Як суперечить його екзистенціалізм із духом систематичного теологічного екзистенціалізму К. Барта та П. Тілліха, з одного боку, а з другого – світському характеру філософського екзистенціалізму М. Гайдеґґера і Ж.-П. Сартра. Такий екзистенціалізм не має нічого спільного з досвідом “зрілої” та самодостатньої людини у кантіантстві, а, навпаки, сприймає його як гріховний. Тож К’єркеґора ще не одне покоління істориків розглядатиме поруч із сучасною філософською думкою, як одного з основних героїв мислительного процесу. Адже й справді, сучасник – це той, хто переживає драму і трагедію свого існування, а значить уроки, засвоєні від К’єркеґора не проминуть безслідно. Для тих, хто відважиться здійснювати “другу навігацію” буремне і хвилююче море існування сприйматиметься як опора для пошуку надійної гавані – Бога.
К’єркеґор – “конфліктний” філософ і не є зручний для будь-якої офіційної церковної влади. Не кожен теолог, що збудував свою системну теологію і хизується науковими здобутками мав би чим до глибин пройняти його серце, бо воно вже було зайняте Розп’ятим і Воскреслим Ісусом Христом. Звичайно, його антиклерикальні виступи в останні роки життя не пішли йому на користь, але він її й не шукав. До нього прийшла слава великого мислителя, хоч і посмертно. Він добре затямив Христову науку: не можна служити двом панам. Тож обирав між філософією Нового часу та вірою в Ісуса Христа, між правдивою вірою і попсутим розумом, між сократизмом і “Нагірною Проповіддю”. На його думку, “філософія прямо веде до християнства”. К’єркеґор обрав вузьку дорогу до Христа і засвідчив, що в будь-яку епоху, у вихорах розмаїтої моди на божевілля розуму, є місце відважному зізнанню і волевиявленню серця в любови до Бога. Ба навіть більше – в людини нема життя без Бога; “вбивати Бога – це найжахливіша форма самогубства, а повністю забувати Бога – це найглибше падіння людини”[816].
У досвіді “Богопізнання через самопізнання” данський філософ нагадує подвиг Григорія Сковороди, який зауважував: “Той, хто знає Бога, – той усе своє розуміє...”.
Але є й ще одна відмінність між лютеранським радикалізмом і радикальним вибором данського мудреця, що можна потрактувати як філософське novum. Це той факт, що він не покликається у своїх розмислах тільки на Святе Письмо, а – на неприкрашений і живий релігійний досвід, завдяки якому не наражається на пастки фатаморганного прогресу цивілізації. Серед думок, викладених у його “Щоденнику” зустрічається наступна: “Святе Письмо – це провідник, а Ісус Христос – дорога”. Що цікаво, пережити різноманітні “ізми” і уникнути страху перед новою техногенною цивілізацією допомагає саме парадокс Христової віри, від якого й залежить спасіння. І коли сучасній людині стає все важче розпізнавати євангельську благовість, – бо її розум поглинають глибини інформативного медіапростору, і він часто безвихідно скутий своїми винаходами, – важче йти вузькою дорогою віри, то тим більшою здається заслуга профетизму і перестороги С. К’єркеґора – самітнього “лицаря віри” з Країни Філософів: бути покірним Божій волі, бо ти її обрав перед лицем Бога.
Давно зауважено, що К’єркеґор вплинув на творчість Рільке, Кафки, Дюренмата, Унамуно, Ясперса, Гайдеґґера, Левінаса та багатьох філософів деконструктивізму. До думки “данського Сократа” прислуховувалися й філософи католицизму, особливо Корнеліо Фабро. Та найвідданішим тлумачем думки К’єркеґора можна вважати Григорія Маланчука, твори якого вражають широтою і глибиною вдумливого і дослідницького охоплення парадигми філософа[817]. Вихідець с. Гарбузів Зборівського повіту на Галичині зумів відчитати прозорливі думки данського філософа, що перестерігав людство від відходу від християнства, перед яким лютеранська Реформація “виглядатиме просто жартом”[818].