рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Філософські крихти”. Факсиміле К’єркеґора.

Філософські крихти”. Факсиміле К’єркеґора. - раздел Религия, БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога.   Стрибок, Який Сповнює Метафізика Був Йому Відомий Не З Чуток....

 

Стрибок, який сповнює метафізика був йому відомий не з чуток. Тож не дивно, що історики християнської філософії присвячують йому окремі розділи, як, н. пр., о. Б. Мондін у своїй монументальній Історії метафізики, збагнувши відношення К’єркеґора до метафізики існування[788]. Проте нас цікавлять теодицейні уподобання мислителя та обґрунтування існування вічної і нескінченної прірви, яка простяглася між Богом і людиною внаслідок існуючого гріха, оскільки ця тема, на нашу думку посідає найвагоміше місце у його творчости. Від відповіді на причину гріха залежатиме якою буде теодицея данського філософа. Ми не беремося викласти тут філософію релігії і розглядати естетичну, етичну та релігійну стадії розвитку людини, згідно К’єркеґора, але деякі важливі моменти його системи філософських “крихт” хоч і побіжно, але таки доведеться заторкнути.

На думку К’єркеґора “Бог не існує, Він вічний”[789]. Вічність розуміється як понадчасове, античасове явище, а не нескінченний час. Вона не має історії, і є винятково одне. Час змушений проминати, а вічність є первинне, повноцінне, досконале буття.

Дійсність – це внутрішній емоційно-вольовий світ людини (Innerlichkeit). Credo ergo sum – міг би відповісти філософ всупереч Декарту. Існування є алогічне, його не можна виразити мовою понять тому, що воно постійно постає, тож не існує як даність. Існування – це радше комплекс “категорій”-“екзистенціалій”, що належать до існування (“страх”, “мить”, “скінченність”-“нескінченність”, “парадокс”, “покаяння”, “страждання”, “відчай”, “провина” тощо) радше виняткових особистих пережиттів. Щоб прийти до себе треба пережити драму нещасної свідомости особистого Я самітника (synolos). Поштовх до такого пошуку дає пристрасть, патетика, а не рефлектуюче самозаглиблення. Себе можна тільки зробити тим, чим ти є. Це не суб’єктивізм, з його пасткою ідеалізації і конкретизації в понятті, а “стрибок” до християнської релігії. На його думку, християнство має перейти в наступ, а не займати оборону проти безбожництва. Немає істини у науковому, об’єктивному значенні, а є тільки одна Абсолютна Істина, радше “істина-для-мене”. Відповідь на питання: “Що є істина?” за суб’єктом. “Моєю тезою було, що суб’єктивність, внутрішнє поривання (Innerlichkeit, внутрішня впевненість, іманентність) є істина”[790]. Істина – мого “вірування”, а не посереднє між aletheia (достовірність) і doxa (думка). Чим більше об’єктивної правди, тим менше суб’єктивности, а чим менше об’єктивної правди, тим більше з’являється свободи для внутрішнього духовного життя[791]. Розум – “гріховний”. Християнство не є інтелектуальне вчення і не потребує доказів: “Об’єктивне пізнання правдивости християнства... неправдиве...”[792]. Християнство – це віра. Докази – вороги віри. Віра, яка піддається доказам, перестає бути вірою. Віра – смерть розуму. “Віра – це вища жага суб’єктивности”[793]. Суб’єкт не може не обирати між вірою і невірою. Йому дано вибрати те, що вже не треба буде більше вибирати. Останнє слово завжди за суб’єктом. “Чим більше ризику, тим більша віра”[794]. Ніщо не в силі захитати віру в Бога, жодне існування зла, жодний сумнів, щоб не трапилося – “Вір, за будь-яку ціну!” Віра К’єркеґора не є вірою природної теології а є вірою в Об’явленого Бога.

Безперечно, за цією гносеологічною сваволею криється критика “теологічної” істини, яка отримувала докази емпіричного, раціонального, умовидного, історичного характеру.

К’єркеґор викриває слабкі сторони розумової діяльности шквалом раціональних аргументів самої ірраціональної філософії.

Він всіляко цурається доказів Божого буття, протиставляючи їм аргумент сильної віри і волевиявлення:

 

“З якою наполегливістю, тратою часу, старанням та пасучістю теоретики наших днів не намагалися висунути вагомий доказ існування Бога. Проте, наскільки вдосконалюється доказ, настільки він стає все більше недостовірним”[795].

 

“Доказувати буття будь-кого, хто б не стояв перед вами – це безсоромна образа, бо це спроба посміятися з нього”[796].

 

К’єркеґор критикує доказ Ансельма, бо тут буття підмінене “поняттям” буття.

 

“Коли вже Богові не надавати буття, то неможливо буде й доказати його існування. Коли ж Він має буття, то вже дарма прагнути це довести”[797].

 

Із прагнення висунути доказ існування Бога, вже саме його буття піддається сумніву і припускається, що Бога немає.

Бог – Суб’єкт, а тому підлягає тільки суб’єктивному осягненню в душі віруючої людини:

 

“Бог не зміг би доказати своє існування іншим шляхом, як тільки “побожившись” у цьому. Проте для Нього не існує щось вище, і Йому нема кому присягати”[798].

 

Де ж тоді є трансцендентний Бог? В душі того, хто самовіддано вірить у Нього, хто в покорі прибігає до Нього і Йому поклоняється. Таким є теодицейне переконання “або-або” К’єркеґора. Згідно нього, християнство є несумісне з філософією[799].

 

“Коли розум, немов пасажир, що втратив будь-яку надію на порятунок, простягає руки до берега, віра енергійно діє в глибині душі; душа радісно рятується всупереч розуму”[800].

“Завдання не в тому, щоб збагнути християнство, а в тім, щоб зрозуміти, що його не дано збагнути”[801].

 

А таким є парадокс, який перестав би бути таким, коли б його можна було збагнути. Тож “Віра як парадокс” – ключова теза К’єркеґора.

Чому ж тоді є так багато спроб раціонально доказати існування Бога? Вже Гегель наполягав на визнанні того факту, що Бог не може бути “тільки моїм”, не може належати світу почуття, а тому Його існування вимагає доказів з боку розуму[802]. Не можна вважати філософію Гегеля ворожою до християнства, а до такого схилявся К’єркеґор.

Найкращим доказом існування Бога можна вважати той, що зветься “враження, отримане про це в дитинстві, інакше кажучи, цей доказ можна сформулювати так: це цілком достовірно, бо це сказав мені батько”[803].

 

Але по-суті К’єркеґор доказує не так існування Бога, як недоказовість віри, що приводить його до порогу сповідування сліпої віри. Для віруючої людини Бог є незбагненний.

Навіщо тоді розум віруючому філософу? Розум, на думку К’єркеґора, дає змогу зауважити незбагненне “до якого він відноситься з вірою проти розуму”[804]. Розуму нічого іншого не залишається, як переконати себе у власній непереконливости. Це парадоксальна діалектика, що переросла в містику, але це не ірраціоналізм, бо сам мислитель не цурається сили розуму, підкреслюючи, що перед інтелектом віруючого стоїть вище завдання – допомагати вірі. Ось як про говорить сам К’єркеґор:

 

“Віруючий християнин наділений розумінням і вміє ним користуватися. Він з повагою відноситься до всіх людей, він не намагається переконати нас в тому, що хтось не може стати християнином, бо є позбавлений розумової здібности, проте вірить в християнство наперекір розуму – і саме тому вживає свій розум, – тобто для того, щоб чітко побачити, що вірить він саме всупереч розуму. Тому-то він не може вірити в безглуздя наперекір розуму (бо ж ми цього й найбільше боїмося), бо саме розум допоможе йому проникливо збагнути, що перед ним постало сáме безглуздя; властиво розум і буде стояти на заваді і не дасть повірити йому в це безглуздя. Такий чоловік використовує свій розум, щоб завдяки йому усвідомити, що перед ним стоїть щось незбагненне і що тепер йому треба ввійти у відношення з цим незбагненним всупереч розуму”[805].

 

Так, Реґіс Жоліве зауважував: “У К’єркеґора містицизм із гносеологічної площини переходить у вольову”[806]. Проте, так можна вважати за умови, що містика взята у широкому значенні слова.

Тут безумовна любов до Бога, а прототипом такої любови є Йов. Найбільше що тільки можна дарувати створінню – це зробити його вільним. Тож не може бути жодних докорів до Творця, бо створіння живе так, як вважає за краще. Навіть страждання може стати добром, коли тільки зробити правильний вибір. Слід терпеливо зносити всі страждання і страхи доти, доки не стане відчутною Божа любов, якій і слід приписати будь-який неспокій душі. Але про яке страждання тут може йти мова? Що розуміється під релігійним стражданням і як воно пов’язується з духовним життям? Іншими словами, чому страждання, а не радість від духовности? Феномен страждання у К’єркеґора можна прокоментувати як непосильність і неспроможність осягнути Бога без Нього Самого. Увійти в Царство Бога Отця, обминувши Ісуса Христа – Сина Божого, чиї рани і милосердя здатні вгамувати біль страждання. А для сприйняття Божої Любови треба підготувати посуд своєї душі і бути сповненими страждання. Людина яка цього не робить і не усвідомлює потреби в стражданні – негідна пройти вузькою дорогою до Христа. Тож вибір на користь духовного життя, відречення від земних статків – таке рішення приймає філософ. Відкинути все задля абсолютної мети можна тільки шляхом внутрішньої настанови, бо Царство Боже “не від цього світу”. Цей перший мисленний щабель сходження до Бога у К’єркеґора можна назвати самовідреченням – tedium vitae (нехтування життям).

Другий – це пошук глузду, бо саме страждання не є метою життя. Це життя задля відкуплення від гріха, стрибок у віру. Тож або віра, або відчай. Відчай – це невіра в те, що є спасіння.

“Страждання – дорога ціна, за яку всемогутній Бог продає людині майбутнє спасіння”, – зауважує Б. Биховський[807]. Нехтуючи життям, особою усувається страх перед смертю.

На думку К’єркеґора: “Велич людини винятково залежить від енергії відношення до Бога в ній самій...”[808]. Немічна істота, приймаючи в себе всемогучого Бога сама стає міцною. Особа, яка цього не робить, не прихиляє своє серце до Бога, не є особою. “Самотній індивід, один у всьому світі, один перед Богом” – писав філософ. Тільки відношення і любов до Бога чогось важить, зізнавався він у “Щоденнику”[809]. Щоправда, еґоїстична любов індивіда до Бога може видатися несумісною з християнством. Проте К’єркеґор свідомий того, що Бог є поза світом, простором і часом. “Бути самим собою – бути покірним Божій волі, яка є такою, що ти її обрав по своїй волі перед лицем невидимого і незбагненного Бога”[810].

Краща частка – не на землі, і ось чому.

Нескінченна якісна різниця між Богом і людиною, і загалом безодня між Ним і створеною природою змусили завмерти філософа перед цією правдою прикутим зором і наполегливо домагатися відповіді на питання: Як із небес привернути Бога до серця людини?

Це правда, що долоні Бога відпустили створіння в ту мить, коли почав існувати час і розпочалася історія існування світу. Але чи станеться так у вічности, що між Богом і людиною запанує рівність, подібна до рівности між паном і слугою? І К’єркеґор переконаний, що цього не відбудеться саме тому, що між творцем і людиною стоїть на заваді ця непохитна і суттєва якісна різниця. Жодні поклоніння перед Богом не зітруть цієї різниці.

Чому ж так категорично К’єркеґор не хоче погодитися з висновками інших філософів і теологів свого часу, а займає таку радикальну позицію? Коли б вона була обумовлена тим фактом, щоб протистояти Геґелеві чи Шляйєрмахерові, то її можна сприйняти як чергову “діалектичну гру” просто амбітнішого філософа. Справді, великі німецькі мислителі цю різницю легко усували, аргументуючи це тим, що людина – це ніщо інше, як Абсолют, що показує себе через неї – у Геґеля (“Феноменологія Духа”), або – людина – це “відчуття нескінченної залежности з Богом” у Ф. Шляйєрмахера (“Промови про релігію”). Пантеїстичні системи рівня Спінози теж дають змогу позбутися страху перед феноменом відмінності і жити з Богом в любови, не боячись Його втратити.

Так що ж тоді стоїть на заваді позитивно відповісти на це питання і змушує К’єркеґора страждати, згубивши своє серце у плині довгих розмислів? Адже він таки визнавав прописну істину правди віри про те, що людина створена на образ і подобу Бога: ще до свого гріхопадіння була подібна з Богом, хоч не тотожна Йому.

Черговий парадокс мав би звучати саме так: “між Богом і людиною є абсолютна відмінність, а тому людина є досконалою саме тоді, коли сприймає цю абсолютну відмінність”. Про який тоді “образ і подобу” може йти мова?

На думку К’єркеґора, висловлену у “Філософських крихтах”, якщо Бог є тільки в акті творення в непрямий спосіб, і коли індивід заглиблюється в себе самого у внутрішньому світі своєї самоактивності, то йому дано бачити Бога. Невидимість Бога полягає в Його всюдисущости. Ведучи мову про Бога К’єркеґор дотримується апофатичного методу, називаючи Його найвищою Ідеєю, яку не можна пояснити нічим іншим, як тільки шляхом самозаглиблення – відкриваючи назустріч Богові своє серце.

 

К’єркеґор усвідомлює, що внаслідок гріхопадіння прародичів Бога не можна бачити, пізнати і виразити. Внаслідок гріхопадіння розуму не дано правдиво пізнати Бога, розпізнати Його Слова, і навіть звернутись до Нього словами, гідними Його величі. Не слід скидати з рахунків той факт, що в книгах “Недуга на смерть”[811] та “Поняття страху” філософ знаходить єдине протиставлення гріхові – віру. Так, віру, а не чесноту, і ця думка відповідає словам апостола Павла в посланні до Римлян 14, 23: “все бо, що не з віри, – гріх” (на неї покликався Лютер: “Justus ex fide vivit”). В книзі “Страх і трепет” К’єркеґор підкреслював, що немає людини, яка б зробила поступ хоч на щабель далі від віри. Без глибокої віри, без гармонійної тиші в серці немає релігійної людини, якій не дано почути Бога.

Образ Божий став втрачений, і це загальна точка зору, яку поділяє лютеранство. Але з образом Божим можна було пов’язувати надії на єдність з Богом, хоч з ним пов’язується ця нелегка проблема нескінченної якісної різниці між Богом і людиною для К’єркеґора. Так ось, із втратою образу, як може людина пов’язувати надію на те, щоб бути яко Бог? На думку К’єркеґора, ритуальні дії стають тільки ідолопоклонними вправами для людини, яка підігріває віру в те, що зберігає молитовний зв’язок з Богом.

Так ось гріх і є тією найбільшою гординею віри в безпосередню і нероздільну єдність людини з Богом, є ще гіркішим плодом, ніж просто визнання вічної нескінченної різниці на рівні онтологічної прірви.

Безперечно, К’єркеґор – філософ, який споглядав Бога на щаблях сакральної сфери, тож природна земля йому нічого не говорила про гріх, як і природне небо не гасило спрагу до Святого Бога. Він міг потоптати Земну любов, думаючи, що відчує прихильність Небесної. Це філософ духовного складу розуму і вроджений діалектик у повному розумінні цього слова. Коли ніщо не заважає йому існування людини ототожнити з гріхом, то існування Бога Він з легкістю ототожнює з Святістю. Коли людина існує, то Бог – є вічний, а не існує в часі. На цих протиставних елементах філософ і балансує з тремом, в надії знайти рятівний вихід з ребусних філософем.

Чи знайшов?

І ось настає мить очікуваного просвітку. Віра в Ісуса Христа стирає різницю між Богом і людиною, бо людина відновлена Богом, заново створена, тож про неподібність більше не може бути й мови. Все згладжує Божа Любов.

Сьорен К’єркеґор не розпочинав своєї філософії з аристотелівського здивування: “Чому?”, а з відчаю і страху, без яких неможливий, на його думку, духовний ріст віруючої людини. Він зумів непохитні аристотелівські аргументи перелити в м’яку форму каритативної реторики. Ось приклад:

 

“Саме завдячуючи любови Бог у вічности прийняв рішення Об’явитися. Оскільки Його любов є причиною, то так само вона має бути й остаточною ціллю (кінцем). Адже було б суперечливо вважати, що Бог, бувши причиною руху, не мав би бути й остаточною ціллю цього руху. Тож слід було б, щоб любов була звернена до учня, а метою послужила б винагорода за неї. Бо тільки в любови відмінне стає подібним, тільки в рівности або єдности є підсумкове вираження, а без досконалого вираження Бог не був би Вчителем; принаймні, причиною, до пошуку якої приступав би учень, який не задовільняється отриманням результату, що є йому під силу”[812].

 

Щоправда, не тільки реторики, а й критики, жартуючи з приводу “діалектики начала”: “Щось майже дивне: що начало є, а потім його зовсім нема, тому що це начало. Ця справді діалектична заувага перетворилася на свого роду гру, в яку люблять бавитися в геґелівському товаристві”[813]. Міркуючи над “аристотелівським Теосом”, що блаженно проводить час, поринувши в мислення, філософ дотепно зауважував: “Однак для мислителя-теоретика питання про його особисте вічне блаженство просто не може постати саме тому, що його завданням є все далі і далі віддалятися від себе самого, ставати об’єктивним, тим самим немов би поступово зникаючи для себе самого, стаючи всього навсього умовидною силою спекулятивної думки. Все це мені добре відоме”[814]. Таких міркувань у його доробку чимало, і їх можна сприймати як стилістичні особливості світу розмислів К’єркеґора.

Який же висновок можна винести з теодицейного парадоксу данського мислителя? По-перше, його раціонально-діалектичний досвід сприйняття світу і Бога дають змогу думати про те, що оправдання потребує не так Бог, як сама людина, бо саме від неї залежить прийняття рішення на користь визнання чи невизнання спасительного Божества. К’єркеґор у випадку із одруженням пережив діалектичну боротьбу свого серця, і яка не минула для нього безслідно, а відкрила очі на страждання Ісуса Христа. Фактично, філософ усе своє життя вів боротьбу за віру в Христа, чим не нагадує мислителів Нового часу, а навіть чималою мірою контрастує з ними. Можна погодитися з думкою Б. Мондіна в тому, що характер пошуку трансцендентного Бога, християнського виміру, зворушливе і невпинне медитативне заглиблення людини, яка “предстоїть” перед Богом, протиставляються іманентизмові, секуляризації та усуненню з життя людини Бога у Новітні Часи[815].

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога.

БОГДАН ЗАВІДНЯК... Щаблі любови до Бога Містично досвідна філософія Бога...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Філософські крихти”. Факсиміле К’єркеґора.

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Богдан Завідняк. Щаблі любови до Бога. Містично-досвідна філософія Бога. - Львів: Місіонер, 2010.- 1001 с.
  Діалектика любови, засвідчена святоотцівською та схоластичною думкою у цій монографії, є спробою побудови містично-досвідної теодицеї у її класичному вираженні. Не спираючись на упо

В І Д А В Т О Р А
  Віддаючи на суд читачеві цю книгу з теодицеї, і перш ніж почую його думку про неї, вважаю за потрібне подати декілька зауваг. Шлях до Істини пролягає через самозаглиблення,

УВІЙШОВ У НЕЗНАНЕ
  Entreme donde no supe...   Ступив колись-то, навмання, В незнане я котрогось дня, Що вище всякого знання.

ТЕМНА НІЧ ДУШІ
  Noche oscura del alma...   Ніч яка була темна, Де сум і тендітна любов паленіла – О, в щасті б

ТА ЇЇ Т И П О Л О Г І Я
  Німецький філософ Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716) ввів назву Teodicea щоб вказати на цю частину філософської теології, яка веде мову про “право і оправдання бога” (t

Енріко Берті Джованні Реале
Отож, у ХХ столітті з боку прихильників аристотелівської системи, і тих, які визнають за Аристотелем високий авторитет науковця, висувається думка про те, що Бог у Аристотеля володіє всіма ознаками

Б О Г У Д А В Н Ь О Г Р Е Ц Ь К О М У М И С Л Е Н Н І
  Звичайно, тут ми не зможемо приділити увагу всім школам античного полісу, а тільки основним теодицейним побудовам філософії Давньої Греції, не наважуючись на детальний огляд теорети

Т Е О Г О Н І Я” Г Е С І О Д А
  Вести мову про світ давньогрецької думки слід починати з міфології і Олімпу грецьких божеств. Давні греки вважали, що перші чотири начала: Хаос, Земля, Тартар і Любов паную

У І О Н І Й С Ь К И Х Ф І Л О С О Ф І В
  Стародавній Мілет, столиця острова Самос у Еґеї, став колискою натуралістичної думки Давньої Греції. З ним ми пов’язуємо ім’я великого природознавця Талеса Мілетського (638-548 до Р

Г А Р М О Н І Я С Ф Е Р” У В Ч Е Н Н І П І Ф А Г О Р А
(бл. 570-498 до Р. Хр.)   Про життя засновника назви “філософія” існують три біографії авторів III-IV ст. після Хр.: Діогена Лаертського, Порфірія і Ямвліха.

Чи існував Піфагор?
  Про Піфагора виразно говорить Геракліт, коли той виступав проти біціпітів (тобто проти тих філософів, які припускали дуалізм між найвищим Принципом і чуттєвою реальністю); Емпедокл

Піфагорейське вчення
  Вчення Піфагора можна відновити за допомогою Анаксімена і Філолая. Можливо, що Анаксімен був вчителем Піфагора; а Філолай – був тим учнем, який мабуть першим популяризував вчення св

Л О Г О С Г Е Р А К Л І Т А
(бл. 540-бл. 480 до Р. Хр.) На думку К. Ясперса, Геракліта з Ефесу[69] слід віднести до “найбільших філософів” людства. Його життя майже постійно проходить під па

Вчення Геракліта
  Геракліт був пізнім іонійським філософом (народився два роки перед смертю Анаксімандра). Про його філософію ми довідуємося завдяки збереженим фрагментам його творів і різноманітним

Б О Г О П І З Н А Н Н Я В Ш К О Л І Е Л Е А Т І В
  Школа елеатів походить від назви міста Елея, що було засноване близько 540 року перед Хр. у південній Італії (100 км на південь від Неаполя) греками. Римлянами це місто звалося Вель

К С Е Н О Ф А Н З К О Л О Ф О Н У П Р О Б О Г А
(540-450 до Р.Хр. по Дільсу, 565-473) Мислитель Ксенофан[71] відомий як поет і філософ елейської школи. Із дев’яносто років життя, провівши мандрівне життя рапсода, 67 про

У Е М П Е Д О К Л А
(бл. 483-423 до Р. Хр.) Як відомо, Емпедокл[75] є автором поеми “Про природу” (Peri physeos), проникливої і сповненої глибокого філософського змісту про два “божест

Г О М Е О М Е Р І Я” Т А “Н У С” У А Н А К С А Г О Р А
(бл. 500-428 до Р. Хр.)   Засновник антиантропоморфного вчення про Бога, Анаксагор[90] народився в іонійському місті Клазомені, що в Малій Азії. Написав твір

Д Е М О К Р І Т І “А Т О М І С Т И Ч Н Е” Б О Ж Е С Т В О
(бл. 470/469-395/IV ст. до Р.Хр.)   “Велику радість викликає споглядання прекрасного, що міститься в речах”. Демокріт[91]

Б О Г М Е Т А Ф І З И К И “Л Я М Б Д А” У А Р И С Т О Т Е Л Я
(384-322 до Р. Хр.)   Торкаючись корпусу творів Аристотеля[110] слід мати на увазі що перу цього великого і знаного філософа належать різножанрові трактати[1

Джованні Реале
Тепер ми безпосередньо підійшли до розгляду Теоса, що займає центральне місце “Метафізики” Лямбда. Ось це захоплююче безсмертне міркування Аристотеля про Бога:   “Так

Б О Г С Т О Ї К І В
Антична Стоя[120] для европейського дослідника була відкрита щойно в ХІХ ст. завдяки працям К. Ваксмута (Wacksmuth K., Commentationes I et II de Zenone Citiensi et Cleanthe Assio, Götti

У А П О С Т О Л А П А В Л А
  Всі отці Церкви і великі богослови надають великого значення окресленим нижче словам апостола Павла у посланні до Римлян (1, 18-23):   “18. Бо гнів Божий відк

Ф І Л О Н А О Л Е К С А Н Д Р І Й С Ь К О Г О
(20/10 до Р. Хр. – 40 після Р. Х.) Важливу справу, щодо пояснення Старого Завіту в ключі висновків давньогрецької філософії, яку ще на зорі християнства розпочав Філон Юде

Про мотив “переселення” у Філона
  На думку Філона, Мойсей усвідомлював, що “у порядку всесвіту існує активна і пасивна причини, де під активною розуміється універсальний розум, цілковито чистий і відсторонений, який

Є Д И Н Е І Б О Г П Л О Т И Н А
(204/5-270) Такого впливу, якого справив на всю християнську містику Плотин, не справив, мабуть, жодний інший мислитель до нього, ні Платон, ні Аристотель. Після теодицейн

У О Р І Г Е Н А
(бл. 185-254/5)     Слідуючи у теодицейній проблематиці за великими олександрійцями Філоном та Климентом, Оріген[241] обминав одну з головних ї

І “Н О В А Ф І Л О С О Ф І Я” Л Ю Б О В И
(бл. 330-379)   Св. Василій Великий[244] як і його ближчі друзі по каппадокійській школі багато чого перейняли від філософії давньої Греції та неоплатонізму

М І С Т И Ч Н О Г О Б О Г О С Л О В ’ Я
Цей розділ міг би служити замінником теорії агностицизму, якому приділяється чимало уваги у підручниках з теодицеї. Але з огляду на те, що під агностицизмом у філософії прийнято розуміти відмову у

С В. М А К С И М А І С П О В І Д Н И К А
(бл. 580-662)   Уродженець Константинополя, з родини аристократів, “вчитель молитви” св. Максим[281] отримав добру філософську освіту, вступивши на службу се

Сан Хуан де ла Крус
  Такою є мудрість “таємничого богослов’я” і аргументи, які воно висуває. Здавалося б вирок його величності розуму підписано раз і назавжди Хуаном де ла Крусом. Але слід зважити на то

М І С Т И Ч Н А Л Ю Б О В Д О Б О Г А
У “П І С Н І П І С Е Н Ь” (VI-IV ст. до Р. Хр.[294]) Література: Ширшу бібліографію див. Le Cantiqu

Проблема зла
  Бог не є причиною зла, зауважує св. Авґустин. За Плотином (Енеад., І, 8) він визнає першу частину його обґрунтування, але не ототожнює зло з матерією, адже й вона сотворена Б

С Е В Е Р И Н А Б О Е Ц І Я
(480-526)   Or se tu l’occhio della mente trani Di luce in luce dietro alle mie lode, Già dell’ottava con sete ri

Особа Боеція
Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій[324] народився в Римі близько 480 року, Походив із відомого роду Аніціїв які ще в ІV столітті прийняли християнство. Його батько, Флавій Нарсет Манлій, займав в

Характеристика богословських трактатів Боеція
Богословські трактати Боеція постали від 519 по 523 роки[338], про які пригадував Кассіодор. На думку св. Томи ці трактати слід подавати в такій систематичній послідовності:  

Трактат: De Trinitate: тринітарна онтологія
Передісторія тринітарного таїнства. Основною тайною християнської віри є Таїнство Пресвятої Тройці[342]. Перш ніж відстоювати цю таємницю від єретичних поглядів[343] і завдяки велик

Трактат: De hebdomadibus
Третій, справді більш метафізичний трактат Боеція, нам відомий під різними назвами. Окрім найчастіше вживаної, якою є De hebdomadibus (Гебдомади), до нас дійшли наступні: Quomodo s

Трактат: De fide catholica
  На даний час існує сумнів щодо авторства Боеція, проте, саме в цьому творі подається загальна картина християнського догматичного вчення і його богослов’я. Тут він не проводить розр

Філософія саме християнська?
  Справді, на думку Л. Обертелло[403] її направленість є християнською; А. Лосєва[404] – Боецій “світський християнський філософ”; Б. Мондіна – «мова йде про зразковий твір християнсь

Авґустин і Боецій
  Мабуть доречно торкнутись теми висвітлення впливів через пролиття світла на твір який ми довго обминали, але без якого християнська інтелектуальна концепція Боеція була б неповною і

Існування Бога
  У богословських трактатах, як ми вже згадували, Боецій тим чи іншим міркуванням зауважував потребу у доведенні існування Бога, проте строго аргументованих доказів там не наводить. З

Висновок
  Боецій – останній з римлян і перший із схоластів. Він справді являється останнім представником класичної і християнської філософії в латинському світі. Після нього, на Заході, який

Історія читання Боеція у середньовіччі
  Тему впливу Боеція на літературу Середніх віків детально висвітлював Голєніщев-Кутузов[422]. Натомість, в цьому розділі нас цікавить розгляд впливу “Opuscula Sacra” на розвит

Витоки і джерела філософського мислення на Русі
Подібно до того, як антична культура стала першоосновою європейської цивілізації, так само „золотим віком” і фундаментом існування як нації українського народу, на думку М. Грушевського, була доба

Проблема Віри і Розуму
  Два шляхи могла обирати людина на шляху до Богопізнання – шлях, запропонований папою Григорієм Великим: «Та віра не має ціни, якій людський розум приносить докази», – тож головна ро

Теодицейні погляди
  В ключі святоотцівської традиції підходили до вирішення проблеми Богопізнання і в часи Київської Русі. Елементи апофатизму, трансценденталізму та іманентизму знаходимо на сторінках

Критика св. Томою Аквінським аргумент св. Ансельма
  Як відомо, в Суммі Богословській св. Тома вказує на слабі сторони формулювання св. Ансельма[503]: а) не всі ті, що вимовляють слово «Бог» думають, що воно оз

Е Т А П И С Х О Д Ж Е Н Н Я Д О Б О Г А
У Р І Ш А Р А С Е Н - В І К Т О Р С Ь К О Г О [505]   (1123-1173) Перш ніж розпочати знайомство з мислителем, чиє ім’я ми винесли у

Рішар Сен-Вікторський
(Фрагм. мініатюри Джованні ді Паоло)   І ось чому. У Рішаровому трактаті De Trinitate зустрічається концепція rationes necessariae (необхідних

Баварська державна бібліотека. Мюнхен.
На питання “Особа Пресв. Трійці” – якою вона є” (quale quid sit, буквально “що це таке”) можна відповісти, якою є вона по сутності. На питання: з якого джерела вона бере своє існування, слід з’ясов

Гуго Сен-Вікторський
  Ведучи споглядальне життя вікторіанці зуміли пережити глибоке єднання з Богом не тільки у memoria Dei. Справді, концентруючи свою увагу на Бозі, вони проводили релігійне, гли

Б О Г У А Л А Н А Л І Л Л С Ь К О Г О
(1120/30-1202/03)   На самоочевидних аксіомах визнаний мудрець, професор Паризького університету Алан Ліллський[558] зумів, відштовхуючись від поняття “Монад

Теодицея Дунса Скота
(1266-1308)   Дунс Скот[606] визначає Бога як Нескінченне Суще в Дії (ens infinitum in actu). З усіх схоластів цей мислитель палко захоплювався наведе

С В. Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
(1225-1274) Обійти увагою славні “quinque viae” св. Томи Аквіната[618] не посміє жодний фахівець теодицеї, і ми не будемо робити винятку. Література щодо ц

Св. Томи Аквінського. Ілюстрація фраґменту енцикліки папи Лева ХІІІ “Aeterni Patris”. Галерея Канделябрів. Ватикан.
  “Людський розум для пізнання істини віри, яка може бути цілковито відома тільки тим, хто бачить божественну сутність, може зібрати якісь правдоподібні докази. Проте їх зовсім не дос

Фра Бартоломео. Портрет св. Томи Аквінського.
  Та все ж, коли б ми слова св. Томи про те, що є щось найправдивішого, найгарнішого і найшляхетнішого (як найвищий ідеальний рівень у даному описі) прийняли у планівському значенні,

Джессі. Спокушання св. Томи Аквінського.
  Окрім трансцендентальних понять, які служать за опертя для доказу, можна ще скористати з прикмет, які наближені до цих понять; н.пр. життя, віра, сила і з ними злучена активність не

П О Н Я Т Т Я Б У Т Т Я
Св. Тома Аквінський є великим систематиком всього попереднього християнського мислення, яке заявило про себе до часу в якому йому довелось жити і вести осмислене та боговгодне чернече життя. До так

Алегорія Богословського Диспуту із словами Ісуса Христа, зверненими до св. Томи Аквінського: “Томо, ти добре про мене написав”.
    “Наш розум у процесі думання може простягатись до нескінченности. Про це свідчить те, що якої б кількости не було задано, наш розум завжди може подумати про щось біл

Б О Г У Ф Р А Н Ц И С К А С У А Р Е С А
(1548-1617) Тоді, коли у середньовіччі теологія не розлучалася з містикою, а, навпаки, черпала з неї надхнення, у “другій схоластиці”, з появою творів Франциско Суареса, м

У Н І К О Л А Я К У З А Н С Ь К О Г О
(1401-1464)   У книзі “De docta ignorantia” (“Про вчене незнання”[672]) Кузанський[673] виводить існування чистого, невизначеного буття, як абс

О Б Ґ Р У Н Т У В А Н Н Я Р Е Н Е Д Е К А Р Т А
(1596-1650) З “Метафізичними розмислами” (1641, 1649) Рене Декарта[675] теодицея отримує нового апологета доказів на існування Бога і творця метафізики як філософії

Б О Г Б Е Н Е Д И К Т А С П І Н О З И
(1632-1677) На початку ХХ ст. німецький філософ Р. Ойкен так оцінив вчення видатного голандського мислителя Баруха Бенедикта Спінози[678]:   “Може у

А Р Г У М Е Н Т Б Л Е З А П А С К А Л Я
  (1623-1662)   Як відомо Блез Паскаль[685] відмовився мислити як Декарт, хоч сам теж був математиком і філософом[686]. Декартівське “cogito er

Deum meum et Deum vestrum [690].
“Твій Бог буде моїм Богом”[691]. Забуття світу і всього, окрім Бога. Його можна знайти тільки шляхами, вказаними Євангелією. Велич душі людської. “Праведний Отче

О Т Ф Р І Д А В І Л Ь Г Е Л Ь М А Л Я Й Б Н І Ц А
(1646 – 1716) Згідно Ляйбніца[706], існування Бога пізнається апріорним шляхом, тож за точку виходу мислитель обирає розум:   “Тільки сам Бог або не

А К А Д Е М І Ї X V I I С Т.
В українській історіографії доволі цілісно і всебічно висвітлена золота сторінка діяльности професорів Києво-Могилянської академії та їхні філософські погляди, щоб спинятись на них окремо. Дослідни

С Т Е Ф А Н А Я В О Р С Ь К О Г О
(1658-1722) Отож, розвиток природної теології на Україні неможливо собі уявити не врахувавши досвід попередників, а вони були і писали філософські трактати також і з цієї

В Т Е О Ф А Н А П Р О К О П О В И Ч А
(1677-1736)   На думку Теофана Прокоповича, Бог є в природі та речах, як зберігаюча причина всього, як Предічний Ум, Вічна Істина, Першопричина і Творець сві

В Г Е О Р Г І Я К О Н И С Ь К О Г О
(1717-1795)   У другій книзі “Філософія надприродна, або метафізика” Георгій Кониський[719] сформулював наступні чотири докази існування Бога:  

Г Р И Г О Р І Я С К О В О Р О Д И
(1722-1794)   Знанням текстів Святого Письма відзначається творчість самобутнього і непересічного українського мислителя Григорія Саввича Сковороди[723]. В.

Д О К А З І М М А Н У Ї Л А К А Н Т А
(1724-1804) У творі письменника Михайла Булгакова в ході дискусії на Патріарших ставках Михайло Олександрович Берліоз відкидає всі існуючі докази існування Бога, яких, на

С. К’єркеґор
  Данський релігійний мислитель Сьорен К’єркеґор[783] народився в Копенгагені, як він писав у “Щоденнику”, “всупереч Божій волі та внаслідок злочину”. Зворушлива любовна драма з нареч

Виступ К’єркеґора за катедрою
  Як суперечить його екзистенціалізм із духом систематичного теологічного екзистенціалізму К. Барта та П. Тілліха, з одного боку, а з другого – світському характеру філософського екзи

Феномен любови у К’єркеґора
  У багатьох своїх творах данський філософ не обминає увагою феномен любови, надаючи йому два виміри: психологічний і Божественний. У першому, людина яка любить іншу намагаєт

П Р О Д О С В І Д М І С Т И К І В
(1859-1941) Після прочитання автобіографічної книги про св. Терезу Авільську філософ Едіта Штайн (1891-1942) відкрила для себе одну істину: справжніми експертами у вірі є

D E U S S E M P E R M A I O R” Е Р І Х А П Ш И В А Р И
(1889-1972) Еріх Пшивара (Przywara)[829] народився в польському місті Катовіце 12 жовтня 1889 р. В дев’ятнадцять років він вступив до новіціату отців єзуїтів в Екзатені (E

Н О В О Г О Б О Г О П І З Н А Н Н Я
(1889-1973) Уродженець Парижа Ґабріель Марсель[833] навчався філософії в Сорбоні (1906-1909). Під керівництвом Л. Лєві-Бруля захистив тезу “Метафізичні ідеї Кольріджа по в

O R D O A M O R I S” М А К С А Ш Е Л Е Р А
(1874-1928) Видатний німецький філософ-аксіолог Мак Шелер[837] був відомим захисником ідеї християнської любови.   Згідно Шелера, філософський метод

У Н І К О Л А Я Б Е Р Д Я Є В А
(1874-1948)   Примат свободи над буттям, на думку видатного російського мислителя Бердяєва[841]слід вважати точкою виходу його філософії. Ось як він

У П ’Є Р А Т Е Й Я Р А Д Е Ш А Р Д Е Н А
(1881-1955) У ХХ ст. вчення французького богослова П’єра Тейяра де Шардена[843] нагадує грандіозну по духу і задуму систему, рівну творчому задуму св. Томи Аквінського.

У П Е Р С О Н О Л О Г І Ї Р О М А Н О Ґ В А Р Д І Н І
(1885–1968)   У віці чотирьох років свого життя, уродженець м. Верони (Італія) Романо Ґвардіні[849] разом з батьками виїхав до Німеччини, де й отримав освіту

Об’явлення
  У творі “Релігія і об’явлення” Ґвардіні показує, що без божественного об’явлення існування людини є неповне. Він висуває різні напрямки в яких людина може набувати досвід обмежень (

Р О М А Н А І Н Ґ А Р Д Е Н А
(1893-1970)   Учень Едмунда Гуссерля, оригінальний польський мислитель-онтолог, автор відомого трактату “Спір про існування світу” Р. Інґарден[863] ба

І М О В Ч А Н К А П Р О Б О Г А
(1889-1976)   Перш ніж говорити про теодицею найбільшого метафізика ХХ століття Мартіна Гайдеґґера[866], розумно було б зняти усі звинувачення у атеїзмі, яки

Д І Т Р І Х А Ф О Н Г І Л Ь Д Е Б Р А Н Д А
(1889-1977) Гільдебранд[880]народився в Італії у Флоренції в родині відомого німецького скульптора Адольфа фон Гільдебранда. Вивчав філософію у Мюнхенському та Ґьотінґенсь

Едітою Штайн
Згідно Штайн, перш за все існує суттєве погодження між Гуссерлем і св. Томою, у спробі практикування філософії як строгої науки: обидва вважали, що завдання філософії було б невичерпним, як

Едіта Штайн. Наука Хреста.
    Життя і творчість двох святих – Хуана де ла Круса і Терези Авільської стали для Едіти Штайн – св. Терези Бенедикти від Хреста, предметом глибинних роздумів над зв’яз

У П А В Л А Є В Д О К І М О В А
(1901-1970)   Православний богослов і філософ Павло Миколайович Євдокімов[915] народився 2 серпня 1900/1901 р. в Санкт-Петербурзі в родині військового. Навча

Твори Ганса Урса фон Бальтазара
  ТРИЛОГІЯ (TRILOGIE): (Herrlichkeit. Eine theologische Ästhetik; I. Schau der Gestalt; II. Fächer der Stile: 1. Klerikale Stile. 2. Laikale Stile; III/1. Im Raum der Metaph

Т А Н Е О Т О М І С Т І В
  У ХХ-му столітті серед багатьох великих відкриттів, розщеплення ядра і освоєння космосу, було здійснене не менш важливе відкриття – оригінальність метафізики св. Томи, як нової мета

С В. Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
(1884-1878)   У філософії Жильсон зосередив свою увагу на св. Томі Аквінському, який у світі християнської думки був визнаний найбільш представовим. Вже у 19

Б О Г О П І З Н А Н Н Я У Ж А К А М А Р І Т Е Н А
(1882-1973)   Марітен був найбільш авторитетним представником неотомізму: хоча сам називав себе томістом, і був тим, хто наважився у світському середо

А Н Т О Н І Н А С Е Р Т І Я Н Ж А
(1863-1948)   Справжнім томістом був домініканин Антонін-Далмас Жільберт Сертіянж (Antonin-Dalmace Sertillanges). Він розпочав свою філософську кар’єру у 190

Режіналь Ґарріґу-Ляґранж
  Сорок років пропрацював на “Анжелікумі” в Римі (з 1909 р.)отець Ляґранж (Réginald Garrigou-Lagrange)[953], домініканин, проф.догматичногобогослов’я. Перші дві його праці нося

Р Е Ґ І С А Ж О Л І В Е
(1801-1966)   Отець Реґіс Жоліве (Régis Jolivet) проживав і працював у Ліоні. Жоліве був великим знавцем творчости як св. Авґустина, так і св. Томи. Щ

Т О М І З М А Й М Е Ф О Р Е С А
(1898-1983)   Форес (Aimé Forest) був президентом філософської спілки у Лангедоку, членом філософської спілки у Лювені. Його головні твори, які розгля

Т О М І З М Ж О З Е Ф А Д Е Ф І Н А Н С А
(1904-2000)   Отець Де Фінанс (Joseph De Finance) у 1955 році був покликаний викладати на Ґреґоріанському університеті в Римі загальну етику (до 1974 року) і

Н Е О Т О М І З М Д Е З І Р Е М Е Р С Ь Є
(1851-1926)   Кардинал Дезіре Жозеф Мерсьє (Desiré Mercier) збудував три важливі установи: “La société de philosophie de Louvain”

А Г Н О С Т И Ц И З М У
(1878-1944)   Одним із найбільш типових представників неотомізму перших десятиліть ХХ століття був отець Жозеф Марешаль (Joseph Maréchal), який вбачав

Ф Е Р Н А Н Д В А Н С Т Е Н Б Е Р Ґ Е Н
(1904-1993)   ОтецьФернанд Ван Стенберґен(Fernand Van Steenberghen) так само, разом із Де Вулфом, один із найбільших тлумачів філософії Середньовіччя (Класич

Л У Ї С Д Е Р Е Й М Е К Е Р
(1895-1970)   Бельгієць Луїс де Реймекер (Louis de Raeymaeker) очолював Institut Supérieur de Philosophie (від 1949 по 1965 рік), де займав каф

В Ц А Р И Н І П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
  Неотомізм в Італії шириться Католицьким університетом св. Серця в Мілані. Метафізика буття розкривалася у дослідженнях Амато Масново і Софії Ванні Ровіґі. Але головна заслуга у відк

А М А Т О М А С Н О В О
(1880-1955)   Отець Амато Масново не прагнув ототожнювати істину із вченням, яке б її містило всередині томістичних текстів. На його думку там містяться деяк

С О Ф І Я В А Н Н І Р О В І Ґ І
(1908-1990)   Будучи найбільш яскравим асистентом Масново, Софія Ванні Ровіґі (Sofia Vanni Rovighi) була яскравим дослідником середньовічної філософії, але й

Ф Р А Н Ч Е С К О О Л Д Ж Я Т І
(1886-1962)   Отець Франческо Олджяті (Francesco Olgiati) і отець Августин Джемеллі у 1920 році заснували католицький університет св. Серця в Мілані, на взір

У С Т А В О Б О Н Т А Д І Н І
(1903-1990)   “Неокласиком”, а не “неотомістом” називав себе Ґуставо Бонтадіні (Gustavo Bontadini), знавець метафізики, про що свідчать самі його твори: S

У К А Р Л А Р А Н Е Р А
(1904-1984) Професор теології в Інсбруку, Мюнхені та Мюнстері, єзуїт Карло Ранер[975] був автором низки філософських творів, таких як Дух у світі (1939) та Слуха

У Б Е Р Н А Р Д А Л О Н Е Р Ґ А Н А
(1904-1984) Канадський філософ і теолог, який належав до ордену єзуїтів у англосаксонському світі Бернард Лонерґан[977] справив неабиякий вплив на формування сучасної теол

Ф Р Е Д Е Р І К А К О П Л С Т О Н А
(1907-1994)   Філософ, неотоміст, отець-єзуїт Фредерік Коплстон[978] – історик філософії та відомий західний теолог ХХ ст. Нам випадає тут вести мову про ньо

У К О Р Н Е Л І О Ф А Б Р О
(1911-1995)   Отець Корнеліо Фабро (Cornelio Fabro[983]) відомий своїми метафізичними трактатами, якому належить заслуга у відкритті оригінальності онтософії

К А Р О Л Я В О Й Т И Л И
(1920-2005) Папа Іван Павло ІІ був не тільки видатним теологом, а й філософом і поетом. Талант лірика доказує його цикл “Пісня про Таємного Бога” з якого приведемо тільки

Папа Іван Павло ІІ і отець Корнеліо Фабро. 1985 р. Б.
  Польський філософ Тадеуш Штіцен, один із упорядників видання папи, який перейняв кафедру моральної філософії Люблінського католицького університету, на презентації цього видання у В

У Ц А Р И Н І П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
(нар. 1926)   Автор трьохтомного видання[988], яке побачило світ у видавництві отців домініканців у Італії, не потребував би якогось особливого знайомства з

Відзначення наукової діяльности отця Баттісти Мондіна урядом Італії.
  До метафізики проф. Мондін має особливий пієтизм. Ось як він сам зізнається в цьому у передмові до книги:   «Між філософськими предметами метафізика, разом із

Й О З Е Ф А З А Й Ф Е Р Т А
(нар. 1945) Професор Йозеф Зайферт (J. Seifert)[990] – представник австрійської філософії, член Папської академії, засновник Інтернаціональної філософської академії

У Г А Р В Е Я К О К С А
(нар. 1929) Ціною відмови від традиційного Богопізнання мислителі “теології смерти Бога” (death-of-God-Theology) такі як Дітріх Бонгеффер (1906-1945), Джон Робінсон

Р У С Ь К О Ї Ф І Л О С О Ф І Ї Х Х С Т О Л І Т Т Я
  У руській філософії теодицея сприймається як шлях Боголюдства, оскільки включає у Богопізнавальну сферу антроподицею. Серцевиною руського мислення у ХХ столітті явля

Володимир Соловйов
  Ось характерні риси цієї «нової» метафізики. Панування зовнішнього досвіду має змінитись пануванням внутрішнього досвіду. Прийняття за точку відліку всього конкретний

Про Абсолютне Буття у Семена Франка або містичний реалізм
(1877-1950)   Семен Людвигович Франк[996], за визначенням історика філософії В. Зеньковського – найвидатніший руський філософ і зірка першої величини світово

Свобода Абсолюту
  Свобода Абсолюту проявляється на рівні двох скінчених форм, які протистоять одна одній. Первинна свобода – якій характерна непередбачувальність, притаманна безпосередньому са

Проблема зла
  Саме «тріщини у Всеєдинстві», що приводять до протистоянь окремих його елементів, є джерелом і причиною зла. Тут Франк повторює Соловйова. Натомість Бердяєв вважав, що не прийнявши

І С Н У В А Н Н Я Б О Г А
  Коли професори Києво-Могилянської академії схилялися до традиційних доказів існування Бога, то творчість Григорія Савича Сковороди може служити містком до побудови самобутньої місти

Р Е Л І Г І Й Н И Х М И С Л И Т Е Л І В – П О Е Т І В
У цьому розділі ми поведемо мову про пережиття досвіду Бога у релігійних мислителів-поетів, адже відомо, що у багатьох філософів виникала необхідність у написанні поезій “зізнань” про Бога, а це їх

ГІМН ДО БОГА-ОТЦЯ
  Чи Ти пробачиш гріх моїх батьків, Що є моїм, хоч не моя вина є? Чи Ти пробачиш гріх, в якім я жив І ще живу, хоч сам себе картаю

БОГ У НІМЕЦЬКІЙ РЕЛІГІЙНІЙ ПОЕЗІЇ ХІХ-ХХ СТ.
  Тепер познайомимося із німецькомовною релігійною поезією в контексті теодицейних поглядів, а їх чимало. Так, відомий поет Фрідріх Шіллер в 1798 році створив поезію “Щастя”,

Пензля Йоаннеса Шпріка (1838).
  Тож, щоб краще запізнатись з її досвідом Богоспілкування, як авторки релігійного циклу “Духовний рік”, познайомимось глибше з традицією, з якої вона вийшла. Як вже зазначал

О мука без передиху
Від задоволення й гордині, Як тихо гризе і стиха Червоточить, як в деревині.   Свідоме поетичне “нерозпізнавання” Новалісом (на приклад

І невимовний неба солод
В душі моїй постав повік.[1078]   Низку релігійних віршів залишили сучасники Дросте – Клеменс Брентано (1778-1842), у циклі Недільні Євангелія [1079]

Зсилаєш нас сюди й не подаєш
Своєї цілі. Хто збагнути в силі? А все ж твоя це воля, щоби йшли ми, З чим доля нас влаштовує, авжеж.[1092]   чи  

НІЧОГО БІЛЬШЕ
(Nic więcej)   Napisał “Moj Bóg” ale przekreślił, bo przecież pomyślał ...   Написав “Мій Б

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги