(1889-1977)
Гільдебранд[880]народився в Італії у Флоренції в родині відомого німецького скульптора Адольфа фон Гільдебранда. Вивчав філософію у Мюнхенському та Ґьотінґенському університетах (від 1910 р.).
Його вчителями були Макс Шелер, Адольф Райнах та Едмунд Гуссерль. Захистив докторську працю з філософії у Гуссерля на тему Ідея моральної дії (Die Idee der sittlichen Handlung). В 1919 р. почав викладати філософію в Мюнхенському університеті.
Після навернення на католицтво (1914), мисленник присвятив ряд своїх релігійних робіт метафізиці особи: Чистота і дівицтво (1926); На захист чистоти (In Defence of Purity, 1927), Шлюб (1929), Літургія та особа (1933), Переображення в Христі (1940) та ін. Вже папа Пій ХІІ називав Гільдебранда “Отцем Церкви ХХ ст.” Від 1925 по 1926 роки мисленник видавав книги з християнського мистецтва. В 1933 р. він замешкав у Відні, заснувавши часопис «Der Christliche Ständestaat» (“Християнська корпоративна держава”). Коли Австрію було приєднано до нацистської Німеччини в 1938 році, Гільдебранд разом із дружиною Маргаритою фон Гільдебранд змушені втікати з країни. Ще в 1939 та 1940 роках працював у “Institut Catholique” в Тулузі, та в грудні 1940 р. подружжя оселилося в Нью-Йорку. Філософ став викладати у Фордгамському університеті (Fordham) по 1960 р. Там же, в Америці, він написав ряд значних своїх філософських праць (Етика, 1952; Що таке філософія?, 1960; Природа любови, 1971; Мораль, 1978 та Естетика, 1977, 1984). Помер мисленник у Нью-Йорку 26 січня 1977 р.
Творчість Дітріха фон Гільдебранда справила значний вплив на багатьох отців Другого Ватиканського Собору та, зокрема, на Кароля Войтилу.
Адольф Райнах (1883-1917)
Безперечно, впливу феноменологічного методу Едмунда Гуссерля, Адольфа Райнаха та Александра Пфендера зазнав і сам Гільдебранд, в чому зізнається, зокрема, у творі Що таке філософія?. Книга Логічні дослідження Гуссерля допомагала знаходити інші шляхи до осягнення реальности, ніж ті, що їх пропонував суб’єктивізм, релятивізм чи інші агностичні течії у філософії початку ХХ ст.
На думку Гільдебранда, філософія є видом апріорного пізнання дійсности, проникненням “в об’єкт зсередини”, тобто в необхідні сутності[881]. Щоправда, апріорний метод думання безсилий перед таким видом реальності, яким є Боже існування та Об’явлення, бо Він не є “апріорною річчю”. Але ж сáме реальне існування найбільш цікавить філософію. Тож вона, на думку Гільдебранда, покликана готувати дорогу до Христа [882].
Тривала полеміка з позитивістично налаштованими мислителями підштовхувала Гільдебранда до розвіювання кантівської тези про непізнавальність “речі-в-собі” і до утвердження вартості метафізичного пізнання в ХХ ст.
“Саме філософське пізнання, а не пізнання емпіричне чи індуктивне, відповідає на питання питань: «Чи існує якась нескінченна Особа, основа і джерело будь-якого зовнішнього і внутрішнього буття?» – на питання про існування Бога, найвищої цілі всіх філософських запитів”[883].
Пізнання природної теології не є емпіричне, а хоч стосується до отримання результату високої ймовірности чи певного ступеня достовірности, все ж дає змогу справдити підставу для існування скінченного сущого. Тож напрошується висновок:
“Оскільки будь-яка скінченна підстава лише відтерміновує проблему, висновок про існування нескінченної, позасвітової підстави є абсолютно необхідним”[884].
У цьому пізнанні важливим є досвід особи, так звана умова quoad nos, скінченного сущого, якому дається певне послання Бога до конкретної особи. Тож необхідне споглядання, а не емпіричне спостереження, щоб сповнити функцію філософії – розкриття реального існування апріорі навіть у питанні Божого існування.
“Посилаючись на Бога як Творця світу, ми в жодному разі не покидаємо суто філософської чи феноменологічної площини. [...]. Крім того, «посланницький характер» окремих видимостей у світі існує і може бути зрозумілим і тоді, коли ми абстрагуємося від існування Бога й розуміння світу як Його творіння. Наше звернення до Бога як Творця має тут подвійну функцію. По-перше, воно повинне рельєфніше виділити те, що вже нам дане, а саме – посланницький характер аспектів. [...]. Він випромінюється з речей з особливою яскравістю, коли ми подивимося на них у світлі творіння. Бачити світ як творіння Бога дає можливість краще бачити чинність певних аспектів, які дані нам як такі. По-друге, таке посилання на Бога пропонує додатковий арґумент на користь такої чинності для тих, хто на основі філософських доказів існування Бога вже дивиться на світ як на Його творіння”[885].
Звичайно ж, Боже послання не має шансу сприйняти позиція суб’єктивного ідеалізму, позаяк той не визнає можливість пізнання трансцендентного світу.
Тож дві ключові ланки містить філософія, згідно Гільдебранда: тему споглядання та Боже післання до людини, адже “філософія схоплює кожен предмет у його стосунку до змістовного фокусу реальності, розглядає його у функціональному призначенні – відображати Божественне”[886].