(1646 – 1716)
Згідно Ляйбніца[706], існування Бога пізнається апріорним шляхом, тож за точку виходу мислитель обирає розум:
“Тільки сам Бог або необхідне єство має той привілей, що необхідно існує, якщо тільки Він можливий. А оскільки ніщо не може перешкодити можливості того, що не містить в собі ніяких меж, жодного заперечення і, отже, ніякого протиріччя, то одного лише цього вже досить, щоб пізнати існування Бога aпріорі”46.
Боже буття настільки очевидне, що не дозволяє жодного сумніву, адже в такому випадку підважилися б усі устої реальності.
Ляйбніц є автором доказу існування Бога на основі відкритого ним принципу достатньої підстави: “нічого нема без підстави”. Його докази подібні до обґрунтувань Альберта Великого та св. Томи Аквінського.
Принцип достатньої підстави дозволяє мислителеві відстоювати позиції природної теології, оскільки радше є світ, ніж його нема. І хоч цей світ не приховує зло, все ж він походить від Бога, а тому є найкращий з можливих світів.
Існування Бога слід прийняти ще й тому, що “без нього буде неможливо знайти причину, чому речі, які могли б не бути, є чимось; а тоді, чому речі, які могли б бути непов’язані між собою і невпорядковані, знаходяться у такій прекрасній, невимовній гармонії. Перше веде до того, що Бог має бути остаточною підставою речей і, значить, найвищою могутністю, а друге – до того, що він має бути найвищою гармонією речей і, значить, найвищою мудрістю” – пише він у творі “Основа роздумів про створення в Німеччині товариства для підняття мистецтв і наук” [707].
На думку Ляйбніца, любов є радість від споглядання краси, а саме такою є творча дія Бога.