Н О В О Г О Б О Г О П І З Н А Н Н Я

(1889-1973)

Уродженець Парижа Ґабріель Марсель[833] навчався філософії в Сорбоні (1906-1909). Під керівництвом Л. Лєві-Бруля захистив тезу “Метафізичні ідеї Кольріджа по відношенню до філософії Шеллінґа” (1909). Також відвідував Французький Колегіум, де слухав лекції Анрі Берґсона (1908-1910). Згодом продовжив навчання у США (1913-1914), де його професорами були W. E. Hocking (1873-1966) i J. Royce (1855-1916). Останньому він присвятив окреме дослідження: La métaphysique de Royce (1945). В 1929 році Марсель стає католиком. Книга Être et avoir (“Буття і володіння”, 1935) свідчить про його метафізичні уподобання, і подає “феноменологію посідання”. Феноменологічному методу мисленник присвятив працю Position et approches concrètes du mystère ontologique (1933). Згодом виходять друком його основні твори: Journal de métaphysique (1913-1923, 1935⁵), Homo viator (1944) та Le Mystère de l’être (1950-1951). В 1951 році автор зізнався в тому, що його філософію можна назвати “неосократизмом” або “християнським сократизмом”.

 

В центрі філософських інтересів Марселя лежить індивід, на долю якого випало пережити щось особливе, саме йому і нікому іншому. Богопізнання, яке відбувається сьогодні, а не в минулих віках, конкретна людина, думки про безглуздя сьогодення і боротьба зі своєю обмеженістю – ось вихідні точки злету до надії, радости і Бога. Тут не місце суму і розпачу, думкам про смерть і ніщоту, коли тебе охоплює радість від очікуваної зустрічі з Богом. Коли тобою заволодівають речі і ти зрадив буттю – то ще є надія і можливість вибору на користь Великої Тайни. Велике “Я” творять віра, надія та любов. Так людина переростає межі свого буття назустріч містичному єднанню з Богом. Марсель радше обрав би шлях св. Бонавентури, шлях віри а не розуму, ніж схоластичні формулювання, яким все таки залишалися вірні французькі неотомісти. Так, пишучи про поезію Рільке, мисленник наголошує, що по слову поета “Бог – це напрямок, який дається любові”. Напрямок – але не об’єкт”[834].

У Марселя зустрічається чітке розрізнення між науковою і метафізичною ціллю пошуку. Науку творять одиниці в ім’я всіх, натомість філософію можна творити, враховуючи досвід кожного для кожного окремо. Невичерпною є таємниця буття, тож можна тільки стимулювати пошук, на який наважується особа.

Мислення є в “полоні” буття і розум не в силі його пізнати. Розуму не дано сповнити дію абстрагування від буття.

Зауважує мисленник: “Мислення є способом буття”[835] і воно підпорядковане йому “немов око – до світла”[836].

Через дію володіння речами людина засвідчує як буття проявляє себе. В цій дії посідання саме буття практично анулюється. Предмети і життєві сцени дають змогу охоплювати буття, не перетворюючи його в посідання речами. Тож, на думку Марселя, є тісний зв’язок між буттям і володінням.

Людина є воплочене суще і може сказати про себе – ens incarnatus. Але у Марселя людина втілена є подорожнім на цій землі – homo viator. Внутрішній світ людини здатний відкриватися назустріч іншій людині. Тут буття вступає у діалог, співіснує з іншим буттям і творить досвідну сцену стосунків між Я і Ти. Говорити про глузд життя означає завжди говорити про “моє” життя.

 

Людина мандрів покликана жити надією на пристанок. Вона покладається на свою інтуїцію і шукає Того, хто її створив для Себе. Людині дано впізнавати риси Бога, коли Він проходить попри неї, визнавати Бога у молитві і поклонінні. Тож філософ покликаний вести мову про Бога і звертатися до Нього. Натомість Бог завжди зберігає мовчанку.