(1889-1972)
Еріх Пшивара (Przywara)[829] народився в польському місті Катовіце 12 жовтня 1889 р. В дев’ятнадцять років він вступив до новіціату отців єзуїтів в Екзатені (Exaten, Голандія) (1908-1910). Від 1910 до 1921 рр. чернець навчався у Валькенбурґу (Valkenburg, Голандія) філософсько-богословських дисциплін і по закінченні прийняв таїнство священства (1920). На ці ж роки припадає служіння в якости музичного префекта в колегіюмі “Ранкова Зоря” у Фельдкірхе (1913-1917, в Австрії). Співпрацював у редакції “Stimmen der Zeit” (Мюнхен) поруч із Романо Ґвардіні аж до заборони її діяльности гестапо. Також брав участь у культурному житті тогочасної Німеччини, займаючи виразно католицьку позицію. В 1925 році він познайомився з Едітою Штайн, подивляючи її педагогічний хист та ерудицію. Перенісши важку хворобу та лихоліття Другої світової війни, Пшивара осів у Гаґені поблизу Мурнау (Hagen bei Murnau, Баварія), де і спочив. Похований у Пуллаху (Pullach) 28 вересня 1972 р.
Мисленник залишив велику писемну спадщину і є більш знаним у німецькомовному середовищі, хоч дослідження свідчать про великий інтерес до його творчости з боку іншомовних фахівців.
Еріх Пшивара належав до кола улюблених філософів кардинала Ганса Урса фон Балтазара, поруч з іменами Анрі де Любака та Романо Ґвардіні. Це саме могла б сказати і Ґертруда фон Ле Форт. Карл Ранер у похвальному слові на честь Еріха Пшивари зауважив, що у свій повний ріст Пшивара ще не відомий і його загальне визнання ще очікується у Христовій Церкві. Від слова, сказаного в 1968 році Ранером пройшло близько сорока років і можна тільки констатувати, що воно повною мірою справдилося. Вплив творчого слова Пшивари величезний. Свідченням цьому є велике число досліджень та дисертацій.
Знавець спадщини св. Авґустина та св. Томи Аквінського, Пшивара формувався в духовному світі Ігнатія Лойоли. Завдяки тезі про аналогію сущого (analogia entis), мисленник прийшов до геніальної думки про динамічний ритм Буття і Мислення, що дає право говорити про нову метафізику, відкриту назустріч містичному єднанню з Богом у своїй остаточній основі.
Пшивара – самотня але важлива постать не тільки у природній теології. Як відзначає Мондін, він “мисленник надзвичайної ваги, гострий, проникливий, геніальний, блискучий та глибокий”[830]. Але через його стиль – комплексний і багатогранний – не кожному досліднику під силу висвітлити всю красу і велич літературного, філософсько-богословського і духовного доробку цього мисленника. Все це так, але за цією багатогранністю стоїть глибинний аналіз основ буття і мислення від св. Авґустина до св. Томи Аквінського, від св. Ігнатія Лойоли до кардинала Нюмена, від Канта до К’єркегора. Хоч не тільки. Без глибокого духовного досвіду і тихого страждання, без релігійного і палкого серця світ не дізнався би про захоплюючу мову про Бога у ХХ ст. Так, Еріху Пшиварі судилося відкрити зворотній бік відомого логічного принципу аналогії, який він взявся пояснити у творі “Analogia entis” (1932), що викликав велику дискусію як між католиками (Гансом Балтазаром) так і між протестантськими теологами (Карлом Бартом, Паулем Тілліхом та ін).
Принцип аналогії, зауважує Пшивара, віддавна є одним із основних принципів метафізики, тож неможна переоцінити його вживання у природній теології (див. тут розділ про цей принцип). Як відомо, батьком цього принципу вважається Аристотель. Але Пшивара вважає, що принцип аналогії надається до практикування у мисленні і має вихід на католицький стиль думання. Завдяки йому людина отримує ключ до розуміння всієї реальности. Проте це не просто закон мислення і мови, а це головна структура буття. Саме аналогія об’єднує всі пласти реальности як по горизонталі, так по вертикалі, як по лінії відношення між сущим, так і по лінії відношення між сущим і Буття. Тож аналогію можна вважати формою метафізики та релігії, ритмом, що задає тон музиці всесвіту, навіть коли ритм збивається, все ж музика продовжує лунати.
Тут Пшивара пригадує “відлунюючий ритм” у Пітагора та “Мéтрон” всіх речей – Бога у Платона[831]. Це дає привід говорити про аналогію як про “резонуючу”, що вщухає у “мовчазній” аналогії[832]. Безумовно, Пшивара покликається на свідчення св. Томи Аквінського у творі “Про Істину” (q. 11, a. 1), перекладати який німецькою мала змогу Едіта Штайн. На думку Томи, коли є дві протилежні точки зору, то слід знаходити вирішення на чийому боці правда. Вона може лежати посередині, і так вважав ще Аристотель. Але згідно рішення IV Латеранського собору між аналогантами існує абсолютна неподібність, між Богом і створінням (DS 806).
Аналогія, на думку Пшивари, це ритм між тим, що “вгорі” і тим, що “внизу”. Таким був етимологічний зміст поняття аналогії у Аристотеля. Натомість глибиннішим є горизонтальний і вертикальний зміст аналогії, де головне місце відводиться підставі, головному аналогату вертикальної площини, який надає зміст сущому, що перебуває по горизонталі. Таким чином можна пояснити все сотворене як образ незбагненного і невимовного Творця (Deus tamquam ignotus).
На думку Пшивари є дві метафізики: “реалістична” – та, що йде від Аристотеля і природничих наук та “ідеалістична” – що походить із внутрішнього світу людини (за думкою ап. Павла та вченням св. Авґустина). Ці два типи пребувають у діалектичному відношенні як світ трансцендентного і іманентного, видимого і невидимого. Уникнути ритмічного пульсу життя, що пробігає між ними неможна. У ньому “живемо, рухаємося і існуємо”, згідно слів ап. Павла. Богословська складова ритму аналогії проглядається у житті Церкви в любови до Бога, яка сходить у Христі і в палкій любови віруючого серця, що прагне всіма силами подолати обмежений світ своєї крихкої природи. Але марно надіятися на власні сили і не прибігати до заступництва верховних сил – Бога. Ось чому любов і ласка Божа є необхідною запорукою в цьому ритмічному намаганні. Аnà – “світ сущого” і anô – “світ Божества” – це не просто сліпі понятійні аналогічні одиниці, а живі і динамічні реальності – творіння в напрямку до висот і Творець, що проливає своє оживляюче проміння на світ. Попри намагання з боку скінченного мислення пізнати невимовне світло Творця воно сяє все більш неприступно і свідчить про себе як про “завжди все більше” (“semper maior”). Тут перетинаються стежки аналогантів славного принципу аналогії сущого, покликаного свідчити про велич Творця Бога.