http://pidruchniki.com.ua/15840720/pravo/kriminalno-vikonavche_pravo_ukrayini_-_bogatirov_ig
Кримінально-виконавче право України - Богатирьов І.Г.
ПЕРЕДМОВА
Концепція реалізації мети освіти, визначеної Законом України "Про освіту", суттєво змінила підходи до підготовки юристів-фахівців. Сьогодні виникла потреба у підготовці в навчальних закладах соціально свідомих людей, з чіткою мотивацією до майбутньої професії, здатних до розумової і фізичної праці, до активної діяльності в різних сферах громадського і державного життя.
Розвиток особистості нової генерації потребує вдосконалення всіх ланок навчально-виховного процесу. Звідси постає актуальна науково-практична проблема щодо розробки нових сучасних підручників, які б дозволяли значно підвищити ефективність навчального процесу.
Система курсу будується відповідно до Програми та модульно-рейтингової технології з курсу "Кримінально-виконавче право" для юридичних вищих навчальних закладів, складеної кафедрою кримінально-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Підручник "Кримінально-виконавче право України" (Загальна та Особлива частини) написаний відповідно до цієї програми.
Його видання зумовлено потребою викладання цієї галузі права в якісно нових соціально-політичних, економічних і правових умовах, що склалися в нашій державі після прийняття Верховною Радою України нового Кримінально-виконавчого кодексу.
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО ВИКОРИСТАННЯ МОДУЛЬНО-РЕЙТИНГОВОЇ ТЕХНОЛОГІЇ ВИКЛАДАННЯ КУРСУ "КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ"
Кримінально-виконавче право України є самостійною галуззю серед юридичних наук, у системі юридичних дисциплін належить до фундаментальних і профілюючих. Воно має свій предмет, методологію, загальну і особливу теорію, тісно взаємодіє з іншими юридичними науками.
Кримінально-виконавче право як галузь у системі права відображає державну політику у сфері виконання і відбування кримінальних покарань. У 2003 р. сталася визначна подія -Верховна Рада України прийняла новий Кримінально-виконавчий кодекс України, який набув чинності 1 січня 2004 р.
Новий Кримінально-виконавчий кодекс (далі - КВК України) сформулював загальні положення виконання покарань, поняття та зміст основних його інститутів і норм, встановив обсяг і межі правового регулювання виконання конкретних видів покарань. Уперше в КВК України сформульовано розділ "Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі". У новому Кодексі втілено досягнення української кримінально-правової науки, її традиції і новації, які апробовані часом і практикою.
Кримінально-виконавчий кодекс України є законодавчою базою регулювання порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави, що здійснюється шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському, або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Спроба викладання курсу "Кримінально-виконавче право України" на засадах модульно-рейтингової технології здійснена з метою розповсюдження та поглиблення теоретичних і практичних знань, потребу в яких сьогодні відчувають фахівці Державної кримінально-виконавчої служби України.
Курс "Кримінально-виконавче право", згідно зі структурою Кримінально-виконавчого кодексу України, поділяється на Загальну і Особливу частини.
Загальна частина кримінально-виконавчого права містить норми, які визначають мету і завдання, принципи, підстави виконання і відбування покарань, поняття виправлення і ресоціалізації засуджених та їх основні засоби, правовий статус засуджених, органи та установи виконання покарань, нагляд і контроль, участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.
Норми Особливої частини кримінально-виконавчого права визначають порядок і умови виконання кримінальних покарань, звільнення від відбування покарань, особливості відбування покарань засудженими жінками і неповнолітніми, особливості відбування покарань у виправних колоніях різних рівнів безпеки. Ці норми вперше розміщені в певній ієрархічній послідовності у таких розділах КВК України: Розділ II "Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі"; Розділ III "Виконання покарання у виді позбавлення волі"; Розділ IV "Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі"; Розділ V "Звільнення від відбування покарання. Допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними".
Курс "Кримінально-виконавче право" має завданням з одного боку, висвітлити основні та дискусійні проблеми в цій галузі, а з іншого - через засвоєння матеріалу й сприяти формуванню у студентів, курсантів та слухачів творчих здібностей і навичок. Основною методологічною ідеєю викладання курсу є:
— вивчення поняття "кримінально-виконавче право", його предмету, методу, структури та завдань;
— отримання знань про кримінально-виконавчу політику, дію кримінально-виконавчого законодавства у просторі та часі; основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених, правовий статус засуджених; органи і установи виконання покарань; виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі; виконання покарання у виді позбавлення волі, довічного позбавлення волі; відбування покарань неповнолітніми;
— ознайомлення зі змістом міжнародних нормативно-правових актів, що регламентують порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань, систему виконання покарань у зарубіжних країнах.
Основними формами занять з курсу "Кримінально-виконавче право України" є лекція, семінарське та практичне заняття, самостійна робота, екскурсія до кримінально-виконавчої установи, зустріч із практичними працівниками органів і установ виконання покарань.
Вивчення кримінально-виконавчого права України здійснюється на основі робочої навчальної програми, тематичного плану, плану семінарських та практичних занять, плану самостійної роботи.
Застосовуючи нові технології навчання, автор використовує такі поняття, як модульний контроль, модульний принцип, модульне навчання, навчальний модуль, інформаційний та організаційний модуль, модульно-рейтингова технологія навчання, модульна оцінка, заліковий кредит тощо. .
Важливо наголосити, що серед вчених відсутня єдина думка щодо сутності похідних від модуля понять. Розробці цієї теми присвятили свої роботи А. Артемов, А. Алексюк, С. Батишев, В. Вонсович, С. Горностаев, В. Збаровський, І. Клюй, А. Куландіна, Н. Повякель, А. Проказа, Н. Сазонова, В. Семиденко, М. Шут, А. Фурман, І. Цимбалюк, О. Яницька та ін. Навчальний модуль -це одиниця вимірювання навчальної інформації. Його засвоєння вимагає певної, доцільно обраної сукупності розумових операцій, практичних дій, способів узагальнення та застосування.
Модульне навчання - процес засвоєння навчальних модулів в умовах повного курсового циклу, який включає мету і завдання, мотивацію до якісного засвоєння, зміст (навчальний модуль), методи і форми прямої, опосередкованої та самостійної навчально-пізнавальної діяльності, корекцію, самооцінку й оцінку результатів засвоєння знань, умінь та навичок, що входять до його структури.
За таких умов зменшується частка прямого, ззовні завданого інформування і розширюється застосування інтерактивних форм та методів повноцінної самостійної роботи студентів під керівництвом викладача.
Модульна організація змісту навчальної дисципліни менше за все є механічним перенесенням розділів програми до навчальних модулів, оскільки вимагає серйозної, аналітико-логічної роботи над змістовним наповненням дисципліни, структурування її як системи, а не довільного конгломерату наукової інформації.
Не всі навчальні дисципліни можна і треба "модулювати", насамперед це доцільно робити з тими предметами, контекст яких піддається поділу на підсистеми з внутрішньою і зовнішньою структурою. За такої умови добре засвоєння одного модуля стане передумовою якісного опанування іншого, що у підсумку забезпечує формування цілісної системи знань.
Другою умовою реалізації модульного принципу структурування навчальної дисципліни є можливість виділити генеральні наскрізні світоглядні ідеї курсу, на розкриття і засвоєння яких спрямований кожний модуль. Крім того, не обійтися без вичленення певної кількості наукових категорій, зміст яких засвоюється в рамках кожного модуля.
Основу модульної технології в організації навчального процесу, складають блоки цілей і завдань, покликані стати вихідними під час структурування змісту вузівських дисциплін за модульним принципом. Під кожну ціль підводиться зміст з його теоретичними й емпіричними компонентами, структурою, видами зв'язку, способами та результатами функціонування процесів чи явищ, що вивчаються. Для студента — майбутнього юриста важливо не лише осмислити і засвоїти інформацію, а й оволодіти способами її практичного застосування.
Під час структурування змісту навчальної дисципліни на навчальні модулі ми враховували, що:
1)кожна частина — майбутній модуль має складатися із пов'язаних між собою в певному співвідношенні теоретичних, емпіричних і практичних компонентів змісту, сукупність яких виконує самостійну функцію;
2)модуль навчальної дисципліни має складну композицію, структурно побудовану з елементів, які перебувають у певному взаємозв'язку, що дає підстави вважати модуль підсистемою навчальної дисципліни;
3)зміст модуля і його призначення мають свою історію виникнення, становлення, розвитку і перспективу модернізації;
4) дидактика як система будується на базі категорій і понять, які не лише мають свою структуру, а й взаємодіють між собою за принципами теорії систем. Різні за сутністю, вони складають цілісну систему теорії освіти і навчання, яка може структуруватися за модулями;
5) модуль (від лат. *міра", "спосіб") є виразом кратних відношень розмірів комплексів, будов та їх частин. Застосування модулів надає комплексам, будовам, виробам та їх частинам співмірності, полегшує уніфікацію і стандартизацію будівництва.
Модуль - уніфікований функціональний вузол, виконаний у вигляді самостійного виробу. Якщо модифікувати характеристики модуля до умов дидактичних процесів, то навчальний модуль можна трактувати так: модуль - це частина цілого, одиниця співмірності цілого і частин певного об'єкта.
Кожна частина (модуль) складається з елементів, пов'язаних між собою, і виконує самостійну функцію. Отже, модуль навчальної дисципліни - це не просто її частина (тема чи розділ), а інформаційний вузол, який у свою чергу є одиницею, що уніфікує підхід до структурування цілого на частини, тобто на окремі модулі. Модульна технологія вивчення курсу "Кримінально-виконавче право" включає три компоненти: інформаційний, організаційний і контрольно-оцінний з його стимулюючою функцією.
На основі аналізу програми з курсу "Кримінально-виконавче право" та врахування принципів модульної побудови її змісту виділяються інформаційні модулі. Організаційний компонент пропонованої технології засвоєння змісту навчальних модулів з права являє собою сукупність різноманітних форм і методів організації навчального процесу: лекційних, семінарських, практичних і лабораторних занять. Лекційні заняття проводяться з курсовим потоком студентів, семінарські та практичні — в академічних групах, лабораторні — в (малих) групах у спеціально створених або природних умовах (у школі).
Контрольно-оцінний компонент модульної технології навчання реалізується безпосередньо на групових заняттях або підчас оцінювання самостійної роботи студентів у формі співбесіди, спеціальних колоквіумів, заліків чи екзаменів, перевірки контрольних завдань з наступним обговоренням результатів на групових заняттях.
На групових заняттях з курсу " Кримінально-виконавче право" можуть використовуватися різноманітні методи організації навчальної діяльності студентів: рольові ігри, дискусії, захисти проектів фрагментів уроку чи цілісної його структури тощо.
У процесі підготовки підручника враховувалися нові навчальні програми, а також такий основний принцип: сприяти свідомому творчому засвоєнню теоретичних та практичних засад кримінально-виконавчого права, їх формуванню стійкого інтересу до знань і вміння їх застосовувати у повсякденній практичній діяльності органів і установ виконання покарань.
В кінці підручника наведений перелік джерел, який був використаний під час його підготовки. Практика викладу курсу "Кримінально-виконавче право" засвідчує, що глибоке засвоєння його знань неможливе без постійної самостійної роботи над літературними джерелами.
У підручнику наведені різноманітні форми самостійної навчальної роботи студентів, що сприятимуть їх самоосвіті і формуванню умінь і навичок, необхідних для практичної роботи в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі—ДКВС України).
Форми самостійного вивчення курсу "Кримінально-виконавче право" можуть бути різноманітними: анотування і конспектування літератури, підготовка реферату чи доповіді, виконання практичних завдань.
Анотування літератури передбачає створення переліку основних питань, що розглядаються автором тієї чи іншої праці. Конспектування літератури означає короткий виклад статті, книги, промови і т.д. Важливим тут є можливість звернення до конспекту з метою поглибленого або нового осмислення законспектованого чи анотованого матеріалу. Для цього конспект (анотація) має бути коротким, чітким і точним.
Аналітичний огляд за певною проблемою може бути побудований або у вигляді викладу історії вивчення проблеми (що нового внесено тими чи іншими дослідниками), або у вигляді аналізу сучасного стану розробки проблеми (при цьому роботи групуються за ознакою спільності). Ці дві форми огляду є одночасно й етапами роботи з літературними джерелами.
Велике значення для успішної навчальної діяльності студентів має планування самостійної роботи у часі: на навчальний рік, семестр, майбутній тиждень, і вміння організувати свою навчальну працю так, щоб кожного року добиватися її високої ефективності за найменших втрат часу.
Найважливішими положеннями модул ьно-рейтингової технології, що забезпечують відносно цілісне розуміння її призначення та принципових моментів функціонування, є такі:
• зміни в організаційних засадах педагогічного процесу у вищій школі, що забезпечують його демократизацію, створюють умови для дійсної зміни ролі студента у навчанні (перетворення його з об'єкта в суб'єкт цього процесу),можуть надали навчально-виховному процесу необхідної гнучкості, індивідуалізації;
• обсяг модуля — це відносно самостійна частина навчального процесу, яка містить, передусім, одне або кілька близьких за змістом і фундаментальних за значенням понять, законів, принципів. Навчальний курс підручника "Кримінально-виконавче право" складається з двох модулів, їх засвоєння розпочинається з лекційного курсу. Наступний етап — індивідуальна самостійна навчальна робота, консультації. Потім проводяться кілька навчальних занять за опрацьованими джерелами;
• організаційно кожне навчальне заняття включає в себе три-чотири види навчальної роботи, серед яких два є постійними (невелика письмова робота та дискусія за змістом опрацьованих джерел), інші - змінними (аналіз ситуацій, розв'язання проблемних задач, проведення екскурсій, організація "мозкового штурму", тестування тощо);
• студент може достроково вивчити і скласти "звіт" з матеріалу, що входить до того чи іншого модуля. Звіт студента за змістом конкретного модуля вважається прийнятим, якщо під час співбесіди з викладачем він продемонструє розуміння головних ідей модуля і послідовно, аргументовано викладе їх (письмово та усно);
• студенти, які засвоїли матеріал і відзвітувались за змістом обох модулів до закінчення семестру, звільняються від складання іспиту;
• у разі, коли студент не зміг з тих чи інших причин вчасно скласти звіт за змістом чергового модуля, він має змогу зробити це за домовленістю з викладачем під час консультації;
• при організації індивідуальної навчальної діяльності залишається актуальним питання про стимулювання систематичної самостійної роботи студентів з першоджерелами;
• виконання навчальних завдань оцінюється певною кількістю залікових одиниць, облік яких ведуть як викладач, так і сам студент, курсант, слухач.
Оскільки заздалегідь відомо, яку кількість залікових одиниць треба набрати для того, щоб отримати оцінку "5", "4" або "З", кожен студент має можливість протягом усього періоду вивчення предмета контролювати та свідомо регулювати успішність свого просування у засвоєнні курсу шляхом цілеспрямованого планування та розподілу своїх зусиль для досягнення навчальних результатів, що відповідають його запитам.
Остаточна оцінка успішності вивчення предмета визначається підсумовуванням залікових одиниць, які були отримані студентом за виконання усієї сукупності навчальних занять.
З метою стимулювання навчальної активності студентів за підсумками кожного навчального року з урахуванням загальної суми набраних залікових одиниць визначається десятка найкращих студентів серед всіх, хто вивчали цей курс.
Щоб викликати у студентів мотивацію працювати за модульно-рейтинговою системою, необхідно вміло довести її переваги, серед яких зазначимо такі:
- бажання студента отримати максимальну кількість балів дає йому можливість пройти "автоматом" підсумкову атестацію;
- протягом вивчення дисципліни студент не отримує негативних оцінок;
- модульно-рейтингова система посилює відповідальність студента за стан своєї успішності з дисципліни і це викликає у нього почуття самоповаги й самодостатності;
- модульно-рейтингова система навчання знімає загрозу конфліктних ситуацій між викладачем і студентом, що породжує взаємоповагу, взаєморозуміння та сприяє співпраці;
- модульно-рейтингова система навчання розширює діапазон часу для здачі пройденого матеріалу.
СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ (за вимогами ЕСТЗ)
Структура навчальної дисципліни
| Вид роботи (год.) | І Модуль | II Модуль |
| Лекції | ||
| Семінари, практичні заняття | ||
| Самостійна робота | ||
| Разом |
МОДУЛЬНА ОЦІНКА ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ
| Оцінка ЕСТ5 | Оцінка (за національною шкалою) | Мод. І питома вага 0,1 | Мод.2 питома вага 0,2 | Сума балів |
| А | 5 (відмінно) | 22-25 | 22-25 | 90-100 |
| ВС | 4 (добре) | 19-21 | 19-21 | 75-89 |
| ДЕ | 3 (задовільно) | 15-18 | 15-18 | 60-74 |
| РХ | 2 (незадовільно) з допуском до екзамену (обов'язкове складання екзамену) | 0-14 | 0-14 | 35-59 |
| р | 2 (незадовільно) з обов'язковим повторним курсом | 0-4 | 0-4 | 0-34 |
Методами вивчення дисципліни і проведення поточного та проміжного контролю є: лекції, практичні заняття, дискусійні форми розгляду ситуацій, реферативні читання, контрольні роботи, творчі самостійні завдання, тестування.
МЕТОДИ ОЦІНЮВАННЯ
Критерії оцінки змістового модуля № 1
| Оцінка | Усна відповідь | Активність (відвідування) | Кейс Тема 2 | Контрольна Тема 2 | Сума балів |
| 5 (відмінно) | 9-10 | 22-25 | |||
| 4(добре) | 7-8 | 19-21 | |||
| 3 (задовільно) | 1-3 | 5-7 | 15-18 | ||
| 2 (незадовільно) | 0-2 | 0-2 | 0-4 | 0-14 |
Критерії оцінки змістового модуля № 2
| Оцінка | Усна відповідь | Активність (відвідування) | Кейс Тема 2 | Контрольна Тема 2 | Сума балів |
| 5 (відмінно) | 9-10 | 22-25 | |||
| 4 (добре) | 7-8 | 19-21 | |||
| 3 (задовільно) | 1-3 | 5-7 | 15-18 | ||
| 2 (незадовільно) | 0-2 | 0-2 | 0-4 | 0-14 |
Модульно-рейтингове оцінювання знань студентів, курсантів, слухачів за кредитно-модульною системою:
| Вид роботи | |
| а) Робота на лекціях (за курс) (активність роботи, ведення зошитів і написання конспектів) | до 9 балів |
| Робота на семінарському та практичних заняттях Відповідь на семінарському занятті Запитання на семінарському занятті Доповнення на семінарському занятті | до 4 балів до 1 балів до 1 балів |
| в) самостійна робота | до 2 балів |
| г) реферати, доповіді | до 3 балів |
| д) залік | до 90-100 балів |
| є) іспит | до 90-100 балів |
Ведення конспекту лекцій оцінюється за наступними критеріями: повнота, охайність, грамотність. За кожну законспектовану лекцію студенту, курсанту, слухачу нараховується 1 бал. Максимальна оцінка за наявність всіх лекцій і правильне їх оформлення — 9 балів.
Відповідь на семінарському занятті оцінюється за наступними критеріями:
4-7 балів - студент, курсант, слухач у повному обсязі опрацював програмовий матеріал (основну і додаткову літературу), має глибокі і міцні знання, впевнено оперує набутими знаннями, робить аргументовані висновки, може вільно висловлювати власні судження і переконливо їх аргументувати.
5-6 балів - студент, курсант, слухач вільно володіє навчальним матеріалом (опрацював основну і певну частину додаткової літератури), переказує факти і висновки, взяті з підручників та літератури, може застосовувати набуті знання.
4-5 балів - студент, курсант, слухач самостійно відтворює програмовий матеріал на рівні підручника, може дати стислу характеристику питання, але у викладеному матеріалі є серйозні прогалини, виклад не самостійний (переказ підручника), є неточності у матеріалах і висновках.
3-4 бали - студент, курсант, слухач за допомогою викладача намагається відтворити матеріал, але відповідь неповна, у ній нараховується багато неточностей, головний зміст матеріалу не розкрито.
1-2 бали — студент, курсант, слухач має лише приблизне уявлення про питання, що розглядається на занятті, може сказати два-три речення по суті питання, головний зміст матеріалу не розкрито.
За виконання модульної контрольної роботи студент може отримати максимально 7 балів. Кожна правильна відповідь на питання тесту оцінюється в 1 бал.
СЛОВНИК
Кредитно-модульна технологія організації навчального процесу - це модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових одиниць (залікових кредитів).
Заліковий кредит — це одиниця виміру навчального навантаження необхідного для засвоєння змістових модулів або блоку змістових модулів.
Модуль - це задокументована завершена частина освітньо-професійної програми (навчальної дисципліни, практики, державної атестації), що реалізується через відповідні форми навчального процесу (тема, самостійна робота, лабораторна робота, тест).
Інформаційний модуль - це система навчальних елементів, що поєднана за ознакою відповідності певному навчальному об'єкту (дорівнює 81 годині загального навчального часу). Повноцінне оволодіння кожним інформаційним модулем передбачає опрацювання студентом( курсантом) певного кола теоретичних питань на лекційних заняттях, виконання практичних завдань і відбувається під час аудиторної та самостійної роботи згідно з навчальним планом або за індивідуальним графіком роботи студента( курсанта).
Поточний контроль — оцінювання рівня знань, умінь та навичок студентів (курсантів), що здійснюється у ході навчального процесу шляхом проведення усного опитування, контрольної роботи, тестування, колоквіуму тощо.
Модульний контроль — форма контролю, який передбачає проведення підсумку роботи курсанта протягом модуля. Результатом модульного контролю є модульна оцінка.
Модульна оцінка - бальна оцінка.(абсолютна), яку отримав студент (курсант) у результаті контролю за виконанням усіх видів робіт (теоретичних, практичних, самостійних), віднесених до відповідного модуля.
Екзамен (залік) - форма підсумкового контролю, засвоєння курсантом навчального матеріалу з окремої дисципліни протягом певного періоду відповідно до навчального плану.
Лекція - основна форма проведення навчальних занять у вищому навчальному закладі, призначених для засвоєння теоретичного матеріалу. Як правило, лекція є елементом курсу лекцій, який охоплює основний теоретичний матеріал окремої або кількох тем навчальної дисципліни. Лекції проводяться лекторами - професорами і доцентами (викладачами) вищого навчального закладу, а також провідними науковцями або фахівцями, запрошеними для читання лекцій. Лекції проводяться у відповідно обладнаних приміщеннях-аудиторіях для однієї або декількох академічних груп студентів.
Семінарське заняття - форма навчального заняття, за якої викладач організує дискусію навколо попередньо визначених тем, до котрих курсанти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань (рефератів). Семінарські та практичні заняття проводяться в аудиторіях або навчальних кабінетах з однією академічною групою. Індивідуальне навчальне заняття проводиться з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей.
Консультація - форма навчального заняття, за якої курсант отримує відповіді від викладача на конкретні запитання або пояснення певних теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування. Консультація може бути індивідуальною або проводитися для групи курсантів, залежно від того, чи викладач консультує студентів з питань, пов'язаних із виконанням індивідуальних завдань, чи з теоретичних питань навчальної дисципліни. Індивідуальні завдання з окремих дисциплін (реферати, курсові роботи тощо) видаються студентам у терміни, передбачені вищим навчальним закладом. Індивідуальні завдання виконуються студентом самостійно при консультуванні викладачем.
Самостійна робота студента — основний засіб роботи студента з оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обов'язкових навчальних занять.
КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ, КУРСАНТІВ, СЛУХАЧІВ З КУРСУ
| ОЦІНКА | ЗНАННЯ | УМІННЯ |
| "5" (відмінно) | Має всебічні і глибокі знання навчального матеріалу за програмою дисципліни. Досконально знає основну літературу, а також вказівки, положення, нормативні матеріали з дисципліни. Ознайомився з додатковою літературою, яка рекомендована програмою. | Вільно вміє виконувати практичні завдання, передбачені програмою Дає правильні і повні відповіді на програмні запитання. Вміє використовувати довідкову літературу, володіє навичками застосування новітніх технологій. Демонструє навички творчого пошуку резервів удосконалення виконання покарань. |
| "4" (добре) | Студент, курсант має повні знання навчального матеріалу за програмою курсу, здатний до їх поповнення і оновлення в процесі подальшого навчання і професійної діяльності. Опрацював основну літературу, рекомендовану програмою, а також вказівки, рекомендації, положення та інші програмні матеріали. | Має навички розв'язання конкретних практичних завдань виконання покарань. Успішно виконав передбачені програмою завдання без істотних зауважень. Орієнтується у сучасних тенденціях розвитку. |
| "3" (задовільно) | Має знання основного навчального матеріалу в обсязі, який є необхідним для подальшого навчання і наступної роботи за спеціальністю. Ознайомлений з основною літературою, рекомендованою програмою. Допускає помилки у відповідях на теоретичні запитання з дисципліни і під час виконання практичних завдань, але володіє необхідними знаннями для виправлення помилок під керівництвом викладача. | Виконує практичні завдання в межах програмних вимог. Існують труднощі під час розв'язання конкретних завдань та застосування знань у практичній діяльності. |
| "2" (незадовільно) | Не володіє системою знань навчального матеріалу дисципліни. Допускає грубі помилки у відповідях. Має недостатні знання для самостійного оволодіння програмним матеріалом без додаткової підготовки. | Не вміє вирішувати передбачені програмою практичні завдання або допускає принципові помилки у їх виконанні. Не орієнтується в основній літературі і сучасних тенденціях. |
Узагальнення вищевикладеного дозволяє зробити висновок, що модуль - це самостійна структурно-логічна система, яка є складовою великого механізму і має всі його ознаки: структуру,
функції, способи життєдіяльності. Модульно-рейтингова система, в цілому є найбільш гнучкою у навчанні. Вона не тільки наближає викладача до студентів, а й дозволяє викладачеві краще розуміти їх індивідуальні можливості та орієнтуватися на них при оцінювання знань. Впровадження модульних технологій навчання викликає у студентів віру у справедливість, об'єктивність, людяність самого викладача, створює умови для здорової конкуренції й виявлення їх індивідуальних здібностей.
Вбачається, що даний підручник створений з використанням інноваційних технологій, в якому змістовно викладений навчальний матеріал, буде корисним як для студентів, курсантів, слухачів, так і викладачів вищих навчальних закладів, наукових і практичних працівників, а також для всіх, хто цікавиться кримінально-виконавчим правом України.
МОДУЛЬ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Перше навчальне заняття. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ
Поняття, предмет, метод та структура кримінально-виконавчого права України
Кримінально-виконавче право України як самостійна галузь права характеризується власним предметом, методом, структурою, правовим регулюванням і системою норм. Шлях до визнання кримінально-виконавчого права самостійною галуззю права був тривалий і нелегкий. Вперше таку пропозицію було висунуто Л. В. Багрієм-Шахматовим, М. О. Беляєвим, М. П. Мелєнтьєвим, О. Є. Наташевим, І. С. Ноем, І. В. Шмаровим та ін. науковцями. Свою точку зору вони обґрунтовували тим, що зазначена галузь права незалежно від часу мала і буде мати свій особливий предмет правового регулювання.
До недавнього часу цю галузь права називали "виправно-трудове право", яке визнавалося лише частиною або під галуззю кримінального права. Прихильники цієї точки зору (М. Й. Кор-жанський, В. П. Воробей та ін.), визнаючи виправно-трудове право частиною кримінального права, обґрунтовували свій погляд тим, що покарання, як на момент його призначення, так і під час його виконання, має одні й ті самі цілі. Дані цілі, на їх думку, формулюються у нормах кримінального права і лише сприймаються нормами виправно-трудового права, які регулюють безпосередньо виконання покарання.
Крім того, окремі інститути, які мали пряме відношення до діяльності виправно-трудових установ (інститут позбавлення волі, інститути умовно-дострокового і дострокового звільнення та ін.), передбачалися нормами кримінального права, на підставі чого робився висновок про те, що виправно-трудове право не має а ні власного предмета, а ні методу правового регулювання.
У подальшому такі науковці як С. М. Пономарьов, С. І. Кома-рицький, О. В. Філімонов, В. М. Трубников, О. М. Джужа та ін. висловили припущення, що в кращому випадку можна говорити лише про комплексний характер виправно-трудового права, оскільки його норми об'єднують приписи норм кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та трудового права. Проте з часом обґрунтовано перемогла точка зору про виправно-трудове право як самостійну галузь у системі права.
У подальшому, в процесі внесення відповідних змін до законодавства України, виправно-трудове право поступово трансформувалося у кримінально-виконавче право, предмет якого вже суттєво відрізнявся від предмету правового регулювання виправно-трудового права.
В сучасних умовах вже ніхто не ставить під сумнів твердження про те, що кримінально-виконавче право є самостійною галуззю у системі права. Дійсно, кримінально-виконавчому праву притаманні всі ознаки, які є необхідними для визнання його окремою галуззю - воно характеризується власним предметом і методом правового регулювання, а також системою норм.
Кримінально-виконавче право, як і інші галузі права, являє собою сукупність правових норм, встановлених державою, є одним із засобів здійснення боротьби із злочинністю і перебуває у тісному взаємозв'язку з кримінальним та кримінально-процесуальним правом, оскільки виконує одне спільне з ними завдання: охорона прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, держави і суспільства в цілому від злочинних посягань.
Однак поряд із тим, кожна з цих галузей права має свій специфічний предмет правового регулювання і забезпечує досягнення виконання спільного завдання тільки за допомогою притаманних їй засобів і на різних етапах боротьби зі злочинністю.
Так, кримінальне право визначає поняття та види злочинів і покарань, мету і зміст покарання, регулює призначення та звільнення від покарання. Кримінально-процесуальне право забезпечує реалізацію норм кримінального права і регулює порядок досудового розслідування, судового розгляду, призначення покарання та звернення вироку до виконання.
Кримінально-виконавче право регулює лише діяльність органів і установ виконання покарань та ті специфічні суспільні відносини, які виникають безпосередньо під час виконання (відбування) кримінального покарання, призначеного за вироком суду, який набрав законної сили. У теорії кримінально-виконавчого права поняття "кримінально-виконавче право" традиційно вживається у таких значеннях:
— кримінально-виконавче право - це галузь права, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань та правовідносини, що виникають в процесі та з приводу виконання і відбування покарань;
— кримінально-виконавче право - це галузь правової науки, що вивчає з одного боку, вказану діяльність, а з іншого галузь права, яка її регулює, а також історію і теорію кримінально-виконавчого права;
— кримінально-виконавче право - це навчальна дисципліна, в ході вивчення якої набуваються відповідні знання з теорії кримінально-виконавчого права, вивчаються основні напрямки та зміст діяльності відповідних органів виконання покарань, норми кримінально-виконавчого законодавства.
Кримінально-виконавче право України, на думку В.М. Трубникова, є волею українського народу, зведеною в закон і вираженою в системі правових норм, встановлених державою Україна з метою врегулювання суспільних відносин, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань, а також застосування засобів виховного впливу на засуджених.
Кримінально-виконавче право як галузь права є основною формою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики. Кожна галузь права, в тому числі й кримінально-виконавча, закріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій соціальній сфері. Кримінально-виконавче право відповідно закріплює основні положення політики держави в сфері виконання кримінальних покарань.
Предметом кримінально-виконавчого права є регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та тих суспільних відносин, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань.
Кримінально-виконавче право як галузь права має власний метод правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмету. Основним методом правового регулювання суспільних відносин, що є властивими кримінально-виконавчому праву, на думку М. О. Стручкова, є метод наказу або імперативний метод, який не допускає заперечень. Разом із тим, у процесі виконання і відбування покарань можливо застосування й інших методів, зокрема методу переконання, тобто диспозитивного методу. Про можливість застосування в одній галузі права декількох методів правового регулювання висловлювався С. І. Вильнянський.
Кримінально-виконавче право має особливу систему правових норм, які створюються для регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та суспільних відносин певного виду. В своїй сукупності система кримінально-виконавчих норм утворює кримінально-виконавче законодавство. Кримінально-виконавче законодавство є зовнішньою, документальною формою кримінально-виконавчого права.
Так вчений у галузі кримінально-виконавчого права А. X. Сте-панюк, обґрунтовано доводить, що поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є формою кримінально-виконавчого права, проте не єдиною. Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися не тільки у кримінально-виконавчому законодавстві, а й у інших галузях наприклад, у сімейному, пенсійному, трудовому законодавстві тощо.
На підставі вищевикладеного можемо сформулювати наступне визначення: кримінально-виконавче право - це встановлена державою відповідно до основних напрямків кримінально-виконавчої політики система правових норм, що регламентує діяльність органів і установ виконання покарань та регулює суспільні відносини, які виникають в процесі виконання і відбування кримінальних покарань
Кримінально-виконавча політика у сфері виконання покарань
В основі формування та розвитку правової держави, різних галузей законодавства, практики застосування його норм лежить політика, яка відображає принципи, стратегію, основні напрямки і методи досягнення соціальних цілей, котрі ставить перед собою суспільство, політичні і владні структури, що його представляють.
Сутність цієї політики визначена у розділі І нової Конституції, де, зокрема, викладені загальні засади держави як соціальної й правової, яка забезпечує соціальну спрямованість економіки, гідне життя і вільний розвиток людини.
Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, обумовлену характером і направленістю діяльності держави (її відповідних структур) щодо реалізації цієї політики. Невід'ємною частиною останньої є політика у сфері боротьби зі злочинністю. її зміст, завдання, принципи, стратегія, основні напрямки, форми й методи випливають із конституційних вимог забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян від злочинних посягань.
Говорячи про кримінально-виконавчу політику, насамперед необхідно з'ясувати зміст такого, поняття як "політика". У зв'язку З цим вбачається доцільним звернутися до основоположників філософської думки. Зокрема, Арістотель визначав політику як мистецтво управління державою, а Демокріт вважав таке мистецтво найвищим із мистецтв. Спираючись на мислителів минулого, сучасні дослідники вважають, що політика - це також мистецтво можливого, мистецтво компромісів, мистецтво узгодження бажаного й об'єктивно досяжного. За межами можливого політика закінчується, а починається суб'єктивізм, волюнтаризм, а часто -і авантюризм.
У сучасній науковій літературі зустрічаються різноманітні трактування поняття "політика". В одних випадках воно застосовується для визначення способу дій, спрямованих на досягнення будь-чого, тобто для визначення звичайної методики прийняття рішень. З іншого боку, поняття "політика" використовується для визначення усвідомлено організованої діяльності, необхідної та доцільної протягом певного часу. Як правило, це діяльність органів державної влади та управління, громадських об'єднань, партій тощо, яка визначається їх інтересами та цілями. У цьому розумінні поняття "політика" визначає перспективу, причому частіше за все перспективу змін, удосконалення.
Політика зазвичай інтерпретується як сфера взаємодії між різними соціальними групами, партіями, націями, народами, державою, владою, населенням, громадянами та їх об'єднаннями. Це — найважливіший та найскладніший пласт суспільного життя. У змістовному плані політика може бути прогресивною та регресивною, об'єктивно зумовленою та волюнтаристською, такою, що відповідає потребам суспільного розвитку або суперечить їм. Історія знає чимало прикладів глибоко помилкової політики - реакційної, авантюрної, антинародної, що призводила до численних людських страждань та жертв.
Кожна суверенна та незалежна держава з метою виконання завдань, які стоять перед нею, здійснює певну, притаманну їй політику, яка, в свою чергу, поділяється на зовнішню та внутрішню. Важливою складовою внутрішньої політики держави є її політика в сфері боротьби зі злочинністю, одним із головних завдань якої є організація ефективної боротьби зі злочинністю для забезпечення захисту прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів і прав юридичних осіб, держави та суспільства в цілому від злочинних посягань.
Цей важливий напрямок внутрішньої політики держави називають ще кримінальною (або каральною) політикою держави. Особливого значення та актуальності питання забезпечення ефективної боротьби зі злочинністю набуває в контексті вимог ст. З Конституції України, яка визначає, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Для виконання поставлених перед нею завдань кримінальна (каральна) політика визначає основні напрямки, методи та засоби боротьби держави зі злочинністю, форми, завдання та зміст діяльності правоохоронних органів і суспільних організацій, які беруть участь в її здійсненні. Ця діяльність є багатогранною та різновекторною і спрямована на:
- швидке та повне розкриття злочинів, встановлення осіб, винних у їх вчиненні, та забезпечення правильного застосування закону;
- правильну кваліфікацію вчиненого злочину та призначення відповідного покарання;
- виконання призначеного за вироком суду покарання. Оскільки кожен із перелічених напрямків кримінальної
політики має свою специфіку, то відповідно і політика у сфері боротьби зі злочинністю також може бути поділена на три складові: кримінально-правову, кримінально-процесуальну та кримінально-виконавчу.
Кримінально-правова політика — це напрямок діяльності законодавчих і правозастосовчих органів зі створення кримінального законодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізації та депеналізації, диференціації кримінальної відповідальності.
Кримінально-процесуальна політика — це напрямок діяльності правотворчих і правозастосовчих органів зі створення і застосування форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії.
Кримінально-виконавча політика (або політика у сфері виконання кримінальних покарань) - це напрямок діяльності державних і громадських органів у галузі виконання кримінальних покарань.
Таким чином, кримінально-виконавча політика - це складова частина політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, яка встановлює основні напрямки діяльності державних органів та громадських організацій у сфері виконання та відбування кримінальних покарань.
Основними завданнями кримінально-виконавчої політики є такі:
— визначення основних напрямків ефективного виконання кримінальних покарань за умов суворого дотримання вимог законності;
— розробка основних напрямків діяльності органів держави і громадськості для досягнення виправлення та ресоціалізації засуджених;
— розробка основних напрямків діяльності, пов'язаної з профілактикою вчинення злочинів і правопорушень засудженими як під час відбування покарання, так і після звільнення;
— визначення напрямків діяльності державних органів і громадськості для забезпечення соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ.
Безумовно, кожна галузь права, в тому числі й та, що регулює сферу виконання покарань, повинна закріплювати цілі, принципи, стратегію, основні засоби та методи політики (ідеології) держави у тій чи іншій сфері суспільних відносин, а також встановлювати правові норми, що їх регулюють.
Така політика, її роль, завдання, основні принципи тощо повинні бути науково обґрунтованими та спрямованими, перш за все, на захист прав, свобод та законних інтересів громадян, держави й суспільства в цілому. Вона повинна бути стабільною та незалежною від не обґрунтованих керівних рішень.
Нове кримінально-виконавче законодавство пішло шляхом закріплення основних положень політики держави у сфері виконання покарань у нормах, що містяться в різних статтях КВК України (зокрема у ст. 1, 5 та ін.). Поряд з тим, необхідно підкреслити, що будь-яку галузь права не можна розглядати як пасивного виконавця державної політики. Кожна галузь повинна мати свої власні базові, стратегічні положення та напрямки, щоб протидіяти не обґрунтованим вимогам політики держави.
Стратегію, основні завдання та напрямки політики у сфері виконання кримінальних покарань, фактори та методи її реалізації визначає цілий комплекс чинників. Основними з них є такі: соціально-політичний, економічний та моральний стан суспільства, стан та динаміка злочинності, вимоги міжнародних правових актів про права людини та поводження із засудженими, рівень правосвідомості та правової культури громадян, розвиток науки тощо.
Крім того, кримінально-виконавча політика покликана спрямовувати законотворчу діяльність відповідних органів держави та громадськості у сфері виконання кримінальних покарань. Вона визначає основні напрямки, мету, завдання, принципи, форми та зміст діяльності таких органів.
Під час вирішення названих проблем у нагоді може стати їх розгляд з позиції загальної правової (юридичної) політики, що має наступні цілі, котрі конкретизуються в далекості від тієї чи іншої галузі права:
а) визначення видів суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню;
б) визначення методів правового регулювання відповідних видів суспільних відносин;
в) розробка оптимальних систем організації правотворчої та правозастосовної діяльності державних органів на поточну та довгострокову перспективу;
д) визначення змісту та методів правового виховання населення, підвищення його правової культури.
Будь-яка із названих цілей набуває специфічного змісту під час для конкретизації в залежності від галузі права та політики, що їй відповідає. Для кримінально-виконавчої політики такі загальні цілі трансформуються у відповідні завдання, функції та принципи політики, зорієнтованої на те, щоб призначене засудженому покарання належним чином виконувалось та досягало своєї мети, яка врегульована кримінально-виконавчим законодавством.
Основними завданнями кримінально-виконавчої політики у теперішній час є:
- уточнення кола суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню у процесі виконання та відбування покарань;
- визначення суб'єктів цих правовідносин, форм та методів їх діяльності;
- удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи;
- удосконалення змісту, форм та методів карально-виправного впливу на засуджених і звільнених від відбування покарання;
- визначення напрямків та форм міжнародного співробітництва з відповідними системами інших країн;
поліпшення співпраці кримінально-виконавчої системи з іншими органами та установами, що беруть участь у боротьбі зі злочинністю, в тому числі й з інститутами громадянського суспільства.
Узагальнення вищевикладеного дозволяє зробити висновок, що кримінально-виконавча політика - це складова частина політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, яка встановлює основні напрямки діяльності державних органів та громадських організацій у сфері виконання та відбування кримінальних покарань.
Кримінально-виконавче право у системі права України
Становлення сучасної загально правової парадигми і побудови на її основі правової системи неможливе без нормотворчого процесу. Таке положення є справедливим по відношенню до нового Кримінально-виконавчого кодексу, в якому вперше законодавчо закріплено розподіл виконання всіх видів покарань у розділах П ("Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі"), III
(" Виконання покарання у виді позбавлення волі"), IV ("Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі").
Новий Кримінально-виконавчий кодекс України є віддзеркаленням того, що у сфері виконання кримінальних покарань створена особлива група суспільних відносин, зміст яких має самостійне правове регулювання. Сьогодні є очевидним, що кримінально-виконавче законодавство має свій предмет регулювання, систему норм, закріплених у законі. Все це та інше дає підстави стверджувати, що кримінально-виконавче право у системі права є самостійною галуззю права.
Сама постановка питання - обґрунтувати самостійність кримінально-виконавчого права в системі права - не означає бажання відокремити його від інших галузей права, а навпаки, наводить на думку, що кримінально-виконавче право входить до комплексу кримінального, кримінально-процесуального права. Крім того, назва "кримінально-виконавче право" (про це ми вже згадували) вченими юристами використовувалося і раніше, однак законодавчо така назва дістала закріплення не лише з прийняттям нового Кримінально-виконавчого кодексу.
Стосовно системи нормативних актів з кримінально-виконавчого права, то особливе місце в ній займає Кримінально-виконавчий кодекс України, який визначає загальні положення виконання всіх видів покарань. На цих засадах готуються нові закони та підзаконні акти, які регулюють порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань.
Характерною особливістю нормативно-правових актів, які регулюють порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань, є те, що вони повинні бути узгоджені між собою як по горизонталі, так і по вертикалі. Загалом, у своїй цілісності, єдності та взаємоузгодженості вони утворюють систему кримінально-виконавчого законодавства.
На думку С. С. Алексєєва, системний характер законодавства взагалі виявляється у наступному: в єдності основних принципів правотворчості; ієрархічності нормативно-правових актів; у їх узгодженості; деталізації одних актів іншими; в охороні приписів одних нормативних актів іншими.
Виконання і відбування покарань є категорії правові і перебувають у сфері кримінально-виконавчих відносин, тому процес їх управління неможливий без існування відповідних нормативно-правових актів та їх реалізації.
Правові основи виконання і відбування кримінальних покарань, визнання їх кримінально-виконавчими категоріями містяться в Основному Законі нашої держави - Конституції України, в указах та розпорядженнях Президента України (Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, Положення про порядок здійснення помилування та ін.) та постановах Кабінету Міністрів України (Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань, Положення про спостережні комісії, Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах та ін.).
Головна ланка, яка забезпечує процедуру виконання і відбування покарань-це нормативно-правові акти, прийняті ДКВС України, Міністерством внутрішніх справ та іншими органами державного управління. От чому саме цю групу нормативно-правових актів необхідно віднести до механізму реалізації кримінально-виконавчих відносин у сфері виконання та відбування покарань.
Сучасне формування правової системи України супроводжується проведенням потужних державних правових реформ у різних сферах суспільного життя, головним завданням яких є інтеграція національної правової системи до Європейського союзу.
Не стоїть осторонь реформування кримінально-виконавча система України. Проведення реформи у цій сфері значною мірою залежить від оновлення чинного законодавства, своєчасного прийняття нових правових актів, а також внесення змін і доповнень до вже існуючих. Зазначені процедури здійснюються, передусім, шляхом лобіювання інтересів ДКВС України перед компетентними державними органами, які наділені правом правотворчої діяльності.
Згідно зі ст. 8 Конституції України, всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Крім того, Основний закон держави закріплює коло суб'єктів, які мають право правотворчої діяльності, але в рамках виключно своєї компетенції.
Верховна Рада України як орган законодавчої влади, відповідно до ст.ст. 75, 85, має право приймати закони, відповідно до ст. 90, - постанови та інші акти, Президент України як гарант Конституції - правові акти (ст. 106). Кабінет Міністрів як орган виконавчої влади (ст. 117), Верховна Рада та Рада Міністрів Автономної республіки Крим (ст. 135), голови місцевої адміністрації (ст. 118) наділені повноваженнями приймати під законні нормативно-правові акти.
Зміст, структура та класифікація нормативно-правових актів, які регулюють діяльність кримінально-виконавчої системи, мають важливе значення для процедури їх застосування. Особливе місце серед них займають ті, що приймаються Державним департаментом України з питань виконання покарань (далі - Департамент). Метою цих нормативно-правових актів є забезпечення функціонування кримінально-виконавчої політики у відповідній галузі шляхом врегулювання певної сфери однорідних кримінально-виконавчих відносин. Нормативно-правові акти Департаменту повинні відповідати Конституції і законам України, а також бути узгодженими з раніше прийнятими нормативно-правовими актами. Вони видаються на виконання рішень органів законодавчої та виконавчої влади за їх дорученням або випливають з компетенції, визначеної Положенням про Департамент. Відповідно до п. 7 Положення Департамент у межах своїх повноважень видає накази, організує і контролює їх виконання.
Особливістю нормативно-правових актів Департаменту є обов'язковість їх реєстрації в установленому порядку, якщо вони містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, зачіпають права, свободи і законні інтереси засуджених, гарантовані Конституцією та законами України, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації.
Крім того, зазначені нормативні акти підлягають постійному перегляду з метою приведення їх у відповідність до Конституції України, Конвенції про захист прав людини, практики Європейського суду з прав людини та актів чинного законодавства, а також з метою скасування застарілих і таких, що не відповідають новим умовам економічного і соціального розвитку України.
У цьому контексті важливо зазначити, що нормотворча діяльність Департаменту здійснюється з метою виконання положень чинного законодавства у межах, які не суперечать вимогам законів і підзаконних нормативно-правових актів.
Прикладом ініціативної нормотворчої діяльності Департаменту є прийняття 23 червня 2005 р. Верховною Радою України Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", що є важливим напрямком на шляху реформування кримінально-виконавчої системи. Позитивним кроком для з'ясування змісту та системи цього закону стали наукові праці В. А. Бадири, І. Г. Богатирьова, О. В. Беци, Є. М. Бодюла, О. М. Джужи, О. Г. Колба, А. X. Степанюка, В. М. Трубникова, Т. А. Шулежко, І. С. Яковець та ін. Наведені автори розглядають цей закон як напрямок удосконалення законодавчої бази у сфері діяльності органів і установ виконання покарань. На їх думку, закон надасть можливість соціально переорієнтувати кримінально-виконавчу службу на якісно нову з урахуванням міжнародних нормативно-правових актів та міжнародного досвіду, принципів, закріплених у ст. 5 КВК України.
Не викликає ні в кого сумніву, що будь-яка система, в тому числі й система кримінально-виконавчого законодавства, потребує узгодження та доопрацювання.
У першу чергу це стосується розбіжностей між метою покарання, визначеною в ч. 2 ст. 50 КК України, і завданнями ДКВС (ст. 1 Закону).
По-друге, необхідно визначити чітко цільову орієнтацію суб'єктів, які входять до структури ДКВС України.
По-третє, цільова орієнтація суб'єктів має бути спрямована на виконання завдань, визначених у кримінально-виконавчому кодексу України.
По-четверте, закон не повинен залежати від соціальної, політичної й економічної кон'юнктури. Він повинен базуватися на загальнолюдських цінностях, вироблених міжнародним співтовариством положеннях боротьби зі злочинністю, досягненнях науки та практики у цій сфері.
Проблемним питанням в діяльності органів і установ виконання покарань є поширення на їх персонал дії достатньо широкого кола нормативно-правових актів. Проведений вченими аналіз нормотворчості ДКВС України показав недосконалість багатьох нормативно-правових актів, їх невідповідність Конституції і законам України.
Такі відомчі акти, на думку В.А. Бадири, є лакмусовим папірцем реальної якості нормотворчої інтерпретаційної і правозастосувальної діяльності ДКВС України, рівня професіоналізму і, як зворотний зв'язок, якщо хочете, оцінки як співробітниками, так і засудженими рівня роботи центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.
Причиною такого положення, на нашу думку, є відсутність колективних обговорень законодавчих актів, неврахування громадської думки, відсутність кваліфікованої оцінки проекту фахівцями у галузі кримінально-виконавчого права.
Невідповідність актів Департаменту чинному законодавству негативно впливає на існуючу практику виконання кримінальних покарань. Проведений нами аналіз існуючих на практиці проблем показує, що найбільш актуальними з них є наступні:
- виконання і відбування покарань особами, до яких суд застосував звільнення від відбування покарання з випробуванням;
- запобігання вчиненню нових злочинів засудженими в органах та установах виконання покарань;
- правова та соціальна незахищеність персоналу органів та установ виконання покарань;
- не врегульовані законодавством гарантії подання скарг засудженими у місцях позбавлення волі;
- відсутність визначеності у законодавстві статусу органів та установ як суб'єктів виконання покарань;
- відсутність механізму виконання покарань у виді громадських робіт тощо.
Зазначені проблеми вказують не тільки на недосконалість нормативно-правового забезпечення кримінально-виконавчих відносин, а й дозволяють стверджувати про поверхневе їх регулювання. Так, на фоні правової неврегульованості та невизначеності, наприклад, статусу кримінально-виконавчої інспекції, її компетенції виникають проблеми порядку виконання процедури направлення засуджених із слідчих ізоляторів до кримінально-виконавчих установ, із підрозділів КВІ до кримінально-виконавчих установ відкритого типу (виправних центрів) тощо.
На нашу думку, таке положення призводить до порушення не тільки принципів кримінально-виконавчого законодавства, а й нормативно-правового регулювання виконання та відбування покарань, яке розвивається ситуативно і безсистемно, оскільки базові категорії та механізми їх реалізації законодавчо не визначені.
Мова йде, зокрема, про такі категорії правовідносин виконання; відбування; зміст виконання і відбування; порядок та механізм відбування; правовий статус суб'єктів виконання і відбування; надання державних гарантій персоналу виконання покарань тощо.
Законодавче закріплення базових категорій, критеріїв оцінки та кримінально-виконавчих правовідносин, що виникають у процесі виконання та відбування покарань, забезпечить стабільність і не допустить порушення принципів кримінально-виконавчого законодавства, сприятиме підвищенню ефективності їх реалізації.
Зважаючи на вищевикладене, є всі підстави стверджувати про необхідність проведення певної ревізії нормативно-правових актів, які регулюють порядок та умови виконання та відбування покарань, та їх удосконалення у контексті формування сучасної правової системи України.
Взаємозв'язок кримінально-виконавчого права з іншими галузями права
Кримінально-виконавче право України входить до загального комплексу галузей права, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Тому виникає потреба розглянути місце кримінально-виконавчого права в даному правовому комплексі, його взаємозв'язок і розмежування з кримінальним і кримінально-процесуальним правом.
Кримінальне право є базовим відносно всіх правових галузей, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Це визначає, з одного боку, його первинність, й з іншого - єдність цілей, принципів і методів правового регулювання, однаковий понятійний апарат таких галузей.
Кримінальне і кримінально-виконавче право регулюють суспільні відносини, які виникають при призначенні покарання і звільненні від нього. У цій сфері правового регулювання можна чітко виділити пріоритети кримінального права відносно кримінально-виконавчого права. Кримінальне право визначає поняття, цілі, види, підстави відповідальності і покарання, звільнення від нього, тобто формулює ключові юридичні категорії, залишаючи для кримінально-виконавчого права регулювання суспільних відносин у сфері виконання покарання.
Порівняльний аналіз кримінального і кримінально-виконавчого законодавства дозволяє виділити три рівні взаємозв'язку цих галузей. На першому, вищому рівні забезпечується єдність цілей, принципів і загальних положень понятійного апарату, а також провідних інститутів цих галузей законодавства (зміст покарання і його виконання, система органів, установ, підстави звільнення від покарання).
На другому рівні їх взаємозв'язок ускладнюється. Кримінальний закон лише визначає характер правового регулювання виконання конкретних видів покарань. Він визначає їх сутність і зміст та делегує повноваження кримінально-виконавчому закону встановлювати у певному обсязі позбавлення чи обмеження прав і законних інтересів засуджених під час визначення порядку виконання конкретного виду покарання, але в установлених ним межах. Зокрема, в Кримінальному і Кримінально-виконавчому кодексах України простежується чіткий взаємозв'язок між класифікацією засуджених до позбавлення волі і системою органів та установ виконання покарань.
На третьому рівні їх взаємозв'язок ще більше опосередковується. Кримінальний закон створює тільки нормативні передумови для розвитку окремих інститутів і норм кримінально-виконавчого права, наприклад, оцінка кримінальним законом ступеня тяжкості вчиненого злочину визначає умови відбування засудженим покарання.
Тісний взаємозв'язок цих галузей права вимагає їх розмежування, що дозволяє усунути конкуренцію і дублювання суміжних інститутів і норм. Вихідне положення для вирішення цієї проблеми - розуміння норми кримінального права як матеріальної, а виконавчого - як процесуальної. Іншими словами, кримінально-виконавче право як процесуальне відносно кримінального являє собою форму реалізації матеріального права, зокрема виконання покарання. Тому рубежем у розмежуванні цих галузей права має стати розуміння покарання з точки зору його матеріального і виконавчого змісту.
Кримінально-виконавче право тісно взаємопов'язане з кримінально-процесуальним правом, насамперед щодо виконання вироків суду. Виконання покарання є складовою частиною виконання обвинувального вироку, і з дня набрання ним чинності починають реалізуватися норми кримінально-виконавчого права. Кримінально-процесуальне право покликане забезпечити здійснення правосуддя: певною мірою кримінально-виконавче право забезпечує реалізацію результатів правосуддя, оскільки регулює виконання вироку в частині покарання.
Обидві галузі права оперують спільним понятійним апаратом, мають суміжні інститути і норми (звільнення від відбування покарання за хворобою, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким, зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі тощо). Розмежування названих галузей права визначається тим, що кримінально-виконавче право регулює післясудову процедуру реалізації вказаних суміжних інститутів, а кримінально-процесуальне право - їх судову процедуру.
Кримінально-виконавче право тісно пов'язане з конституційним правом при регулюванні правового статусу засуджених, з адміністративним правом у сфері управління установами і органами виконання покарань, проходження служби співробітниками цих органів, застосування ними фізичної сили, спецзасобів і зброї до засуджених, а також з трудовим, цивільним, сімейним, фінансовим та іншими галузями права.
Викладені вище положення дозволяють розглядати кримінально-виконавче право, як самостійну галузь права, що регулює суспільні відносини у сфері виконання і відбування кримінальних покарань.
У цих відносинах беруть участь органи та установи, які виконують вироки до різних видів покарання, громадськість і трудові колективи у зв'язку з виконанням покладених на них завдань, адміністрації підприємств, установ і організацій, де працюють засуджені, а також окремі громадяни.
Наука кримінально-виконавчого права України
Джон Бернал у своїй праці " Наука в історії суспільства " пише, що виникнення наук тісно пов'язане з історичним розвитком суспільства, їх поява обумовлена новими завданнями, які суспільство повинно вирішувати в інтересах свого подальшого розвитку і становлення.
Такий підхід дозволяє нам розглядати науку кримінально-виконавчого права як самостійну, таку, що досягла як кількісного, так і якісного визначення рівня пізнання, та має власні спеціальні методи дослідження.
Тож, кримінально-виконавче право визнається окремою науковою дисципліною, яка допомагає реалізувати державну кримінально-правову політику у сфері виконання і відбування кримінальних покарань.
Під наукою кримінально-виконавчого права слід розуміти вид людської діяльності, яка повинна забезпечити пізнання і накопичення досвіду шляхом дослідження систематизованих знань про закономірності процесу виконання і відбування кримінальних покарань, а також шляхом забезпечення правового регулювання суспільних відносин, застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.
Термін "наука" взагалі застосовується для назви окремих галузей наукового знання, тому її ще розуміють як одну із форм людської діяльності. На думку В.М. Поповича, поняття "наука" тісно пов'язане з поняттям "вища школа". Цей зв'язок зрозуміти не важко, адже від підготовки кваліфікаційних кадрів залежить розв'язання сучасних проблем прогнозування і прийняття науково обґрунтованих управлінських рішень, спрямованих на попередження майбутніх проблем у тій чи іншій сфері життєдіяльності людини, суспільства, держави.
Інше визначення науки дають В. М. Шейко, Н. М. Кушна-ренко. На їх думку, вона включає в себе діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, та результат цієї діяльності - суму здобутих наукових знань, що є основою наукового розуміння світу.
Юридична суть кримінально-виконавчого права як науки обумовлена історичним фактом її виникнення шляхом відгалуження виправно-трудового права від кримінального і його подальшої трансформації у кримінально-виконавче право.
Кримінально-виконавче право як самостійна галузь серед юридичних наук має свій відокремлений предмет дослідження, власну методологію (загальну і особливу теорії), тісно взаємодіє з іншими юридичними науками.
Під наукою кримінально-виконавчого права України О. М. Джужа розуміє галузь знань, що вивчає боротьбу зі злочинністю шляхом виконання кримінальних покарань, а також соціально-економічні закономірності, які зумовлюють місце і роль цієї діяльності в державі, її принципи та інші положення.
У зв'язку з цим кожен співробітник органів і установ виконання покарань повинен мати уявлення про науку кримінально-виконавчого права, яка є теоретичним підґрунтям його професійної діяльності.
Наука кримінально-виконавчого права спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку системи виконання та відбування кримінальних покарань. Основними її ознаками є наступні: наявність систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій,'законів, принципів, гіпотез, основних понять, фактів тощо), наукової проблеми, об'єкта і предмета дослідження; практична значущість усього процесу кримінально-виконавчої діяльності органів і установ виконання покарань.
У цьому контексті проголошений Президентом України курс на європейську інтеграцію вимагає, серед іншого, створення в Україні сучасної європейської моделі виконання покарань відповідно до норм і стандартів Ради Європи, а також безумовного виконання зобов'язань, взятих Україною під час вступу до Ради Європи.
Особливе місце у цій моделі займає наука кримінально-виконавчого права, розвиток якої залежить від розв'язання сучасних проблем призначення, виконання та відбування кримінальних покарань.
Тому успішне вирішення завдань державної кримінально-виконавчої політики у сфері виконання покарань передбачає поглиблення систематизації раніше напрацьованих наукових знань, їх екстраполяцію на дослідження нових маловивчених аспектів, тих чи інших об'єктів пізнання або їх аналіз на новому етапі розвитку кримінально-виконавчого права України.
Наука кримінально-виконавчого права отримала своє нове призначення після певної трансформації з виправно-трудового права у 2003 р. прийняла на себе відбиток своєї першооснови -кримінального права. Зазначена подія суттєво вплинула на її теорію і практику застосування органами та установами виконання покарань норм кримінально-виконавчого законодавства. Наука отримала можливість по-новому розглянути історичні витоки становлення та розвитку кримінально-виконавчого права як в Україні, так і в інших країнах світу.
Особливістю розвитку науки кримінально-виконавчого права є розробка наукової концепції, спрямованої на пізнання і використання закономірностей діалектичного процесу виправлення і ресоціалізації засуджених, накопичення і систематизацію знань із теорії і практики виконання кримінальних покарань, ведення наукових досліджень із цих проблем.
Прийнятий Верховною Радою України новий Кримінально-виконавчий кодекс України не тільки закріпив концептуальні основи правового регулювання виконання і відбування кримінальних покарань, а й суттєво оновив і вдосконалив кримінально-виконавче законодавство, розширив можливості пошуків нових відкриттів у цій галузі.
Становлення сучасної загальноправової парадигми і на її основі - правової системи неможливо без уточнення і доповнення новим змістом предмета кримінально-виконавчого права України. Зміна суспільно-політичних та соціально-економічних умов в країні суттєво впливає на процес правового регулювання призначення, виконання та відбування покарань засуджених, відповідно предмет цієї науки також набуває іншого змісту.
Внутрішня основа сутності кримінально-виконавчого права як правової науки виявляється в єдності наступних концептуальних положень:
- кримінально-виконавче право започатковане в межах науки кримінального права;
- предмет і об'єкт його вивчення належать порядку і умовам виконання та відбування покарання;
- кримінально-виконавчому праву властиві норми матеріального і процесуального права;
- завдання і функції кримінально-виконавчого права входять до компетенції органів та установ виконання покарань, інших державних та недержавних інституцій.
Кримінально-виконавче право для досягнення своєї основної мети - виправлення і ресоціалізації засуджених - тісно взаємодіє не лише з галузями правового комплексу, але і з іншими науками, такими як психологія, педагогіка, кримінологія.
Загалом необхідно наголосити, що наука кримінально-виконавчого права має свій специфічний предмет регулювання, який не є притаманним іншим галузям права.
Для будь-якої науки завжди важливою залишається проблема методології. Не є виключенням і наука кримінально-виконавчого права, оскільки дослідження в цій галузі знаходяться у постійному пошуку, а практика породжує нові проблеми і потребує пошуку шляхів їх вирішення.
Основними методами пізнання є наступні: загальний діалек-тико-матеріалістичний метод; загальнонаукові методи (аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, порівняння, системно-структурний підхід тощо); спеціальні (методи математичної логіки, математичного моделювання, правової статистики та ін.) і специфічні правові методи (формально-логічний, порівняльно-правовий, історичний, конкретно-соціологічний та ін.).
Під наукою кримінально-виконавчого права необхідно розуміти певну галузь знань, яка вивчає проблему боротьби зі злочинністю, досліджує теорію і практику виконання та відбування покарань засуджених, розробляє пропозиції щодо удосконалення правових норм і практики їх застосування, аналізує досвід виконання покарань в інших країнах світу, тісно взаємодіє з іншими науками.
Необхідно зазначити, що стан та розвиток науки кримінально-виконавчого права на даний момент залишаються обділеними увагою вчених. Відсутність у незалежній Україні ґрунтовних наукових досліджень з питань розвитку науки кримінально-виконавчого права частково компенсувалася висвітленням її у щорічному бюлетені "Проблеми пенітенціарної теорії і практики", у підручниках і навчальних посібниках з курсу кримінально-виконавчого права України. Ця дисципліна викладається, на жаль, лише у вищих навчальних закладах III і IV рівнів акредитації в обсязі 81 година, з яких 36 годин аудиторних, а 45 відведено для самостійного опрацювання.
Історія повчає, що здобутки вчених у цій галузі права не слід ігнорувати; тільки за умови зацікавленого підходу до їх наукових досягнень вона може стати ефективним інструментом пошуку нових знань у процесі виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчинення ними нових злочинів.
Після здобуття Україною своєї незалежності досить інтенсивно розпочалась підготовка кандидатських та докторських дисертацій з проблем кримінально-виконавчого права. Проведений нами -аналіз з 1991 року захищених дисертацій свідчить про те, що кандидатських дисертацій було захищено більше тридцяти, у той же час як, докторських - усього чотири. Збагачуючи науку і практику кримінально-виконавчого права новими ідеями, формуються і відтворюються нові знання з найважливіших питань життєдіяльності кримінально-виконавчої служби України.
Принципово важливим напрямком розвитку науки кримінально-виконавчого права є формування наукових шкіл. У цьому контексті заслуговує на увагу Харківська і Київська школи, які існують вже десятки років і мають напрацьований потужний науковий потенціал.
На жаль, необхідно констатувати, що іноді різнобій і хаотичність у формуванні тематики дисертаційних досліджень та інших науково-дослідних робіт свідчать про безсистемний характер наукової роботи, що не сприяє формуванню концептуальних засад розвитку науки кримінально-виконавчого права.
Сформувати наукову школу окремої галузі права — справа копітка, на яку піде не один рік творчої праці, але якщо не планувати цю роботу та не визначати пріоритетні наукові напрямки, за якими мають формуватися наукові школи, навряд чи можливо взагалі досягнути певного успіху в досліджені.
Вважаємо за необхідне наголосити на тому, що Україна за всю свою історію не мала науково-дослідного інституту з проблем кримінально-виконавчого права, мабуть тому, і не сформований в цьому контексті й науковий потенціал. Створення такого інституту надало б можливість визначити і науково обґрунтувати теоретико-методологічні основи комплексного організаційно-правового підходу до дослідження порядку та умов виконання і відбування покарань.
Крім того, початковим етапом вирішення нагальних проблем науки кримінально-виконавчого права може стати при університетах науково-дослідної лабораторії, зміст (сутність), що передбачає визначення загальних положень, напрямків роботи, членства, прав та обов'язків, організації роботи, кошторису та порядку її ліквідації.
Необхідно наголосити, що наука кримінально-виконавчого права України сьогодні знаходиться на стадії свого становлення, тому коло проблем, які досліджуються нею, постійно перебувають у русі. Як складна соціальна система, будь-яка наука потребує для свого розвитку чітко визначених і погоджених за змістом основних завдань, мета яких - забезпечити підготовку науково-педагогічних кадрів, створення науково-дослідних установ, лабораторій, плановість науково-дослідної діяльності.
Завдання науки кримінально-виконавчого права є невід'ємними від завдань, передбачених в Кримінально-виконавчому кодексі України, зміст яких, в свою чергу, визначається кримінально-виконавчою політикою держави у сфері виконання та відбування покарань. Кримінально-виконавча політика, у свою чергу, не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави і безпосередньо випливає з кримінальної політики.
Разом з тим, варто зауважити, що кримінально-виконавча політика суттєво впливає на стан кримінально-правової політики механізмом виконання і відбування покарань. З огляду на вищевикладене констатуємо, що наука кримінально-виконавчого права через чинне законодавство України наділена правом проведення наукових розробок у цій сфері і суттєво впливати на практику виконання і відбування покарань. Завдання науки кримінально-виконавчого права полягає в забезпеченні виконання наступних завдань (пунктів):
— удосконалення правового регулювання виконання і відбування кримінальних покарань;
— регулярне впровадження у практику органів і установ виконання покарань сучасних досягнень виправлення і ресоціалізації засуджених;
- розробка наукових досліджень з метою вирішення актуальних проблем діяльності органів і установ виконання покарань;
- вивчення досвіду роботи аналогічних органів і установ у зарубіжних країнах;
- узагальнення і поширення позитивного досвіду серед органів і установ, які виконують кримінальні покарання;
- розробка пропозицій щодо удосконалення норм кримінально-виконавчого законодавства і практики його застосування;
- підготовка та перепідготовка персоналу нової генерації для органів і установ виконання покарань;
- регулярне проведення моніторингу наукової літератури з кримінально-виконавчого права України, завданням якого є ознайомлення з науковими досягненнями у цій галузі і можливостями їх впровадження в діяльність органів і установ виконання покарань;
- щорічне проведення міжнародної конференції з проблем виконання кримінальних покарань із запрошенням провідних вчених у цій галузі, практичних працівників органів і установ виконання покарань, громадськості.
Вищевикладене дає підстави зробити висновок, що наука кримінально-виконавчого права хоча і молода, але зарекомендувала себе як фундаментальна, тому основний її зміст спрямований на подальшу розбудову пенітенціарної системи України, адаптацію її до міжнародних стандартів поводження із засудженими, інтеграцію у Європейське співтовариство.
| Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна вивчається у вищих юридичних навчальних закладах з метою не тільки набуття відповідних знань з курсу кримінально-виконавчого права, а і отримання навичок роботи із засудженими за основними напрямками діяльності відповідних органів і установ виконання покарань. Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна складається із двох частин - Загальної та Особливої. Загальна частина розглядає загальні принципи та положення кримінально-виконавчого права, джерела, правовий статус засуджених, систему органів і установ виконання покарань та інші питання загального характеру. До Особливої частини курсу входять конкретні питання стосовно діяльності органів та установ, які виконують кримінальні покарання, порядку виконання і відбування конкретних видів покарань, підстав і порядку звільнення від відбування покарання, надання допомоги особам, які звільнені від відбування покарання, здійснення контролю і нагляду за звільненими особами. Дисципліна "Кримінально-виконавче право України" має чітку практичну спрямованість. Знання кримінально-виконавчого законодавства, його застосування та наукове пояснення - не самоціль, а засіб ефективного впливу (із суворим дотриманням законності) дипломованих юристів на осіб, засуджених за вчинений злочин. Під час вивчення кримінально-виконавчого права студенти, курсанти, слухачі повинні: знати — нормативно-правові акти, які регулюють порядок та умови виконання і відбування покарань; уміти - аналізувати виконання покарань: не пов'язаних із позбавленням волі; у виді позбавлення волі на певний строк; у виді довічного позбавлення волі; отримати навички - практичного застосування знань із курсу кримінально-виконавчого права. Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна спонукає студента, курсанта, слухача до творчого опанування не тільки лекційного матеріалу, а й матеріалу підручників, наукової літератури; самовиховання та набуття навичок науково-дослідної роботи з проблемних питань; закріплення знань на семінарських і практичних заняттях, а також у процесі самостійної роботи. Система курсу кримінально-виконавчого права України як навчальної дисципліни в майбутньому може розглядатись у такому вигляді: Загальна частина — Кримінально-виконавче законодавство України; Правовий статус засуджених; Органи і установи виконання покарань; Нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених; Міжнародне співробітництво з пенітенціарних питань виконання покарань у зарубіжних країнах. Особлива частина - Виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі; Виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк; Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі; Звільнення від відбування покарання; Допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними. (Максимальна оцінка ведення конспекту — 1 бал) Запитання для перевірки (Максимальна оцінка — 1 бал) 1. Поняття, предмет і метод кримінально-виконавчого права. 2. Поняття кримінально-виконавчої політики у сфері виконання покарань. 3. Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна. 4. Поняття науки кримінально-виконавчого права та її предмет. Теми рефератів (Максимальна оцінка — 3 бали) 1. Науково-дослідна робота у галузі кримінально-виконавчого права. 2. Роль кримінально-виконавчого права у підготовці фахівців за спеціальністю "Правознавство". 3. Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики у сфері виконання кримінальних покарань. Самостійна робота (Максимальна оцінка — 2 бали) Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми 1. Дайте визначення: що таке кримінально-виконавче право, його предмет і метод? 2. Окресліть організацію та методику науково-дослідної діяльності у галузі кримінально-виконавчого права. 3. Поясніть сучасний процес нормотворчості Державної кримінально-виконавчої служби України. 4. Спробуйте охарактеризувати суб'єкти формування кримінально-виконавчої політики. 5. Розкрийте концептуальні положення державної політики у сфері виконання покарань. Мозковий штурм (Максимальна оцінка відповіді на запитання — 1 бал) 1. Що є предметом кримінально-виконавчого права? Предметом кримінально-виконавчого права є суспільні відносини, які виникають між органами, установами та засудженими з приводу виконання і відбування кримінальних покарань. 2. Що таке кримінально-виконавче право? Кримінально-виконавче право - це встановлена державою відповідно до основних напрямків кримінально-виконавчої політики система правових норм, яка регламентує діяльність органів і установ виконання покарань та регулює суспільні відносини, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань. 3. Що таке кримінально-виконавча політика? Кримінально-виконавча політика — це складова частина політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, яка являє собою сукупність концептуальних ідей і напрямків у сфері право-творчості та правозастосування на стадії виконання і відбування кримінальних покарань. 4. Місце кримінально-виконавчого права в системі права. Маючи свій предмет правового регулювання, систему норм, закріплених у законі, можна зробити висновок, що кримінально-виконавче право у системі права є самостійною галуззю права. 5. У чому полягає суть взаємодії кримінально-виконавчого права з іншими галузями права? Тісна взаємодія з іншими галузями дозволяє кримінально-виконавчому праву будувати свої взаємовідносини, що виникають у процесі і у зв'язку з виконанням і відбуванням всіх видів покарань, так, щоб досягти основної мети покарання - виправлення і ресоціалізації засуджених. 6. Що таке наука кримінально-виконавчого права? Під наукою кримінально-виконавчого права необхідно розуміти певну галузь знань, яка вивчає проблему боротьби зі злочинністю, досліджує теорію і практику виконання та відбування покарань засуджених, розробляє пропозиції щодо вдосконалення правових норм і практики їх застосування, аналізує досвід виконання покарань у різних країнах світу, тісно взаємодіє з іншими науками. 7. Що розуміється під поняттям кримінально-виконавчого права як навчальної дисципліни? Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна має чітку практичну спрямованість, в процесі її вивчення набуваються відповідні знання з теорії кримінально-виконавчого права, вивчаються основні напрямки та зміст діяльності відповідних органів та установ виконання покарань. Знання з цієї дисципліни - не самоціль, а засіб ефективного впливу дипломованих юристів на осіб, засуджених за вчинений злочин. Використана література 1. Кримінально-виконавчий кодекс України 11 липня 2003 р. Офіційне видання. - К.: Атіка, 2003. - 96 с. 2. Надира В. А. Сучасний процес нормотворчості Державної кримінально-виконавчої служби потребує ефективності та оптимізації. Піднесення права. Реформування кримінального та кримінально-виконавчого законодавства - головний чинник корегування політики України у сфері виконання кримінальних покарань // 36. доповідей та тез ГУ "ЗІДМУ ", 21-22 грудня 2006. -С. 80-88. 3. Богатирьов І, Г., Богатирьова О. І. Державна кримінально-виконавча служба України (Історія і сучасність). - Д.: ПП "Ліра ЛТД", 2007.-352 с. 4. Богатирьов І. Г. Науково-дослідна робота у галузі кримінально-виконавчого права України: Лекція. Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ. - Чернігів: Чернігівські обереги, 2007. — 28 с. 5. БерналД.Д. Наука в истории общества. - М., 1956. с. 25. 6. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студ. юрид. спеціальн. вищих навч. закладів //За ред. проф. А X. Сте-панюка, - X.: Право, 2005. - 256 с. 7. Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини): Навч. посібник / О.М. Джужа, СЯ. Фаренюк, В. О. Корчинський т&ія. За заг. ред. О.М. Джужи. - 2-е вид.. -К.: Юрінком Інтер, 2002. - 448 с. 8. Кримінально-виконавче право України: Підручник / В. М. Трубников, В. М. Харченко, О. В. Лисодід, Л. П. Оника, А X. Степанюк; За ред. В.М. Трубникова. - Харків: Право, 2001. -384 с. 9. Степанюк А.Х. Позитивна кримінальна відповідальність як предмет регулювання кримінально-виконавчого кодексу України // Питання боротьби зі злочинністю: 36. наук. пр. / Редкол.: В. /. Борисов та ін. - X.: Право, 2004. - № 9. - С. 60-94. 10. Уголовно-исполнительное право: Учебник / АС. Михлин, П.Г. Пономарев и др. Под. ред. И. В. Шмарова. - М.: Новый Юрист, 1998.-368 с. 11. Тюрьмы и наказания: инквизиция, тюрьмы, телесные наказания, казни (Энциклопедия преступлений и катастроф). — Минск: Литература, 1996. - 576 с. 12. Збірник нормативно-правових актів з питань забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи. В 2-х т. - К.: "МП Леся", 2002.-696 с. 13. Литвак О. М. Моніторинг діяльності органів кримінальної юстиції та необхідність їх реформування // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь. - К.: КЮІ КНУВС, 2005. - С. 267-268. 14. Попович В. М. Концептуальні засади розвитку науки та спеціалізації підготовки кадрів у відомчих навчальних закладах України // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь. -К.: КЮІКНУВС, 2005. - С. 646-655. 15. Фролов Ю. О. Розвиток виправно-трудового права в Україні в перші роки Радянської влади. - Д., 1960. - 67 с. 16.Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г. О. Радов, 1.1. Резник. - 1998. 17. Шейко В. М., Кушнаренко Н. М. Організація та методика науково-дослідної діяльності: Підручник. — 3-є. вид., стер. — К.: Знання-Прес, 2003. - С. 11-12. 18. Степанюк А.Х., Яковець І. С. Система кримінального законодавства потребує узгодження та доопрацювання // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь / За заг. ред. д-ра юрид. н., проф. A.A. Музики. - К.: КЮІ КНУВС, 2005. - С. 290-302. 19. Яковець І.С. Про деякі аспекти концепції державної політики у сфері виконання покарань // Аспект. Інформ. бюл-нь. -Д.: Вид "Схід. вид. дім", 2007. - № 1. - С. 37-40. |
Друге навчальне заняття. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
Поняття, мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства
Україна як суверенна правова держава, проголосивши свою незалежність, отримала можливість сформувати і реалізувати самостійну політику в галузі боротьби зі злочинністю, законодавчо закріпити форми і методи її подолання. Прийняття нових Кримінального і Кримінально-виконавчого кодексів суттєво вплинуло на процедуру призначення, виконання і відбування кримінальних покарань, обумовило визначити стратегію і тактику держави щодо реформування органів та установ, наділених правами і обов'язками виконання покарань.
Важливо наголосити, що поняття кримінально-виконавчого законодавства вченими у галузі кримінально-виконавчого права не визначено, тому нами воно розглядається як система нормативно-правових актів, що регламентують порядок та умови виконання та відбування покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави.
Відповідно до ст. 2 Кримінально-виконавчого кодексу України кримінально-виконавче законодавство України складається з КВК України, інших нормативно-правових актів, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України сформульовані у ст. 1 КВК України, згідно з якою порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань спрямовані на захист інтересів особи, суспільства, держави, що реалізується через:
— створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених;
— запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами;
— запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Основні завдання кримінально-виконавчого законодавства закріплені в ч. 2 ст. 1 КВК України, і до них належать:
— визначення принципів виконання кримінальних покарань;
— визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їх прав, законних інтересів та обов'язків;
— визначення порядку застосування до засуджених засобів впливу з метою виправлення і ресоціалізації;
— визначення системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності;
визначення нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань;
— визначення участі громадськості в цьому процесі;
— регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань;
— звільнення від відбування покарання;
— допомога особам, звільненим від відбування покарання, контроль і нагляд за ними.
Доцільно зауважити, що наведене вище формулювання мети кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК України) суттєво не відрізняється від завдань покарання, що визначені у ч. 2 ст. 50 КК України, але на жаль, необхідно констатувати, що вони неоднозначно сприймаються науковцями і залишаються предметом дискусії.
Наведене положення характеризується тим, що норми кримінально-виконавчого законодавства є похідними від норм кримінального законодавства і відіграють допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначаючи процедуру виконання і відбування покарання та цілі покарання, які закріплені у Кримінальному кодексі України (кара, виправлення засуджених, загальна і спеціальна превенція), але вони повинні мати вирішальне значення для визначення предмету правового регулювання кримінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства у жодному випадку не повинна набувати більшої значущості, ніж завдання покарання. Кримінально-виконавче законодавство визначає порядок і умови виконання кримінальних покарань, систему, підстави і порядок їх застосування, що встановлено Кримінальним кодексом України.
Норми кримінально-виконавчого законодавства цілком ґрунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображають зміни, що сталися у політичній, економічній і соціальній сферах нашої держави. Кримінально-виконавче законодавство покликано сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Основними концептуальними положеннями кримінально-виконавчого законодавства України є наступні:
- формування державної політики у сфері виконання покарань Державною кримінально-виконавчою службою;
- визначення Кримінально-виконавчого кодексу базовим законодавчим актом, який регулює порядок і умови виконання кримінальних покарань;
- виконання кримінальних покарань органами і установами Державної кримінально-виконавчої служби та іншими державними органами;
- створення передумов для належної соціальної адаптації осіб, які звільняються від відбування покарання.
Вищевикладене дає підстави зробити висновок, що новий Кримінально-виконавчий кодекс, прийнятий на перспективу, діятиме тривалий час, але це не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни і доповнення. Реалії життя вимагають щоб КВК не відставав від потреб теперішнього життя, тому згодом до його окремих норм вноситимуться зміни через прийняття законодавчих новел.
Структура закону про порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань
Кримінально-виконавче законодавство за своєю сутністю складається з двох органічно поєднаних частин - Загальної та Особливої. Відповідно до структури кримінально-виконавчого законодавства його Загальна частина передбачає найбільш принципові (основні, відправні, вихідні) положення, які логічно розкривають її зміст. Це мета і завдання, чинність кримінально-виконавчого законодавства України у просторі, часі; підстави виконання і відбування покарання; принципи, засоби виправлення і ресоціалізації засуджених; правовий статус засуджених; органи і установи виконання покарань; нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.
Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства характеризується наступними ознаками. Перша полягає в тому, що Особлива частина являє собою сукупність кримінально-виконавчих норм, які визначають порядок та умови виконання кримінальних покарань, а також звільнення від відбування покарання у колоніях різних видів, особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми. Друга ознака Особливої частини виражається в тому, що кримінально-виконавчі норми, які створюють Особливу частину, розташовані в певному порядку: від м'якого виду покарання до найтяжчого. Третьою ознакою є те, що кримінально-виконавчі норми Особливої частини видаються суто Верховною Радою України.
В Особливій частині законодавець формулює порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, виконання покарань у виді позбавлення волі, у виді довічного позбавлення волі. Крім того, законодавець окремо передбачив звільнення від відбування покарання, допомогу особам, які звільнені від відбування покарання, нагляд і контроль за ними; особливості відбування покарання в колоніях різних видів; особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.
Таким чином, узагальнюючи викладене, можна надати наступне визначення Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства: це сукупність норм, які регулюють порядок і умови виконання кримінальних покарань, визначених кримінальним законодавством, порядок звільнення від відбування покарання, особливості відбування покарання в колоніях різних видів та особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.
Норми Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства можуть бути застосовані на підставі та зважаючи на положення Загальної частини. І навпаки, норми Загальної частини кримінально-виконавчого права можуть бути реалізовані тільки через нормативні приписи Особливої частини, що визначає їх нерозривну єдність.
Норми Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства вперше розташовані в певній ієрархічній послідовності у чотирьох розділах КВК України (Розділ II: гл. 5 ст. 26-28; гл. б ст. 29; гл. 7 ст. 30-35; гл. 8 ст. 36-40; гл. 9 ст. 41-46; гл. 10 ст. 47; гл. 11 ст. 48-49; гл. 12 ст. 50-55; гл. 13 ст. 56-70; гл. 14 ст. 71-85; Розділ Ш: гл. 15 ст. 86-101; гл. 16 ст. 102-106; гл. 17 ст. 107-117; гл. 18 ст. 118-122; гл. 19 ст. 123-137; гл. 20 ст. 138-140; гл. 21 ст. 141-149; Розділ IV: гл. 22 ст. 150-151; Розділ V: гл. 23 ст. 152-157; гл. 25 ст. 158-159; гл. 26 ст. 160-166).
Норми Загальної частини кримінально-виконавчого законодавства можуть бути застосовані на підставі та з урахуванням положень Особливої частини. Крім того, норми кримінально-виконавчого законодавства реалізовуються тільки за допомогою нормативно-правових приписів Особливої частини. Наприклад, застосування режиму у виправних і виховних колоніях (ст. 102 Особливої частини КВК України) передбачає встановлений законом порядок та умови виконання та відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених і постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків, реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колоній; зміну умов тримання засуджених - все це є одним із засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (ч. З ст. 6 Загальної частини КВК України). Крім того, умовами відбування покарання у колоніях є врегульовані Кримінально-виконавчим кодексом (ст. 107) права і обов'язки засуджених до позбавлення волі; загальний же порядок визначення прав і обов'язків засуджених передбачений ст. 7 і 8 Загальної частини КВК України.
Про тісний зв'язок норм Загальної і Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства свідчить практика виконання та відбування кримінальних покарань.
Так, застосування ч. 2 ст. 11 КВК України неможливо без осіб, засуджених до арешту, без осіб, засуджених до обмеження волі, без осіб, засуджених до позбавлення волі і т.п.
Крім того, неможливо виконувати покарання, а засудженим відбувати покарання без норми, закріпленої у ст. 4 Загальної частини КВК України, яка визначає підстави виконання і відбування покарання. Тому ст. 4 КВК України може застосовуватися лише разом з відповідною статтею Особливої частини КВК України.
Єдність норм Загальної і Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства проявляється і в спільності захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими (ст. 1 КВК України).
Поряд із визначенням видів покарань, органів та установ, які їх виконують, Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства містить так звані заохочувальні норми, які передбачають підстави звільнення від відбування покарання (ст. 152 КВК); припинення відбування покарання і порядок звільнення (ст. 153); порядок дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 154); надання допомоги особам, звільненим з місць відбування покарання (ст. 157). Крім того, Особлива частина врегульовує порядок нагляду і контролю за особами, звільненими від відбування покарання (гл. 25 і 26 КВК України).
Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства" як і Загальна частина, піддається певним змінам, які спричинені, в першу чергу, розвитком суспільних відносин, змінами у політичному, економічному та духовному житті населення, а також станом злочинності в державі.
При цьому цілком логічним є положення щодо зміни і доповнення насамперед Особливої, а не Загальної частини кримінально-виконавчого законодавства. Це мало місце напередодні розробки і прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу. Так, з 1991 р. було внесено до діючого (до 2003 р.) Виправно-трудового кодексу 1970 р. більше 100 змін і доповнень, що стосувалися виконання та відбування покарань. Окрема частина поправок і змін в положення Особливої частини КВК України диктувалася необхідністю приведення кримінально-виконавчого законодавства України у відповідність до міжнародних правових норм, стандартів та принципів (наприклад, поводження із засудженими, роздільне тримання в залежності від рівня безпеки, створення належних умов відбування покарань таін.).
Процес внесення змін до статей Особливої частини триває і після прийняття нового КВК України. Загальна частина Кодексу поки що є незмінною, але певні напрацювання науковців у галузі кримінально-виконавчого права вже є. По-перше, це закріплення норми, яка б роз'яснювала, що таке виконання і що таке відбування кримінального покарання.
Значення кримінально-виконавчого законодавства полягає насамперед у тому, що в ньому, відповідно до II і III розділів КВК України, дається вичерпний перелік кримінальних покарань, описується процедура їх виконання і відбування. Це випливає із положення, закріпленого у ст. 4 КВК України, де визначено, що підставою виконання і відбування покарань є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування. Іншими словами, для того, щоб органи та установи приступили до виконання, а засуджені - до відбування покарання, потрібно мати підставу у формулі (формі) вироку суду, який набрав законної сили, у формулі рішення суду, у формулі прийнятого ВР України закону України про амністію, у формулі Акта про помилування, підписаного Президентом України.
Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства ґрунтується відповідно до закріплених у ст. 5 КВК України принципів виконання і відбування покарань, зміст яких знайшов своє відображення у статтях Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства (наприклад, диференціація та індивідуалізація виконання покарань; поєднання покарання з виправним впливом та ін.).
Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, що Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства - це система науково обґрунтованих юридичних норм, які регламентують порядок та умови виконання покарань, звільнення від відбування покарань, особливості відбування покарання у колоніях різних видів та особливості відбування покарань жінками та неповнолітніми, а також норми, які визначають підстави звільнення від відбування покарання, припинення відбування покарання і порядок звільнення, порядок дострокового звільнення, надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, а також норми, що забезпечують за ними нагляд і контроль.
Кримінально-виконавче законодавство України на сьогодні має таку структуру:
Загальна частина
Розділ І. Загальні положення.
Глава 1. Кримінально-виконавче законодавство України.
Глава 2. Правовий статус засуджених.
Глава 3. Органи і установи виконання покарань.
Глава 4. Нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.