкен
Якщо б довелось розумом обирати між доведенням теореми трикутника і самим трикутником, то схиляння в сторону теореми виявилося б принипом усієї філософії Спінози. Глибокий раціоналізм, доведений до патосу любови – це і є мислення спінозизму. Тож у його основному творі Ethica ordine geometrico demonstrata (Етика, яка доведена за геометричним порядком) існування Бога обґрунтовується шляхом інтелектуальної любови (amor intellectualis Dei) і тільки. На думку Спінози, розуму дано бачити речі sub specie aeternitatis, геометричним методом і стрункою логічною побудовою осягати вічність. У підніжок всесвіту Спіноза кладе субстанцію, яку можна чітко і виразно окреслити логічними твердженнями, і цією субстанцією є сама природа (natura naturata і natura naturans ) – Бог:
“ІІІ. Під субстанцією я розумію те, що існує саме в собі і розуміється само через себе: тобто, як те, поняття чого не потребує поняття іншої речі, з якого воно би мало бути утворене”.
“VII. Під Богом я розумію абсолютно нескінченне єство (Ens absolute infinitum), тобто єдину субстанцію, яка складається з нескінченних атрибутів, кожний з яких виражає нескінченну і вічну сутність”[680].
Безперечно, тут прослідковується пантеїстично-моністичне мислення.
Усвідомлюючи всю протирічність інтерпретативних оцінок вчення Спінози, ми не торкатимемося всіх їх, що не виключає можливість зауважити в цих оцінках певну слушність і новизну. Мислительна система голандського філософа є “живою” і тією, що давала і буде давати привід для дискусії не одному поколінню критиків. Одне є певне, що Спіноза – віруюча людина, яка не жила і не хотіла жити без Бога. Так, ще В. Соловьйов рішучо знімав із Спінози будь-які звинувачення в атеїзмі[681]. В. Стейс, Г. Вольфсон, Р. Со, Л. Робінсон[682] та ін., робили те саме, підкреслюючи оригінальний характер богословської системи мислителя. Г. Коген та С. Франк розглядали цю систему як містичну, тож нам теж не дано її обминути, а слід висвітлити теодицейні погляди Спінози у всіх деталях цієї захоплюючої і творчої системи. Зрешту, хоча б по тій причині, що ключовим поняттям його системи, як зауважував Гегель, є “Бог”. Вчення Спінози, сповнене Богом, справляло позитивне враження на поетичну і мислительну творчість Новаліса, як в цілому й на німецький романтизм, особливо на творчість Ґете і Шіллера.
Отож, ще в “Короткому трактаті про Бога, людину та її щастя” Бенедикт Спіноза приводить докази існування Бога, в яких Творець є абсолютно Всемогутній, досконалий, Першоначало з якого все постало, і нічого, що постало не існує без Бога. Він є необхідно існуючий.
Спіноза апріорним шляхом в силі довести існування Бога, встановивши незаперечні передумови проведення раціонального обґрунтування:
“Якщо хтось заперечує, що Субстанція існує необхідно, то гадає, що може так трапитися, що Бог не існує. Отже (за акс. 7), його сутність не включає існування. Але це безглуздо. Отож, Бог існує необхідно” [683].
Справді, у Спінози зникає протиставлення між Богом і світом. Між ними такий самий тип відношень як між існування і сущим, явищем і підставою цього явища, зродженою і породжуючою природою (natura naturata i natura naturans). І це ілюзивне протиставлення дає привід для кривотолків.
Але все ж, на думку Спінози, Бог є чистим і всеохопним буттям, яке лежить у підставі створення світу. Щоправда, іманентним в собі і в природі. Він є найпевнішим пізнанням, випереджуючи будь-який інший вид знання. Всезнаючий Бог, багатий життям, не зобов’язаний покидати своє “субстанційне” буття і линути у світ природи, опускаючись до рівня субстанційних предметів. Це світ існує в Бозі, без якого його просто б не існувало, а не Бог у світі. Не забуваймо й того факту, що юдейська ментальність Спінози не давала права забувати про трансцендентність божества, і посередницький характер людського єства у світі, який нічого не в силі про себе сказати самостійно. Відношення між Богом і світом переростають у правдиве відношення між людиною і світом, де світ виступає в якості сходинок до вищих його щаблів. Шляхом мислення людина стирає межу між собою і світом, і злучується з ним в одне ціле. Відповідальність за світ лягає на її плечі, тому що потяг до життя у всіх його деталях дає змогу отримати вічність, нескінченність і все те, що наповнює світ у його грандіозній величі. Проте стерта межа між Богом і світом ще не означає абсолютного поглинання одне одного: кожен залишається на своїх субстанційних рівнях і думка людини занадто слаба, щоб творити “бога”, чи хоч приблизно підійти до Його окреслення. Хоч справді, згідно Спінози, Бог не окреме особове буття у протиставленні до людського, а є тим, що пронизує весь світ, об’являється у Світовому розумі та природі синхронно і топонімічно. Об’явитися Богові в конкретному місці, на думку Спінози, трансцендентність Бога не дозволить у принципі.
Спіноза усуває будь-який здогад про втручання Бога у світ людини з метою покарання чи винагороди, і спирається при цьому на конкретний людський досвід. Життєві приклади свідчать про непорушність Божого буття, специфічність Його природи, адже як праведні так і неправедні зазнають як щастя так і скруту, а хвороби та катаклізми можуть торкатися без винятку всіх, навіть святих осіб.
Спінозівський “океан буття” здатний передати гармонійний зміст світопорядку, в якому існує безперервний причиновий ланцюг у плетиві довгого ряду подій. Вони виступають проявами Божого буття, хоч будучи в часі, продовжують котити хвилі в цьому нескінченному океані вічности. Цілий світ тепер втрачає свою подільність, якою розум і чуття людини нерозважно наділяли протирічні явища: порядок і безлад, добро і зло, красу і потворність – з одного поняття творивши дрібніші, і маючи намір з їхньою допомогою пояснити метафізичний устрій світу. Але цей світ тепер же неминуче веде до визнання Вічного Сущого, яке лучить всі прояви світу в єдине коло життя. Таким є реальний світ, на думку Спінози.
Проте коло відношень значно ширше, і не проходить осторонь тіла і душі, суб’єкта і об’єкта, мислення і буття. Може і ці поняття та явища піддаються стрункій цілості “світу у Бозі”, а не розводяться між собою у неоглядні простори, як це роблять інші мислителі (н. пр. Декарт)? Адже таке розходження очевидне у своїй неприродности, а на ньому лежить печать раціональної і суб’єктивної уяви.
Бенедикт Спіноза розглядає тіло і душу як два різні прояви того самого буття, які за формою свого існування не покидають зв’язку із підставою свого буття. Тобто так само, як і інші відношення вони мають змогу не перетинатися і не заперечувати одне одного. Тим не менше між ними є чітка гармонія і синхронність, тожсамість і взаємодія, а головне – свобода, а не підлеглість.
Мова понять дає змогу надіятися на зустріч їхнього світу з реальним і конкретним буттям, бо, так само, підстава і для думки і для буття та ж сама – нескінченне Буття. Пізнання істини, що є головною метою і ділом філософії – з чим і виступає Спіноза – потребує пошук чистої і виразної “предметної” істини. На заваді не стоятиме скінченна природа розуму, бо між нескінченною природою та першою немає жодних перешкод і кордонів. Мислення світу, цей дороговказ апостола Павла, має бути пов’язане з його осягненням. Врешті й мета тепер інша, та й ціннощі більш вагомі – не людські і амбітні, а з потоку вічности. Можна вести мову про дзеркало світу і призму вічности, бачення речей sub specie aeternitatis. Те, що відбувається у тілесному, зовнішньому світі, все це є вірним віддзеркаленням царства думки. Правда й людина вже не носить себе надто високо, вона не є “держава в державі” (imperium in imperio) і світ не обтяжений її існуванням. Об’єктивне з’єднання тіла з нескінченним простягом, а духу – з нескінченною думкою, унеможливлює будь-яку форму механіцизму. Спосіб існування людини нічим вже не відрізняється від нескінченної цілости Універсуму, а події її життя формують цей Універсум. Як тут не піддатись простоті порівнянь і не злучити в одно й волю та розсудок, які теж нічим не відрізняються: воля – є внутрішньою стороною думки. Вона підтверджує свою правоту в кожному понятті. Тоді від людини нічого не залежить, вона – “духовий автомат” (automaton spirituale), як необережно висловився Спіноза. Що б ми не подумали – це вже ланки і шарніри цього механізму. Свобода руху просто зникає, але не вона одна. Так само пропадає потреба бідкатися за своє життя, бо достатньо усвідомлювати свої болі та кривди, або й глузування з них. До відчуття свободи приводить усвідомлення вчинків, а не свідомість їхніх причин. Бажання стають зрозумілі як тілесно-просторові точки.
Так само й права природи переходять у власність людини, становлячи її сутність. Поступ у природі задіює всі сили людини з метою самозбереження. Для цього нам дано вміння обирати корисне і отримувати від нього насолоду, та уникати терпіння і страждання і втікати від них. Життя людини проходить поміж оцими полюсами: насолодою і стражданням, які піддаються усвідомленню і розумінню. В насолоді ми осягаємо вищу досконалість, а в стражданні – опускаємося в цій досконалості. Любов і ненависть пов’язані з насолодою і болем.
В залежності від того, чи пізнання викликає радість або біль, той, хто його викликав буде розцінений нами як приятель або ворог. Тут ми є невільниками. Те, що нам сприяє, те мусимо любити, а що шкодить, мусимо ненавидіти, і нічого в цій любові або ненависті не можемо змінити по своїй власній волі. Колобіг відносин заторкує як ближніх, так і недругів, світ особовий і світ предметів.
Ось переконливий приклад: ми любимо приятелів своїх приятелів, бо вони допомагають тим, хто спішить на допомогу й нам, і любимо ворогів своїх ворогів, бо вони ослаблюють тих, які нам несуть шкоду. І навпаки – ненавидимо ворогів приятелів і приятелів ворогів. Такий ряд розширюється чимраз далі і далі на всі родинні стосунки і види пізнання того, що нас оточує. Але чому ж зустрічається саме такий порядок у відносинах? По-перше, нам невідома причина того, що дає нам привід любити або ненавидіти. Поклавшись на силу вчинку і відчуття ми самі даємо привід сприяти тому, що нам приносить користь, а пригноблюємо і руйнуємо те, що нам несе шкоду. По-друге, ряд почуттів, як і ряд “хвиль” буття підлягають одному й тому самому онто-космічному закону, і змінити відношення між ними можна тільки вдосконаленням і загостренням сили почуттів, щоб перебороти слабші. Ні бажання, ні настанови тут не дадуть жодного бажаного результату, тож світ людини – це нескінченне джерело дій, розпахнута навстіж вируюча арена життя.
Щож, висновок зовсім не втішний. Адже ми визнаємо себе рабами зовнішніх до нас причин, які кидають нас у вир боротьби за життя і нам залишається тільки “пізнана необхідність” свободи – спінозівське визначення, над яким задумується не одне покоління філософів.
Ті ж морські хвилі, тільки вже наших днів і ночей, гнані зустрічними вітрами в океані буття. Картина гідна маляра Каспара Фрідріха і у яви німецьких романтиків. Але чи можна таки знайти вихід з цієї “усвідомленої” неволі? Чи існує можливість уникнути залежності від світу природи і проторити свій неповторний шлях у вись. Адже природа йде своєю дорогою і така можливість зійти з неї мала б існувати, принаймні для мислення, яке може стати самостійною реальністю і новим шляхом у цій детермінації подій. Думка – це завжди злет і споглядання сяйва, метафорична арка божества над Ноєвим потомством, але не тільки. Думка має те, що немає реальність – відчуття висновку і винесення вердикту цій реальності. Хоч мова понять і не достатньо ціниться в людській спільноті, все ж вони здатні служити матеріалом для побудови прогнозів на майбутнє, яке “твориться” з цих матеріалів. Згідно обрахунків таки відбуваються оберти планет і можна потрапити в намічену ціль. Наука живиться цим пізнавальним матеріалом. Завдяки силі пізнання ми привласнюємо все те, що лежить на поверхні, тож пізнання стає внутрішнім двигуном реальності і достатньою підставою дієвости цієї реальности. А це вже немаловажно, тому що пізнавальна сила думки здатна протистояти свавільній дії речей на нас. Наше щастя має залежати від неї тоді, коли ми самі діємо усвідомлено. Ключем до щастя є здатність робити висновки, які й творять “реальність речі”. Вони більше не несуть загрози і не чинять тиску. Ось чому необхідне нове знання про людину, яка усвідомлює тепер свою цінність і особовий, відповідальний вимір.
Тут, щоправда, не слід переоцінювати свої власні сили, бо до цього бажаного і очікуваного звільнення слід приходити з Божою силою, позаяк людина є ланкою всесвітнього ланцюга і є скінченною для світу мислення. Мислення не є ще підставою всього буття. Таким є один Бог. Тож досконалістю будь-якої дії, згідно висновку християнської метафізики, є Буття Боже. Як відомо, Спіноза є творцем метафізичної парадигми неоплатонівського зразка, тож він далекий від думки про самодостатність логічного висновку для підживлення джерела всього – Першоначала і підстави реальності. Бачити цю реальність можна тільки інтуїтивним шляхом, завдяки scientia intuitiva. У інтуїтивному знанні Бога є та перевага, що ми самі стаємо панами ситуації, сповнені радістю пізнання Бога, коли світ нашого відчуття мовкне у невимовній радості і щасті; все бажання і пов’язана з ним насолода від чіткого і виразного пізнання Бога сповнене усвідомленням Його як найвищого блага, вище Кого й бажати нічого. Зв’язок між прагненням і волею блідне перед інтуїцією отриманої свободи і миру. Наступає мить справжньої свободи для “вільної людини”, яка протистоїть утискам, бо вони не відповідають ідеалові волі, а розцінюються як зло. Рівновага між світом чуттєвим і розумовим дає змогу ефективно сповнити цей ідеал свободи, під яким криється палке і дієве життя жаліти за яке ніколи не відповідає цьому ідеалу. Шлях до висот свободи і ідеалу споглядання у спокої духа, проходить щаблями любови на яких ми є зв’язковими подій і глибокими дослідниками остаточних причин цих подій. Адже не любити цей ідеал, до якого лине інтуїтивний зір не можна, бо сходження вдосконалює все наше життя і мислительну діяльність. Цей ідеал потягає, викликає любов і радість, осяяні у “спризмованому” любовному погляді нескінченного Бога. Надходить надхненна мить, у зареві правди “інтелектуальної любови” (amor intellectualis), перед якою блідне і відступає обман суб’єктивізму. Ніхто нездатний викликати цю любов, ніяке почуття не розворушить запал до цієї любови, а тільки приведе до створення її фантому. Але й холодне інтелективне пізнання, крижане у своїх однобічних висновках, не в силі здійняти хоч іскорку любови. Діалектика любови вирішується на користь сильнішої і правдивішої любови в якій тонуть іскорки спалахнулих нежиттєздатних проявів не менш важливих “любовей”, живлячих цей невгасимий океан Істинної Краси і Любови Бога. Жодний егоїзм не достукається до неї, жодна вимога змусити відповісти Творцеві Любови не свідчитиме про щирість і правдиву глибину пізнавально-інтуїтивного наміру. Між Богом і людиною, як зауважував ще св. Тома Аквінський, пролягає велетенська прірва крізь неподібність одних до одного, чому й містична злука дає змогу на вищому щаблі стати перед “неочікуваною” красою і невимовністю Бога. Любов Бога позбавлена людського сприйняття любови до окремих речей світу. Така любов не для Нього, бо не гідна Його розкішної величі. Такий Бог не може тремтіти над дріб’язковими скарбами світу, тож надіятися на те, щоб тебе особисто любив Бог, на думку Спінози, не гідне почуття того, хто наважився на інтеллектуальну любов до Бога. Так само, бажати любов до себе з боку Бога – егоїстично і не свідчить про правдиву любов і наміри “люблячої” людини. Тут місце пригадати аскезу і відмовити собі у цьому, негідного людини, намірі. Правдиве воскресіння духа вимагає суворого ставлення до себе, а ідеал свободи супроводжував тільки високих духом людей подвигу. Ось чому “прометеїзм” – серце европейського антропоцентризму, хоч теорія Спінози живила його ритм вже без самого мислителя. Культ Прометея був прочитаний з атеїстичним пафосом і привів як до теоретичного, фавстівського сумніву (як це зображено і обґрунтовано у Ґете[684]), так і до гірких практичних наслідків на карті постнаполеонівської Европи. Все ж у Спінози виразно бачиться хто є джерелом і надхненником любови – Бог і Його безмежна Любов. Глибина життя сповнена Його невичерпною Любов’ю, Любов’ю Духа. Говорити про зв’язок між любов’ю Божого Духа і любов’ю духовної людини можна тільки відважно зазирнувши у потаємні глибини, які на безмежну віддаль віддаляють одне одного, але не відділяють у своїй суті – вимірі Любови. Шіллер зумів оспівати цю близькість у “Тріумфі любови” (див. тут розділ “Бог у німецькій релігійній поезії”). Щастя Бога, якщо взагалі можна припустити таке поєднання слів, полягає в інтелектуальній і нескінченній любови, бо тільки Вона є гідна Його вічности і сутности. Але вічности і сутности гідна й людина, що можливе тільки за умови, що й Бог любить. Тож врівноваження двох полюсів здійснюється у щасливій злуці – особовій любови, коли немає скривджених і вивищених, коли кожен віднаходить бажаний спокій і вічний мир у Любови, будучи людиною, і зберігає спокій та вічний мир – будучи Богом. Саме Любов приховувала неприступні фортеці онтологічної сутності “causa sui”. Тут не слід поспішати з генезою цього поняття. Ні, світ не вічний і не вічна природа, але вічними є джерела, живлячі їх. Це вже поспішні висновки дають привід для дискусії про всеіснування природи, в яку ми тут не вступаємо. Вона не менш обширна як і обґрунтування існування Божого Буття. Зрешту, в таку дискусію не вступає і сам Спіноза, адже безсмертя як необмежене продовження окремої форми хоч би й скінченного існування є протирічним поняттям (contradictio in adjecto). Без розкладу тіла дух не в силі згаснути, але й не згасає, бо всеціло є у Бозі, своїй надійній і безсмертній підставі. Так само, й сфера світу дії (духа) живить світ підстави всього, що існує (Бога), і свідчить і запевнює існування безсмертя духового (бо дієвого) світу. Ідея, присутня в Бозі, здатна виражати сутність духової істоти і закреслювати смерть тіла, як і смерть взагалі. Кращим свідченням інтелектуального вибору є вибір на користь життя у вічности, яке лежить у реальній площині, а не є тільки обнадійливим маревом в тому, що все буде добре: “вільний чоловік про ніщо так мало не думає, як про смерть, а мудрістю його є туга не про смерть, а про життя”. Розумні кроки робить той, хто не засинає з думкою про омріяну нагороду у вічности. Більше важить необхідність власної природи, і коли вона сповнена святістю чесноти, то це і є правдива нагорода для природи, на яку зглянувся сам Бог. Культурологічний і високоморальний аспект такого підходу у всій своїй відвертости відчищений від намулу нарцистичної самозакоханости: він не знає нічого іншого, окрім добрих вчинків і чистої побожности, гідности людини і непорушности її високогуманних принципів тощо.
“Так мудрець із вічної необхідності є свідомий себе самого і Бога і реальності, не перестає ніколи існувати, а лиш завжди посідає правдиве задоволення духа”.
Ось чому “Етика” осяяла обрій метафізичного маршруту Спінози, і сповнила високим моральним ідеалом душі тих філософів, які близько до серця сприйняли переконання мислителя: І. Кант і Г. Коген, Н. Гартман і М. Шелер, та багато інших провідних шукачів Істини після Спінози. Світ досвідної реальністи сам стає ідеалом для людського життя на шляху до Істини, адже він ґрунтується на “океані буття” Бога. Ідеал є вгорі, а не під ногами. Щоб не відбулося протиріччя і фальшування змісту картини світу етичний вчинок підтримує, знову ж таки, тільки пізнавальна дія. Пізнання стає іманентною суттю людини, самозберігаючим і застережуючим від пантеїстичного змішання етичним засобом. Без нього, без цього керманича, покликаного до радикальних змін і “метанойї” не відбудеться переображення і формації “нової людини”. Метафізичний стрибок назустріч новому буттю – основна форма відповіді створеній реальности Богом, згідно Спінози. Ця, принаймні чітко і відверто викладена позиція, дає привід підважити цінність віри у краще майбуття і саму віру. Чому й не забарилася критика з боку Церковного Уряду, хоч спінозизм, у дотепер викладеному розумінні, – цілком праведна версія християнського життя назустріч Богу. А в науці про всюдисутність Бога у світі мислення Спінози особливо наближене до християнської точки зору.
Тепер слід обґрунтувати, на чому трималася сама ця критика.
Бог є всюди і його дозволено бачити крізь призму вічного життя у житті повсякденному. Всупереч природі не може творитися будь-яке диво надприродного характеру, що давало б привід для протиріч, а в природі – так. Факт дива і чудодійних проявів божества завжди служив на користь існування Бога, а тут, у Спінози, зайнята позиція не зуміла непомітно обійти цю проблему осторонь, як обійшов її, не торкнувшись, Декарт.
Все ж під позірною рівністю і гармонією світового ладу легко зауважити й суперечливі висновки до яких не радо приходить Спіноза. Здіймання одних і падіння других, вищість людського духу і нищість людей перед постаттю Ісуса Христа, без якого не осягнути спасіння, свідчать не на користь рівномірного прояву божественної сили, а на користь антиномічного мислення (про нього говоритиме Кант).
Слід зауважити, Спіноза проводить свій науковий виклад простими думками і метафізичною рефлексією проглядає в найпотаємніші закутки реальности. Панує спокій задуму і велич розмислу – все природно і розсудливо, неповторно і невідворотньо як у класичних авторів минулого.
Проте, як ми вже підкреслювали, є у Спінози й чимало помилкових суджень. Щоб виявити їх слід коротко підсумувати сказане вище.
На думку Спінози, Бог творить себе в силу себе самого, і, таким чином, утворює нескінченне число скінченних речей – нескінченних модусів (способів). Тож буття Спіноза сприймає як утворення, а природу – як єдність творительного процесу і всього того, що утворюється під час цього процесу. Бог не перестає творити оці нескінченні модуси і всі його витвори є зрозумілими по-собі.
Розум людини не в силі знати все, але те, що він пізнає, пізнає чітко і виразно як по-собі, оскільки гносеологічна теорія теж основана на принципі необхідності, який є загальний для буття-субстанції і розумової діяльності.
В останній п’ятій книзі “Етики” Спіноза пропонує третій вид пізнання, який можна розцінити як третій спосіб життя. Тим третім є Бог у досконалому, відповідному пізнанні, який можна назвати інтуїтивним знанням Бога і блаженним життям. Тут Спіноза веде мову про любов Бога до людини. Справді, в першій книзі Бог як нескінченна субстанція не сприймається як особовий Бог, а як природа, тож він не мав би знати світ почуттів. Як же ж тоді розуміти таку зміну в напрямку до містицизму в мислительній системі Спінози? Для голандського філософа інтуїтивне пізнання не має нічого спільного з таїнственним пізнанням, хоч є вищою формою пізнання. Воно розуміється як пізнання тілесної сутности і сутности самого пізнавального процесу. Розум покликаний відкривати загальний тип відношення між речами, тоді як інтуїція вбирає в одне ціле відношення в рамцях одного елементу. Інтуїтивна наука пов’язує в одне ціле загальні відношення мід сущими тілесними та духовими істотами, які осмислюються розумом (духом) людини. В той час, коли розум рефлектує над собою, зроджується відчуття радости від того, що, пізнаючи якусь окрему субстанцію, чи її спосіб існування, він краще може пізнати Бога. В чому ж тоді полягає любов Бога? Цю любов Бог виявляє до нас, це спосіб, щоб сказати нам, що в певну мить, у часі, нам дано, завдяки пізнанню конкретних речей, зустрітися з проявом активної сили. Ця сила належить субстанції, і вона є в природі. Тож вислів “Бог любить себе самого” – це тільки метафора під якою криється те, що ми пізнаємо речі об’єктивно. В цьому й полягає об’єктивність суб’єктивного досвіду пізнання, за Спінозою.
Якщо так зрозуміти думку Спінози, то виявиться, що філософ проповідує ідею смертности душі (у п’ятій книзі “Етика”). Людина, яка постає у часі помирає, щоб “співпасти з собою”, і взяти участь у вічности. Для цього людина наділена розумом, дієздатністю, можливістю осягнути вічність у часі, тож ми уникаємо смерті. Мова не йде про можливість отримання майбутнього існування, а тільки про існування як “наслідок” вічної субстанції, Бога. Про це говорить людині досконале, чітке і вічне пізнання себе у плоті.
Щож, якщо пізнання потягає інший вид пізнання до себе, то це вже щось інше, ніж просто злиття волі і розумової активності, а це вже підміна поняття пізнання на поняття життя. Але й воно не вирішує проблеми життя людської природи тільки у пізнавальному колі. Пізнання – це ще не все життя, яке кинуте на арену боротьби аж до самозаперечення своєї динамічности і пошуку спокою. Вийти за межі звичного і незносимого ритму життя, встановленого Богом у об’єктивних межах хоч і можна завдяки уяві, але покинути саму уяву не вдасться ніколи. Світ почуттів незмінно супроводить пізнавальне коло: “нічого немає в розуму, щоб спершу не було в чуттях”. Залишається боротися з собою самим, з власним Я. “Співпадіння протилежностей” виходить на боротьбу з “деструкцією деструктивного”. В силі залишається пошук внутрішнього голосу Істини в душі віруючого серця, який сповнювали ап. Павло та св. Авґустин. Проте побудова такого світу відбувається тепер шляхом перенесення світу природи (макрокосмос) в душу людини (мікрокосмос). У новому розумінні такого перенесення, згідно Спінози, – до ноетичного світу, який має виступити не як “стара” природа, а як Нове Буття. Відповідальність за це нове народження лежить на наших плечах, і вічність має стати нашим надбанням. Тож невідворотність перевороту світопорядку є очевидною. На карту поставлене не дріб’язкове щастя, не користь і доцільність, а сама вічність. Велетенські задуми врешті набирають силу реального здійснення. Виконувати їх під силу самій людині.
І наостанок. Ми вже пригадували, що російський філософ Володимир Соловйов виступив з відвертим захистом богомислення Спінози, зізнаючись в тому, що у філософському і релігійному відношенні воно мало на нього значний вплив у юні роки. Він називав мислення Спінози тим, що викликало в нього захоплення філософією як такою.
У статті апологетичного характеру Соловйов кинувся спростовувати атеїзм Спінози, в чому проф. А. І. Введенський звинувачував останнього, начебто Спіноза заперечує у Бозі цілеспрямовану діяльність і сваволю, а тому особовий вимір.
У понятті Бога в Спінози є така властивість як вищість, оскільки, згідно визначення філософа, Бог є абсолютно і нескінченно Сущий. Проте немає другої прикмети – особи, яка діє згідно наміченої мети і володіє волею. Але й Будда відречений від будь-якої особи, від волі і діяльности в абсолютному спокої і байдужости нірвани. Визнавати таке вчення (буддизм) як атеїстичне було б несправедливо. Буддизму 2000 років, він живе у свідомости 30-40 мільйонів людей.
Так само між спінозизмом і вченням Упанішад немає відмінности в тому, що вони заперечують у Бозі свавільну діяльність за ціллю.
У сфері релігії, як і в інших сферах духу людини, є визнані “експерти”, свідчення яких має вирішальне значення, незалежно від яких-небудь поглядів. Ось приклад із Першого послання Йоана (1-3):
“Що було споконвіку, що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися, про Слово життя, – а життя об’явилось, і ми бачили й свідчимо й звістуємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й нам явилося, – що ми бачили й чули, звістуємо й вам, щоб і ви мали спільність із нами. А наша спільність – з Отцем і з його Сином Ісусом Христом”.
На думку проф. Введенського, поняття Бога не відноситься до об’єкту, який даний в досвіді. А от апостол Йоан Богослов наголошував на тому, що його поняття про Бога відноситься до предмету, що даний в досвіді навіть для зовнішнього почуття. Звичайно, неможна бачити, чути, відчувати саму істоту Божу, але це неможливо і стосовно до будь-якого сущого загалом. Ми чуттєво досвідчуємо тільки видимі дії істот, які служать для нас знаками і вираженням їхнього власного буття і внутрішньої природи.
Незалежно від кантівського хибного розуміння досвіду не слід заперечувати те, що існують відмінності між релігійним і фізичним досвідом. Але, коли мова йде про Бога, то тут оці два види досвіду між собою подібні. Н. пр., коли ми відчуваємо тепло, що лине від сонця, то не маємо сумніву в тому, що існує сонце. В цьому випадку немає потреби звертатися за підтвердженням до досвіду астрономічної науки. Ми знаємо про існування тої чи іншої планети не дивлячись у телескоп. Суб’єктивна точка зору взагалі не довіряє й будь-якій астрономічній теорії. Наука тільки уточнює все те, що ми розуміємо під назвою “сонце”, адже її метою є дослідження явища, а не його обґрунтування.
Такий самий підхід можна застосувати й на підтвердження існування “духовного сонця” – Бога, про існування якого нам говорить релігійний досвід. Сам же досвід ми розуміємо як дію Бога в нас. Тож віра – це усвідомлення того, що в нас живе і діє Бог. Досвід християнина випливає з Об’явлення Бога Ісуса Христа в історичному місці – Назареті, і є досвідом людства. Досвід елліна – це його правда про існування бога Діоніса, якого психофізичну дію він відчуває, будучи спянілий ним. Тож історія знає багато людей, які досвідчили у своєму житті Бога, і вони носять титул святих, праведних, боговгодних, преподобних, мучеників, свідків віри тощо.
Завдання філософії мало б полягати в уточнені поняття і факту, які даються в релігійному досвіді. Тож про телеологічний та деонтологічний докази існування Божого буття не було б і мови, коли б ми не мали глибоко досвіду відчуття краси зоряного шатра над нами і морального закону у серці, про що говорив ще Кант. Звичайно ж, досвід не є визначальним, бо осердям релігії є Бог, як і будь-яка наука має свій предмет, без якого її б просто не уснувало. Проте в достовірности даних релігії ми пересвідчуємося саме на основі релігійного досвіду. Коли б докази існування Бога звертали увагу на відчуття Бога, тоді б вони мали сильний вплив на утворення релігійного переконання.
Так, пантеїстичний, буддиський, чи будь-який інший досвід базується на відчутті, зосередженні та пережитті самої людини. Це пережиття і духовна злука з “всеєдиною субстанцією” дає наснагу для розуму і живить його пошук на шляху до істини.
Поняття про Бога, як єдину субстанцію, випливає з поняття Абсолюту Бога. Це безумовна основа божества, і вона не може бути поза Богом. Тож визнавати філософію Спінози атеїстичною тільки за те, що мислитель не продовжив міркування, а зупинився на цьому визначенні, на думку Соловйова не можна. Адже в такому випадку, не слід визнавати й Евкліда великим математиком, бо він обмежився елементарною геометрією, а не відкрив вищу математику з її диференціалами, інтегралами тощо, чи Кеплера астрономом за те, що він не піднімав питання про існування інших зоряних світів. Хоч, звісно, що у Спінози є чимало помилкових суджень, які випливають з поняття абсолютної субстанції і ототожнення natura naturans з natura naturata. Так, формальний характер суб’єкта пізнання не є абсолютний, тож ототожнювати його з Богом в жодному випадку не можна: світ явищ потребує реальну підставу для свого існування. Тож спінозизм – це помилкова філософська система, але не атеїстична. До того ж, Бог геометрії і фізики має ще бути й богом історії, а цього міркування у Спінози не зауважується. Статичний пантеїзм Спінози не дає змогу розглядати світ як той, що постає, а тому не дає простору для реального релігійного досвіду і пережиття в Бозі. Адже світ і Бог – це одне і те ж. Хоч, справді, не кожна релігія є історичною. Адже не були такими поганські релігії, і в них не зауважуємо Бога історії.
Ми можемо тільки здогадуватися, бачити “як в непрозорому склі” те, про що говорить нам досвід, викликаний єднанням з Божою природою природи людської в Ісусі Христі. Тобто суть цього факту нам не дано збагнути.
Але, що головне, так це те, що статичний пантеїзм Спінози спонукав Гегеля до відкриття історичного пантеїзму, що в свою чергу вплинуло на розбудову християнського мислення.